Королівство Польське та Річ Посполита

Для обґрунтування своїх прав на давньоруську спадщину в Польщі також було розроблено кілька теорій. За легендою, викла­деною Яном Длугошем у XV ст., польська шляхта генетично похо­дить від сарматів (тобто іраномовного населення степів від р.

Теорія походження від сарматів (римлян) — «сарматизм» на­була широкого розповсюдження у XVII ст. Шукаючи своє історич­не коріння, поляки вірили хронікам XV і XVI ст.ст., що їхніми пред­ками було войовниче плем’я сарматів, від яких (а також від старо­давніх римлян) польська шляхта успадкувала закони і звичаї, що гарантували свободу і рівність громадян (під громадянами шляхта розуміла лише себе). Ідеали громадянських чеснот і зразки поведі­нки республіканського Риму шляхта поєднала з дворянськими традиціями, елементами лицарської культури, релігійністю, а та­кож із пристрастю до розкоші й прагненням жити «на широку ногу». У XVII ст. «сарматизм» ототожнювався з особливим значен­ням Польщі в історії Європи як захисника римсько-католицької церкви, а також почуттям власної вищості над культурами сусідніх країн і народів.

У «Хроніці польській» (Chronica Polonorum) Галла Аноніма (придворний хроніст польського князя Болеслава Кривоустого (1085 — 1138), можливо, походив з Франції, тому і отримав ім’я Галла Аноніма). Стверджується, що «Русь надовго стала данницею Польщі», тобто Русь належала Польщі, і процес цей був довгим. Про польські претензії на землі Київської Русі свідчить і опис по­ходу на Київ Болеслава І Хороброго (? 966 — 1025) у 1018 р., де згадується коронаційний меч польських королів — Щербець. За хронікою, король Болеслав опанував Київ і вищербив свій меч, «принесений ангелом з неба», вдаривши ним на знак перемоги по Золотих воротах (насправді збудованих у 30-х роках XI ст.). Деякі польські дослідники вважають, що Галл Анонім приписав Болес­лаву І Хороброму вчинок його нащадка Болеслава Сміливого, кот­рий, здобувши Київ у 1069 р., нібито «залишив на Золотих воротах пам’ятний знак від удару свого меча».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Болеслав І Хоробрий (967 — 1025) — польський князь (992 — 1025) і король у 1025р., син князя Мешка І. Намагав­ся об'єднати західних слов'ян та протиставити слов'янсь­ку державу «Священній Римській імперії». У 999 р. приєд­нанням Краківської землі завершив процес об'єднання польських територій у складі єдиної держави. У війнах зі «Священною Римською імперією» (1003 — 1005,1007 — 1013, 1015 — 1018) зумів відстояти незалежність Польщі. Відігнав німців за Ельбу, взяв фортецю Майсен (на Ельбі біля Дрездена ).B1000р. домігся організації самостійної архієпис­копської кафедри у Гнєзно. В 1003 р. захопив Словаччину і Моравію, проте остання була відвойована Чехією в 1201 р. У 1018 р., підтримуючи Святополка Окаянного у боротьбі про­ти Ярослава Мудрого, здійснив похід на Київ. У1019 р., по­вертаючись до Польщі, захопив Червенські міста. У 1022, 1025, 1030 і 1031 рр. Ярослав Мудрий здійснив військові по­ходи проти Польщі і повернув ці міста.

Захоплення Києва польським князем (з 1025 р. польським ко­ролем) Болеславом І Хоробрим, який підтримав свого зятя Свято­полка Окаянного у боротьбі з Ярославом Мудрим у 1018 р., — істо­ричний факт. З участю печенігів, угорців і німецьких рицарів Бо­леслав розгромив на річці Буг військо князя Ярослава й захопив Київ. Але кияни не захотіли бачити у себе поляків. Польських во­яків, поселених у будинках киян, господарі вбивали під час сну.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Болеслав II Сміливий (1039 — 1081) — польський князь (1058 — (1076?)1077), король ((1076?)1077 — 1079).

Болеслав вважав за краще відвести війська додому. В битві на Альті (1019 р.) Ярослав розбив своїх супротивників. Святополк утік до свого тестя і там зник безслідно (за літописом він помер від розка­яння, котре викликало у нього психічну хворобу).

