Річ Посполита «на вершині»: запаморочення від успіхів і застій (1608-1648). Від експорту революції до колоніалізму
Попри усі розмови про «мегаломанію» шляхти цього періоду, насправді то була вже «доба нічиїх». Просто це ще ті «нічиї», котрі можна трактувати «на свою користь» і тішитися, що діставалися вони відносно легко.
Не дивно, що тоді таким популярним став образ «козацької війни» - як акції «охотницької», коли «сини коронні» змагаються з ворогами «у своє задоволення». Тогочасна Річ Посполита перевела боротьбу на «поле супротивника» під час російської Смути 1605-1618 рр., уникла виснажливої європейської Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. (обмежившись толеруванням набору на своїй території охочих-найманців), зупинила турків під Хотином 1621 р. і наступально-комфортно билася за шведську спадщину королів-Вазів[284].
Вона таки отримала певну перевагу і на кримському напрямку - досить активно втрутилася у справи ханату у 1620-х рр. і почала суттєво відсувати кордон Дикого Поля - зіркою цього просування стала державна фортеця Кодак над дніпровими Порогами, збудована у 1635 р. і розбудована у 1639 р. Не дивно, що у 1646 р. взагалі всерйоз обговорювалися проекти завоювання Криму - але і тут справу не доведено до кінця (і результат знову - лише «сприятлива нічия»).
Теж і у Молдові та інших румунських князівствах - вплив Речі Посполитої був, але одноосібне домінування залишилося недосяжною мрією (і Самійло Корецький спромігся лише на лаври епігона Дмитра Вишневецького-Байди). Єдина примітна заморська колонія Речі Посполитої - Нова Курляндія на карибському о. Тобаго (закладалася кілька разів - 1637, 1639, 1642 і 1654 рр.) - також не стала історією цілковитої перемоги.
Так само було і з політичними альтернативами в середині «федеральної» Речі Посполитої. Пруські, литовські і руські «націоналісти» на той час ще не готові на відвертий сепаратизм, але аж ніяк не деградують чи розпадаються (навпаки їх рівень внутрішньої згуртованості і «культурної» роботи радше прогресує).
У релігійних питаннях, попри успіхи контрреформації, перевага католицизму над протестантизмом ще зовсім не повна (в Україні і Білорусі так само - дві східнохристиянські гілки, православ’я і греко-католицизм - знаходяться у перманентному стані взаємопоборювання). Існує й низка суспільних груп, які не проти опинитися у підданстві сусідських володарів.Тому, довго протривати така ситуація не могла. Навіть хронологічно це коротший за попередній період (і за королюваннями рахунок 2 проти 6). Але «блиск» у нього не відняти - не дивно, що ним захоплювалися численні наступні покоління.
Це тим більш зрозуміло, бо саме у цей час Шляхетська революція «пішла у маси». Її ідеали опанували школу - яка вже стала нормою для шляхтича - без неї «шляхетський полір» більше не уявлявся. Сарматський (респектабельна назва «під античність») стиль життя набув «невбиваємих» ознак - не дарма, згодом Б. Хмельницький казав, що як і сотня шляхти залишиться, все одно за своє стоятимуть.
Отже, коротко оглянемо події цього непересічного часу. На його початку Річ Посполита дочекалася свого шансу поквитатися за давні «великолитовські» втрати у боротьбі з Москвою. Зміна династії в царецентричній Росії відбувалася зовсім не так гладко як у краю шляхетських революціонерів з їх культом громадянських чеснот. І росіяни стрімголов за самозванцями поринули у свою «Смуту», якою охоче скористалися усі їх сусіди-суперники.
Роль «українців» у подіях Смутного часу була дуже примітна. Тут і князь Адам Вишневецький, який вивів Лжедмітрія І на політичну арену, і гетьман Лжедмітрія ІІ князь Роман Ру- жинський, і тернополянин-козак Іван Заруцький, останній чоловік цариці Марини Мнішек.
Повернення Смоленська та Сіверщини стало великою втіхою для кожного річпосполитського патріота. Не дивно, що розвивали ці віднайдені краї охоче і з любов'ю (що було виразним контрастом з попереднім часом російського панування, коли ці землі трималися як штучна пустка, природна перепона для військ супротивника на випадок війни)[285].
