Велике князівство Литовське

У XIV — XVI ст.ст. українські землі, розділені на окремі кня­зівства і ослаблені ординським ігом, різними шляхами потрапили до складу сусідніх держав. Кожна з них іноді намагалась підвести під свої дії «наукову» ідеологічну базу.

Литва, наприклад, посилалась на «право меча» — право завою­вання. В трактаті (1550 р.) «Про нрави татар, литовців і москови- тян» литовський дипломат Михалон Литвин (Венцеслав Миколай­ович) відзначає заслуги литовців у звільненні території князівств колишньої Київської Русі і «рутенського народу» (populis Ruthenicis) від татарського рабства. Хоча з різних джерел відомо, що населення цих земель продовжувало виплачувати данину тата­рам. У жалуваній грамоті 1375 р. київського князя Олександра Коріатовича Смотрицькому монастирю вказувалося, що володін­ня монастиря не звільняються від сплати данини для Золотої Орди; тамга — символ влади хана — зображувалася на монетах першого випуску київського князя Володимира Ольгердовича 70 — 80-х років XIV ст.

Приписуючи литовським князям звільнення руської землі від татар, Литвин висловлював офіційну думку правлячих кіл Литви на право володіння руськими землями, сформульовану у «Літописі Великих князів Литовських».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. В умовах боротьби з агресією хрестоносців і під загрозою монгольського нашестя у середині XIII cm, у верхньому та середньому Поніманні виникла литовська держава з цент­ром в м, Новогрудок, яка і стала ядром Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, Термін «Литва» тоді стосувався території верхнього і середнього Поніман- ня, а під «Руссю» розуміли верхів'я Подвіння та Подніпро­в'я, Сучасні західні етнічні землі Литви (Жемайтія) оста­точно увійшли до складу князівства у першій половині XV cm, 3 другої половини XIV cm, і до кінця 60-х рр, XVI cm, до складу Великого князівства Литовського входили й ук­раїнські землі (Волинь, Київщина, Поділля, частина Лівобе­режної України), Столиця Тракай, згодом — Вільнюс, Згада­на держава являла собою федерацію земель, у якій навколо початкового ядра (власне Литви) об'єдналися обласні авто­номії, Bnep^ιue Литва згадується в Кведлінбурзьких анналах, з 1253 р, вона стала королівством.

У ЗО — 40-х роках XVI ст. виникла версія про походження ли­товського князя Гедиміна від полоцького князя Рогволда, тобто литовських князів проголосили Рюриковичами. Але ця теорія не

Герб Гедиміновічів

розповсюдилася, бо відповідно до літопису Рогволдовичі були позбав­лені права претендувати на давньо­руські землі. Паралельно з цією те­орією існувала ще одна — про зас­нування Литовської держави вихі­дцями з Давнього Риму.

Німецький хроніст Петро Дус- бург у XIV ст. повідомляв про бит­ви прусів, споріднених литовцям з воїнами римського імператора Гая Юлія Цезаря. До Риму зводив він і

назву стародавнього святилища прусів і литовців Ромове. Ян Длугош, польський історик XV ст., в «Історії Польщі» (Annales sen chronicae incliti regni Poloniae Opera), розвиваючи теорію Петра Дусбурга, писав, що Ромове було засноване прихильниками Помпеї, що бігли від пересліду­вань Цезаря. Навіть назва «Літуаніа» (Litvania, або Lituania) він зводив до спотвореного «1’Italia». Але не тільки топоніми свідчи­ли, за Длугошем, про римське походження стародавніх литовців: він навів і факти схожості мови, звичаїв і вірувань (шанування однакових богів, вогню, грому, лісу, культ Ескулапа). Хоча пра­ця Длугоша залишилася ненадрукованою (унаслідок негативно­го ставлення до правлячої династії і самого автора і його могут­нього покровителя Краківського кардинала Збігнева Олесниць- кого (1389 — 1455)), він помітно вплинув на формування римсь­кої легенди про походження литовців.

Польська традиція XV ст. зберегла декілька варі­антів легенди про литовців як нащадків стародавніх римлян. Ймовірно, в ній виразився інтерес різних суспільних кіл до нової правлячої в Польщі ли­товської династії Ягел- лонів. Один з гуманістів Польщі доктор права Ян Остророг (1436 — 1501) у промові, зверненій до Римського Папи Павла II, не тільки вихваляв приро­ду Польщі (включаючи в неї і Литву), але і прослав­ляв перемоги стародавніх жителів цієї землі над Юлієм Цезарем: «які зуміли відвоювати його місто (місто Юлія)», тобто Вільнюс. Ідеї Остророга — при­хильника незалежності від Римського Папи були знехтувані в Італії. Втім, там не засумнівалися в можливості контактів ли­товців з римлянами.

У 1447 р. ректор Краківського університету Ян із Людзишки, вітаючи з обранням на польський престол Великого князя Литовсь­кого Казимира (сина короля Польщі Ягайла — Владислава II), на­звав його королем із династії, яка бере свій початок від римських консулів і преторів. Ця позиція знайшла численних послідовників: її дотримувалися Ян Длугош («Історія Польщі»); історики XVI ст. Матвій Мєховський (Мацей з Мехова) («Трактат про дві Сарматії») та Мацей Стрийковський у «Хроніці польської, литовської жмудсь- кої і всієї Русі» він наводив кілька варіантів цієї легенди; Михалон Литвин — укладач «Хроніки Биховця» та інші.

