Козацька революція і спроба Речі Посполитої адоптуватись до неї (1648-1713)

Козацька революція 1648-1709 рр.^[315] навічно зруйнувала «зо­лотий спокій» шляхти. У минуле пішов час неважких перемог «за явною перевагою». Тепер треба вже було бігти на повну силу, аби тільки залишатися на місці.

Тому революціонерам-козакам прийшлося забагато ставити на «методи слабких» - на руйнування^[316]. Зрештою, досить природно, що Військо Запорізьке передовсім на війні було здатне доводити супротивнику свою перевагу. Зі старими героями - шляхтою - трапилося те ж, що колись із спартан­цями - їх домінування на полі бою в Елладі закінчилося, коли фіванці додумалися до нерівномірного шикування (з ударним загоном прориву).

«Прорватися» козакам вдалося, а ось із створенням очевид­ної альтернативи, яка могла позмагатися на всіх цивілізаційних фронтах та універсальних змістах, були проблеми (а революції виграють не лише «през шаблю», але й через розум і красу чи то через т. зв. «складність» системи-суспільства)^[317]. Ба навіть «військовий ресурс» козацтво мало не безмежний - і повстан­ська необхідність діяти часто-густо числом, а не вмінням, виснажувала його підвищеними темпами. Отже, шляхта ще спробувала «виграти за очками».

Взагалі середина XVII ст. - це час загальноєвропейської кризи, яку охоче звали «залізним віком» (який приходить на зміну добробуту «золотого»). Ось і італійський історик Майо- ліно Бізаччіоні не завагався вписати Козацьку революцію в Україні до своєї «Історії громадянських війн останнього часу» (Венеція, 1653; 1655; 1664; а також Болонья, 1654; 1663).

Сучасний український читач надто часто гадає, що війна, чума та руїна тоді - то лише на наших «кривавих землях», а «за бугором» - саме процвітання. Насправді лихоманило усю Європу (це т. зв. «криза середини XVII ст.» - тоді навіть з кліматом знані проблеми^[318]) і людськими втратами-жертвами чи міграціями-згонами годі було тут когось здивувати.

Мирний характер Шляхетської революції не в останню чергу забезпечив «союз з троном»^[319]. Козаки теж були не від того, аби залучити на свій бік монарха і діяти як «взірцеві піддані», але розірвати попередній пакт короля і шляхти не змогли (хоча, ситуаційна обопільнокорисна узгодженість дій і далі траплялася)^[320]. Традиційно Військо Запорізьке мало слабкість до володарів-войовників - як ось Владислав IV чи Ян Собеський. Зрештою, і король Ян-Казимир (1648-1668) мав чим завдячувати козакам і не був їм за особистого ворога^[321].

А ось претензії шляхетства на винятковість у суспільному проводі козацтво підважувало ефективно. Бо очевидність при­мата «заслуг» над «честю за народженням» мала усі переваги як давньої «святої простоти», так і нової ренесансної «природ­ності». Зрештою, Шляхетська революція сама почала експлуа­тувати демократичну риторику - не дивно, що вона виривалася за прийнятні для шляхти рамки на простір універсальності. Довести, що козацька Річ Посполита більш загально-«посполи- та» за шляхетську, було не складно (так, у т. ч. і засобами Його Високості Популізму із гаслом «дешевої влади»). Але визнати рацію «молодшої братії» шляхтичам виявилося чи не найважче (до певної міри повторилася ситуація «магнати проти шляхти» часів Шляхетської революції 1505-1608 рр.^[322]).

Як уже йшлося, свій проект козацько-українські револю­ціонери мислили як «справжню й істинну Річ Посполиту», спадкоємця-відроджувача ідеї «ідеальної держави». Зменшення масштабу нового універсалістського проекту не повинно тут бентежити - то лише продовження попередньої тенденції, бо й Польсько-Литовська Річ Посполита була вже меншою і не єди­ною спадкоємицею християнського/латинського світу-імперії. Та сама лінія розвитку позначилася і на соціальному «здрібнін­ні» революціонерів - зі шляхти у козаки (така «демократи­зація», як відомо, продовжуватиметься і надалі). Зрештою, емансипація/збільшення свободи - то, за Гегелем і філосо- фами-утилітаристами, сенс історії (ймовірно - в основі цієї ідеї намагання європейської Реформації досягти загального, без усякого посередництва, вивищення людини у справі богопіз- нання).