Невдовзі цю розбудову використала Козацька революція середини XVII ст., без неї Українському гетьманату може і не вистачило б сил на тривалу боротьбу. Зрештою, козаки були тут не першопрохідцями - відомо з яким ентузіазмом діяв на Сіверщині лідер «руської шляхти» Адам Кисіль, та й «головне розчарування» цієї спільноти-партії - син православних аристократів і досить несподіваний католик князь Ярема Вишне- вецький - був украй активним на сусідньому Лівобережжі[286] (родич-митрополит - П. Могила - готував його на місце «неко- ронованого короля Русі» та «не так склалося, як гадалося»).Крім того, саме на бойовищах російської Смути українські козаки набули ознак не партизан-піратів-диверсантів, а регулярної армії. Похід П. Сагайдачного під Москву 1618 р. наочно продемонстрував їх нові можливості. 1620 р., по загибелі коронного гетьмана С. Жолкевського у битві під Цецорою, саме цей козацький гетьман став на чолі усіх «українних» сил під час відбиття великого татарського набігу[287]. А 1621 р. Військо Запорізьке визначило і долю тріумфу Речі Посполитої під Хотином.
І це справді нова ситуація, бо у попередній період коронній шляхетській армії козаки були не конкурент - жодного паритету між ними не відчувалося. Отже, і тут маємо своєрідний прояв «доби нічиїх». Причому, у тривалій перспективі шальки терезів схилялися радше на козацький бік - бо по всій Європі піхота стає головним дієвим актором новочасної війни, а роль лицарської кінноти зменшується.
До того ж свій новий статус «лицарства Русі» Військо Запорізьке підтвердило вступом до Київського православного братства 1620 р. та акціями в обороні «національної церкви» (православ’я), а також бажанням взяти участь у виборах нового короля 1632 р. Цікаво, що і козацтво у цей час втратило попередню цілісність і демонструє нові бінарні поділи - спочатку козаки-лісовчики та козаки-запорожці[288], а потім реєстровці та випищики, городові і низовики (лугові).
Свої «розколи» примітні і в українських містах.
Хоча і в попередні часи це був вельми фрагментований та мультикуль- турний простір, але успіхи постреформаційної конфесіоналі- зації (пізнання своєї віри і згуртування навколо неї) зробили старі-нові громади менш терпимими. Причому, і стан європейської світ-економіки у цей період був кризовий, що давало нові шанси українським містам - більш «підключеним» до зовнішніх центрів чужих світ-економік (Московії-Росії і Туреччини). Хвиля заснувань нових міських центрів на прикордонні України тоді явно контрастувала із застоєм і навіть занепадом багатьох «внутрішніх» міст Речі Посполитої. У купі з високою мілітаризацією «українних» городян і їх звичкою до ролі опорних пунктів оборони - це звістувало, що до голосу цих співвітчизників шляхетським урядовцям варто було прислухатися уважніше (бо за пропозиціями щодо стилю життя шляхта і тут вже конкурувала з «городовими» козаками).А ось урядові кола Речі Посполитої у цей час втрачають попередню гнучкість шляхетських революціонерів (це позначилося навіть на інтелектуальній сфері - вважається, що Петро Скарга був останнім річпосполитським мислителем загальноєвропейського масштабу і резонансу, далі охота «повчитися у поляків» уходить в Європі на маргінес). Бажання діяти по старим шаблонам, впевненість у винятковості своїх давніх досягнень хитнуло державну еліту у бік класичних колоніальних практик. Звідси схильність сприймати саме столично-польський досвід за універсальний взірець та оголошувати меншо- вартісними локальні традиції. Давньоримський вислів «Переможець диктує закон» ужив М. Потоцький у перемовинах з козаками, обложеними на Старці 1638 р. і він, дійсно, дзерка- лив - як хотіла бачити стан справ у державі шляхетська еліта[289].
«Добу революції» змінила «доба імперії»[290]. Як уже йшлося, вона мала свої чари і блиск, але і внутрішні та зовнішні «варвари» вже були на порозі. І в той час, коли Річ Посполита злякалася розпочати нову імперську війну проти Туреччини (плани 1646-1648 рр.) та промовила своє «мить зупинися - ти прекрасна!»...тут її дідько і вхопив.
