УТВОРЕННЯ ЄДИНОЇ ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ (IX-XIlI ст.)

Характер етнічного розвитку Русі в IX — першій чверті XII ст. Напри­кінці IX — на початку X ст. завершився процес утворення Київської Русі, який був результатом тривалої економічної, політичної і культур­ної консолідації східних слов’ян.

З кінця VII ст. на Нижній Волзі і Дону з’явились хазари, де й за­снували свою державу — Хазарський каганат з центром у місті Іттілі. Деякі сучасні буржуазні історики й археологи стверджують, що ця «мир­на торговельна держава» виявила виключно позитивний вплив па дер­жавний і культурний розвиток східних слов’ян. Насправді «цивілізатор­ська» діяльність хазар полягала в тому, що вони силою підкорили окремі східнослов’янські племінні союзи — полян, сіверян, вятичів — і змусили їх платити данину. Єдиною «заслугою» хазар було те, що вони зму­шували східних слов’ян консолідувати сили для боротьби за своє визво­лення. Державне об’єднання «Руська земля» розвивалось і міцніло у боротьбі з хазарською експансією.

Літописні повідомлення про східнослов’янські «племена» IX—X ст. засвідчують важливі етнічні зміни, що відбувались у їхньому середови­щі одпочасово з процесами політичної консолідації. К. Маркс писав, що «нація» виникає тільки тоді, коли племена, об'єднані одним управлін­ням. зливаються в єдиний народ²⁹. Термін «нація» вжитий тут К. Мар­ксом у значенні «народності». Поширювана на них писемними джерелами назва «Русь» вказує на формування вже в цей час єдиної давньо­руської народності.

Поряд з мовною складалась і територіальна спільність давньоруської народності. IIa заході її етнічні рубежі стали державним кордоном Київ­ської Русі, стабільність якого пройшла випробування часом. Досить ска­зати. що західні межі української і білоруської націй, спадкоємців дав­ньоруської народності, в цілому збігаються з її етнічними рубежами на заході.

Слід підкреслити, що практичний збіг державних рубежів Київської Русі з межами давньоруської народності став одним із тих феноменів, котрі забезпечили їй виключно швидкий прогрес історико-культурного розвитку. В умовах середньовіччя в такому становищі знаходилась біль­шість європейських держав і народів. Ф. Енгельс, відзначаючи окремі факти неспівпадання меж мови і держави, наголошував, що в середньо­віччі «кожна національність, за винятком, може, Італії, була представле­на в Європі окремою великою державою, і тенденція до створення на­ціональних держав, яка виступав все виразніше і свідоміше, є однією з найважливіших підойм прогресу в середні віки» ^3,.

Консолідація давньоруської народності супроводжувалась і стиму­лювалась спільністю економічного розвитку Київської Русі, яка виявля­лася в поглибленні процесів відокремлення ремесла від сільського госпо­дарства, розширенні мережі торговельних шляхів, широкому обміні ремісничою продукцією, зростанні товарного виробництва, розвитку міст.

Певну роль в прискоренні складання єдиної давньоруської народнос­ті мало введення на Русі християнства. Будучи релігією феодального су­спільства, воно справляло значний цементуючий вплив па процес фор­мування загальноруської етнічної спільності. Не випадково уже в XI ст., як видно із писемних джерел, поняття «православний» і «руський» ста­ли фактично тотожними. Згодом це усвідомлення проникло і в народ­ну гущу.

Одним із головних досягнень етнічного розвитку східних слов'ян IX—XI ст. було пробудження свідомості їх єдності. Це добре видно на прикладі таких пам’яток історичної писемності і літератури, як «Слово про закон і благодать», «Повість временпнх літ», «Повчання Мономаха». Митрополит Іларіон, звертаючись до пам’яті «старих» давньоруських кня­зів, з гордістю зауважує, що вопи «не худѣ бо и невѣдомъ земли вла- дычьствоваша, но вь Руськѣ, яже ведома и слышима всѣми четырьмя копцами земли» ³². У «Повісті временпнх літ» Нестор відтворив широке історичне полотно життя давньоруської народності та її держави, ви­значив місце Київської Русі у світовому історичному процесі. Іларіон, Нестор, інші давньоруські літописці розглядали Київську Русь як єдине терпторільне й етнічне ціле, оспівували її славу, героїчних захисників, безкраї простори. їм однаково були близькі й дорогі Київ і Новгород, Чернігів і Смоленськ, Галич і Суздаль, Переяслав і Рязань, Ростов і По­лоцьк, вся Русь від новгородської півночі до київського півдня і від Кар­пат до Волги й Дону.

