Річ Посполита з її Україною та Російська імперія (1713-1795)

Головним важелем для російського втручання лишалася т. зв. проблема релігійних дисидентів (православних). Витікала вона з втрати Річчю Посполитої статусу «великої держави» (остання спроба спільно із Саксонією відбити це місце у Швеції закінчилася на бойовищах Північної війни провалом).

Не дивно, що у річпосполитських політиків-державників була постійна спокуса «зачистити» усіх іновірців (в Європі принцип «чия влада, того і віра» після Вестфальського миру 1648 р. взагалі скоріше норма). Зрештою, і прецедент уже був - 1658 р. сейм прирік на вигнання аріан (вони здебільшого пере­бралися до Голландії). 1668 р. - під страхом смерті той таки сейм заборонив будь-які відступи від католицизму (йшлося про протестантів - колишніх католиків). Для річпосполитських православних - оскільки ними тепер керували із «закордонно­го» Києва і російських столиць (а те що в Росії церква під­контрольна царю ні для кого секретом не було^{[390] [391]) - єдиним шляхом примирення з Річчю Посполитою оголошувався пере- 24 хід в унію, на греко-католицизм.}

1720 р. на греко-католицькому соборі в Замості унію оголо­сили єдиною законною церквою східного обряду в країні^[392]. Символом наступу «уніатів» стала нова (з 1746 р.) резиденція греко-католицьких митрополитів - Радомишль на Житомирщи­ні. А знаком «м'якої сили» було підвищення освітніх стандар­тів (уособлювані школами ордену василіан та їх видавничими осередками у тернопільському Почаєві, підляському Супраслі і галицькому Уневі)^[393].

Утім, на заваді активній релігійній політиці стала слабкість державної машини Речі Посполитої (принаймні, порівняно із популярними тоді німецькими взірцями «поліційної держави»).

Більш того, панування королів-саксонців - Августа ІІ (1697­1706, 1709-1733) і Августа ІІІ (1734-1763) - сприяло утвер­дженню думки, що модернізація - це німецька вигадка, яка не дуже то і личить польському патріоту. Для характеристики цього ретроградного світогляду і придумали згодом термін сарматизм.

Утім, «світло у кінці тунелю» таки існувало. І пов'язане воно із освітньою сферою - школа в Речі Посполитій була вповні європейською і «наукових експертів» країні не браку­вало. «М'яка сила» річпосполитської культури (посиленої но­вою програмою Просвітництва) ще здатна була очаровувати спостерігачів і діяти на завзяту молодь (ось «купить Піярськую граматку^[396]» і український Еней троянцям наказував). Тому, навіть сибірські заслання поляків-шляхтичів давали плоди у вигляді цікавих наукових описів Сибіру.

Тимчасом, спадкоємці Козацької революції також мріяли про реванш. Його базою став найбільш автономний тоді осере­док козаччини - Запорізька Січ. З ним була пов'язана і перша європейська політична еміграція українців - небезталанні мазе- пинці^[397]. Крім того, тривалий час на їх боці виступала і спусто­шеність українського прикордоння - новоколонізований прос­тір сприяв практиці винятків (нехай не вічних - «до часу»)^[398].

Жевріла ще надія і на нову «турецьку війну»^[399]. Справді, лише поразка турків у війні з Росією 1736-1739 рр. відправила мазепинців на «політичну пенсію»^[400] (гетьман Розумовський афористично казав, що саме тоді «переродилася» і лівобережна Україна - бо не скористалася військовими діями для нового повстання^[401]).