Для власне України построкошанський 1608 р. позначився зростанням активності запорожців. Зокрема, того року вони взяли Перекоп, про що у захваті писав з ув’язнення чільний рокошанин Я.-Щ. Гербурт (він, до речі, зауважив, що козаки тут ужили свіжу тактику розімкнутого шикування - вона зменшувала втрати при обстрілі супротивником, який стояв по- старому, у зімкнутих шеренгах). Досить ймовірно, що чимало екс-рокошан знайшли тоді притулок на Запоріжжі[291]. Не дивно, що у запорожців з’являється відвага на нові цілі - ось 1614 р. вони перетнули Чорне море і захопили-пограбували Синоп[292].
Отже, і столиця Османів - Стамбул-Константинополь - тепер мала засинати упівока. Туркам прийшлося здійснювати низку коштовних заходів проти запорізького піратства - 1616 (1617?) р. турецька флотилія захопила Запоріжжя-січ/кіш (це нічого не вирішило - козаки майже не боронилися - розтеклися і зібралися знов); 1616 р. османці укріплювали Очаків.
Зрештою, вони ще мали плани відбудови замку Балаклея на Пд. Бузі 1614 р. (і розмірковували 1616 р. про захоплення Києва).
Значні спустошливі заворушення неоплачених жовнірів (з фронтів російської Смути) відчула Україна 1613 і 1615 рр. До того ж 1612-1616 рр. - це й пік протистояння з турками у Молдові (головними акторами тут були українські магнати Стефан Потоцький, Михайло Вишневецький і Самійло Корець- кий). З ним пов’язані і шерег татарських походів на Україну кінця 1610-х рр., у яких сходила зірка ногайського вождя Кантемира[293]. Він таки став героєм розгрому коронного війська під Цецорою 1620 р.
Кардинально вирішити запорізьку та молдовську проблеми турки зібралися 1621 р. (крім того, турки ставили на карб Речі Посполитій і лісовчиків, які з 1618 р. пішли на австрійську службу[294]). Супротивники зійшлися під Хотином і ця молдовська фортеця надовго стала символом успіху братерства по зброї козацької та коронної армій.
Утім, Османам, за умовами миру, пообіцяли угамувати запорожців.
Останні за старою традицією[295] вважали, що договір між державами то одне, а взаємні прикордонні напади - то інше, тому козаки ніби поза угодою великих монархів.1625 р. дійшло до масштабної морської битви турецького флоту із запорізькими чайками під Очаковом[296], у якій турки опинилися на межі поразки (отже, покарати «порушників миру» самим, як це вдалося коронному війську 1624 р. під Марти- новим на Галичині - тут дісталося ногайцям Кантемира, у турецької сторони не вийшло). Тому і уряд Речі Посполитої змушений був діяти - восени того ж 1625 р. відбулася Куруків- ська кампанія коронної армії проти Війська Запорізького. Утім, і в жовнірів, і в козаків ще дуже свіжа була пам'ять про братерство Хотина-1621, тому ця «козацька війна» стала найбільш лицарсько-куртуазною в історії козацько-шляхетських конфліктів - козаки не робили диверсій проти шляхетських маєтків «на волості», зійшлися на битву у пустельних місцях за межею сталих поселень і готові були на компроміси.
Коронному гетьману С. Конєцпольському у напівострівному куруківському таборі довели, що повна перемога над запорожцями стане для нього «Пірровою», і уклали досить почесну угоду. За нею, з’являється 6-тисячний козацький реєстр (до того уряд погоджувався хіба на 3 тис.). Важливо акцентувати на постійному легальному стані того формування - бо раніше у річпосполитського уряду завжди була можливість жонглювати екстраординарним (а значить тимчасовим) статусом козацтва[297]. Реєстровці, яким Річ Посполита зобов’язалася виплачувати жалування, мали обмежитися прикордонною службою - не допускаючи жодних самодіяльних акцій за кордонами держави (були ті, хто не погодився і вони пробували 1626 р. розбудувати собі новий «квазіслобожанський» осідок за контрольованим кордоном Речі Посполитої - у Гадячі, але звідси їх з боєм зігнали росіяни з Путивля[298]).
