Р03М0ВА ПР0 БАРОККО

А Що більше думаю про те, то частіше прокидається в мені сумнів, чи небіжчик Іван Котляревський зробив таку велику послу­гу українській літературі. Була в нас до другої половини 18 століт­тя вироблена літературна мова з устійненими традиціями.

Б: Твоя претенсія, що наша школа не вчила розуміти пам’ятки бароккової культури, неслушна, бо і в Европі зацікавлення цією до­бою досить свіжої дати. Німецькі професори-неогуманісти 19 сто­ліття не дуже любили барокко, а саме вони мали вирішний вплив на формування навчальних програм у більшості європейських країн. А втім, гадаю, що вони в цьому не були без рації. У порівнянні з рене­сансом барокко — це епоха занепаду,

А: Твій погляд перестарілий, модерна наука далеко від цього відбігла. Це правда, ренесанс був весною новітніх віків. Але квіти тієї весни швидко зів’яли. У барокковій добі культурний зрив не був такий раптовий, але його плоди були триваліші, Передусім барокко було всебічне: від Шекспіра і Мілтона до Кальдерона і Сервантеса.

Б: Вибачай, а я ставлюся до цього нарбутівського експеримен­ту негативно.

А: Чому? Нарбут був великий майстер, і він хотів відродити традиційні форми українського мистецтва. Що тут взагалі може бути доганне?

Б: Не піддаю під сумнів велетенського персонального таланту покійного Георгія Нарбута. Я лише ставлю запит, чи та дорога, на яку він штовхав наше мистецтво, дійсно була пригожа для того, щоб витворити чи відродити національний стиль. Зваж сам: Нарбут був графік, а це, так би мовити, кабінетний формат мистецтва, що дозволяє на всякі індивідуальні смаки, витребеньки і навіть чудац­тва. Але вжі в архітектурі для таких речей нема місця. Чи думаєш, що можливо було б у сучасності відродити бароккове будівництво? Очевидно, ні Маю враження, що це просте міркування з місця від­бирає нарбутівському експериментові дев'ять десятих його значен­ня та зводить питому вагу всього українського необароккового ек­сперименту до дуже скромних розмірів. Ніяка ділянка мистецтва не стоїть відокремлено, про національний стиль можна говорити тіль­ки тоді, коли він дійсно пронизує всі роди творчості, від архітектури до прикладного мистецтва. При цьому існує на кожному ступені іс­торичного розвитку найтісніший зв'язок між мистецьким стилем, з одного боку, і станом науки та техніки — з другого. Тому принципо­во не вірю в доцільність ніяких архаїзаторських течій, бо історії на­зад завернути не можна Подумай про італійське відродження, ко­ли людям здавалося, що вони навертають до класичної старовини, - а в дійсності поставав зовсім новий стиль, суттєво відмінний від усього античного.

А: Розуміється, історії завернути не можна. Але нашу проблему можна поставити ще в зовсім іншій площині. Чи це випадок, що са­ме барокко так гарно прийнялося на Україні, тоді як ренесанс знайшов тільки слабенький відгук? Чи це випадок, що ми так швид­ко перекинулися від барокко до побутового сантименталізму та до романтики і що класицизму в нас майже не було? В Европі реаліс­тичний стиль надає тон усьому 19 століттю. Наш реалізм слабо за- корінений. З якою радістю хапаються українські письменники за символізм і пізніше ще за всякі інші “ізми”, щоб лише мати привід до повороту у бік своїх стихійно-романтичних і бароккових симпатій. Всередині європейського культурного кола мистецькі та літератур­ні стилі приймаються раз краще, раз гірше. Відомо, наприклад, що ренесанс в Еспанії зовсім не прийнявся. Саме в тому, як якийсь на­род сприймає панівний інтернаціональний стиль і як його перетво­рює, — саме в тому виявляється константний національний харак­тер, що один і постійний через усі епохи та через усі викликані ча­сом зміни мистецького смаку. Отже, гадаю, що барокко глибоко співзвучне українській натурі.

Б: Знаю, що ти хочеш сказати. Це вже раніше тебе окреслив Липинський як перевагу чуттєвих елементів над вольовими й розу­мовими в українській вдачі.