Неспокійний для Речі Посполитої був і кордон з Геть­манщиною^[404]. Ось за життя гетьмана І. Скоропадського у верес­ні 1720 р. миргородський полковник ще міг дозволити собі збройною рукою відстояти козацькі права на чигиринському Правобережжі (мова, зокрема, йшла про т. зв. бджоляну деся­тину, що збиралася на гетьмана з пасік у Чорному лісі). Тоді півторасотенний загін миргородського полкового судді Матвія Остроградського, разом із сотниками кременчуцьким, власів- ським, городиським та омельницьким, незважаючи на заборону російських прикордонників на заставі в Кременчуці, перепра­вився на правий берег Дніпра та вигнав магнатського підста­росту з Чигиринського староства. Справа ця тягнулася до 1732 р., причому і поляки пробували вийти за формальний кор­дон (намагалися закріпити за собою смугу за Тясмином аж до Крукова-Крюкова, що навпроти Кременчука)^{[405] [406].}

Такі випадки доводили, що дії явочним порядком, коли центральний уряд «ставиться перед фактом», мають сенс. І гад­ки, що ось недалекі гетьманці/запорожці/гайдамаки тоді жили 39

«ілюзіями» - то лише урядова точка зору.

Магнатська вольниця на Правобережній Україні давала ко­заччині й інші шанси на виживання. Адже були серед україн­ських магнатів і прихильники прошведського короля Станісла­ва Лещинського, і прибічники польсько-турецького антиросій- ського союзу^[407]. Ось той таки син коронного гетьмана С. Ябло- новського, білоцерківський і чигиринський староста Ян- Станіслав Яблоновський після Прутської поразки росіян 1711 р. висловлювався за спільні дії Речі Посполитої з турками і татарами проти Росії. Не дивно, що 1715 р. кримський хан Каплан-Гірей просив польського короля Августа ІІ не видавати росіянам запорожців, які оселилися в Чигирині і котрим татар­ський володар обіцяв усіляку підтримку^[408].

Цікава тут і доля «шаблі Орлика» - полковника Сави Чало­го. Не в змозі утримувати цей останній значний підрозділ орли- ківців гетьман-емігрант санкціонував його перехід на магнат­ську службу. Фактично, «в оренду» і «до часу». Ще за доби турецької війни 1736-1739 рр. Чалий був настільки кісткою у горлі росіян, що російський фельдмаршал Мініх потайки давав гроші на його вбивство^[409].

Російський проект 1750-х рр. Нової Сербії на Правобережжі за Тясмином також швидко допік шляхетним громадянам Речі Посполитої (хоча, новосерби й ускладнили доступ запорожців- гайдамаків до річпосполитського кордону). Влітку-восени 1757 р. трапилися численні прикордонні сутички, 1758 р. укра-

їнському гетьману наказали терміново відремонтувати систему спостереження на польському кордоні («маяков і каланчей»), а у червні 1762 р. поляки готові були розв’язати в регіоні повно- масштабну війну. Йшлося про спільний з татарами напад на те­рени Нової Сербії^[410]. Крім регулярних військ, з прикордонних українських володінь тоді було мобілізовано не менш 4 тис. козаків.

У відповідь російське командування підтягнуло до ново- сербських кордонів додаткові військові підрозділи. Причому, 4 серпня 1763 р. імператриця дала дозвіл на таємні вилазки вій­ськових команд на польську територію. Вони мали захоплю­вати і повертати втікачів з російських підданих, котрі оселили­ся на прикордонні. Не дивно, що поляки і далі плекали плани спільного польсько-татарського набігу на новосербські терени.

Взагалі російські війська занадто часто у цей період захо­дили на річпосполитські території, що суттєво дезорганізувало владу на місцях, змушувало сприймати її як зовсім не остаточ­ну інстанцію. Жодні королівські вибори вже без вояків з Росії не обходилися. А участь українських частин з Гетьманщини і Запоріжжя, які нехай і під загальним російським командуван­ням, але здобували власні перемоги над польською армією, сприяла думці, що той ворог українцю по силах.