Утім, сам коронний уряд на той час звик до можливості використовувати запорожців для дипломатичного тиску на Ос- манів і вже 1626 р. тихцем санкціонував запорізьку морську виправу на Стамбул. Тоді ж успішна жовтнева битва під Білою Церквою з татарами відновила блиск братерства по зброї козацького та коронного військ. А 1627 р. навіть чутка про виступ козацько-урядових сил зірвала спробу турків збудувати укріплення на нижньому Дніпрі, аби заблокувати море від Запоріжжя. Зрештою, внутрішній конфлікт у Кримському ханстві 1628 р. подав козацтву нові шанси - сам хан попросив козацької допомоги, причому як у самих запорожців, так і в уряду Речі Посполитої (і той знов тихцем погодився). І хоча союзники тоді програли, а козацький гетьман М. Дорошенко навіть поліг у бою, але можливість татарсько-козацької співпраці стала «нормою» у розрахунках політичних діячів з обох таборів[299].
Бажання нового ханського уряду поквитатися за втручання 1628 р. знову наразилося на ефективність співпраці козацької та коронної армій. 1629 р. під Бурштином на Галичині в полон потрапив навіть майбутній хан Іслам-Гірей.
А ось 1630 р. дійшло до нового протистояння козаків з коронною армією під Переяславом. Воно мало доволі багатошарове підґрунтя - бо, крім внутрішньокозацьких проблем випищиків і дозволів на здобичницькі виправи, стосувалося і легалізації становища у Речі Посполитій православної церкви (яку уряд представляв навіть як шпигунів бусурман, бо 1620 р. церковну ієрархію Київської православної митрополії відновив турецькопідданий патріарх). Характерно, що зовсім не всі українські магнати відгукнулися на заклик С. Конєцпольського прибути до війська (особливо показова відсутність старости переяславського і черкаського кн. Костянтина Вишневецького - зверхника теренів на яких точилася основна боротьба).
Війна ця вразила сучасників кривавістю - обидві сторони мали сучасні військові технології, тому втрати були численні. Уперше головною опорою повстання стало Лівобережжя. І вперше відчулося - перемога козацького війська над коронним цілком можлива[300]. З'явився і прецедент зростання реєстру Війська Запорізького (з 6-и до 8-и тис.) як результат повстання.
Конфлікт пробували роздмухати росіяни і навіть шведи, але 1632 р. козаки знов стали разом із коронним військом у великій війні з Московським царством за Смоленськ (1632-1634). Для України це була ще й війна за Лівобережжя, яка відсунула далі на схід і стабілізувала кордон української колонізації.
Але обрання нового короля Владислава IV поставило руську спільноту перед великою дилемою. Адже, король фактично задовольнив «шляхетську» частину її вимог - легітимізував православну церкву і культурні ініціативи, а також зняв обмеження для політичної кар'єри православних шляхтичів. 16381641 рр. українські аристократи відстояли і своє право на князівські титули[301] (вони суперечили постулату про підставову рівність між шляхтою, але князі послалися на «привілей унії» - Любліна-1569).
Загалом виглядало, що «руська партія» могла досягти своїх цілей у Речі Посполитій цілком законним шляхом і «козацька шабля» їй вже ніби і без потреби. Утім, осягнення річпос- политської рівності швидко призвело до розмивання «руськос- ті» українських вельмож і навіть оновлена П. Могилою православна церква схилялася до компромісу з греко-католиками (у формі Київського патріархату водночас вірного і Константинополю, і Риму[302]). Власне, то «імперський» колір періоду повсюдно сприяв стандартизації (освіти, політичних і юридичних практик і т. ін.), яка мала відчутне забарвлення полонізації.
Навіть із претендентами на роль потенційного «короля Русі» з'явилися проблеми. А притому, що монархічна ідея тоді панувала в Європі (та власне - в усьому знайомому українцям «цивілізованому світі») і навіть у Речі Посполитій ідея «вибору П'яста» (короля-земляка) була цілком легітимна - це є знак явної «структурної кризи».
Нагадаємо, що у групі т. зв. «княжат головних» Русі-Ук- раїни XVI ст. була доволі чітка ієрархія. Спочатку кн. Слуцькі (Олельковичі) - нащадки київських князів і старша, навіть за Ягелонів, лінія Гедиміновичів. Передостанній з них - Юрій Слуцький - під час 1-го безкоролів'я 1573 р. претендував на спадок по Сигізмунду-Августу. Але останній представник чоловічої лінії цього роду зійшов зі світу вже 1586 р.