Як доволі молода суспільна верства, не могли козаки роз­раховувати і на міжнародну солідарність у християнському сві­ті - хоч скільки-небудь порівняльну із шляхетсько-аристокра- тичною^[323]. Та й світова релігійна солідарність православ’я на

тлі католицької і протестантської виглядає скромно (хоча ось балканські сліди у Козацькій революції, справді, примітні, а авторитет церковного Києва «на закордонні» сягнув до того небаченого рівня).

Але бути «з краю» також іноді буває вигідно - ось і ко­зацьким революціонерам пощастило на свій невеликий «фрон- тирний інтернаціонал» - Військо Донське, Кримський ханат, румунські князівства + Трансильванія та грецька (+південно­слов'янська) діаспора. Звідси Козацька революція мала і союз­ників, і простір для «експорту революції». Особливе значення для її долі відіграв козацько-татарський союз^{[324] [325] - якому}

Б. Хмельницький знайшов навіть історичне обґрунтування в «кроніках», а наступне покоління козацьких інтелектуалів вже сприймало його як політичний заповіт «великого Богда- на»^[326]. Річ Посполита охоче оголошувала цей союз державною зрадою («лігою пса з вовком на господаря»), але вже у 1650-х рр. вона ж «перехопила» цього союзника козаків (і до кінця існування обох потуг їх союзництво звалося традиційним).

А ось «народна солідарність» була на козацькому боці. Відкритість козацтва для простолюду далеко перевищувала усі «соціальні ліфти» санкціоновані Шляхетською революцією. Масове революційне покозачення українців 1648 р. призводило до того, що кільком відсоткам шляхти ставали опонувати де­сятки відсотків «скозачилих» (розмови про всенародну під­тримку - то вже, ясна річ, модерна риторика^[327]). І закриватися (як це швидко стало зі шляхетськими революціонерами) ко­зацький рекрутинг не збирався. Зрештою, претенденти на статус «ідеальних козаків» - запорожці - взагалі практикували безжонство, а отже цілковито відкидали ідею козацького ста­тусу за народженням (Запоріжжя лише школа).

Утім, рівні підтримки Козацької революції українцями різ­нилися (на віртуальному референдумі Б. Хмельницький запросто міг і програти!). Як свідчив полонений 1653 р. син вінницького сотника - «усі б радо війну занехаяли, окрім са­мих лише старих козаків і тих, хто сторону Хмельницького тримають»^[328]. Отже, маємо відразу три групи з різною моти­вацією і завзяттям (і це не весь можливий перелік^[329]). Тому, матеріал для програми «поділяй і володарюй» був готовий.

Важливо також, що Речі Посполитій доволі швидко вдалося обмежити «простір» Козацької революції. Для того навіть найпопулярніший термін-ідентифікатор «Русь» десь близько 1649 р. підмінили на значно вужчу «Україну»^[330]. Далі - вже на шляху до Гадяцької унії 1658 р. - вдалося змістити самі панівні інтерпретації Козацької революції - від «міжнаціонального конфлікту» (боротьби козаків-русинів з ляхами) до «громадян­ського» (війни домової).

Отже, козаків зупинили на Волині і Поділлі. А Галичина стала антикозацьким форпостом Речі Посполитої - це база коронної армії, тут осідають вигнанці зі скозачілого сходу та «зачищають» православ’я. Місцевий герой - Стефан Чарнець- кий - відзначився збиткуванням з решток тіла Б. Хмельниць­кого, а Львів, за заслуги у війнах з повстанцями-ребелізантами, 1659 р. навіть колективно нобілітований (за прикладом держав­них столиць - Кракова, Варшави і Вільно)^[331].