Престол у Києві посів Ярослав і правив з 1019 до 1054 рр. В епо­ху Ярослава Мудрого (978 — 1054) Русь досягла найвищого рівня свого розвитку. Кордони держави простягалися від Фінської зато­ки, Ладозького й Онезького озер до Чорного моря й пониззя Ду­наю, від Закарпаття до верхів’я Дону та Волги. У 1022, 1025, 1030 і 1031 рр. Ярослав здійснив військові походи проти Польщі і по­вернув захоплені Болеславом Червенські міста. До Київської Русі знову відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші гради. З-над За­хідного Бугу і Сяну Ярослав, за твердженням літописця, привів чимало полонених поляків, яких розселив у Пороссі. А у 1025 р. після смерті Болеслава Хороброго у Польщі розпочалася довготри­вала боротьба за королівський престол і їй було не до Київський Русі. Як пише літописець, «у сей час, коли помер Болеслав Вели­кий у Ляхах, був заколот великий в Лядській землі, і, повставши, люди побили єпископів, і попів, і бояр своїх, і був заколот у них». У 1041 р. Ярослав замирився з онуком Болеслава Казимиром І Відновителем (1016 — 1058) і у 1041 та 1047 рр. допоміг польсько­му князю приборкати повстання в Мазовії. Ярослав одружив з Ка­зимиром свою сестру Добронігу — Марію, а сестра Казимира Герт­руда — Олісава стала дружиною сина Ярослава — Ізяслава. Ще два

Українські землі у XVI cm.

походи на Київську Русь здійснив у 1069 та 1077 рр. польський князь (у 1077 — 1079 рр. король Польщі) Болеслав II Сміливий, але захоплення Києва було короткочасним і становище Великого князівства Київського не змінилося.

Польський історіограф Вінцентій Кадлубек (краківський біскуп (єпископ) у 1208 — 1218 рр.) і краківський канонік Мартин Кромер розвинули теорії свого попередника «про підвладність Південної Русі Польщі». Хроніка Кромера, видана 1554 р., надала польським по­літикам «аргументи», що підтверджували їхні права на давньоруські землі. Правда, на Віленському Сеймі 1559 р. литовці розкритикува­ли роботу Кромера, «назвавши її непристойною хронікою». Але це не завадило полякам використати її на Люблінському Сеймі (1569 р.), де вони заявили, що «всі київські княжата були васалами короля

Герб Королівства Польського

та Корони», а також, що Київщина і в минулому сплачувала данину Польському королівству. Поляки посилались на «найдавніші літопи­си, в яких йдеться про те, що це місто (Київ) було тричі здобуте польськими королями».

Ще в 1526 р. у Польщі була ви­сунута теорія, що Київ є воротами держави Ягеллонів: «Киев который есть как ворота всего панства Вашое Милости». Мотивуючи на сеймі 1569 р. доцільність приєднання Київського воеводства, польські посли оперували двома аргумента­ми: 1) Польща здавна має право на Київ як місто, нібито тричі завойо­ване королями польськими («ех antiquis annalibus illam urbem a regibus Poloniae ter captam ас direptam fuisse constat»), 2) Київ — це «сторожова вежа й укріплена брама» Волині та Поділля як теренів, до нього прилеглих («Kiiovia feresit porta omnium illarum ditionum, sibi adiacentum — Volhiniae et Podoliae, que et hostilem omnem incursum vetat et illis ditionibus pro specula atque munita porta sit»). На основі цього виникла теорія, за якою Русь здавна належала Польщі. «Вся руська земля в давні часи була завойована, частково добровільно підкорилася або була успад­кована від різних ленних княжат».