А: Дефініція Липинського, здається мені, влучна, тільки вона має одну хибу: вона не лише констатує факт, але й відразу дає йому негативну оцінку. “Перевага почуття над волею й розумом” — це вже щось занадто ставить нас у світлі меншевартости. Гадаю, що передусім треба простежити дійсний стан речей, а його оцінка — це вже інше питання. А щодо підсумків дійсного стану речей, то не по­винно хіба бути ніяких заперечень проти тези про стихійну барок- ковість української культури. Це видно на перевазі орнаменталь­них елементів над конструкційними в народному мистецтві-промис- лі. Наша мова наскрізь барокова: вона мало придатна, щоб вислов­лювати точні, прецизні мислі, і насамперед, щоб робити субтильні відрізнений. Важко перекласти якийсь твір стислої філософії по- українськи.

Б: Ти хотів би, мій любий, взагалі не допустити мене до слова, бо вимагаєш від мене безцінного перечислювання та стверджування фактів. Але це проти моєї натури, бо я не можу говорити про факт, не зайнявши одразу до нього становища. Отже, добре, що ти згадав Хвильового, це прекрасна нагода висловити мою думку про нього, а водночас тебе подратувати. Отже, гадаю, що ніхто не мав такого шкідливого впливу на розвиток новітньої української літератури, як Хвильовий.

А: Бійся Бога, яке щастя, що нас ніхто не чує. Дехто задзьобав би тебе за те, що ти чіпаєш його ідола.

Б: Але я маю для підтримки моєї тези невідхильні аргументи. Від кого, як не від Хвильового, вривається широкою річкою в літера­туру нестерпна, псевдолірична “отсєбятіна”. Від Хвильового розпо­чалося занечищення мови намулом огидних московських висловів. Від нього пішла мода, хоч ніби дрібна, але характеристична у своїй смішній некультурності: надмірне вживання трьох крапок. Ці три крапки для мене гейби символ хвильовістської духової анархії.

А: Ти страшенно несправедливий. Хвильовий — це була люди­на, сповнена велетенської внутрішньої напруги. Він боровся і страждав, часами спотикався, але завсіди йшов уперед та невпинно розвивався. Я прекрасно розумію, які риси Хвильового тобі несим­патичні. Але Хвильовий — це не тільки “Сині етюди”. Подумай про його останні речі, про “Вальдшнепи”. Там уже ні сліду не знайдеш розхрпстаности й лірично-імпресіоністичної “отсєбятіни”. Хвильо­вий у своїх пізніших творах зосереджений і навіть скупий на слово. Він майстерно володіє іронією — тією зброєю тонких умів. Його фор­ма стала класична, у широкому розумінні цього поняття.

Б: Моя критика спрямовувалася не так проти Хвильового осо­бисто, як проти його меншевартіених послідовників. Ніхто не запе­речить, що Хвильовий був найміцніший талант двадцятих років. Він відзначався величезною сугестивною силою, що нею впливав на су­часників. Цей дар дозволив йому відограти видатну історичну ролю, вага якої, як знаємо, далеко виходила за літературні межі, вона і творила явище національно-політичного значення. Але в даному ви­падку цікавить мене Хвильовий не як діяч та історична постать, але як голова літературної школи. Не знаю, чи Хвильовому залежа­ло на тому, щоб робити "школу”. Але факт, що нікого так не наслі­дували, як його. На Наддніпрянщині майже поголовно, на Західній Україні — в поважній частині.Отже, гадаю, що цей виховний вплив Хвильового був некорисний. Даремне вказуєш на те, що його спосіб писати у пізніших роках змінився. Старший Байрон, як автор воль- теріянського своїми тенденціями, знаменитого “Дон Жуана”, не має в собі нічого "байронівського”; а тим часом "байронізм”, мов літера­турна пошесть, бушував по Європі. Ґете дивився на свого "Beprepa^w як на хворобливий вибрик молодости, але бідолаха Вертер став праобразом для цілої галерії нещасливих коханців і сантименталь- них самогубців.

Подібна історія трапилася з Хвильовим. Те, що він невпинно розвивався, доводить, що він був справжній талант. Але свого та­ланту не міг він нікому передати, як і не міг передати того широкого душевного вогню, що зогріває також його ранні твори, незважаючи на всі їхні вади. Зате хиби Хвильового знаходили хмару наслідува­чів. Слабощі великого чоловіка небезпечні тим, що нездари вжи­вають їх для прикриття власної нікчемности,

А: Але хвильовізм, як літератруна мода, остаточно вже проми­нув.

Б: Себто, хочеш сказати, що тепер у нас поворот до традиціо­налізму та до подібних гарних речей.