Згадувана теорія набула поширення серед магнатів і частини бояр — шляхти Великого князівства Литовського. Походження ли­товських князів і бояр від римлян мало довести древність Литовсь­кої держави, забезпечити її право на незалежне існування, підкрес­лити переваги литовської шляхти над польською.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Ольгерд (Альгірдас) (1296 — 1377) — син князя Гедимі- на і княгині Марїі Тверської, до 1345 р. князь Вітебський. Від двох шлюбів з Марією Вітебською та Уляною Тверською мав 21 дитину (майже всі вони були хрещені за православним об­рядом ). Великий князь Литовський у 1345 — 1377рр., правив разом зі своїм молодшим братом Кейстутом. Намагаючись розширити володіння Великого князівства Литовського вів боротьбу проти Золотої Орди, Московського князівства, Польщі та Тевтонського ордена. Восени 1362р. біля Синіх Вод (р. Синюха, ліва притока Бугу) розбив монголо-татарські війська (Кримську, Перекопську та Ямболукську орди). За його правління Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Подільська, Волинська землі ввійшли до складу Великого кня­зівства. Литовського; руська мова стала офіційною мовою держави; представники старих княжих династій отримали уділи на місцях (мали необмежену владу), входили до вели­кокнязівської ради і брали участь у вирішенні державних пи­тань. Робив спроби поширити свій вплив на Смоленськ, Псков і Новгород. У 1368 р. втрутився у боротьбу московського і тверського князів на боці останнього. Здійснив три невдалі походи на Москву (1368, 1370, 1372), які стали початком упертої і запеклої боротьби між Московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи. Помер у 1377р. (тверські літописці повідомляють, що Ольгерд помер християнином, схимником, прийнявши в хрещенні ім'я Олек­сандр, а в чернецтві — Олексій).

Якщо вірити хроніці Биховця, литовські пани ще на з’їзді в Луцьку (1429 р.) заявили: «Ми — шляхта стародавня, римська», а поляки «не були шляхтою, але були люди прості», і герби свої прид­бали від чехів «великими дарами».

До середини XVI ст. побутували й інші теорії. Наприклад у листі польського короля і Великого князя Литовського Сигізмунда І кримському хану Менглі-Гірею з приводу повернення Литві «всіх

Литовські воїни.

Малюнок К. Кучинського. XIX cm.

тих міст, які Іван III по-зрадницьки забрав (Чернігово-Сіверські землі)», Сигізмунд І не посилався на стародавність, не претендував на те, аби вважати їх своєю «отчиною», він посилався на ярлики «твоїх (Менглі-Гірея) предків, вільних царів, нашим предкам». Сам факт пожалування Чернігово-Сіверської землі кримськими хана­ми литовським князям Сигізмунд І охоче наводив як доказ прав на колишні давньоруські землі.

Початок приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського почався у перший чверті XIV ст. Але інфор­мації щодо цього періоду недостатньо, тому лише з певною част­кою вірогідності можна говорити про українські землі, які у цей час приєднав князь Гедимін до Литви (першою була Волинь). Більшість же українських земель була приєднана після 1362 р., коли литовський князь Ольгерд розбив татар біля Синіх Вод (р. Синюха, ліва притока Бугу). В Густинському літописі під 1362 р. є такий запис: «... в сие лето Олгерд победи трех царков татарских из ордами их, си ест, Котлубаха, Качибея, Дмитра, и оттоли от По­дола изгна власть татарскую». Це була перша велика поразка Орди в Східній Європі.

Місцеве населення підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло ординське. О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включен­ням, приєднанням». До кінця XIV ст. Київська, Чернігове-Сіверсь- ка, Переяславська, Подільська, Волинська землі закріпилися у складі Великого князівства Литовського. Однак встановлення вла­ди литовських князів у тих чи інших землях далеко не завжди про­ходило легко. У литовських князів були суперники: і відсторонені представники місцевих династій, і частина боярства, і прості меш­канці, які боялися змін і хотіли жити за старими порядками.

Різка перевага слов’янського населення у складі Великого кня­зівства Литовського значно вплинула на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток самого литовського народу. Ли­товці прийняли християнство грецького обряду, шанували давнь­оруські закони — «Руську Правду», мову. Литовські князі спершу декларували збереження в незмінному вигляді місцевих владних структур та звичаїв, керівної ролі не литовської аристократії.

Удільні князі мали всю повноту влади на місцях, але на най­вищих щаблях державних структур перебували майже виключно представники литовської еліти. Зате слов’янські елементи пере­важали в економічній та культурній сферах. Отже, Велике кня­зівство Литовське було економічно, політично, культурно і етніч­но неоднорідним державним утворенням. Східнослов’янські землі, які перебували в його складі, з вищим рівнем економічно- соціальних відносин і культури складали близько 90% держав­ної території. Приблизно таке ж співвідношення існувало і між населенням. Особливості структури Литовської держави знайш­ли відображення у титулах Великих князів Литовських. Так, ще в перший половині XIV ст. Гедимін іменував себе «князем лит­винів і руських» або ж «литвинів і багатьох руських». Його на­щадки також підкреслювали свої верховні права на землі Русі, називаючи себе князями „литовським і руськими». Добу перебу­вання українських земель у складі Великого князівства Литовсь­кого характеризує вірш 1588 р.:

«Полска квитнет лациною Литва квитнет русчизною: Без той в Польщі не пребудеш, Без сей в Литві блазнем будеш...»

Прагнення Литви об’єднати під своєю владою «всю Русь» на­штовхувалось на рішучий опір Польського королівства та Мос­ковського князівства, яке також провадило політику «збирання» руських земель. Але в Литві, «московитяни» (moscovitae), «мос- ки» (mosci), «мосхи» (moshi) — мешканці Московського князівства, за термінологією, прийнятою в кінці XV ст. — протиставлялися решті руських — «рутенам» (ruthenorum), «русакам», «русі» (ruteni), які знаходилися в Литві.