ГАРАЛЬД - ПРИНЦ НОРВЕЗЬКИЙ, ЗЯТЬ князя ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Гаральд (Геральд, Гардрад) Суворий Сігурдссон (? — 1066) — майбутній чоловік Єлизавети (Еллісів) вперше побачив її, коли командував варязькою дружиною, яка знаходилась на службі у її батька, Великого князя Київського, Ярослава Мудрого.

Скандинавські хроніки свідчать, що Гаральд, отримавши відмо­ву, відправився шукати щастя по білому світу, щоб чи забути пре­красну княжну, чи стати достойним її руки та серця. Норвезький принц був не тільки хоробрим воїном, але й поетом. В кращих тра-

диціях лицарської поезії він на честь своєї коханої написав пісню з 16 строф, кожна з яких (після опису подвигів Гаральда) закінчува­лась фразою: «... тільки руська дівчина з золотою гривною (при­краса) нехтує мною».

Гаральд побував у Візантії, на півночі Африки і на Сицилії, де здобув славу та багатство які пересилав до князя Ярослава Мудро­го, доводячи, що він гідний бути його зятем.

Мандрівки Гарольда залишились у скандинавських сагах (хроніках).

Гаральд відплив на захід. Його привертала Країна Сарацин (Північна Африка), про незліченні її багатства він вже достатньо начувся. Араби в цей час зав’язнули в Іспанії, де продовжувалася Реконкіста. Якраз у 1031 році, коли Гаральд прибув до Ярослава, був розбитий Кордовській халіфат, і відлуння цього падіння роз­неслося по найвіддаленіших закутках Європи. Тому недивно, що варяги не зустріли в Країні Сарацин серйозного опору. Якщо віри­ти сазі, вікінги захопили в Африці вісімдесят міст, а оскільки на­грабована здобич їх дуже обтяжувала, вони посилали її «з вірними людьми» до князя Ярослава Мудрого. Полегшивши скарбниці аф­риканських володарів, варяги відбули на Сицилію і опанували там чотирма великими містами, що вважалися неприступними. Тут Гаральд проявив неабияку тактичну винахідливість.

Перше місто мало такі міцні стіни, що про облогу нічого було і думати. Гаральд розбив табір у довколишньому лісі і став спосте­рігати. Незабаром рішення було знайдене, воно майже нічим не відрізнялося від рішення княгині Ольги біля стін Іскоростеня. Вікінги наловили міських ластівок, що раз у раз літали в ліс на пошуки їжі, прив’язали до їх спинок соснові стружки, змащені воском і сіркою, підпалили їх і відпустили птахів до їх кубел. Че­рез дуже короткий час палаюче місто розкрило свої ворота і забла­гало пощади.

Друге місто вікінги узяли зробивши підкоп. Він робився так, що кінець цього підкопу опинився якраз під залою, де батьки міста в цю годину весело улещували свої шлунки. Можна собі уявити, як на їх травлення подіяла раптова поява «з-під землі» озброєних до зубів головорізів! У лічені хвилини ворота були відімкнені, і в них вдерлося військо вікінгів, що стомилося очікуванням і спра­гою помсти.

Біля третього міста, обнесеного окрім неприступних стін ще й широким ровом, вікінги... влаштували ігри на рівнині, прибрав­ши геть з очей всю зброю. Міщани, виставивши на стіни озброєних воїнів і широко розкривши ворота в захваті від своєї безкарності, спостерігали за ними декілька днів, обсипаючи насмішками і обра­зами. Побачивши, що нічого страшного не відбувається, вони осмі­ліли ще більше і стали виходити на стіни беззбройними, як і рані­ше тримаючи ворота відкритими. Це не залишилося непоміченим, і одного разу вікінги вийшли на ігри в повному озброєнні, ретельно замаскувавши мечі плащами, а шоломи капелюхами. Граючи, вони все ближче підступали до стін на очах безтурботних городян, а коли ті здогадалися у чому справа, було запізно. По сигналу Гаральда вікінги обмотали плащами ліві руки, в праві узяли мечі і попряму­вали до розкритих воріт. Цей бій був особливо запеклим (Гаральда сильно поранили, у нього було розітнуто лице), але і це місто лягло під натиском вікінгів, як всі попередні.

Захоплення четвертого міста було організоване у вигляді спек­таклю. На Гарольда нібито раптово напало благочестя і розкаяння, був проведений обряд хрещення, після якого відбулася передчасна кончина новонаверненого, перед смертю принц просив поховати його в місті. Труна з тілом «раптово померлого» Гаральда була по­ставлена упоперек міських воріт, перетворившись на подібність барикади, його носильники затрубили в труби, оголили мечі, і «все військо з криками увірвалося в місто. Ченці ж й інші священики, які виступали в цьому похоронному ході, змагавшись між собою, хто першим одержить приношення, тепер змагалися в тому, щоб подалі втекти від вікінгів, тому що ті вбивали всякого, хто їм попа­дався: чи то клірик (священнослужитель) чи мирянин. Так воїни пройшли по всьому місту, вбиваючи народ, розграбували всі міські церкви і узяли величезну здобич», — писав скандинавський літо­писець.

Ярослав з дітьми.

