ДОСЛІДЖЕННЯ З КОЗАЦЬКОЇ ІСТОРІЇ

(The Cossacks. By PhHip Longworth. New York, Chicago, San Francisco: Holt, Rinehart and Winston, 1970, VI,409 pp., $8.95)

Як сказано у вступі, "ця книжка є спробою (обмеженою зі зро­зумілих причин, одним томом) подати загальний огляд козацької іс­торії від XV до XX століття" (с.

Дослідження такого типу неминуче повинні засновуватися на попередніх наукових розвідках. Лонгворт демонструє добру начи­таність у цій галузі, а бібліографічний список у його книжці просто вражає уяву. Однак історичну працю синтетичного характеру від простої компіляції, виконаної методом "ножиць і клею", відрізняє вміння автора ставити доречні та оригінальні питання і мислити проблемно. З цього погляду книжку "Козаки" варто розглядати як роботу, що посідає проміжне становище. Про козаків чули всі, але природи цього особливого історичного феномену звичайно не дуже розуміють. Для фахівців у книжці Лонгворта мало нового, але її можна рекомендувати для читацького загалу як інформативну, заохочувальну й загалом достовірну розповідь про один з найзахоп- люючіших аспектів слов'янського світу. Можна лише жалкувати з того приводу, що, хоча самому предметові дослідження не бракує драматизму та яскравості, автор не зміг не піддатися спокусі прик­расити розповідь пишними пасажами власного витвору.

Головні теми книжки — зміна взаємин між прикордонними спільнотами та Російською державою, приборкання нею цих спіль­нот, поступове перетворення козацьких "військ” із майже незалеж­них невеликих демократичних республік і центрів народних пов­стань на покірне знаряддя царського самодержавства.

Найменш задовільними є ті частини книги, які присвячені ук­раїнським козакам XVII-XVin століть. Відчувається, що тут автор ступає на незнайомий йому грунт. Варто відзначити декілька поми­лок. Так, Лонгворт твердить, що гетьман Богдан Хмельницький “карбував монети зі своїм ім’ям” (с112). Насправді Хмельницький ніколи не випускав своїх грошей. На думку автора, “Літопис Само­видця” нібито відбиває “упередженість російського православного ченця” (с.92). Але цей важливий твір української історіографії XVlI ст. вийшов із кіл вищої козацької старшини й не виказує жодної клерикальної упередженості. Вважають — і це дуже правдоподібно, — що анонімним “самовидцем” був Роман Ракушка-Романовський (бл.1622-1703), генеральний скарбник Лівобережної Україн і у 1660- ті роки. За версією Лонгворта, козаки так святкували перемогу над поляками під Корсунем 1648 року: “Відкрито не одну бочку вина, співи і крики роздирали повітря, коли чоловіки гарцювали й вибри­кували ногами в танці під щодалі швидше бринькання балалайок над оголеними тілами мертвих поляків” (с.

Але шкідливішою за всі ці випадкові фактичні неточності є нездатність автора усвідомити історичну оригінальність україн­ського козацтва, зрозуміти, чим воно відрізнялося від російських козаків. Таку помилку у поняттях можна добачити у курйозному твердженні, що засновану Хмельницьким державу “важко назвати козацькою” (с. 122). Лонгворт має на увазі, що ця держава не узгод­жується з його уявленнями про природу козацтва, які він виводить з історичного досвіду російських козаків.

Серед українських козаків існував дуалізм — вони поділялися на запорожців і т.зв. городових козаків (або городовиків). Запорож­ці були власне людьми пограниччя, які забезпечували собі прожит­тя рибною ловлею та тваринництвом, тоді як городивики прожива­ли у вже заселених районах і були вільними селянами. Соціологічно запорожці були подібні до російського донського або яїцького (уральського) козацького війська. Тому в розповіді Лонгворта нада­но перевагу запорозькій частині українського козацтва. Але саме городовики представляли економічно розвинутіший і політично досвідченіший елемент. Така упередженість спричиняється до вик­ривленого розуміння української історії XVII століття. Лонгворт згадує, що Хмельницький належав до дрібної шляхти і що він був вишколений у Києві ("як син Тараса Бульби") в єзуїтській колегії. Але Хмельницький не був щодо цього винятком. Саме ця переважно шляхетська і більш-менш освічена верства городової козацької старшини, хоч і вихована в атмосфері Польсько-Литовської Речі Посполитої, забезпечила провід у великому антипольському пов­станні 1648 р. Наявність освіченої еліти відрізняє очолений Хмель­ницьким рух на Україні від рухів під проводом Разіна та Пугачова в Росії. Лонгвортовому розумінню Хмельниччини було б дуже на ко­ристь, якби він був уважно прочитав книгу Вячеслава Липинського “З історії України” (”Z dziej6w Ukrainy.

