ФЕОДАЛІЗМ

Феодалізм в українській історії, як і в історії східних слов’ян у цілому є контроверсійною темою, оскільки це питання по-різному розуміють у західній (у т.ч. нерадянській українській) та радян­ській марксистській історичній науці.

Набагато ширше значення приписує поняттю феодалізму радянська історіографія, яка більше підкреслює його соціально- економічний аспект, аніж інституційно-правний. Згідно з марксиз­мом, людство пройшло низку суспільно-економічних “формацій”: від первісно-общинного через рабовласницький, феодальний та капіта­лістичний лад — до соціалізму, що в кінцевому висновку має приз­вести до повного комунізму. Ця схема розвитку мала б бути загаль­ною для всього людства, хоч у темпі поступу серед окремих народів допускаються відмінності; так само можливо, за певних обставин, перескочити якусь стадію. Так, германські і слов’янські народи пе­рейшли безпосередньо від первісно-общинної до феодальної форма­ції, минаючи рабовласницьку стадію. Природу цього ладу визна­чають спосіб виробництва та заснована на ньому класова структу­ра. Кожна формація, за винятком первісного комунізму і кінцевого соціалізму, визначається наявністю двох основних антагоністичних класів — первісних виробників та панівного класу, який, володіючи засобами виробництва, використовує працю перших.

Через брак істотних інститутів феодалізму — васалітету і лену — історики-немарксистй беруть під сумнів наявність феодалізму у східних слов’ян; такої думки була більшість українських дореволю­ційних істориків, включно з М.Груїлевським. Радянські історики на­томість твердять, що феодальний період на східнослов’янських зем­лях тривав від виникнення Київської держави в IX-X ст. до скасу­вання кріпацтва 1861 р. Така концепція, висунута Леніним, а згодом розвинута в працях істориків Б.Грекова, С.Юшкова та інших, з 1930- X років була канонізована радянською історіографією. Вона офіцій­но санкціонована, і жодні відхилення від неї неприпустимі; дозво­ляється дискутувати лише окремі деталі. Радянські історики роз­різняють три етапи “руського” феодалізму рання феодальна монар­хія (з IX-X до почату XVI стГстаново-п^едстайшцька монархія (XVI — друга половина XVII ст.) і абсолютна монархія (з кінця XVII ст.). Щодо України радянські історики підкреслюють антифеодаль­ний характер козацьких повстань у XVI-XVII ст. Велике повстання Хмельницького (1648) ліквідувало на значній частині українських земель володіння польських феодалів і завдало феодалізмові знач­ного удару. Проте феодальні відносини на Україні завдяки перетво­ренню козацької старшини на нову феодальну аристократію та по- новному запровадженню кріпацтва згодом було відновлено. Радян­ська історіографія застосовує подвійні мірила в оцінці минулого Ро­сії та України: вона прихильно оцінює ^прогресивну” роль російських феодалів і монархів у побудові російської держави та культури, натомість негативно оцінює й очорнює традиційні керівні верстви суспільства України, за винятком тих груп і осіб, що були проросійської орієнтації.

Не входячи в критику марксистської філософії історії (т.зв. іс­торичного матеріалізму), можемо ствердити, що з суто емпіричних причин недоцільно визначати загальниковим ярликом феодалізму ціле тисячоліття від X до XIX ст. Поняття феодалізму не варто роз­ширювати настільки, щоб воно охоплювало суспільство, в якому співіснують земельна шляхта та залежне селянство. Щоправда, так само не слід звужувати це поняття, обмежуючи його лише до васа- л^;тету. Найвластивішим буде розуміння феодалізму як комплексно­го явища, в якому об’єднуються різні взаємопозв’язані соціально- економічні, політичні, правні й культурні елементи. Феодалізм при­пускає велику різноманітність форм, й історикові варто менше пе­рейматися виробленням загальних (і з неминучістю неточних) категорій, а радше зосередитися на специфічних виявах цієї систе­ми у даному часі і місці.

Маючи на увазі вищенаведені методологічні засновки, можна подати такий нарис розвитку та ролі феодалізму в історії України. Київська Русь за її початкового періоду (IX-X ст.), очевидно, не була феодальною державою. Її панівна верства складалася не з земле­власників, а з рухливих войовників-купців, добробут і життєві умо- ви яких визначали міжнародна торгівля, воєнна здобич та податі (полюддя). Основна маса населення складалася не з кріпаків, а з вільних селян, що жили в родах та племенах. Процес феодалізації почався на Русі-Україні у середині ХІст. з поселеннями княжої дружини на землі. Одночасно Київська держава почала розпадати­ся на удільні князівства (уділи). Це зростання чисельності місцевих осередків нагадувало подібний розвиток у Західній Європі дещо ра­ніше. Руські князі і бояри XII-XIII ст. керувалися лицарським сто­сом, що серед його вартостей на першому місці стояло шукання чес­ті і слави, вірність володареві (зверхникові), боротьба з невірними (степовиками) тощо. Феодальні тенденції найсильніше виявилися у князівстві Галичина (згодом Галицько-Волинській державі) на са­мому заході, де сильна і бурхлива боярська верства була під впли­вом сусідніх польської та угорської аристократій.