Хвилі гайдамацьких рухів також мали опертя у таких внутрішніх розрухах (крім турецьких війн і польських безкоро- лів’їв, були ще сарана, голод і пошесті через екстремальний холод 1748-1750 рр.). Гайдамацтво взагалі досить складне яви­ще - політична течія у ньому проглядається, але вже у вельми деградованих, порівняно із Козацькою революцією, формах^[411] (бо легальних джерел прибутків і визнаного суспільного статусу у гайдамаків, на відміну від старих козаків, не було). Причому, як Речі Посполитій, так і її державним сусідам було вигідно применшувати цей політичний складник і зводити новий рух до банального бандитизму (зрештою, у XVI ст. те саме робили і з козацтвом). Єдиним значним структурним елементом гайдамацтва лишалася Запорізька Січ, яка саме тоді набула іміджу «хлопської школи» (ідея інтернаціонального військового Ордену християн уходить на маргінес у купі із постулатом позастановості козаччини, який деградує разом із зникненням політичного явища річпосполитської «шляхти руської»)^[412].

Взагалі загадана спроба Речі Посполитої відбудувати «золо­те» ХVI ст. багато в чому призводила до стану «дежавю». Старі «граблі» і у ХVIІІ ст. працювали по-накатаному. Магнатам потрібні приватні армії (а надвірні козаки - це ще й недорого) і з’являлися козацькі офіцери (=українці з командним досвідом); шляхті потрібні прибутки, а вільнішо-пільговий колоніальний фонд вичерпний - і визиск селян зростав; утискувані маргінали - соціальні і релігійні (гайдамаки і останні православні) - об’єднуються і церковний фанатизм береться за зброю; сприян­ня єврейським колоністам наштовхується на конкуренцію старожилів. Ще й регулярні шляхетські конфедерації повсюдно демонстрували ефективність тиску на державу засобами повстання.

Новим порівняно із XVI ст. у цьому багатошаровому проти­стоянні була сама його задавненість, досвідченість опонентів і значно нижча загальна лояльність до Речі Посполитої як полі­тичного проекту (адже альтернатив йому не бракувало).

Утім, агенти нової просвітницької держави з’являлися і на річпосполитській Україні. Власне Корона організувала мас­штабну торгівлю українською худобою, котру переганяли аж до Вроцлава. Підтримувала вона і деякі інфраструктурні проек­ти - зокрема у сфері охорони здоров’я (проблема епідемій на Правобережній Україні стояла вельми гостро). Хоча ось кош­товні плани запрошення на Україну західних колоністів - шотландців, ірландців та т. ін. - коронний уряд не потягнув (але польських колоністів - як селян, так і шляхти - справді більшало; новими людьми в регіоні стали і переслідувані на батьківщині російські старообрядці). Західноєвропейські аген­ти міжнародного бізнесу давали нові імпульси місцевій еко­номіці (хоча, на українських землях Корони домінувала усе ж єврейська торгівля^[413]).

Магнати, чимало з яких мали гарну домашню та закордонну освіту, цікавилися агрономією, новими практиками раціональ­ного землекористування і подекуди творили взірцеві господар­ства та високоспеціалізовані спільноти^[414] (аристократи Речі Посполитої взагалі зачудовували західніших європейців екс- тремами - вони то під деревом в дорозі ночують, то фонтани з вина у замку влаштують). Охоче користалися польські гранди і можливостями співпраці з підросійською Україною та татар­сько-турецькими володіннями (польська орієнталістика взагалі дала тоді кілька постатей світового значення).

Важливим завданням державної модернізації було упоряд­кування новочасно-поліційного кордону за європейськими стандартами (бо здавна на прикордонні заправляли місцеві міліції - лише як проблема ставала великою - набіг, повстання чи таке інше - то з глибини країни висувалася на кордон армія). Цю справу вирішили лише у 1781 р. - розставили прикордонні стовпчики, намалювали карти^[415], побудували мит­ні пункти, домовилися про взаємодію з російськими прикор­донниками. А така взаємодія була справою непересічною, бо через кордон тоді «гуляли» навіть сотнями-тисячами - як з кримінальними цілями (і під гайдамака міг спрацювати хто завгодно), так і з банальнішою метою ухилення від податків - адже по обидва боки кордону новим поселенцям давали пільги на кілька років безподаткового життя.