Слід відзначити, що характер етнічного розвитку Київської Русі па пертому, ранньофеодальному етапі її розвитку (до 30-х років XII ст.) в історичній науці (за певними винятками) не викликає істотних розхо­джень. Переважна більшість серйозних дослідників єдині в тому, що вже j' IX-XI ст. па основі півтора десятка східнослов’янських племінних об’єднань склалась єдина давньоруська народність, головною умовою кон­солідації якої було створення єдиної держави Київської Русі.

Етносоціальнпй розвиток давньоруської народності етапу феодальної роздробленості.

Аналогічна переоцінка впливу феодальної роздробленості на етніч­ний розвиток давньоруського народу характерна і для дослідників на­ступної генерації, причому не лише істориків, а й лінгвістів. Гак, В. В. Мавродін прийшов до висновку, що вже в XI-XII ст. процес злиття східного слов’янства в єдиний народ уповільнюється, а згодом і зовсім припиняється. Старі мовні і етнокультурні особливості, успадко­вані від племен і земель Русі і не ліквідовані спільністю київських ча­сів, ускладнюються новими, що виникали в період феодальної роздроб­леності і зумовлювались економічною і політичною ізольованістю дав­ньоруських князівств. Намічаються етнічні утворення, які відповідали «самостійним державам періоду феодальної роздробленості» ³⁴.

Майже аналогічні висновки містяться і в працях К. Г. Гуслистого. Він вважав, що в домонгольський час єдина давньоруська народність не стала достатньо стійкою етнічною спільністю. Феодальна роздробленість Русі XII-XIII ст. визначила процес розмежування окремих частин дав­ньоруської народності і складання передумов для формування на її осно­ві трьох східнослов’янських народностей. Посилення феодальної роздроб­леності не тільки затримало, а й перервало процес консолідації давньо­руської народності ^s5.

Про початки розкладу давньоруської народності ще в надрах Київ­ської Русі писав також Б. Д. Греков, правда не пов’язуючи цей процес безпосередньо з феодальною роздробленістю. Він переконливо показав, що історія Київської Русі це не історія України, Білорусії чи Росії, а період їхньої спільної історії, коли складались і великоруський, і український, і білоруський народи ^Зб.

Думка про глибоке (домопгольське) коріння процесів етнічних змін, що виявлялись, насамперед, у мовних новоутвореннях, характерна й для лінгвістів. Відомий український мовознавець Л. А. Булаховський вважав, що часом пайінтепсивнішого формування діалектних особливостей дав­ньоруської мови стали XII-XIII ст. Ці процеси, однак, не були наслід­ком державного розкладу Русі. Навряд чи. писав дослідник, диффе- ренціальні тенденції давньоруської мови відбили долі Київської держав­ності.

Мовні риси, специфічні для певних, переважно великих територій були вже в домонгольський час, але вони навряд чи збігалися із земля­ми феодального роздроблення. Такий збіг в умовах постійних війн і ко­лонізаційних рухів був швидше винятком, ніж правилом³⁷.

P. І. Авапесов, підкреслюючи необхідність порівняльного вивчення мов і історії народу, стверджував, що оскільки у XII-XIII ст. відбува­ється зміщення історичного життя на північ, північний схід і північний захід, говірки цих зон переживають деякі досить важливі новоутворення. Па цей час виділяються говірки новгородська, галицько-волинська, смо­ленсько-полоцька, київська і ростово-суздальська. І все ж, хоч у XII — XIII ст. виникли і розвивались діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжува­ла існувати. Діалектні відмінності поки ще не перекривали собою єд­ності, що складалась протягом століть, в народі утримувалось почуття цієї єдності³⁸.

Розклад давньоруської мови і складення па її основі трьох східно­слов’янських мов, як справедливо вважав Ф. П. Філій, не короткочасний акт мовного розвитку, а тривалий історичний процес. Наростання діалек­тизмів у фонетичній системі давньоруської мови простежується вже в пам’ятках XI-XII ст., в XII-XIIl ст. складається п’ять діалектних зон — південна, західна, північна і півпічпо-східна, приоксько-верхпьо- донська і прикарпатська; в XIV-XV ст. одержують широке поширення особливості, характерні для російської, української і білоруської мов.