Однак, незважаючи на певні аналогії, існували істотні струк­турні відмінності між Руссю-Україною удільного періоду та фео­дальною Західною Європою. На Русі не було формальних договірних відносин між князем і боярином. Земельні маєтності бояр були не умовними феодальними ленами, а спадковою власністю (вотчина­ми). Так само не було ієрархії аристократичних титулів. Київський Великий, а згодом і старші удільні князі здійснювали зверхню владу над меншими удільними князями, але тому, що всі князі належали до тієї самої династії Рюриковичів, їхні взаємовідносини мали ха­рактер скорше міжродинних, ніж феодальних зв’язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими і молодшими братами, а не як між сюзереном і васалом. Назагал населення було вільне, хоча й було багато рабів (переважно полонені) та зростаюча верства напіввільних закупів, що ними ставали через заборгова­ність. До татарської навали Русь-Україна мала багато міст, насе­лення яких користувалося певними політичними правами, що здій­снювалися через віча. На противагу до західних, руські міста не ма­ли самоврядування, і міщани правно не відрізнялися від міського населення. Українська Православна церква, вірна візантійській традиції, була менш активна у політичних справах, аніж Римсько- Католицька церква у Західній Європі.

Якщо суспільно-політичний лад Русі-України дотатарського періоду можна назвати феодальним лише з великим застережен­ням, то повністю розгорнутий феодалізм можна знайти у Великім Князівстві Литовськім, яке історики часто називають ще Литов­сько-Руською державою, до якої більшість українських земель на­лежала від середини XIV ст. до 1569 р. Таким чином, вершина роз­витку феодалізму на Україні припадає на час, коли на Заході він уже заникав. Під владою Великого князя існувала ціла ієрархія князів і княжат, що належала до молодших ліній Гедиміновичів або походили з різних гілок Рюриковичів, вельмож і магнатів кня­жого роду (барони, за латинськими джерелами) і земельних бояр, пізніше названих, за польським зразком, шляхтою. Князі й магнати були майже незалежними в управлінні своїх володінь й очолювали власні військові з’єднання під час походів та монополізували високі посади в державі.

Своєрідним явищем Великого Князівства було те, що його аристократія і шляхта поділялися на римо-католицько-литовську та православно-руську (білорусько-українську) групи. Остання пе­реважала, але перша користувалася легальними перевагами і домі­нувала у центральному уряді у Більш. (Цей релігійний розкол пос­лабив внутрішню єдність Великого Князівства і спричинився до йо­го занепаду як самостійної потуги). Конституційно Литовсько- Руська держава еволюціонувала в напрямку феодального парламентаризму. Пани-Рада допомогала Великому князеві здій­снювати владу і, за його тривалої відсутності, діяла як уряд (Через династичний союз Литви з Польщею він, як польський король, часто перебував у цій країні). На початку XVI ст. виникли земські шля­хетські сеймики, які почали посилати обраних депутатів до Вільни, доповнюючи Панів-Раду другою палатою і творячи Сейм Великого Князівства. Важливі міста здобули за німецьким зразком міську са­моуправу на базі Т.ЗВ. Магдебурзького права. Але й міста були вик­лючені з державного управління, що було загальним явищем у Схід­ній Європі. Розмежування між нижчим боярством і селянами спер­шу було пливке, але поступово окреслювалося чіткіше. Селяни під­пали під юрисдикцію землевласників і були зведені до кріпацького стану.

Люблінську унію 1569 р. можна вважати закінченням фео­дального періоду у властивому розумінні в історії України. Унія створила сфедеровану Польсько-Литовську Річ Посполиту і пере­дала українські землі з-під литовської влади під владу польської корони. Система польської “шляхетської демократії”, введена на Україні, була в основному нефеодальною у її інституційно-правних і політичних аспектах; вона включала рівноправність усіх шляхти­чів (тобто скасування феодальної ієрархії) і звільняла шляхту від її службових обов’язків.