Скористалася Річ Посполита і жадібністю росіян, які загу­били проект експорту козацького ладу на Західну Україну 1655 р., а також до Білорусі (цар вважав, що його нові васали мають завойовувати землі для нього, а не для себе). Так само обмежила експансію Козацької революції Москва і на землях Слобожанщини^{[332] [333]. Зрештою, поділ України Дніпром у 1660-х рр. між Річчю Посполитою і Московським царством став найбільшим ударом по революційному проекту козаків. У відповідь - 1668 р. - українці ще спромоглися на загальнона­ціональне повстання проти того розшматування, але сили були вже аж дуже нерівні.}

Взагалі, те що Речі Посполитій не вистачало самих лише власних сил на протистояння з Козацькою революцією - то мабуть головний мотив цілого періоду 1648-1713 рр. Союзи- угоди - з татарами і росіянами, вичікування слушного момен­ту, а не нав’язування власного порядку денного - ось нині уділ шляхетських патріотів. Ще й втрати на інших фронтах - поки пильнуєш Україну (зник статус європейської «великої держа­ви»; відвалилася Прусія; Швеція, Росія і Туреччина понадку­шували з усіх боків). Зрештою, нова річпосполитська скупість зірвала небезперспективну Гадяцьку унію 1658 р. - сейм 1659 р. забув уроки Любліна-1569, коли литвинам охоче йшли назустріч і то ще потім треба було Баторієвих перемог (які вирішували передусім великолитовські проблеми), аби заспо­коїти сепаратизм ВКЛ.

Тимчасом для козаків Річ Посполита ставала символом аль­тернативи. Порівняльна рамка - «а як у ляхів», «а як було за ляхів, коли і початок наших вольностей» - тепер то «міра всіх речей», точка відліку і перший інтелектуальний порух в осмис­ленні будь-якої суспільної проблеми.

Докладний виклад подій Козацької революції 1648-1709 рр. виходить за рамки цього нарису, отже можемо дозволити собі сфокусуватися лише на важливих проявах козацько-шля­хетських стосунків цього періоду. Насправді, єдиним шансом Речі Посполитої зупинити козаків ще на початку революції (десь до 1651 р.) було повернення до планів турецької війни Владислава !V^[334]. У цього варіанта мався навіть впливовий міжнародний лобіст - Венеція, яка якраз вступила у затяжну війну з Османами (1645-1669).

Утім, шляхта не хотіла миритися, не поквитавшись за поразки 1648-1649 рр. (з них особливо відчутні Пилявці-1648, коли повстанці отримали вольову перемогу над шляхетським ополченням-посполитим рушенням^[335], та Зборів-1649, коли ко­ронну армію не врятувала навіть присутність на полі бою мо­нарха). Гонка відплатних акцій 1650-1653 рр. дорого кошту­вала обом сторонам. Після Жванця-1653 - це вже був тупик^[336].

Б. Хмельницький спробував новий «хід конем» - і уклав Переяславську угоду з Росією 1654 р.^[337]. Але та швидко розчарувала Великого гетьмана небажанням іти до кінця та готовністю до компромісів з Польською Короною (та й російська кіннота була посередньою заміною татарської). Зрештою, вершиною гетьманської дипломатії став Раднотський договір 1656 р. (союз між Військом Запорізьким, Швецією, Трансильванією, Бранденбургом і литовським князем Богуславом Радзивілом)^[338] - тоді Козацька революція реально була найближче від того, аби потопити-заступити шляхетську Річ Посполиту.

Побачивши козаків на вулицях Варшави у червні 1657 р., поляки стали охочишими до компромісів^[339]. У Гадячі 1658 р. дійшли попередньої домовленості з гетьманом І. Виговським. А ось далі шляхта почала виявляти дріб’язковість і коротко­зорість - порізала на сеймі 1659 р. козацький «Сумаріуш Пунктів» (щодо якого в молодій українській спільноті таки утворився консенсус)^[340]. Причому, діяла польська сторона^[341] цілком протилежно до Любліна-1569 - тоді «волинцям» дали скласти свій крайовий привілей власноруч - в обмін на відмову від престижних декларацій (присяги як ще одному окремому народу Речі Посполитої). У 1659 р. діяли навпаки - гадали, що за титул «Велике князівство Руське» можна вимагати обмежень конкретних станових і групових інтересів. Але брати українця «красивим словом» - то марна справа^[342].