Початок приєднання українських земель до Корони Польської поклав у 1340 р. Казимир III Великий. У 1366 р., в результаті кількох військових походів, Казимир домігся закріплення за со­бою Галичини, Холмської і Белзької земель та значної частини Во­лині. Пізніше приєднання цих земель до Польщі пояснювалось тим, що ще за князя Романа Мстиславича (1150 — 1205) вони були у васальній залежності від королівства Польського. За Кадлубека та Длугоша у 1199 р., коли волинський князь Роман Мстиславич, об’єднавши Галицьку і Волинську землі, створив Галицько-Во­линське князівство, він склав присягу на вірність Польщі. Ця вер­сія знайшла своє відображення і в працях Кромера та Бєльського,

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Казимир III Великий (Kazimier III Wielki) (1310 — 1370) — король Польщі (1333 — 1370), Син Владислава І Локетка, останній представник династії П’ястів. Був од­ружений з дочкою Великого князя Литовського Гедиміна Анною (Альдоною), Проводив політику зміцнення королівсь­кої влади і централізації країни, У1340 р, попередньо уклав­ши військовий союз (1339) з угорським королем Людовіком I₉ розпочав вторгнення у Галицько-Волинське князівство, але зазнав поразки. Після смерті у 1349 р, глави боярського уря­ду Д, Дедька захопив Галичину, а трохи раніше — Сяноцьку землю. У 1350 р. уклав угоду зі своїм небожем Людовіком І про перехід після його смерті Польщі та Галичини під владу Угорщини. У1366 р. підписав договір з Великим князівством Литовським, за умовами якого до Польщі відійшла Західна Волинь з Холмом і Белзом. Розпочав процес полонізації і німецької колонізації українських земель. Після смерті Ка­зимира III владу у його володіннях успадкував Людовік І Угорський.

навіть Густинський літопис пише, що князь Роман звертався за до­помогою до Польщі та Угорщини.

Після того як у 1370 р. Казимир ПІ, останній польський король з династії Пястів, помер — разом з польською короною Людовіку І Угорському дісталася і Галичина. Литва, скориставшись смертю Казимира, захопила всю Волинь.

— як адміністративна одиниця польської держави — Руське воє­водство, яке залишалося у її складі до 1772 р.

Претензії на Волинь та Поділля Польща висунула по смерті Великого князя Литовського Вітовта у 1430 р. Кінець польсько- литовському протистоянню був покладений усередині XV ст., коли обидві сторони погодилися на політичний компроміс: Литва утри­мувала за собою Волинь і Брацлавщину, а Західне Поділля і во­линське прикордоння переходило до Польщі.

У 1569 р. під час Люблінського сейму Велике князівство Ли­товське без боротьби втратило половину своєї території, українські землі: Волинь, Брацлавщина, Підляшшя та Київщина ввійшли до складу королівства Польського. (З (13) березня 1569 р. король Сигіз- мунд II Август підписав універсал про приєднання Волині і Підляш­шя до Польщі, за яким волинська і підляська шляхта урівнювала- ся в правах з польською. А 6 червня — універсал про приєднання до Польщі Київського і Брацлавського воєводств. Протесту з боку місцевої шляхти це не викликало, тим більше, що їй були гаранто­вані такі ж права, як і польській.)

1 липня 1569 р., коли литовські посли у Любліні підписали акт про злиття двох держав (Великого князівства Литовського та королівства Польського) була створена федеративна держава «двох народів» — Річ Посполита (Rzecz Pospolita Obojga Narodow, від лат. — Res Publica — спільна справа). 11 серпня акт підписав король Сигізмунд II Август.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Річ Посполита. Історики часто називають цю державу «шляхетською республікою (вказуючи на слабкість, обме­женість королівської влади) і «шляхетською демократією», маючи на увазі той факт, що шляхта добилася в Польщі такого обсягу прав і пільг, аналогів яким у Європі не було. Крім недоторканості особистості та майна, звільнення від по­датків, монополії на державні посади, шляхта мала право обирати короля. Між шляхтою і новообраним королем укла­далася угода «Pacta conventa», в якій вимагалося від останнь­ого дотримання відповідних зобов'язань (без чого вибори не могли відбутися). Застосовувалося це правило з 1573р.

Депутати нижньої палати Сейму вибиралися на про­вінційних зборах («сеймиках» ). У верхній палаті, сенаті, за­сідали разом з королем вищі сановники держави. Сейм, на якому приймалися постанови одноголосно (правило «ліберум вето» ), м,ав вирішальний голос у найважливіших державних справах.