Як бачимо, майже всі названі дослідники, незважаючи на певні за­стереження, пов’язували початок розкладу давньоруської народності з процесом феодального дроблення країни. Проте їх висновки не грунту­ються па скільки-небудь переконливії! аргументації. Дослідники не по­казали внутрішньої динаміки цього процесу, не навели специфічно лінг­вістичних доказів, а, в переважнії*! більшості, використали як аргумент формулу феодальної роздробленості, за якої начебто затухають між дав­ньоруськими землями економічні, політичні і культурні зв’язки. Не дове­дене історичне положення про розклад Давньоруської держави, таким чином, перетворилось і в основний доказ розкладу давньоруської народ­ності. На цю обставину цілком слушно звернув увагу Ф. П. Філій, за яким, відсутність достатніх фактів змушувала дослідників реконструюва­ти давні діалекти чи діалектні ареали не стільки на основі лінгвістичних матеріалів, скільки на основі історичних свідчень і географічних ознак. За такого підходу діалект виявляється не лінгвістичним, а тільки гео­графічним поняттям. Сам Ф. II. Філій вважав, що діалектні зони, як пра­вило, не залежали від меж, які існували між князівствами. Хоч в епоху феодальної роздробленості і склались сприятливі умови для інтенсифі­кації виникнення діалектизмів, в цілому ж обстановка для утворення стійких діалектів була малопридатною⁴⁰.

Ряд дослідників, особливо археологів і етнографів, послідовно обстою­вали ідею існування єдиної давньоруської народності аж до монголо-та- тарської навали і навіть пізніше. Аналіз писемних джерел дав можли­вість Б. О. Робакову зробити важливий висновок, що і в епоху феодаль­ного дроблення Русі XII—XIII ст., незважаючи на існування кількох десятків князівств, єдність давньоруської народності добре усвідомлю­валась і знаходила відображення в термінології — вся Руська земля про­тиставлялась відокремленим вотчинам князів. Аж до XIV ст. (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе єдиним цілим.

Такті висновок знаходить підтвердження і в аналізі археологіч­ного матеріалу, який не дає можливості вловити ознаки розпаду давньо­руської народності на три групи ^4,.

Згідно із спостереженнями В. Й. Довженка, етнічний розвиток в епо­ху Київської Русі йшов, головним чином, шляхом консолідації давньо­руської народності. Об’єктивний хід цього процесу відбивають давньо­руська література і мистецтво, в яких з часом посилилась ідея етнічної єдності давньоруського населення. Автор не поділяв висновок про якусь особливу роз’єднаність давньоруських земель в епоху феодальної роздроб­леності, отже, і пе вважав її причиною розпаду давньоруської народності на три народи — російський, український і білоруський. Ці причини, на думку історика, слід шукати в історичній ситуації другої половини XIII—XlV ст., коли були розірвані зв’язки між давньоруськими земля­ми, були роз’єднані окремі частини єдиного давньоруського народу і поставлені в різні умови дальшого розвитку ⁴².

Досліджуючи етнічні процеси періоду феодальної роздробленості, А. І. Козаченко дійшов висновку, що в цей час спостерігається дальший розвиток давньоруської народності. Він був зумовлений як зовнішньою небезпекою, рівної якій в той час пе зпав жоден народ Західної Європи, так і наростаючою вимогою національної єдності, створення сильної кня­зівської влади. Давньоруська народність, на думку А. І. Козаченка, од­ною з перших в Європі стояла на шляху до її консолідації в єдину на-

цію, але в середині XIIT ст. цей процес був припинений. В цих умовах відбувся розпад до цього єдиної давньоруської народності⁴³.

У дослідженні, присвяченому національній самосвідомості в Давній Русі, Д. С. Лихачов переконливо показав велику життєву силу ідей на­родної єдності⁴⁴.