Ще й рятувати Виговського, який і з «підрізаними крилами» тримався мужньо до кінця, прийшли хіба союзні Речі Пос­политій татари (і з ними гетьман ще раз доказав ефективність козацько-кримської співпраці у Конотопській битві 1659 р.^[343]). Усе ще цінуючі українську єдність старшини-патріоти спробу­вали по-новому домовитися з росіянами. Але ті із т. зв. «Пере- яславом-2» 1659 р. взагалі пішли на відверте ошуканство (під­мінили акти Переяславської ради-1654). Тоді внутрішній кон­сенсус в Україні і пропав - прийшла Руїна.

Сарматське воїнство Речі Посполитої ще спробувало вигра­ти війну улюбленим квазітатарським способом - обходячи укріплення, нав'язати супротивнику генеральну битву у полі. Під Чудновом 1660 р. це спрацювало (великою мірою через небажання козаків підтримувати росіян-обманщиків до кінця), а ось 1664 р. царські війська не дали себе виманити з фортець.

І хоча нове козацьке повстання на Правобережжі, яке готував І. Виговський 1664 р., вдалося обезголовити і приду­шити, вже 1665-1666 рр. Річ Посполиту струсонув рокош Є. Любомирського, коли країна воювала із своєю ж шляхет­ською армією. Ян-Казимир переміг, але, заплутаний у компро­місах, цей монарх вже не бачив перспектив у своєму правлінні. Відтак, 1668 р. він став першим виборним королем, який доб­ровільно зрікся трону.

А «свідомі українці» тим часом спробували «третій шлях» - почали шукати протекції Османської імперії. Турки якраз 1665­1666 рр. нагадали про свою міць, розбудувавши систему укріп­лень Кизикермену (Кизикермен на правому боці Дніпра, Іслам- Кермен - на лівому, плюс два форти на островах - фортечна артилерія османів вже не мала ніяких «мертвих зон» і ефек­тивно блокувала будь-якого запорізького судноплавця^[344]). Ціл­ком вірогідно, що якраз неможливість повернення до пірат­ського промислу на Чорному морі активізувало і втручання За­поріжжя у схватки за булаву на Гетьманщині^[345].

Причому, спочатку у прихильників султанської протекції горувало бажання обмежитися простим поновленням козацько- татарського союзу. Тож постать Петра Дорошенка - онука гетьмана, який склав голову за ханську справу 1628 р. - мала символічне значення. У межах цього формату вдалося поквита­тися наприкінці 1666 р. за смерть Виговського, розгромивши на Брацлавщині корпус С. Маховського і навіть поставити на межу поразки цілу коронну армію під Підгайцями 1667 р. (власне, якби не диверсія запорожців І. Сірка на Крим, все у Дорошенка тоді б і вийшло^[346]).

Полякам знову прийшлося сідати за переговори. Новий ко­роль-земляк - Михайло Вишневецький (1669-1673) - був до­сить популярний серед українців^{[347] [348], тож перспективи у ком­промісу були. Острозька комісія 1670 р. продемонструвала політичну зрілість уряду Дорошенка, але на тлі послаблення внутрішньої єдності козаччини (з виокремленням Лівобереж­жя, Слобожанщини і Запоріжжя) коронні комісари порахували, що Чигирин просить забагато і дешевше буде пошукати зговір­ливіших (зокрема на Січі, де погоджувалися на суто станові вимоги «дореволюційного взірця»).}

До речі, тривалий час в історіографії панувала візія, що компроміс з Козацькою революцією і державністю - то така «поступка» з боку коронних еліт (яка вигідніша власне коза­кам). Утім, як пише сучасний польський історик Я. Домбров- ський, то було критично важливим для будучності всієї Речі Посполитої: «Можлива угода позначилася б у перспективі позитивно на розвитку держави і всіх народів, котрі проживали у ній. Йдеться тут не лише про збільшення військової сили. По-перше, угода обмежила б економічну силу магнатерії та її політичні можливості. По-друге, поява на сеймі руського і православного представництва змусила б до проведення ре­форм, аби запобігти паралічу цієї ключової для держави інсти­туції. По-третє, відбулося б загальмування чи уповільнення полонізації і конфесіоналізації держави, які несли за собою не 77 тільки позитивні, але і численні негативні результати».