Закон усіх шляхтичів проголошував рівними. Але на­справді сила скрізь брала верх над правом. Вона була в руках найбагатших магнатів, які одержували величезні доходи зі своїх латифундій, володіли численними селами і містами, мали можливість тримати величезний двір і власне військо. Вони займали місця в сенаті, вищі державні і церковні поса­ди. В армії це були посади великого гетьмана (коронного або литовського), польного гетьмана, великого хорунжого, обо­зного і т. д.; при дворі — посади маршалка, надвірного мар- шалка; в адміністрації — канцлера, підканцлера, підскар­бія та ін. Магнати займали вищі пости і в місцевому само­врядуванні: були воєводами і каштелянами (правитель об­ласті з містом-фортецею в центрі), старостами, тобто правителями земель і провінцій, начальниками фортець і міст, що керували великими королівськими маетностями.

Іншими були можливості участі в політичному житті в решти шляхетського стану. Але вони були. Шляхті серед­нього достатку були доступні багато посаду місцевому са­моврядуванні (т. з. «міські чини» ). Магнатам потрібні були голоси на сеймиках і шаблі для війська. Багато шляхтичів, не маючи на що жити або бажаючи збільшити свої достат­ки, шукали службу і милість (придворної посади, надання села в оренду) у магнатів.

У країні встановилася влада магнатської олігархії. Особ­ливо це проявилося у середині XVII cm. Законодавча влада показала себе безсилою у цей період. Король також не володів реальною владою. Країну роздирали соціальні протиріччя. Селянство було зубожіле до крайнощів і пригнічене без будь- яких обмежень. Політичних прав було позбавлене населен­ня міст (буржуазія і ремісники). Обмежені були у своїх пра­вах шляхтичі не польської національності і не католицько­го віросповідання.

Спочатку Польща обережно впроваджувала зміни на нових зем­лях. Поряд з латиною у краї й надалі вживалася руська мова, хо­дила своя монета. Але вже у другій половині XIV ст. латина стає офіційною мовою, всі права і привілеї надаються виключно польській знаті та католицькому населенню. Спільність станових інтересів і прагнення зрівнятись з польським панством не лише формально-юридично (було забезпечено законом), але і фактично дуже швидко призводило до денаціоналізації колись відомих і за­можних українських родів. Вже на XVI ст. їх не залишилося в Га­личині, а до кінця XVI — початку XVII ст.ст. майже не залишило­ся і на Поділлі. Цей процес охопив значною мірою і середню шлях­ту. Однак дрібна шляхта ще довго трималася своєї національності та православ’я. Належність до православної церкви за тих умов була чи не найважливішою ознакою національності.

У першій половині XVII ст. українська православна шляхта, втрачаючи вплив у державі, зробила спробу виправити становище, підтримуючи концепцію Речі Посполитої як держави не двох, а трьох народів. Концепція не була підтримана, тому іншого разу православна українська шляхта спробувала використати на свою користь теорію про походження поляків від сарматів. Вона напо­лягала на тому, що Річ Посполита — рідна держава і для українців, а походить українська шляхта, як і польська, від сарматів (Sarmatae Rossi і Sarmatae Polonos). На сеймі 1641 р. брацлавський каште­лян Адам Кисіль виступив з промовою: «... шляхетський стан на­повнено утисками, хоча б і найбільше служив — нічого не вислу­жить, бракує (для нас) почестей і відзнак; справедливий розподіл заслуженого обминає (нас) з огляду на релігію, і хто лиш є з грець­кої родини прадавньої віри, — то вже не отримує відзнак, уже при­нижений... Наші предки, Руські Сармати, добровільно прийшли до В(аших) М(илостей), Польських Сарматів... Не до країни, але з краї­ною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і відзнак, але з титу­лами й відзнаками — так ми прийшли до нашої спільної Вітчиз­ни». Але і це не спрацювало. Польська шляхта не бажала надавати рівні права православним, хоча б і шляхтичам. Наприклад під час приходу до влади Яна Казимира, коронованого у січні 1649 р., се­ред польських сенаторів було усього двоє православних: київський воєвода Адам Кисіль та київський каштелян Максиміліан Бжо- зовський.