У цьому місці постає супутня проблема: чи боротьба україн­ських козаків проти Польщі (і — можемо додати — їхній послідов­ний спротив загарбницькій політиці російського самодержавства) мала “національний" характер? Лонгворт уважає, що “національ­ність була ретроспективно приписана українським козакам XVII ст., хоча немає свідчень того, що вони її усвідомлювали” (с. 355). Свідчень, існування яких Лонгворт так поспішно заперечує, маємо величезну кількість. їх можна знайти у тогочасних державних до­кументах, міжнародних угодах, офіційному й приватному листу­ванні, хроніках і мемуарах, літературних творах і навіть народних піснях. Немає найменшого сумніву, що українці XVII ст. були ціл­ком свідомі своєї відмінності від турко-татар, поляків і москалів. Ця свідомість, звичайно, виражалася у формах і висловах, відповідних для того часу; часто, наприклад, через ототожнення з релігією або захист корпоративних “прав і вольностей" представницької сус­пільної верстви. І в цьому полягає принципова відмінність між ро­сійським та українським козацтвом. Не дивно, що Лонгвортова про­никливість зраджує його саме в цьому місці — адже він дивиться на українську історію через російські окуляри.

Опозиція донських і яїцьких козаків до Московського царства, держави тієї самої національності і релігії, не могла набрати націо­нального забарвлення. Становище українських козаків було іншим, оскільки вони протистояли Польсько-Литовській Речі Посполитій — державі, що її вони сприймали як чужу за своєю сутністю. Поль­сько-козацький конфлікт був головним чином соціальний, але без­глуздо заперечувати, що він здобув також і національний вимір. По­лонізація рідної аристократії позбавила український (руський, за термінологією того часу) народ Речі Посполитої його традиційних лідерів і речників. Ця роль перейшла до козацької верстви.

Українська державність, яка виникла внаслідок перевороту середини XVII ст„ не могла бути демократією людей пограниччя на зразок первісної Запорозької спільноти, а тільки становим суспіль­ством. Проте це не дає підстав заперечувати козацький характер тієї держави, як робить Лонгворт. Саме поняття козацтва зазнало розширення та трансформації. У ході революції відбувся масовий наплив до козацьких лав найзаможніших і найенергійніших еле­ментів селянства, з одного боку, та найвойовничіших елементів руської шляхти, з другого. Новий адміністративний лад, заснований на козацькій полковій організації, заступив попередню польську адміністрацію. Протилежність запорожців та городових козаків поглибилася у післяреволюційну добу. Запорозька Січ і далі вико­нувала свою традиційну функцію аванпосту проти татар і місця притулку для простого люду. Але центр тяжіння українського ко­зацтва тепер однозначно перемістився до осілого тилу. (Варто від­значити, що гетьманська резиденція й місце перебування уряду бу­ли перенесені з Чигирина (біля степового кордону) до Батурина та Глухова на Чернігівщині.) Але позаяк Гетьманщина — українська козацька держава другої половини XVII-XVΠI ст. — не вписується у схему Лонгворта, він згадує про неї лише кількома скупими речен­нями.

Оскільки Гетьманщина мала становий лад, і клас козацької старшини розвинувся у нову земельну шляхту, може постати пи­тання, чи простий народ України мав узагалі якусь користь із Хмельниччини.

