ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Існують дві основні схеми періодизації української історії: од­ну з них подибуємо у радянській історичній літературі, а друга пе­реважає серед дореволюційних і нерадянських українських істори­ків.

З другого боку, українські історики з-поза CPCP, наслідуючи своїх народницьких попередників із дев'ятнадцятого століття, зви­чайно говорять про “княжу добу**, “литовсько-польську добу", “ко­зацьку добу" і, нарешті, про “добу національного відродження".

Я не вважаю цілком задовільною жодну з цих схем періодиза­ції, хоча кожна з них може бути частково доречною. Тут не місце входити у критику марксистської філософії історії. Досить сказати, що у будь-кого, хто не переконаний в онтологічній первинності еко­номічного фактора в суспільно-історичному житті, базування Пе­ріодизації тільки на економічних “формаціях" викликає сумнів. Та­кож видається вкрай сумнівним, що можна винайти єдину, однолі­нійну модель розвитку для всього людства.

Залишаючи осторонь ці принципові заперечення і дотримую­чись емпіричного рівня дискусії, хочу сказати, що очевидною слаб­кою ланкою у радянсько-марксистській схемі періодизації україн­ської та східнослов'янської історії є “феодальна формація".

Відкинення марксистської системи періодизації не обов’язко­во Означає збереження старої схеми, яку розвинули дореволюційні українські історики народницької школи. її головною вадою є про­вінційність. Такі поняття, як “княжа доба” і “козацька держава”, що їх не можна поширити на інші країни, штучно ізолюють україн­ський історичний процес від ширшого контексту. До того ж, народ­ницька схема періодизації страждає на концептуальну слабість у визначенні специфічного характеру окремих епох. Пригляньмося до т.зв. “козацької доби”, яка була улюбленою темою народницьких іс­ториків. Немає сумніву, що козацтво було найважливішим феноме­ном історії України XVH ст. Але до революції Хмельницького коза­ки навряд чи посідали центральне місце у житті всього українсько­го народу. Ми також не повинні забувати, що західноукраїнські те­риторії ніколи не були глибоко охоплені козацьким рухом. Тому неточно означати всю епоху XVI-XVΠI ст. як козацьку добу.

То що ж пропоную я замість цих двох схем періодизації, котрі, як виявляється, мають поважні недоліки? Гадаю, нема потреби ви­гадувати окрему періодизацію української історії, оскільки загаль­ноєвропейську модель цілком можна застосувати до України, зро­бивши лише невеликі поправки.

Я не буду тут, звичайно, намагатися детально розробити зап­ропоновану схему періодизації. Хотів би, однак, зробити ще декіль­ка додаткових пояснювальних зауваг. Завдяки заснуванню у пів­нічному Причорномор’ї низки грецьких поселень та їхньому впливу на віддалену від берега частину країни, а також завдяки пізнішому поширенню протекторату Риму над Боспорським царством Україна стала, принаймні маргінально, частиною стародавньої грецької та еліністично-романської цивілізації. Історію середньовічної України можна легко поділити на три підперіоди: доба, що передує появі Київської Русі (VI-IX ст.); час об’єднаного Київського князівства (т.зв. Київської федерації і Галицько-Волинської держави (X до середини XIV ст.); і, нарешті, доба литовського панування (від сере-

дини XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.). Очевидно, що ці поділи від­повідають європейському ранньому, зрілому і пізньому середньовіч­чю. Істотною відмінністю, однак, є те, що на Україні середньовічна доба тривала довше, ніж на Заході. Вона закінчилася лише з Люб­лінською унією, яка докорінно змінила політичний статус україн­ських земель, ввела нову соціальну систему, в основі якої лежали стани і відкрила країну для впливів ренесансу, реформації та кон­трреформації. Ранньоновітній час на Україні тривав від Люблін­ської унії до кінця XVΠ ст. Панівною соціальною структурою протя­гом цих двох століть була структура станова, двома конкурентними варіантами якої були “шляхетська демократія” польського зразка та козацький устрій. Барокко було об’єднавчою темою в культурно­му й інтелектуальному житті тієї доби.