Останнім часом ідея етнічної єдності давньоруського народу XII — XIlI ст. здобуває все більше прихильників — навіть серед тих дослідни­ків, котрі дотримувалися раніше дещо інших поглядів. 'Гак, В. В. Мавро- діп в одній з останніх праць, присвяченій проблемі етнічного розвитку, вже не підкреслює думку про пряму залежність долі давньоруської на­родності від процесів феодального дроблення. Навпаки, намагається до­вести, що давньоруська народність існувала аж до XIV ст. В її основі, вважає історик, лежала єдність загальпоруської мови, територіальна спільність, спільність господарського життя, єдність матеріальної і ду­ховної культури, релігії і навіть психічного складу⁴⁵.

В. Т. Пашуто вважав, що і в часи єдності Давньої Русі, і в період феодальної роздробленості (яка не була абсолютною) жителі усіх ча­стин країни ясно усвідомлювали свою приналежність до давньоруської народності й відповідно ставилися до всіляких спроб іноземців загарба­ти її землі^4б.

Короткий історіографічний екскурс, наведений тут, свідчить, що у вирішенні проблеми етнічного розвитку Русі періоду феодальної роздроб­леності мають місце істотні розбіжності. Визначилися три основні ви­сновки: 1) давньоруська народність не становила собою стійкої етнічної спільності і її розклад зумовлювався державним розпадо.м Русі; 2) дав­ньоруська народність була стійкою етнічною спільністю і значно пере­жила Київську Русь; 3) давньоруська народність у XII-XIII ст. пере­живала час подальшої консолідації і була одним а основних елементів єдності давньоруських земель аж до монголо-татарської навали.

Щоб відповісти на питання, який з цих висновків найбільше відпо­відає історичним реальностям, необхідно зупинитись па основних скла­дових етнічної спільності давньоруської народності у XII-XIII ст.

Почнемо з мови, оскільки саме вона є однією із визначальних ознак кожної народності. Більшість мовознавців (О. Шахматов, Л. Булахов- ськяй, Ф. Філій, Р. Аванесов) вважали, що розпад єдиної давньоруської мови на російську, українську і білоруську остаточно визначився тільки в XlV-XV ст. Сказане не означає, що до цього часу мовна єдність дав­ньоруської народності була абсолютною. Діалектні особливості розмовної народної мови зберігалися протягом всієї історії Давньоруської держа­ви. В їх основі лежали мовні особливості додержанного періоду слов’ян­ських племен і міжплемінних об’єднань. Для такої величезної країни, якою була Київська Русь, з різними географічними умовами окремих земель, різним етнокультурним сусідством, діалекти видаються спра­вою звичайною. Як. зрештою, звичайні вони і сьогодні. Але їх існування не суперечило існуванню єдиної давньоруської мови. Діалекти не були настільки несхожими між собою, щоб ускладнювати або й виключити можливість безпосереднього спілкування киянина з новгородцем, жителя суздальсько-заліського краю з галичанином. Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода і його пригородів виступа­ли київські князі і посли, а до киян звертались з промовами представ­ники Новгорода, Суздаля, Смоленська, Галича.

Іноді можна зустріти думку, що давньоруські літописи і літературні твори написані на церковнослов’янській літературній мові, що відіграва­ла на Русі таку ж роль, як латинь в країнах Західної Європи чи араб­ська мова па Сході. Погодитись із цим твердженням повністю навряд чи можна. Давньоруська літературна мова хоч і була піднесена над народ­ною, але стояла близько до неї. На користь цього свідчать численні на­писи па керамічному посуді, пряслах, ливарних формочках, бересті, на стінах архітектурних споруд. Зроблені переважно не книжниками, а пред­ставниками широких верств населення, написи ці співзвучні літописним текстам, близькі до них усією своєю мовною структурою. Попри всі діа­лектизми. вони єдині в своїй загальподавньоруській основі. Грамоти новгородських купців та ремісників, як і аналогічні грамоти купців ін­ших міст, могли бути прочитані й зрозумілі в найвіддаленіших землях Русі.

Ф. П. Філій в одній із ранніх робіт особливу увагу приділив пи­танню про київський діалект. Останній, згідно з його спостереженнями, не був пі українським, ні російським в сучасному розумінні цього сло­ва. Київський діалект висовувався па позиції загальподавньоруської мо­ви. але навала мопголо-татар перервала цей процес⁴⁷. В. В. Мавродіп вважає, що населення Києва, яке було надзвичано строкате у соціаль­ному і мовному відношенні, виробило свою стабільну мову, яка представ­ляла своєрідний сплав діалектів. Кияни говорили і «векша», і «белка», і «веверица», і «конь», і «лошадь», і «пес», і «собака» і т. д. У цій стро­катості помічається вже й певна єдність, а мова Києва становила собою основу давньоруської мови ⁴⁸.