Можна казати, що в Речі Посполитій було роздолля для «пілотних проектів» (у т. ч. і в сфері звільнення селян від кріпацької залежності^[416]), бо багатьох шляхтичів до новаторства вело аристократичне марнославство. Утім, це так само діяло і у протилежному напрямку - в бік «заповідника» архаїки (бучним оглядом якої було поховання останнього Вишневецького - князя Михайла-Сервація 1745 р. у ним таки відбудованому родовому гнізді у Вишнівці). Але і той архаїзм не варто сприй­мати лише у чорній барві. Ось наприклад, шляхетська родина Виговських повсякчас зберігала добру пам'ять про родича- гетьмана. І таких, хто вважав козацькі заслуги за «славу роду» було в Україні чимало. Навіть вже зовсім марнославна шляхет­ська мода на старі титули - в т. ч. і з формально втрачених лівобережних теренів - нагадувала про спільну спадщину різних берегів Дніпра і змушувала полонізацію до більшої гнучкості.

Таке децентралізоване зростання Речі Посполитої не вигля­дало ефектно з точки зору просвітницької теорії - з її залюбо- ваністю державою-механізмом. Але і звалити систему - пан­ську мережу - одним ударом не дозволяло, а «гоїти рани» спадкоємцям Шляхетської революції було ділом радше звичним.

Вибори Станіслава-Августа Понятовського, якому судилося стати останнім польським королем (1764-1795), пришвидшила усі нові тенденції в житті Речі Посполитої та її українських провінцій (які цей монарх відвідував неодноразово). З одного боку, економіка країни була на підйомі і реформатори-модерні- затори здобували значну підтримку, особливо в столиці. З іншого - Понятовський був «магнатський король». Він посла­бив міжнародну підтримку Польської Корони (попередні коро- лі-саксонці були родичами пів-Європи і могли ефективно бло­кувати ідею поділу Польщі). Ще й на додачу, Понятовський як екс-коханець Катерини ІІ мав імідж ставленика росіян^[417].

Утім, зіпертися на Росію, що якраз виходила на «вершинне плато» свого революційного циклу, охочі були і гайдамаки^[418]. Їх виступ готувався на 1765 р., коли його мав очолити жаботин- ський сотник Захар (Харько). Момент був справді вдалий - похід російських військ 1764 р. на Правобережну Україну з метою підтримки королівської кандидатури Понятовського змусив до евакуації ледь не всю адміністративну мережу в цьому регіоні та й вся країна ще не заспокоїлася після аж ніяк не чистих виборів монарха. Відома заява Харька, що він «зміг би вчинити ще більше повстання, ніж покійний Хмельниць­кий». Та полякам 1766 р. вдалося захопити і стратити сотника- бунтаря^[419].

До певної міри повторилася ситуація з повстанням 1664 р., яке обезголовили, стративши вождя - І. Виговського. Воно почалося, але вже без усієї можливої організованості, і мало обмежені успіхи. Можна також підозрювати, що повстання саме 1765 р. могло б відгукнутися і на долі Гетьманщини, де царський уряд щойно скасував гетьманство та почав свій три­вожний для козаччини експеримент з Новоросійською губер­нією і пікінерією.

Нового ватажка для Коліївщини змовники знайшли лише 1768 р. - ним став Максим Залізняк, особа малознана в регіоні (краще з цим справа була хіба на Чигиринщині^[420]) і без значного командного досвіду (можна сказати він був не кращим вождем - а єдиним, хто погодився). Тому чернець-запорожець згодом охоче поступився першістю харизматичному уманському сот­нику надвірних козаків Івану Гонті. Можливо, що і акцент на релігійному фанатизмі 1765 р. міг бути меншим (у повстанців тоді були шанси і на неправославних союзників, а барські конфедерати ще не вдалися до католицького екстремізму). Утім, Коліївщина-1768 стала останнім масовим повстанським рухом домодерної України^[421] - моделлю, від якої відштовху­валися будь-які українські революціонери (поема Т. Шевченка «Гайдамаки» увічнила такий її статус)^[422].