На Україні, як і в Західній Європі, ancien regime закінчився наприкінці XVHI ст. Серед подій, які позначили перехід до нової іс­торичної епохи — XIX століття, найвизначнішими були ліквідація козацької автономії, російське завоювання чорноморського узбе­режжя й ліквідація степового кордону, поділи Польщі, і, в культур­ній сфері, вплив просвітництва і романтизму. Як окремий період ук­раїнської історії, XIX століття тривало приблизно від 1780-1790-х років до 1914 року. Я проаналізував характерні риси тієї доби у де­кількох попередніх статтях і не буду тут переповідати свої виснов­ки. Досить сказати, що це була доба, коли внаслідок глибоких со­ціальних та культурних змін, почала поставати модерна україн­ська нація. Ця тенденція до формування нації, звичайно, не була особливістю лише українською, а радше спільною для всіх “приду­шених націй” Європи - від Ірландії до Балкан Перша світова війна і спричинене нею революційне зрушення відкрили найновішу та су­часну добу — XX століття, яка все ще триває як на Україні, так і в Європі в цілому.

Гадаю, що пропонована схема періодизації дає три переваги. Вона грунтується на реальній структурі самого історичного проце­су; вона органічно вписує українську історію в загальноєвропей­ський розвиток і водночас вона виявляє незаперечний факт віднос­ної відсталості й маргінальності України порівняно з географічним ядром західної цивілізації. Україна пережила усі стадії європей­ської еволюції, але загальні європейські соціальні та культурні тен­денції досягали Україну з певним запізненням і часто в послабленій формі.

ТЕРМІНОЛОГІЯ

Я вважаю доречним ретроспективно застосовувати сучасне національне поняття ‘Україна” до минулих епох у житті країни й народу, коли цей термін ще не існував або мав інше значення. Прик­лад України щодо цього не унікальний. Французькі історики не ва­гаючись включають кельтів, романських та французьких галлів в іс­торію Франції, незважаючи на той факт, що термін “Франція” з’я­вився пізніше і спершу стосувався району самого Парижу — fie de France.

Однак сумлінний дослідник повинен усвідомлювати небезпеку анахронізмів. Тому він уже зважатиме на дійсний зміст термінів у певний час та на їхню семантичну еволюцію. Наприклад, на початку XIX ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Сло­божанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники.могли про­тиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну**, під цією останньою розуміючи Київ­щину. Раніше, у XVII. столітті, “Україна” означала землю, що пере­бувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювала­ся на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін ‘Україна” утвердився переважно лише протягом нинішнього століт­тя, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін.

Ще одне заплутане питання, яке дуже близько зачіпає нас, по­лягає в тому, що стара назв^ українського народу — “Русь” — була привласнена російською нацією і державою. Ця термінологія має ве­личезний вплив на спосіб мислення західних учених, що звичайно пов'язують новітню Росію із середньовічною Руссю, про яку вони го­ворять як про “Київську Росію”. Таким чином новітню Україну поз­бавляють історичних підвалин, і вона, так би мовити, зависає в по­вітрі. Не дивно, що українці так гостро виступають проти загарбан­ня того, що вони вважають своєю законною історичною спадщиною.

Я не думаю, що є потреба висувати перед цією аудиторією ар­гументи проти т.зв. “традиційної схеми російської історії”. Замість витрачати час на доведення очевидного, я радше спробую розгляну­ти практичне питання: що можна зробити, щоб виправити цю си­туацію? Це є невідкладною справою для тих із нас, що викладають українську та взагалі східноєвропейську історію у північноамери­канському університетському середовищі. Мушу сказати, що ук­раїнські історики, а ще більше публіцисти, під впливом зрозумілого почуття фрустрації часто реагують на цю ситуацію у спосіб, помил­ковий із погляду науки і водночас приречений на поразку з погляду бажаного практичного результату.