Друге питання стосується різної політики, що її санкт-петер- бурзький уряд проводив щодо російських та українських козаків відповідно. Донське й уральське козацькі війська можна було при­боркати й засимілювати в головну течію життя імперії. Але відмінні національні риси українського козацтва робили його безперервною потенційною загрозою єдності Російської імперії, тому і Гетьманщи­на, і Запорозька Січ мусили бути знищені Пе сталося за царювання Катерини II. Але було б помилкою вважати (як це робить Лонгворт), що "на той час козацтво на Україні вже давно перестало існувати" (с. 156). Як відзначає сам Лонгворт, залишки нескорених запорож­ців знайшли собі новий прихисток на Північному Кавказі, ставши кубанськими козаками. На території колишньої Гетьманщини, що відповідала Чернігівській і Полтавській губернії, нащадки рядових козаків були визнані російським законом як окремий стан; ці “ма­лоросійські козаки" зберегли свій легальний статус аж до 1917 р. Колишня козацька старшина цього самого регіону одержала права російського дворянства. Певні її кола й далі плекали надію на від­новлення старого автономного ладу. Пробні кроки в цьому напрям­ку робилися не раз — наприклад, під час наполеонівської навали, а потім знову у зв'язку з польським повстанням 1830-1831 рр.

Найбільше значення мали пізніші психологічні та ідеологічні наслідки козацької доби на Україні, вплив яких годі переоцінити. Візія вільного і славного минулого діяла на уми як потужний збуд­ник. Зауважений вище дуалізм українського козацтва був перене­сений у XIX ст., і козацький міф діяв на двох різних рівнях. Україн­ське культурне відродження розпочалося серед лівобережного дво­рянства, нащадків городовиків і провідної верстви Гетьманщини. До цього прошарку належали фактично всі українські вчені та письменники перед Шевченком, і їхня натхненна любов'ю праця бу­ла присвячена історичним та фольклористичним дослідженням і поетичному звеличенню козацького минулого. На іншому соціально­му рівні козацька традиція жила серед мас поневоленого селян­ства, але тут за вихідну точку правила радше не Гетьманщина, а Запорозька Січ, а також пам’ять про минулі повстання проти гно­бителів та експлуататорів простого люду. Живучість цієї традиції можна побачити у “Київській козаччині" 1855 р., коли під час Крим­ської війни селяни понад п'ятисот сіл Київської губернії стихійно зорганізувалися на козацький лад і відмовили у послухові своїм господарям і царським урядовцям. Обидві частини козацької спад­щини возз’єдналися в Шевченкові Його ненависть до соціальної несправедливості й пристрасне обстоювання волі та гідності прос­тої людини зумовлювалися селянським походженням. Але своїм ін­телектуальним підгрунтям і особливо розумінням історії він завдя­чує впливу освічених членів лівобережного дворянства, що переда­вався через їхні твори й через особисті контакти з ними. Шевченків заклик до національного та соціального визволення, глибоко зако- рінений у козацькій традиції, став наріжним каменем ідеології но­вітньої України.

У підсумковому параграфі своєї книжки Лонгворт зауважує, що козацтво як інституція і соціальний клас зникло, але козацька спадщина всоталася в загальну тканину “російського” життя: “Лю­ди все ще показують Разінову гору, де, як говорять, сховані його скарби, а в Києві стоїть пам’ятник Хмельницькому... Козаки вже не є живою силою, але їхню легенду успадкував кожен росіянин” (с. 341). Це звучить досить правдоподібно, але тут Лонгворт знову не бере до уваги суттєву різницю між російським та українським істо­ричними процесами. Основоположною національною традицією Ро­сії є традиція самодержавної влади, яка в усі часи послідовно на­магалася підпорядковувати своєму необмеженому пануванню кож­ну соціальну групу, кожцу особу. Анархічна “вольниця” Разіна та Пугачова була лише маргінальним явищем у російській історії. На­томість в українській традиції козацтво належить до головної течії історії цієї країни і включає в себе не лише (як у росіян) поняття стихійного бунту та романтичної пригоди, але й візію національної незалежності та вільного і справедливого суспільного ладу.

На закінчення хочу торкнутися формального боку справи. Лонгворт транслітерує українські власні назви не згідно з правопи­сом і вимовою оригіналу, а так, як це прийнято у російській мові. Наприклад, він пише “Sech” замість “Sich”, ⁴⁴Sagaidachny" замість "Sahaidachny^w тощо. Ця процедура має сумнівну вартість, але її можна виправдати принципом зручності, оскільки автор бере ці імена переважно з російськомовних джерел. Але транслітерацію українських назв публікацій у посиланнях та бібліографії у спотво­реній російській формі не можна виправдати в жодному разі Тут ми знаходимо такі перли, як "Zapiski Naukovogo Tovaristva,..", “Getman Ivan Mazepa...”, "Dzherelo dlya Sotsialno-yekonomichnogo Doslidzhennya...", ⁴Tratsy Kommissii..." та багато інших того самого штибу. Лонгворт не єдиний автор, хто цим грішить. Але така нео­хайність неприпустима в роботах, що претендують на звання науко­вих.