Далі йшли князі Острозькі. Вони - цілком можливо під впливом Любліна-1569, де спадщина Галицько-Волинського князівства-королівства стала опертям «національної програми» депутатів-волинців - почали виводити свій рід від короля Данила Галицького. По вигасанню Слуцьких, примат князя Ва- силя-Костянтина Острозького (1526-1608) вже був беззаперечний[303]. Утім, його єдиний православний син Олександр помер ще 1603 р., 1619 р. - помер і Януш-Павло, останній син того Олександра, а 1620 р. - і останній представник чоловічої лінії всього цього князівського роду, католик Януш Острозький.
Основними спадкоємцями Острозьких стали до того менш примітні князі Заславські. Але з ними реально конкурувати могли вже і князі Вишневецькі. Цікаво, що представники цих двох аристократичних домів - Владислав-Домінік Заславський та Ярема Вишневецький (1612-1651) - 1639 р. претендували на руку «першої нареченої» Корони - Гризельди Замойської і остання вибрала князя Ярему. На цього українського аристократа великі надії покладав і його родич по матері, митрополит Петро Могила. Але юний Ярема рано осиротів і виховувався у сім'ї іншого родича - католика Костянтина Вишневецького. Під його впливом цей останній православний Вишневецький і перейшов на католицизм.
У 1630-х рр. «руську партію» очолив парламентський діяч Адам Кисіль (той навіть вивів свій рід від одного з перших некнязівських персонажів давньоруських літописів - воєводи Свенельда). На сеймі 1641 р. він озвучив цілком сформульовану концепцію єдності «всіх чотирьох руських воєводств» (Брацлавського, Волинського, Київського і Чернігівського). З погляду норм Шляхетської революції, Кисіль зрештою був органічнішим політичним лідером, але для звичної до «князівського даху» України-Руси його харизма-легітимність виглядала слабшою. Так само, і готовність цього волинця вивести за дужки «Русі» три долюблінські руські воєводства (Руське, Подільське і Белзьке) контрастують як з ранішими (1613 р. - Русь з шести воєводств[304] - Я.-Щ. Гербурт; аналогічно окреслена і «Червона Русь» у трактаті Ш. Старовольського «Полонія» 1632 р.), так і пізнішими українськими маніфестами (1648 р. «Русь - по Віслу» Б. Хмельницького[305]).
Іншими «стовпами» річпосполитської влади на теренах України були вожді армії - коронні гетьмани. І власне, якщо українська шляхта могла «гратися у короля» - то ось її конку- ренти-козаки якраз «гралися у гетьмана». Не дивно, що останній носій «русько-королівської» легітимності - князь Ярема Вишневецький - так пристрасно марив коронною булавою[306].
З гетьманами Речі Посполитій майже увесь період 16081648 рр. щастило. Спочатку булаву великого коронного гетьмана тримав Станіслав Жолкевський (до смерті на полі бою 1620 р.), потім Станіслав Конєцпольський (до смерті 1646 р.) - обидва були непересічні полководці (вартий на згадку ще Стефан Хмелецький, який заступав відсутнього Конєцполь- ського у кампаніях на Україні 1626-1629 рр.). І лише останній носій того клейноду - Миколай Потоцький - мав посередні полководницькі таланти.
Для українських справ значущим був і певний рівень релігійної толерантності Жолкевського і Конєцпольського (з плеканням загальнохристиянської вояцької солідарності) - перший взагалі походив з історично православної родини (є версія, що навіть хрестив його православний піп; мав цей гетьман і численних православних клієнтів - зокрема і батька Б. Хмельницького), а другий виявляв схильність до протестантів (його клієнтом став аріанин Ю. Немирич) і скептично ставився до уніатів (греко-католиків). М. Потоцький поступався попередникам і у цьому - відданий католик, якихось ширших релігійних обріїв він не мав.
Дуже характерно, що саме розлогі володіння коронних гетьманів на Україні були базою для козацьких повстань. Адже гетьманська військова клієнтела мала тут надто близькі стосунки з козацтвом, а армійські склади харчів, пороху і спорядження ставали першою ціллю повстанців.
А для козаків, все більше, повстання лишалося єдиним виходом - уряд не забув уроків Переяслава-1630 і пробував ізолювати Військо Запорізьке та надійніше взяти його у карби. Уже мовилося, що поступки православній церкві та українським аристократам позбавили козацтво старих «руських» союзників. 1635 р. збудований перший Кодак, який навис над вільним Запоріжжям (щоправда, його відразу знесли повстанці І. Сулими - лише відбудований 1639 р. 2-й Кодак міцно стояв до 1648 р.).