До таких перебільшених заяв я зараховую теорію, що проголо­шує середньовічну Київську Русь лише українською і відмовляє ро­сіянам та білорусам у будь-якій частці цієї спадщини. Логічним наслідком цього є твердження, згідно з яким у середньовічну, до- монгольську добу вже існувала виразна диференціація східних сло­в’ян на три відмінні національні гілки.

Через брак часу і місця я не маю змоги докладно і обгрунтова­но розглянути цю складну проблему. Дозвольте, однак, торкнутися питання, що має безпосереднє термінологічне значення. На протива­гу до твердження, яке часто подибуємо в українській історичній (і популярно-історичній) літературі, старий термін "Русь” не був прос­тим відповідником сучасного терміна ‘Україна”. У домонгольську добу “Русь” мала два значення. У вужчому сенсі ця назва стосува­лася ядра держави Рюриковичів, що охоплювало Київське, Черні­гівське та Переяславське князівства. У ширшому сенсі “Русь” озна­чала усі безкраї землі під правлінням династії Рюриковичів та ду­ховною владою Київської митрополії. Отже, не вся сучасна Україна входила до Русі у вужчому сенсі, тоді як у ширшому значенні Русь охоплювала також усю сучасну Білорусію, як і великі частини Poc- сії.

Українці відкидають тлумачення Русі як Росії. Однак не дається заперечити, що у середньовіччі і ранній новочасній латин­ській мові Русь найчастіше постає як “Russia”. Наприклад, Руське воєводство (тобто Галичина, яка політично ніколи не була части­ною Московщини й Російської імперії) звалося латинською мовою “palatinatus Russiae". Час од часу Русь також перекладали як Rusia, Ruthenia, Rutenia, Ruzzia, Rugia, Не можна очікувати термі­нологічної послідовності від середньовічних і ранньоновітніх дже­рел. Згідно з практикою папської курії, східнослов’янське (україн­ське і білоруське) населення Польсько-Литовської Речі Посполитої звичайно називалося у латинській мові ^wRutheni^w. Але всупереч роз­повсюдженій думці, інколи ми подибуємо цей термін, вжитий і щодо москалів. Згідно з іншим помилковим твердженням, Московське царство стало відомим під назвою “Росія” лише за правління Пет­ра! Однак англійський мандрівник і дипломат з єлизаветської епо­хи Джайлс Флетчер написав класичну оповідь про тогочасну Мос­ковщину під назвою “Про російську державу” ("Of the Russe Commonwealth”), вперше опубліковану 1691 р.

Які висновки я роблю з наведених вище зауваг? Я веду до того, що для українських істориків було б кориснішим зосередити свої зусилля на питаннях змісту і суті, аніж на термінології. Розглядаю­чи середньовічцу Русь, слід підкреслювати, що не лише ЇЇ географіч­ний центр тяжіння розміщувався в регіоні, який ми сьогодні нази­ваємо Україною, але й за своїми політичними інституціями, соціаль­ним ладом і культурним складом Київська держава ближча до го­ловної течії української, аніж до російської історичної традиції. Можна захищати цю резонну і вірогідну позицію, не заперечуючи, що в російській нації і державі є елементи староруської спадщини. Лише сприйнявши цей предметний погляд, західні історики від­чують потребу термінологічно розрізняти Русь і Росію. Доки цього не станеться, донкіхотська словесна полеміка проти терміна "Київ­ська Росія” не приноситиме користі, і, правдоподібно, буде непро­дуктивною. Питання термінології є допоміжним аспектом історич­ного пізнання і не можна підмінювати його.

Уважне читання сучасної західної наукової літератури пока­зує, що авторитет ^традиційної схеми російської історії” уже сер­йозно підірвано. Щоб довести до її радикальної еволюції, україн­ські історики мають витворити праці високої якості, здатні вплива­ти на незалежні критичні голови однією тільки силою і влучністю своїх аргументів. Це завдання, зрозуміло, тяжке, але не неможливе. Його також не можна обминути, бо в науці немає коротких шляхів. Рушаймо ж цією дорогою, будучи чесними самі з собою, і визнаймо, як мало ми поки що зробили.