Зрештою, злегковажили тоді поляки не лише чигиринського гетьмана, але і татар-липків (їх лічилося до 10 тис. осіб), яких козаки змішували із черемисами^[349]. 1672 р. їм заборонили будувати мечеті на приватних землях, чим і штовхнули цю давню вояцьку спільноту на турецький бік (лише 1677 р., після скасування того дискримінаційного обмеження, значна частина липків повернулася під владу Речі Посполитої).

Дорошенко побив польсько-запорізького претендента на гетьманство Михайла Ханенка^[350], але це ще більше прив’язало «останнього козака» Правобережжя^[351] до турецької допомоги. Турки таки рушили свою армію на Україну 1672 р. і «непри­ступний» Кам’янець пав. Поділля стало турецьким вілаєтом, а Львів прикордонням^[352]. Дорошенка надмірна близькість до но­вого кордону Османської імперії також не порадувала (бо жити «на фронті» ніхто не хотів).

І хоча у Хотинській битві 1673 р. армія Речі Посполитої довела свою боєздатність, герою тієї перемоги, яка забезпечила йому обрання на знов спустілий польський трон - королю- полководцю Яну Собеському (1674-1696) - прийшлося укласти невигідний мир. Це сталося 1676 р. у Журавно, поблизу Львова.

Російське втручання 1674-1676 рр. добило гетьманат До­рошенка, але турки не дали росіянам закріпитися на Правобе­режжі. Чигиринські війни 1677-1678 рр. зруйнували першу сто­лицю Козацької революції, Київ став «островом» за Дніпром, а спустіла - почасти через примусове зігнання населення на Лівобережжя 1679 р. - Правобережна Україна цілком опинила­ся у стані заручниці чужої геополітики (карикатурне Сармат­ське князівство Юрася Хмельницького 1677-1681 рр. тут лише найяскравіший епізод-приклад). Ключовим пунктом річпоспо- литської присутності в регіоні стала фортеця у Білій Церкві^[353].

Утім, для українських козаків Правобережжя лишається сакральним тереном - батьківщиною їх вольностей. Повернути реальний зміст своєму титулу «гетьман обох сторін Дніпра» прагнули лівобережні гетьмани - і Іван Самойлович, і Іван Ма­зепа (останній взагалі мав імідж ставленика правобережних емігрантів). А Запоріжжя творило нові свої курені з право­бережними назвами - як власне останній прихисток емігрантів і як маркер козацьких прав на ті землі (відплатний запорізький тероризм і народив згодом гайдамацький рух; зрештою і вся слава Запорізької Січі другої половини XVII ст. - вона коштом Руїни гетьманських структур Правобережжя)^[354].

Віденський погром турків 1683 р. дав Речі Посполитій нові шанси на Правобережній Україні. Король-воїн Собеський був схильний шукати з козаччиною, яка ще мала авторитетних вождів (як ось Самусь і Палій), компроміс. Власне, коронне військо було зосереджене на подільсько-молдовському нап­рямку - 1684 р. похід на Поділля, 1685 р. - на Буковину, 1686 р. - на Молдову, 1687 р. - облога Кам'янця, 1692 р. на Тернопільщині заклали новий армійський опорний пункт - Окопи святої Трійці. Отже, віддати допоміжний правобереж­ний фронт допоміжному таки козацькому війську мало і чисто військовий сенс. Причому, тут козакам-правобережцям спів­працювати доводилося більше не з коронною армією, а із союзниками у війні з турками і татарами - лівобережним Геть­манатом і Росією.