З 1630-х років все гучніше чуються голоси, що запорожців на військову службу треба вербувати не підрозділами з власним командуванням, а в індивідуальному порядку - як польську (т. зв. виборну) піхоту. Поширюється і практика творення піхотних формацій одного з козаками класу («німецька піхота», драгуни, гайдуки, яничари, стрільці), які прозоро натякали, що козацтво тут не монополіст[307] (згадаймо, історію з корсунським старостою С. Даниловичем, який, за козацьким літописами, спробував на початку 1630-х рр. відмовитися від послуг клієнтів-козаків, бо і своїх шляхтичів привів досить).
Тогочасні коронні жовніри, зрештою, добре познайомилися із Наддніпрянщиною (раніше знання місцевості тут було суто козацьким козирем)[308], а з появою Кодака-1639 і Запоріжжя уже не сприймалося далекою пустелею[309]. 1644 р. під Охматовим (недалеко Умані) війську Корони уперше вдалося розбити велике татарське військо на початку вторгнення, а не при від- 37 ступі - після пустошення краю.
Закордонну службу козаків - Москві (тут «служилих черкас» приймають охоче на степовий кордон), Кримському ханству (яке має клопіт з ногайцями Кантемира), а також спільні виправи запорожців з донцями проти турків (з героїчним Азовським сидінням 1637-1642 рр. включно) - Річ Посполита також за «заслуги перед державою» або зовсім не лічить, або лічить дуже вибірково (краща ситуація була з тими, хто вирушав на бойовища Тридцятилітньої війни - воювати на боці католицьких союзників польського короля). Зрештою, і козацький реєстр стає вельми дієвим засобом для корумпуван- ня частини козацтва.
Була у козаків «остання надія» на велику війну Речі Посполитої з Туреччиною - на відвойованих землях їм цілком могло ще знайтися законне місце. Але і 1635 р. (кам’янецький табір), і 1646-1647 рр. ці плани зривалися. Не дивно, що саме після тих зривів розгорталися дві найбільших козацьких війни - 1637-1638 рр. і 1648 р.
У 1637-1638 рр. козаки уперше спробували наступальну стратегію - не чекати коронне військо, а йти йому на зустріч. Утім, «у полі» шляхетська кіннота домінувала і рухомий табір козаків був їй цілком «по зубах». А ось взяти «останній укріплений табір» козаків для коронного війська і далі становило проблему (козацькі хроністи навіть цілі свої війни звали «та- бірщинами», бо табір і був осердям будь-якого військового руху)38.
Принесла війна 1637-1638 рр. і явище організованої козацької еміграції - підросійський Чугуїв став осідком «гетьмана-у- вигнанні» Якова Острянина. Таким чином, початок української Слобожанщини було покладено[310] [311]. Спроба укріпитися ще й у турецькому Азові 1637-1642 рр., щоправда, провалилася. Турки ще й помстилися - 1641-1642 рр. вони будують під самим Запоріжжям Кизикермен, який сильно обмежив можливості виходу запорожців на морський простір. У купі із відбудовою- розбудовою Річчю Посполитою над Порогами Кодака 1639 р. - відомий опис козацької ситуації як «нас вже увібрали в мішок 40 - тільки що поки не зав язали» цілком мав рацію. Утім, на краю козаки були не самі. Згаданий погром кримського війська коронним під Охматовим 1644 р.[312] [313] і блокування армією Речі Посполитої 1647 р. Муравського шляху при верхів'ях Ворскли (табір на Мерлі і Коломаку) показали, що «у мішку» не лише запорожці, але й татари в Криму (сам Іслам- Гірей, хан з 1644 р., мав свіжі спомини про 7 років польського полону після поразки під Бурштином 1629 р.). Ще пам'ятним було й те як під зверхність польського короля 1639 р. просилися бунтівні ногайці[314] (немало з них і далі наймалися до т. зв. татарських корогв українних магнатів). Не дивно, що відчуття - далі вже час «останнього бою» і треба «хапатися за соломинку» - ширилося в обох спільнотах. Для козаків союз з татарами ще й давав шанс зрівноважити згадану перевагу шляхетської кінноти у наступі, на відкритому полі. 4.2.