Повстання правобережних українців запустило ланцюжок геополітичних змін у регіоні. На боці Барської конфедерації виступила Османська імперія (приводом став напад гайдамаків на Балту). 1769 р. відбувся останній татарський набіг, який сяг­нув Правобережної України. З конфедератами росіяни билися до 1772 р., але успіхом прийшлося поділитися із Австрією і Прусією. За 1-м поділом Польщі, країна втратила значні шмат­ки території (щоправда, українські землі тоді відкраяла собі лише Австро-Угорщина^[423] - вона, до речі, посилалася на Га­лицько-Волинську спадщину, на яку історико-юридичні права мали угорські королі, а відтак і австрійський імператор). З тур - ками мир росіяни підписали вже 1774 р. і це стало фатальним для Запорізької Січі, яку ліквідували 1775 р. та Кримського ханства, яке анексували 1783 р. Туреччина ще спробувала взяти реванш у війні 1787-1791 рр. - та марно.

З нових явищ останніх десятиліть існування Речі Пос­политої можна згадати маєтки російських вельмож на Правобе­режній Україні (ось Г. Потьомкін з 1787 р. став великим земле­власником на Смілянщині). Примітною була також і активність річпосполитських магнатів у «новоросійських» проектах та чорноморській торгівлі на українському Півдні.

Цікаво, що саме тут народився чи не останній план поль­сько-української збройної співпраці. Його 1790 р. пропонував польський консул у Новомиргороді, колишній барський конфе­дерат Антоній Заблоцький. Він вважав, що нова важка війна Росії з Туреччиною (1787-1791) - то добрий момент для пов­стання підросійських «українців», які сумують за втраченими вольностями і радо підтримають польські військові ініціативи, якщо їм гарантувати релігійні права (про це його запевняли «люди слушні», з якими консул контактував особисто^[424]; дипло­мат переконував: «Малоросія взиває до Бога, аби Польща її звільнити могла з цієї нинішньої неволі»). Заблоцький готовий був сам очолити такий виступ, сформувати 6-тисячний охот- ницький «легіон» козаків з «України» (тут, ясно, з польських українських володінь), з яким вторгнутись на «Задніпров'є» (це, явно давні «задніпрські місця» - перетин ліній між Кре- менчуком-Крюковим, Єлисаветградом і Херсоном справді міг стати фатальним для новоросійського Правобережжя)^[425].

З іншого важливо відзначити, що тоді по-своєму винаго­роджена була тривала лояльність євреїв до Речі Посполитої. Саме у цей час стали ширше мовити про «шляхту єврейської нації» і серед еліти цієї примітної національної меншості побільшало офіційно нобілітованих (які і села з кріпаками мали)^[426]. Додавали динамізму єврейським громадам України і нові ідейні рухи - хасидизм (який грав для євреїв роль схожу із протестантизмом у західному християнстві) і Гаскала (світське єврейське Просвітництво).

А ось з польсько-українським порозумінням було склад­ніше. Хоча, саме тоді уславився «князь Микола» (стеблівський князь-козак з роду Яблоновських), але він був радше виняток. Навіть з греко-католиками, які все більше усвідомлювали себе «національною» церквою українців і білорусів^[427], з’являлися тертя (ще 1751 р. греко-католицькі ієрархи зверталися до папи римського з петицією про повернення до грецького обряду тих, хто перейшов на латинський і 1774 р. таки домоглися заборони переходів греко-католиків на католицизм)^[428]. Останнім успіхом греко-католицької церкви було здобуття 1790 р. крісла в Сенаті Речі Посполитої для її митрополита (боротьба за це тривала два століття).

З православними ж дійшло і до т. зв. Волинської тривоги 1789 р. - коли річпосполитський уряд всерйоз побоювався нового селянського повстання на Правобережній Україні. Віри в лояльність православних у шляхетського уряду не було ніякої

- фактично, вірні цієї конфесії трактувалися як російські

, 62

шпигуни і «п ята колона».

А тимчасом вже засідав Чотирирічний сейм (1788-1792), який здійснив останню спробу реформування Речі Посполитої. Крім внутрішньої потреби країни, нащадки шляхетських рево­люціонерів дуже серйозно поставилися до викликів Великої Французької революції 1789 р. Здійснити «лагідніший» (без гільйотини) перехід до модерного світу і спробували просвіче­ні річпосполитські реформатори.

