Ключем для розуміння цього періоду української історії є торжество цивілізації Просвітництва, яка тоді крокувала із Західної Європи по всьому світу[368].
Вона тривала десь зі століття - з 1680 по 1780 роки[369]. Її сутністю оголошують множитель (множитель зростання) - тоді різко, в рази змінюються напрацьовані у попередній час параметри західної цивілізації.
Населення Європи зростає небаченими темпами (удвічі за століття, причому в Україні цей темп ще швидший) - тому колонізація світу європейцями з точкової стає масовою (українці на Кубані також наприкінці цього періоду здобувають перший стійкий анклав розселення поза межами власної країни). Згуртовані державні центри здобувають рішучу перевагу над розосередженою «варварською» периферією. Письменність - головний параметр інтелектуального розвитку цивілізації - зростає взагалі десятиразово (а культурний багаж, що поширювався у письмовій формі, зріс навіть у 20 разів[370] [371]). Це нечуваний доти 4 показник.Цивілізація Просвітництва взагалі пориває із циклом (основним образом традиційної культури) і прагне безперервного лінійного розвитку («прогрес» нове і саме просвітницьке слово у словнику людства)[372]. XVIII століття - це точка неповернення на шляху від традиційного до модерного суспільства, від ста- лості-застиглості до руху-течії. З іншого боку - це час останнього блиску традиції, її досконалості[373] (майже штучної, адже, перш ніж вигадувати нові форми, вже згаданий розширений інтелектуалізм Просвітництва всебічно потренувався на старих- знайомих).
На жаль, повернення кріпацтва на екс-Гетьманщину 1783 р. також звідси (це спроба витиснути зі старосвітських практик максимальний додатковий ресурс). А його відміна 1861 р. якраз один із важливих маркерів переходу до доби Модерну.
Доброю ілюстрацією нового трибу життя є будівництво наплавних мостів на Дніпрі - у Києві (1713 р., але регулярність тут з'явилася з 1744 р.) та Кременчуці (з 1765 р.). Технологія досить стара, але застосована у новому масштабі, тому і ефект зміни стану речей - вельми відчутний (Дніпро-кордон де-факто зник, а з 1780-х примірялися і проблему Порогів вирішити).
Спосіб переправи взимку (коли наплавні мости розбирали) також є прикладом застосування старих технологічних рішень для нових завдань. Ось очевидець з листопада 1856 р. оповідав як «полонять» Дніпро в Кременчуці (для очищення смуги переправи від льоду) - «на большую лодку становятся человек 50 народу, которые, стоя на бортах, раскачивали ее что есть силы, тогда как за корму лодки привязан был канат, и стоящие на берегу тащили лодку за канат прямо в лед»[374]. Себто, маємо такий собі старосвітський криголам.
Характерно, що навіть революційне джерело енергії тієї доби - викопне кам'яне вугілля - назвали за аналогією із старим- добрим деревним вугіллям. Та й потужність ультрановітньої тоді парової машини виміряли у «традиційних» (але, фактично, переповнено-перебільшених) кінських силах[375].
Просвітницька «переповненість» вихлюпувалась у світ - отже, вестернізація - то ще одна барва епохи. Тоді відбувається перехід від малої Європи[376] (Англія, Франція, Нідерланди, Рейнська область і північна Італія), до Європи великої, у якій вже є місце і Україні. Це час, коли Великий Кордон (християнської та ісламської цивілізацій) відступає і прикордонна війна перестає визначати триб життя українця.
Руйнується і стародавній землеробсько-кочівницький симбіоз в Україні. Тут також лишається тільки один шлях розвитку, який здатний забезпечити максимум продукції від землеви- користання. Так орач і «отримує усе».
Вартий на спеціальну згадку і феномен «перезаснування» українських міст (зовсім нових осередків урбанізації виникло в той час якраз небагато). Він у середині - другій половині XVIII ст. відчутний по всій Україні, без огляду на кордони держав та імперій[377]. Причому, раціональна плановість і зважання на «світовий досвід-стандарт» (нерідко із завезенням «оригінально-взірцевих» західних колоністів) стають виразною ознакою того урбанізаційного процесу[378].
Традиційні прикордонно-компромісні (іррегулярні) форми військової організації також втрачають ефективність.