Порівняльне вивчення пам’яток епіграфіки і південноруського літо­писання показує, що Середнє Подніпров’я на чолі з Києвом знаходилось у центрі мовних процесів Давньої Русі XII—XIII ст.

Підтвердженням мовної єдності давньоруських земель XII-XIII ст. може бути і такий історичний факт. Відомо, що в цей час відбувалось заселення і господарче освоєння суздальсько-заліського краю. Особливо потужним був колонізаційний потік із Південної Русі. Якщо погодитися з дослідниками, які доводять, що в цеп час відбувався активний процес формування трьох народностей і їх мов, то природно слід би чекати у суздальсько-.заліському краї тих же мовних ознак, які пізніше стали ха­рактерними для Українського Подніпров’я. Іншими словами, вихідці з Південної Русі, якщо вони були в XII-XIII ст. вже українцями, муси­ли принести з собою па північний схід пе тільки гідронімічну і топоні­мічну номенклатуру (Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж, Десна, Переяслав, Галич, Перемишль, Звенигород та ін.), а й українську мову. Тим часом нічого подібного тут пе трапилось.

Створена па мовній основі споріднених східнослов’янських племен в умовах існування єдиної держави, давньоруська мова не тільки не роз­палась у XII-XIII ст., а й значно пережила Київську Русь. Надзвичай­на активність суспільного життя епохи феодальної роздробленості не лише пе сприяла регіональній мовній замкнутості, а й виключала її.

Зберігалась у XII-XIII ст. і територіальна спільність Давньої Русі. Писемні джерела дають підстави стверджувати, що на цей час державні рубежі країни стабілізувалися. Сталося це не само по собі, а завдяки спільним зусиллям багатьох давньоруських земель і, насамперед, Київ­ської. Зовнішня політика великих київських князів мала не вузькозе- мельний, а загальноруський характер. З часів Мономаха київські князі здійснювали енергійні заходи для об’єднання давньоруських сил на бо­ротьбу проти зовнішньої небезпеки. Провідну роль в ній відігравала Пів­денна Русь, яка мала багатовіковий досвід боротьби з гунамн, аварами, печенігами. Боротьба за територіальну недоторканість велась також па західних і північно-західних рубежах Русі.

На північному сході Русі, де не було сильного сусідства, продовжу­валось освоєння нових земель Заліського краю, у якому брали участь вихідці з багатьох* давньоруських земель і, насамперед, півдепноруських. Звідси разом з князями і дружинниками йшли в родючі райони землеро­би. містобудівники, ремісники, художники, іконописці. Навряд чи такий значимії людський потік із Південної Русі па Північний схід був би мож­ливий в умовах роздільного існування давньоруських князівств як неза­лежних і суверенних держав.

Єдиним територіальним цілим виступає Русь XII—XIII ст. і в пи­семних джерелах. Саме так її сприймали князі, церква, а також широкі верстви давньоруського населення, яке найбільше терпіло від міжкпязів- ських чвар та іноземних вторгнень. Не випадково ідея єдності давньо­руських земель і давньоруського народу з такою силою прозвучала в чис­ленних пам’ятках історичної писемності — від «Повчання Мономаха» до «Слова про загибель землі Руської». Адресуючи свої пристрасні заклики до князів, давньоруські публіцисти в блискучій літературній формі ви­словлювали сподівання та прагнення всього давньоруського народу. «Руська земля» стала центральним образом геніальної поеми «Слово о полку Ігоревім». Коли сіверські і курські полки вступили в степ, автор «Слова» вигукнув: «О Руська земля! Ти уже за горами є». Коли Ігорева дружина зазнала поразки від половців і поле кістками засіяла, то «ту­гою взійшли (вони.— Авт.) по Руській землі» і «печаль велика потече серед землі Руської». У «Золотому слові» Святослав закликав Всеволода Суздальського. Piopiка і Давида Ростиславичів, Ярослава Осмомисла, Ро­мана Мстнславича вступити в золоті стремена і виступити «за кривду цього часу, за землю Руську».