1790 р. комісія, що розслідувала справу Волинської тривоги, запропонувала радикально змінити відношення до православ’я

- проголосити свободу релігії і обрядів у державі; встановити урядовий контроль за дотриманням прав православних; забо­ронити останнім звертатися за допомогою до урядів інших держав; надати вірним цієї конфесії можливість створити цер­ковні влади вільні від російського Синоду - власне під зверх­ністю Константинопольського патріарха. 1791 р. сейм ще встиг утворити православну конгрегацію, яка і мала стати на чолі православ’я в Речі Посполитій.

А 3 травня 1791 р. була прийнята Конституція (Устава уря­дова) - документ справді революційного значення. Для Ук­раїни особливо важливими стали пункти про унітарність дер­жави (з курсом на єдину польську націю) та обмеження все­владдя шляхти (шляхтичі втрачали свій статус неоподаткованої ^[429] верстви, тепер і вони мали платити 10%-й податок). Конститу­ція надавала нові шанси міщанам-буржуа (вони могли ставати армійськими офіцерами і цивільними чиновниками, а також отримали виборчі громадянські права); зроблений крок у бік секуляризації церкви (духовенство обкладене 20%-м подат­ком); зрештою, фактично скасовувалося кріпацтво (селяни переходили під державну опіку).

Не дивно, що опір прихильників старих порядків був ша­лений. І саме на Україні магнатські олігархи проголосили свою Торговицьку конфедерацію 1792 р. і закликали на допомогу російські війська.

У результаті дійшло до 2-го поділу Польщі 1793 р. Саме він віддав практично всю річпосполитську Україну під російську владу (яка поспішила штампувати медалі з девізом «Оттор­женная возвратих», за австрійським прикладом з 1772 р. поси­лаючись на історичні права царів на землі Київської Русі). Цікаво, що 1792 р. почався масовий вихід-переселення запо­рожців на Кубань^[430] - як бачимо, на підросійських Малоросіях- Новоросіях ані для шляхти, ані для козаків місця вже не було.

Річ Посполита на чолі із своїм американським героєм - ге­нералом Тадеушем Костюшко - ще спромоглася на війну-пов- стання 1794 р. (але повторити подвиг французької революцій­ної армії, яка відбилася від усіх сусідів, не вдалося^[431]). Розгром повстанців призвів до останнього 3-го поділу Польщі, який і ліквідував цю державу на мапі Європи. Тоді ж залишковий український шматочок Речі Посполитої - Холмщина та пів­денне Підляшшя - став трофеєм Австрії.

Таким чином, ранньомодерні шляхетський і козацький про­екти добігли кінця і могли спокійно поступитися модерно-на­ціональним (польському і українському)^[432]. У цьому їх головна відмінність від царського революційно-модернізаційного цик­лу, який зберігав ознаки Старого Порядку принаймні до сере­дини ХІХ ст. і суттєво загальмував становлення російської нації (та й сусідів тягнув назад)^[433].

Зрештою, участь українців у річпосполитському універса- лістському проекті і здатність на його базі сформулювати свій власний (козацький) зробила їх вельми вправними помічника­ми у розбудові пізнішої Російської імперії^[434]. Але, якщо для росіян вона і була «оригіналом» всякої імперіальності, то для їх українських співвітчизників - лише епігоном, який постійно порівнювався з іншими альтернативами (і може найбільше саме із Річчю Посполитою). Отже, якщо перші щиро любили імперське «отєчєство», то другі - радше утилітарно мирилися із ним. Тому й цензурні спроби російських «переможців» (які не допускали й думки про тимчасовість такого свого стану) представити історичних конкурентів - Велике князівство Ли­товське, Королівство Польське, Річ Посполиту обох народів, Козацьку Україну, Кримський ханат еїс як fail states / недіє­здатні держави ніколи не були сприйняті в Україні щиро і остаточно.

5.2.