У зв'язку з феодалізмом слід зробити певні зауваження щодо суспільного розвитку на Україні в XVΠ-XVΠI ст. Основною причи­ною повстання 1648 р. було дуже поширене соціальне невдоволення у Речі Посполитій. Проте Хмельниччина не тільки не була “анти­феодальним" селянським бунтом, але скорше війною за національне визволення, у якій брали участь усі прошарки населення, за винят­ком магнатів та їхніх службовців. Козацький військовий орден. За­порізька Січ, був ядром, навколо якого гуртувалися селяни і міща­ни, що до них приєдналася значна частіша православної дрібної шляхти. Українська козацька гетьманська держава, або Гетьман­щина, яка виникла внаслідок революції Хмельницького, не була за своєю суспільною структурою ані феодальною, ані, очевидно, бур­жуазно-демократичною. Її можна розглядати як відміну станового корпоративного суспільного ладу, прикметного для Європи XVII ст. Самобутнім для України було пристосування козацької військової організації, яка виникла за умов степового прикордоння, до вимог цивільного суспільного життя Соціальні прошарки Гетьманщини, або стани, складалися з козацької старшини (яка абсорбувала чи­мало шляхтичів Речі Посполитої), з рядових козаків (клас хліборо- бів-войовників), міщан (на яких далі поширювалося Магдебурзьке право), православного духовенства та посполитих селян. Після ^Хмельницького суспільна диференціація стала виразнішою, а на другу половину XVII ст. припадав вияв чималих класових антаго­нізмів. Все ж таки становище селянства в Гетьманщині було краще, ніж у будь-якій іншій країні Східної Європи того часу; воно було особисто вільне і могло володіти землею. Проте внаслідок дедалі більшого натиску Російської імперії самобутній розвиток України упродовж XIX ст. зазнав великих змін. Це викликало, між іншим, й економічну руїну українських міст та постійне погіршення станови­ща селян. Остаточне скасування автономії України 1783 р. збіглося з офіційним відновленням кріпацтва.

Оскільки на кінець XVII ст. суспільний лад на Україні був пристосований до панівної системи у всій Російській імперії, то пос­тає питання про характер тієї соціальної системи. Радянські істо­рики визначають її як “феодальну", проте цього погляду не поділяє більшість ^марксистських учених. Елементи феодалізму, що існу­вали на території русі, пізніше Росії, за удільного періоду (XII-XTV ет.) були придушені, усунені з виникненням Московської держави.

Велике князівство, пізніше царство Московське, в XV-XVH ст. розвинулося в патримоніальне самодержавство, що скорше нагадува­ло орієнтальні деспотичні держави (напр. Османську імперію), аніж європейські феодальні монархії Особливостями московської системи були: брак забезпечення особистих прав і права власності, відсутність автономних корпоративних об’єднань і цілковите підкорення всіх со­ціальних груп, включно з “служилим дворянством”, необмеженій владі і сваволі царя. Реформи Петра І надали Росії фасаду тогочасних євро­пейських абсолютних монархій, але не змінили патримоніальної суті системи. Якщо питання про суспільно-політичний характер укладу Московської держави та Російської імперії може бути ще дискусій­ним (чи був він феодальним, а чи патримоніальним), то дві тези можна вважати переконливо доведеними: D суспільний розвиток в Україні впродовж 400 років під час литовського, польського і козацького пе­ріодів, був значно відмінним від розвитку в Московії-Росії; 2) приєд­нання України до Російської імперії мало переважно шкідливі й рег­ресивні наслідки для суспільних відносин українського народу.

ЛІТЕРАТУРА

Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства. — M., 1910. — 2-е изд. — Гага, 1966.

Баталій Д. Нарис історії України на соціально-економічному грунті. — TX — X, 1928.

Γ⅛eκoB В. Феодальные отношения в Киевском государстве. — М.-Ленинград, 1936. Юшков С. Нариси з Історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київ­ській Русі. — К, 1939.

Vernadsky G. Feudalism in Kussia//Speculum. —1939. — Vol. 14.

Юшков С. Общественно-политический строй и право Киевского государства. — M., 1949.

Дреков Б. Киевская Русь. - M., 1953 (англ. вид. — M., 1959).

Okinshevich L The Law of the Grand Duchy of Lithuania: Background and Bibliog­raphy. — NewYork, 1953.

Крупницький Б. Проблема февдалізму в Україні//Основні проблеми історії Украї­ни. — Мюнхен, 1955.

Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVH — початку XVHI ст. — K., 1959.

Backus О. The Problem of Feudalism in IJthuania 1506-1548//Slavic Review. — 1962. — Vol.21.-N4.

Chirovsky N. Old Ukraine: Its Socio-Economic Development Prior to 1781. — Madison, NJ, 1963.

Okinshevych L Ukrainian Society and Goveiment 1648-1731. — Munich, 1978. Данилова Л. Теоретические проблемы феодализма и советской историографии. — М, 1980.

Sysyn F. The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: The Polish Period 1569- 1648//Rethinking Ukrainian HistoryZEkL II_iRudnytsky. — Edmonton, 1981,