Широкий образ Руської землі, з її численними жителями, багатими містами, безкрайніми просторами ще більшою мірою, ніж невдалий похід Ігоря, кликали сучасників до єдності Русі.

Уявлення про територіальну єдність давньоруських земель виявило­ся настільки стійким, що дожило аж до кінця XlV ст. Порівняння «Спис­ку руських міст дальніх і ближніх» (1396) з містами XI-XIII ст. дало підставу Б. О. Рибакову зробить висновок про збіг контурів Руської зем­лі обох періодів ⁴⁹.

Разом з ідеєю територіальної єдності Руської землі, в широкому зна­ченні цього терміна, у XII—XIII ст. росла і міцніла національна само­свідомість давньоруського народу. Це був час, коли, за влучним висло­вом В. Й. Ключевського, киянин все частіше думав про чернігівця, чер­нігівець про новгородця, а всі разом про Руську землю. Пробудження в усьому суспільстві почуття до Руської землі, як до чогось цілісного було корінням і самим глибоким фактором часу⁵⁰. В тяжкі роки мовголо-та- тарського іга люди згадували колишню незалежність, могутність, тери­торіальну цілісність Русі і в цьому черпали сили для боротьби з грізним ворогом ⁵¹.

Зберігали давньоруські землі в епоху феодальної роздробленості та­кож культурну єдність. Археологічні матеріали, здобуті розкопками міст і городищ, поселень і могильників від Ладозької півночі до Київського півдня і від Карпат до Суздальського залісся, показують, що на Русі XII-XIII ст. матеріальна культура стає ще монолітнішою. Причому, єдність спостерігається не лише в широкому асортименті виробів місько­го і сільського ремесла, а й у домобудівництві, навіть у кам’яному зод­честві. Як вважає Ю. С. Асеев, архітектурний розвиток на Русі XII — XIll ст. йшов не тільки шляхом формування місцевих шкіл, а й шляхом складання єдиного стильового напрямку. До архітектури Південної Русі (київської, чернігівської і переяславської) тяжіла архітектура Смолен­ська, Волині, Рязані, ряду інших земель⁵². Творчий досвід старих дав­ньоруських центрів, на думку М. М. Вороніна, В. А. Плугіна та інших, сприйняла також архітектура Володимиро-Суздальської Русі⁵³. Незва­жаючи на доспть помітні романські елементи в зодчестві Володимиро- Суздальської Русі, весь вигляд архітектурних пам’яток, як справедливо зауважив П. О. Раппопорт, дуже далекий від романської архітектури і має значно більше спільного з пам’ятками зодчества інших давньоруських земель ⁵⁴.

Єдність в архітектурі, мистецтві, насамперед декоративно-приклад­ному, спиралася на глибокі основи народної творчості, па самобутність східнослов’янської культури.

Висновок про культурну єдність давньоруського народу, аргументова­ний конкретними і неспростовними даними, знаходить все нові й нові підтвердження. Доречно тут нагадати, що апологети історико-культурної своєрідності Південної Русі, її несхожості з іншими частинами Давньо­руської держави вдаються до не зовсім коректного використання архео­логічних матеріалів. Одним із основних аргументів такого протиставлен­ня є начебто корінна відмінність домобудівництва міст Південної Русі на чолі з Києвом від міст північних, північно-східних і північно-західних регіонів Русі. В принципі така відмінність, з огляду па різні географічні умови окремих частин країни, могла мати місце, адже вона існує ще й тепер в межах навіть одної України. Але по суті корінної відмінності історико-архітектурпого розвитку Києва та інших міст Південної Русі від міст інших регіонів Русі не було. Розкопки Києва. Звенигорода пока­зали, що їх масова забудова у X-XIII ст. в цілому аналогічна забудові Новгорода. Старої Ладоги, Пскова. Бреста, Смоленська, Мінська тощо.

Тривалий час в історичній літературі феодальна роздробленість Русі ототожнювалась з економічною роздробленістю і навіть господарським за­непадом країни. Після виходу в світ ряду праць Б. О. Рпбакова періоду феодальної роздробленості більше не приписується таких згубних на­слідків для економічного розвитку країни. На думку вченого, цю епоху краще було б назвати початковим періодом зрілого феодалізму.