Перехід до повноцінної «регулярної армії» стає злободенним завданням - причому, саме зіткнення із вестернізованим супротивником було головним каталізатором у цьому процесі. «Перший дзвіночок» для українців тут прозвучав під час «шведчини» (Північної війни 1700-1721 рр.), але вповні «переламною» стала Семилітня війна 1756-1763 рр. - з досвідом протистояння першокласній європейській армії Прусії, котра відспівала реквієм для іррегулярної кінноти підросійської України (з кінця 1750-х років її поступово переводять на регулярні легкокінні гусар- ські/уланські полки).У філософії'/політичній теорії просвітницька «переповненість» дає відмову від ренесансного ідеалу «мішаного ладу» (компромісу-поєднання усіх античних «добрих» форм правління - монархії, аристократії та демократії) на користь «чистих форм». І вже на зорі Просвітництва Спінозів «Богословсько- політичний трактат» 1670 р. (витвір золотого віку новаторської Голландії) оголошує демократію «природною» і найкращою формою правління (на іншому полюсі - монархії пробують протиставити цій революційній ідеї свій «чистий» апгрейд - абсолютизм1). В Україні успіхи просвіченої монархії (яка, до часу, повсюдно звитяжить на європейській периферії[379] [380]) зробили із її поконаного локального суперника - старої козаччини - символ демократії (переможеної тут підступом-ґвалтом, а не правдою) і головне джерело майбутніх національних відроджень ХІХ-ХХ ст.[381]. А варто додати, що ефект «переповнення» сприяв демократії - бо розгортав вертикально-впорядковану ієрархію у горизонтально-хаотичну сітку, розмножував старі зв'язки та вигадував нові - позірно надлишкові (характерний приклад - освічений туризм). Не дарма, Ніл Фергюсон уважає кінець XV - кінець XVIII ст. «першою епохою мереж» (2-а уже сучасна - від 1970-х рр.)[382]. Хоча, класичне домодерне з'єднання типу «мотузка» (від «точки 1» до «точки 2») тоді тільки починає розгортатися у сітчасті структури[383]. До речі, інший дослідник окреслив XVIIZ ст. як «століття соціального спілкування». Адже, людина тоді все більше виходила за звичні межі свого стану-класу (хай навіть іноді під прапором імітації давньо-«одвічних» практик)[384]. Той таки Фергюсон зауважив цікаву риску мереж просвітницьких часів - мислити вже у світових масштабах, але діяти ще у рамках своєї країни[385] (що також легко пояснити переповненням, яке спочатку виразно нерівномірне - де густо, а де пусто). Тому «велика держава» (світовий гравець), а не автар- кійна нація сама по собі - то мрія Просвітництва ^наслідування успіху Голландії XVII-XVIII ст.). Переповненість - це ще й спокуса відмови від складності- каламутності старосвітської традиції на користь раціональної ясності-простоти[386]. Це використання енергії ентропії-спрощен- ня, концентрація на певних проривних напрямах (з метою розширення можливостей держави). Символом доби стає мапа- землеопис - вона подає новий образ цілості-стандартності, утім 20 це хоч і досить детальна, але таки «спрощена реальність». Якщо повернемося до ранньомодерних революційних циклів - то побачимо, що і Шляхетська, і Козацька революції у цей час вже на фазі занепаду-згортання. Причому, перша - на позір позбувшись у Речі Посполитій конкуренції другої - поринула у відродження золотого для себе XVI ст. (тільки стримувати магнатів шляхті, без козаків, тепер вже було несила). Друга - в обрізаних річпосполитських кордонах - мстилася за силовий спосіб її усунення-витіснення хвилями гайдамацького терору. Інші ж недогарки Козацької революції - лівобережна Гетьманщина, Запоріжжя і Слобожанщина - змагалися за свої автономії з новим революційно-модернізаційним проектом - Царською революцією-контрреволюцією (уже мовилося, що з революцією його єднає потенціал модернізації, але з точки зору збільшення соціальної бази руху - то радше контрреволюція, [387] бо царі як рушійна сила сильно менш численні і за шляхту, і за козаків)[388]. Тимчасом, історичний ландшафт міняється. XVIII ст. виводить на простір тих двох старих ранньомодерних революційно- модернізаційних проектів новий - згадану Царську (імператорську) революцію/контрреволюцію. Як уже йшлося, розпочалася вона т. зв. Петровськими реформами (тобто десь з 1690х рр.), увінчана потьомкінською утопією Катерини ІІ і дійшла до повного вичерпання Ancien Regime/Старого Порядку, як історичного тренду, у 1856 р. - із поразкою Російської імперії у Кримській війні[389] (вершинне плато цієї революції 17681825 рр. - від розпуску Комісії з укладання Нового Уложення до декабристів). 5.1.