Після декількох років, проведених в Африці і на Сицилії, обтя- жені здобиччю вікінги повернулися до Константинополя. Але че­рез короткий час вони вже в новому поході — цього разу їх шлях лежав до Палестини. Цей похід не вважається істориками Хресто­вим, хоча він був успішніший за багатьох з них. Як оповідає сага, всі міста і фортеці на шляхах вікінгів, навіть Єрусалим, були здані ним без бою, і «ця країна перейшла під владу Гаральда без пожеж і грабежів. Він дійшов аж до Йордана і викупався в нім, як це в зви­чаї у паломників... Він встановив мир по всій дорозі до Йордану і вбивав розбійників й іншого схильного до грабежів люду». Вірить- ся, звичайно, насилу. Та й незрозуміло, кого вікінги іменували роз­бійниками. Чи не тих, хто намагався чинити їм опір? Що стосуєть­ся «іншого схильного до грабежів люду», то це, наймовірніше, не­зліченні орди паломників, що налічували іноді до тринадцяти ти­сяч чоловік і у пошуках прожитку лютували нітрохи не гірше за розбійників-професіоналів.

Поки відбувалися всі ці події, племінникові Гаральда Магнусу, сину Олафа Святого, вдалося захопити владу в Норвегії і Данії. Дізнавшись про це, вікінги занудьгували по рідних фіордам. Га- ральд сповістив Зою про настрої своїх людей, але імператриця, що не бажала позбавлятися прекрасної дружини і вичерпавши всі до­води, звинуватила Гаральда... у привласненні здобичі Георгія Ma- ніяка. За її наклепом імператор Михайло V Калафат, що змінив на троні свого тезку 11 грудня 1041 р., повелів кинути Гаральда з дво­ма товаришами в темницю — високу башту, відкриту зверху, де було зручно розмірковувати над пропозицією Зої. Проте вікінгам вдалося вибратися по мотузці, скинутій зверху «однією знатною жінкою» і двома її слугами. Останнє, що учинили вікінги в Кон­стантинополі, за словами літописця, — пробралися в спальню імпе­ратора і викололи йому очі. Cara називає засліпленим імператором Костянтина, але заради справедливості слід відмітити, що тут скальди приписують Гаральду те, чого він насправді не здійсню­вав.

Як би там не було, вікінгам довелося терміново тікати. Пере­лізши вночі через стіни (Константинополь був оточений ними і з суші, і з моря) і спорядивши дві галери, вони вирушили у напрям­ку до Чорного моря. Але в бухті Золотий Ріг їх чекала ще одна пе­решкода, про яку вони не підозрювали, — масивний ланцюг, про­тягнутий над водою від берега до берега і що надійно (на думку візантійців) замикала затоку. Ланцюг утримувався на поверхні могутніми дерев’яними поплавцями, один його кінець був намерт­во закріплений на Галатській башті, а інший приєднаний до лебід­ки на протилежному березі. Меткий розум Гаральда спрацював миттєво: «Гаральд сказав, щоб люди на обох галерах узялися за весла, а ті, хто не гребе, перебігли б на корму, узявши в руки свою поклажу. Тут галери підпливли до залізних ланцюгів. Як тільки вони в’їхали на них і зупинилися, Гаральд велів всім перебігти впе­ред. Галера, на якій знаходився Гаральд, занурилася носом у воду і зісковзнула з ланцюга, але інша переламалася навпіл, застрягши на ланцюзі, і багато хто потонув у затоці, інших же врятували».

Ярослав, що знаходився у той час в Новгороді, прийняв Гаральда привітно. Він повернув йому всю здобич, прислану з Африки і Си- цилії, і у 1043 р., або 1044 р. видав за нього свою дочку Єлизавету. Перезимувавши в Новгороді, Гаральд з молодою дружиною відбув до Ладоги, спорядив там кораблі і влітку вирушив до Швеції, а потім до Норвегії, де заснував місто Осло. У 1046 р. він домігся влади над половиною Норвегії, домо­вившись із племінником Магну­сом про те, що інша половина за­лишається тому. Через рік Маг­нус несподівано помер, і Гаральд став єдиновладним правителем, був проголошений норвезьким королем під ім’ям Гаральда III Суворого.

Корабель вікінгів

що Єлизавета не зразу вирушила у Норвегію, а деякий час залиша­лась у межах Київської Русі надсилаючи чоловіку листи та «дари» (частину власної казни). Відомо також що пізніше разом з Гараль- дом та двома дочками Марією та Інгігердою Єлизавета побувала на Оркнейських островах. У 1048 р. між подружжям стався розрив. Гаральд одружився вдруге на Торі, дочці знатного норвежця Top- берга Арнассона. Однак Єлизавету на Русь не відправив, а далі підтримував із нею та дочками добрі взаємини. На цій підставі Cara про Гаральда навіть вважала його двоєженцем.

Гаральд III Суворий загинув 26 вересня 1066 р. в Англії, ураже­ний стрілою в горло у Стемфорд-бріджі, де за дев’ятнадцять днів до битви біля Гастінгсу (14 жовтня 1066 р.), намагаючись випере­дити герцога Нормандії (північ Франції) Вільгельма Завойовника в спорі за англійську корону. Після смерті Гаральда восени 1067 р. Єлизавета вийшла заміж вдруге, за датського короля Свена II Ест- рідсена (1019 — 1076), ставши його третьою дружиною.