1685 р. сейм Речі Посполитої декларував повернення ко­зацтву «їхніх прадавніх вольностей, свобод і привілеїв», а королівські накази дозволили козакам осаджувати спустошені прикордонні землі. Насправді, спочатку йшлося про пунктир анклавів навколо давніх козацьких міст - Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви, але козаки традиційно швидко перевершили сподівання річпосполитсько- го уряду (хоча за межі Київського та Брацлавського воєводств нова козаччина вже не сягала). Спробу накинути їм старшину зі шляхти - також поховали (разом із вбитим 1684 р. - за надмірні козацькі втрати у поході на Молдову - гетьманом Стефаном Куницьким).

Затурбувався тоді навіть гетьман Самойлович на Лівобереж­жі, бо польська агітація говорила про відновлення «золотого часу» первісних козацьких вольностей^[355] і чимало примусово зігнаних мешканців Правобережжя потяглися назад, на рідні місця. Щоправда, нові козацькі правобережні центри - Богу- слав і Фастів - тулилися до самого дніпровського кордону (хоча, спочатку «столицею» відроджуваного гетьманату ли­шався Хмельниченків Немирів^[356]). Але попри незначні, порівня­но із лівобережною Гетьманщиною, сили правобережців, вони мали імідж «справжніх козаків», які живуть за прадавніми, ідеально-істинними звичаями^[357]. Тому, не дивно, що за лідер­ською харизмою Палій згодом конкурував із Мазепою.

1686 р. у Львові польський монарх підписав Вічний мир із Московським царством^[358]. Це також сприяло заспокоєнню Пра­вобережжя, яке мало розуміти, що дніпровий кордон - то тепер надовго^[359]. Тим паче, що діям на півдні - проти татар і турків - це не заважало, бо Річ Посполита і Росія були союзниками на цьому фронті.

Лише Карловицький польсько-турецький мирний договір 1699 р. змінив цю ситуацію (він повернув Речі Посполитій Поділля та підтвердив її права на Правобережну Україну). Утім, вже смерть Я. Собеського, того істинного сарматського володаря, для якого козацтво було частиною «природної» картини буття Речі Посполитої, не віщувало козакам «світлого майбутнього». Новий король-саксонець, Август ІІ Сильний (1697-1706, 1709-1733), вірив у сили своєї регулярної армії (яка не завадила татарам ще 1698 р. і 1699 р. попустошити Гали­чину^[360]), а козаччину звав застарілою «міліцією» (зрештою, і козаки під час королівських виборів трималися більше сторони його головного конкурента - французького принца Конде)^[361].

Мир з турками і союз з Росією знецінив в очах шляхет­ського уряду потребу у козацтві. Тому, 1699 р. сейм ухвалив постанову про розпуск «козацької міліції»^[362]. Якійсь час козаки сподівалися, що до її реалізації на практиці не дійде - вони навіть пішли 1700 р. разом з коронною армією воювати зі шве­дами під Ригу. Але 1702 р. король ствердив сеймову постанову своїми наказами (тоді ж помер і старий коронний гетьман С. Яблоновський, з яким у козаків була давня «історія стосун- ків»^[363]).

І Правобережжя знайшло ще сили на нове повстання 1702­1704 рр. (іноді зване «другою Хмельниччиною»). Зірками його стали фастівський полковник Семен Палій (саме він діяв проти Білої Церкви - головного центру річпосполитської присутності в регіоні) та останній шляхтич-інтелектуал, страчений Річчю Посполитою за підтримку козаків - волинець Данило Братков- ський (канонізований 2013 р.)^{[364] [365]. Козаки уникали великих битв з коронною армією, але змогли суттєво поширити зону свого контролю в бік Поділля і Полісся.}

Зрештою, і поляки, зайняті Північною війною (1700-1721), бажали розібратися з повстанцями чужими руками. Справа в тому, що козаки оголошували про перехід у підданство росій­ського царя. А той був союзником короля польського - тож ляхи запропонували Петру І прибрати своїх «підданих» з ко- 94 ронних володінь.

1704 р. російські війська із допоміжним лівобережним кор­пусом гетьмана Мазепи вступили на Правобережжя. Йшли вони на допомогу королю Августу, але і з місцевими справами час розібратися у них був. Попри те, що Палій охоче доєднався до війська гетьмана з Лівобережжя, цар наказав його арешту­вати. Згодом, 1705 р. Петро І навіть примусив Мазепу відіслати арештанта з Батуріна до Москви, звідки заслав героя Правобе­режжя в Сибір, до Тобольська.