ВІДПОВІДЬ

Професор Лонгворт звинувачує мене у “приписуванні україн­ським козакам фальшивої унікальності”. Але це звинувачення спростовується його власним визнанням, що "сам Рудницький не за­перечує того, що козаки Запоріжжя, Дону і Яїку були "соціологічно подібні між собою^и. Я не вагаючись визнаю подібності й паралелі між українськими та російськими козаками, якщо ці спільні риси можемо знайти в дійсності. Історична унікальність, зрозуміло, зав­жди є не абсолютною, а відносною. Таку відносну унікальність (або, висловлюючись точніше, відмінну історичну самобутність) я справді стверджую за українськими козаками — не як апріорний постулат, а як емпіричний висновок, зроблений на підставі історичних даних. Мушу, однак, нагадати читачеві, що я писав рецензію, а не наукову працю. Все, що я міг зробити в рецензії ~~ це вказати на деякі хиби книги Лонгворта та запропонувати альтернативні інтерпретації.

Таким чином, професор Лонгворт неправильно передає харак­тер нашої незгоди, коли робить із мене "поборника унікальності”, водночас представляючи себе дослідником “загальних паралелей і взаємозв'язків” Як унікальне, так і загальне є легітимними необхід­ними категоріями історичного пізнання Я, звичайно, не маю жод­них принципових заперечень проти широких порівняльних дослід­жень. Слабкість “Козаків” полягає не у порівняльному підході до іс­торії різних російських та українських спільнот, а в хибному засто­суванні цього методу. Порівняльні дослідження можуть привести до правильних результатів лише у тому разі, коли дослідник звертає однакову увагу й на паралелі, й на відмінні риси. На жаль, Лон­гворт демонструє дивну схильність нехтувати тими аспектами ук­раїнського козацтва, які відрізняють його від російських відповід­ників. Я навів окремі такі приклади у моїй рецензії на "Козаків*’ і не бачу жодної потреби торкатися цієї справи вдруге. Проте хотів би ще раз ствердити, що жодне обговорення українського козацтва не може вважатися задовільним, якщо історію Гетьманищини — ук­раїнської козацької держави другої половини XVII-XVIΠ ст., вик­ладено в ньому так скупо й поверхово, як у книжці Лонгворта.

У вузьких рамках відведеного мені обсягу варто додатково розглянути два важливих і пов’язаних між собою питання. Лон- гвортові важко зрозуміти, що я маю на увазі, коли говорю про коза­ків як “репрезентативну верству** України XVII ст. Він також запе­речує "національний характер” українського козацтва.

Відповідь на перше питання проста. В організованому за кор­поративним принципом європейському світі XVII ст. кожну країну представляє звичайно один вищий "стан”. Козаки були провідним і представницьким станом українського суспільства в тому самому значенні, як, скажімо, шляхта у Польсько-Литовській Речі Поспо­литій або міський патриціат у З’єднаних Провінціях. Це не виклю­чало ані конфліктів між козацькою і некозацькими верствами все­редині суспільства, ані диференціації та напруження всередині са­мого козацького стану.

Розглядаючи друге питання, ми, очевидно, повинні остерігати­ся анахронічного застосування теперішніх понять до умов минулої доби. Повстання Хмельницького було “національним" у контексті XVII ст., у тому сенсі, в якому були такими попередні повстання Ні­дерландів проти Іспанії або Чехії проти австрійських Габсбургов. У кожному з трьох випадків соціальні (станові) та релігійні фактори мали велике значення, але неправомірно заперечувати наявність національного виміру. Опираючись турко-татарам, полякам, а пізні­ше також і росіянам, козаки зберігали Україну як окрему політич­ну одиницю. Хоч їм і не вдалося домогтися повної самостійності, ук­раїнські козаки створили державу, яка за своєю соціальною систе­мою, інституційним зразком і типом культури чітко віздрізнялася від сусідніх країн. Висуваючи це твердження, яке принаймні мені здається виправданим з погляду історичного здорового глузду, я не маю наміру штучно ізолювати розвиток України від решти тогочас­ної Східної Європи. Навпаки, я вважаю, що дослідження численних зв'язків, впливів, взаємозалежностей і паралелей між окремими країнами (у т.ч. і між Росією та Україною) є одним із першочергових завдань історичної науки. Але я заперечую редукціоністський під­хід до української історії, приклад якого подибуємо у книжці Лон­гворта.