Дійсно, формування більш-менш стабільних обласних рубежів, хоч і супроводжувалось міжкнязівськими конфліктами, все ж позитивно по­значилось на господарському розвитку країни. Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що па зміну централізованому управлінню прийшло децентралізоване. В цей час забудовуються старі міста і вини­кають нові, усі давньоруські землі покриваються густою мережею фео­дальних замків, фортець, сіл і промислових селищ. Археологічні матеріа­ли показують, що разом з господарським піднесенням давньоруських князівств, економічні зв’язки між ними аж ніяк не згасають, а значно розширюються і зміцнюються. Цьому сприяла і торгівля, яка в період феодальної роздробленості переживала вищий етап свого розвитку. Речі, виготовлені в київських чи новгородських майстернях, через купців-по- середпиків проникали в найвіддаленіші куточки Русі. Незважаючи па постійний тиск половців на південноруське порубіжжя, продовжували функціонувати й всі основні торговельні шляхи, якими здійснювалась міжнародна торгівля Русі XIl-XIII ст. У другій половині XII ст. літо­писи особливо часто згадують Грецький, Соляний і Залозпий шляхи, для охорони яких постійно збирались київськими князями сили багатьох кня­зівств.

Досліджуючи проблеми державного і етнічного розвитку Київської Русі, історики в переважній більшості встановлювали однобічну залеж- вість цих процесів: у IX-XI ст. була сильна держава — була і єдина давньоруська народність: у XII ст. почався розпад держави — почався розклад і єдиної народності. Іноді стверджується незалежність етнічного і державного розвитку. І зовсім рідко дослідники звертали увагу на зво­ротний зв’язок — як давньоруська народність впливала па державний розвиток Русі. Крім В. Й. Довженка, який показав, що єдність країни визначалась, насамперед, культурною і етнічною спільністю населення, а також А. І. Козаченка, що підкреслив залежність державного розвит­ку Русі XII—XIII ст. від рівня національної самосвідомості давньору­ського народу, такої постановки проблеми більше нема ні в кого.

Це прикро, оскільки подібні питання щодо інших середньовічних держав і народів Європи ставляться і успішно вирішуються. 'Гак, II. Ф. Колісницький, досліджуючи шляхи етнічного і державного роз­витку середньовічної Німеччини VI-XIV ст., прийшов до висновку, що навіть у XIII-XIV ст.. коли державна організація стала більш аморф­ною, а політичні зв’язки між окремими землями значно слабшими, дер­жавна єдність Німеччини остаточно не зруйнувалась, бо в її основі ле­жала історична спільність німецького народу ^δs. Визрівання умов єдності Польської держави також значною мірою залежало від того, що в народ­них масах протягом всього періоду феодальної роздробленості не зника­ло почуття єдності польської землі, польської народності⁵⁶.

Аналіз етнічного розвитку Русі XII—XIII ст. свідчить, що саме давньоруська народність була одним із основних елементів єдності дав­ньоруських земель XII—XIII ст. Усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цільності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, з одного боку, було б неможливим в умовах ізольованого існування багатьох незалежних кня­зівств, з іншого — зумовлювало необхідність подолання політичного се­паратизму земель. Природним центром, ядром давньоруської народності протягом всієї домонгольської історії були Південна Русь і Київ.

Давньоруська народність являла собою настільки монолітне етнічне утворення, що навіть в умовах іноземного панування, спершу монголо- татарських ханів, а потім литовських князів, польських і угорських коро­лів,— в різних частинах колишньої території Давньої Русі зберігалось багато спільного у мові, культурі, побуті, звичаях, традиціях. Східно­слов’янські народи — український, російський і білоруський, етнічною основою яких була єдина давньоруська народність, однаковою мірою успадкували риси культури Київської Русі і такою ж мірою мають пра­во па цю спадщину.

Виключно життєздатним виявилось почуття єдпості походження: во­но зберігалось навіть у тих окраїнних районах східнослов’янського сві­ту, які тривалий час перебували у складі інших держав. У тому, що росіяни, українці і білоруси, незважаючи на тяжкі випробування історії, пронесли через століття усвідомлення єдпості походження, мови і куль­тури, а також спільності своєї долі, величезна заслуга Давньоруської держави IX — 40-х років XIII ст.