Утім, де-факто господарем на Правобережній Україні тоді лишився лівобережний гетьман (а це цілком задовольняло повстанців, Самусь ось 1704 р. склав перед ним свою булаву). Скидалося навіть, що Мазепа розглядав Білу Церкву як другу столицю свого гетьманату (нагадаю, що Білоцерківщина - це ще й «родове гніздо» Мазеп). До виступу мазепинців 1708 р. і нової шведської протекції правобережці також поставилися лояльно^[366].

Не дивно, що саме на цьому плацдармі пробував утверди­тися гетьман Пилип Орлик. Ще напередодні провального для росіян Прутського походу 1711 р. проти Туреччини орликівці пішли на штурм Білої Церкви. Тоді ж прийняв свій «останній бій» вождь правобережного козацтва - Самусь. У квітні 1711 р. він був оточений разом зі своїм Богуславським і Корсунським полками в Богуславі підрозділами росіян Д. Голіцина, що діяли у порозумінні з польськими загонами А.-М. Синявського. Під час боїв Самусь із сином та інші козацькі старшини потрапили у полон, але й після цього їх козаки продовжили битись. Цей опір показав, що Правобережжя і надалі нелояльне як до поляків, так і до росіян, а турецька протекція досі має тут шанси.

Отже, цар наказав зачистити бунтівний анклав - і на рубежі 1711 і 1712 рр. відбувається новий примусовий згін пра­вобережного населення на Лівобережжя. Та Орлик ще мав сили запорожців і навесні-влітку 1712 р. на згарищах південної Брацлавщини та південної Київщини з’являються близько 4 тис. козаків, які відроджують полки в Умані, Корсуні та Чигирині. Орликівці навіть планують вторгнення на Лівобе­режжя із захопленням Переволочни на Полтавщині.

Але вже у грудні 1713 р. 20 коронних польських корогв і кілька піших батальйонів кам’янецького каштеляна М. Кали- новського виступили з Умані проти піших і погано споряд­жених сил запорожців-орликівців, які, оселюючись на Право­бережжі, явочним порядком бажали закріпити за собою тери­торію від Дніпра до Случі^[367]. У сутичках під Погребищами, Немировом і Фастовом було перебито, повішено та посаджено на палі близько 1 660 козаків. Це був розгром (останнім пунктом оборони став укріплений природою Стеблів, який пав вже на початку 1714 р.). Найбоєздатніші частини сердюків і кінних козаків у лютому 1714 р. віддали перевагу відступу на Лівобережжя, де вони склали свої клейноди перед Скоро­падським. Ненависні ж Петру І запорожці, які не сподівались на помилування від царя, пішли на південь, у татарські

97 володіння.

Дипломатичну крапку з козацьким Правобережжям поста­вив Адріанопольський мирний договір 1713 р. Існують думки, що Орлик, який до кінця тримався за шведську протекцію, аби згодився на турецьку зверхність, міг би схилити турків бути активнішими у справі правобережного гетьманату, але сталося 98 як сталося.

⁹⁷ Козаки мали відійти на Січ і в «ханські слободи, де хліба мало, але сила води» (як глузував польський спостерігач).

⁹⁸ Останньою «тінню» суверенітету Правобережжя була авантюра 1724 р., коли розстрига-ієромонах, екс-ігумен (самозваний?) Соро- чинського монастиря Єпіфаній (в миру - Євстафій Якович Ревуць- кий, походив з Пирятина, з козаків Лубенського полку) скористався довірливістю деяких «закордонних» щодо підросійської України православних ієрархів і за фальсифікованими рекомендаціями здобув собі ненадовго титул єпископа Чигиринського та Українського. Хоча про турецькі претензії «на Поділля та всю польську Україну», росій­ський дипломат у Стамбулі згадує ще восени 1768 р., див.: АВПРИ. Фонд «Сношения России с Турцией», оп. 89/8, спр. 430, арк. 41-42зв.