Можна піти ще далі й поставити питання: чи українські коза­ки були “національними" лише за низкою об'єктивних рис, а чи та­кож за своєю самосвідомістю? Ми вже знаємо думку з цього приводу проф. Лонгворта. Він уважає, що національність ретроспективно (і хибно) спроектували на козаків націоналістично настроєні сучасні історики.

Дозвольте мені тут побіжно відзначити, що, хоча класова структура та соціальні умови в Україні козацької доби (XVI-XVIII cτj були вичерпно вивчені кількома поколіннями науковців, історія української суспільної думки того часу залишається недостатньо дослідженою ділянкою. Проте не важко продемонструвати помил­ковість поглядів Лонгворта. Досить навести один яскравий прик­лад. Це класична праця української козацької історіографії — “Лі­топис" Самійла Величка (бл. 1670-6πl725), написаний на самому по­чатку XVIH ст. Він висвітлює події від вибуху повстання Хмель­ницького у 1648 р. аж до 1700 р. (див.: Самоил Величко. Летопись событий в Юго-Западной России в XVIΠ веке: У 4 т. — Киев, 1848- 1864. Перший том був перевиданий Українською Академією Наук Сказание о войни козацькой з поляками —Київ, 1926. Це видання передруковано в серії ^wSlavica-Reprint series” No 74, Brucken- Verlag, 1972). Як сказано в недавньому дослідженні, "в центрі (свого “Літопису") автор цілком свідомо поставив історичні поняття ‘Ук­раїна”, “український народ" як самостійні суспільно-політичні ка­тегорії, що історично склалися і повинні далі розвиватися своїм власним шляхом" (Дзира Я.І Самійло Величко та його літопис (До 300-річчя від дня народження літописця) // Історіографічні дослід­ження в Українській PCP. Київ, 1971. Вип. 4, ст. 209-210). Величко включає до “речі посполитої Україно-Малоросійської” не лише ко­зацьку територію з обох боків Дніпра, але й західноукраїнські міс­та, такі як Львів, Броди та Дубно. Він проголошує козацьку Україну прямим спадкоємцем Русі Святого Володимира. Літописець має сильне почуття українського raison d’etat і оцінює гетьманів та ін­ших козацьких лідерів на підставі того, як вони служили інтересам своєї країни. Він гірко оплакує криваві внутрішні чвари післяхмель- ницької доби. Величко визнає себе “вірним сином і слугою Малоро­сії" і закликає своїх читачів любити свою “красную”, “милую", “упадлую”, “бідную”, “нещасную матку Україну”. Стосовно україн­сько-російських узаємин Дзира пише: “Про Переяславську раду лі­тописець згадує мимохідь, називаючи її "союзом", “литою" України і Росії, і коротко описує саму церемонію прийняття присяги. При цьо­му Величко наголошує, що цар зобов’язався дотримувати і не пору­шувати “старовічнії права и водности” українського народу. Цією думкою, що є основною політичною ідеєю літопису, пройнятий увесь твір, від першої й до останньої сторінки” (с. 216).

Я не можу тут глибше входити у дискусію, наскільки харак­терним був політичний світогляд Величка для козацької еліти того часу. Але сам факт, що висловлювалися такі ідеї, цілком спростовує сумніви Лонгворта щодо існування національної свідомості в ко­зацькій Україні

Не варто, мабуть, і говорити, що я поважаю наукову чесність проф. Лонгворта. Хотів би повторити те, що вже сказав у рецензії: я вважаю його "Козаків” назагал цінною і стимулюючою книжкою, хоча її українські частини справляють невтішне враження. На під­ставі аргументів та контраргументів, що їх навели проф. Лонгворт і я, читач зможе сам визначити, хто був правий у цій суперечці. Спо­діваюся, що дискусія буде корисною для зосередження уваги на деяких важливих і досі нехтування питаннях східнослов'янської іс­торії