А: Так. Я не можу тобі передати, як мене тішить, коли бачу у наших діячів культури — письменників і митців — поворот до рідно­го грунту та до коренів власної національної традиції

Б: Гов-гов, я вже знаю, куди ти ведеш. Ти вже зарекомендував себе як поклонник необароккових течій у мистецтві. Очевидно, по­добаються тобі теж аналогічні змагання в літературі. Але тут мушу тебе зловити на слові. Ти сам говорив про стихійно-бароккові нахи­ли української культури. Отже, це твоє попереднє твердження доз­воляє поставити знак рівняння між модерністичними чудацтвами двадцятих років та необарокковими чудацтвами нинішнього дня.

А Стривай, я тебе не розумію.

Б: Це ясно, як сонце. Ти сам уживаєш поняття барокковости у широкому розумінні, себто не обмежуючи його виключно до історич­ного бароккового стилю 17 і 18 віків, але для означення всякої твор- чости, де орнамент переважає над структурою. Отже, в такому ви­падку нема жадної суттєвої різниці, чи закрутаси й викрутаси вит­римані під моду модерністичну чи традиціоналістичну. Недавно чи­тав я в якійсь статті випад проти ^трюкацтва” Сміятися мені захотілося. Це наївність думати, що “трюкацтво" виявляється лише у, так би мовити, михайльо-семенківській формі. Я ж бачу “трюкац­тво” найчистішої води у тому, коли хтось напихає свої писання різ­ними пишномовними словесами та архаїчними зворотами, мимохіть пригадуються золотоусті ритори 18 століття. Порівняй плоди їхньої музи з великою частиною нашої публіцистики. Та сама неприрод­ність стилю, ті самі кучеряві фрази — і та сама втеча перед думкою.

А Ти сьогодні щось у дуже гризючому настрої. Але критикува­ти легко, ти скажи краще, які твої позитивні ідеали. Ти відкидаєш і архаїзми і модернізм, як методу мистецького вияву. Але яка ос­тається посередня дорога? Чи ти прихильник т.зв, золотої середини? Чи вимагаєш від мистця, щоб він ані не забігав уперед, ані не зали­шався позаду поточного моменту, тільки пристосовувався тісно до актуального смаку широкої публіки?

Б: Ти все ще гаразд мене не розумієш. Я далекий від думки, що мистець повинен рівнятися на смак масового культурного спожива­ча. Навпаки, великий творець підтягає громаду до себе. Я поборюю барокковість — все одно, чи під модерністичними чи під архаїзатор- ськими масками — не тому, що вона тяжка чи незрозуміла для оби­вателя, і не тому, що я противник шукань і експериментів. Але те, що в нас на цьому полі робиться, переважно внутрішньо неумотиво- ване.

А Так, але ти не відповів ще на моє питання, Кажи просто: ти за кого? Які твої мистецькі ідеали? Кого хочеш ставити на зразок?

Б: Не легко відповісти у трьох словах на таке питання. Але добре, спробую. Замість дефініцій, вжию образи та імена: я волію Волоську церкву від Святого Юра, я волію Смолича від Яновського.

А Більшість земляків не буде з тобою.

Б: Знаю. Але маю враження, що саме індивідуальні нахили мо­го смаку роблять мене вразливішим на фальш у рідній літературно- мистецькій продукції. Визнаю, що всякий стиль має свої мілини та підводні скелі, притаманні його натурі Я люблю класицизм, але він теж має свої небезпеки: виродження у сухе безплідне резонерство та схематизм. Таке склалося з французькою літературою у другій половині 18 століття, коли з неї до решти вивітрився дух поезії. У такій пустині інтелектуалізму романтична течія була справжнім живущим джерелом. Але ця небезпека українській культурі не заг­рожує. Чого-як-чого, але надмірного інтелектуалізму та раціоналіз­му не потребуємо боятися. Зате постійно стоїмо під протилежною загрозою: втопитися у сльозоточивому сантименталізмі, або у бун­дючному фразерстві, або в декоративних дзеньках-бреньках.

А Твій вроджений клясицизм робить тебе особливо гострозо­рим на хиби барокковости і романтизму. Та добре кажуть, що годі про смаки сперечатися, і я не думаю відмовляти тоді права плекати вільно свої естетичні уподобання. Перестерігаю тебе лише одним ухилом: нехай надмірна любов до одного напрямку не приводить те­бе до несправедливої оцінки інших напрямків. Здається, що ти прог- рішився проти цієї заповіді Надто багато жовчі у тебе, коли гово­риш про підхоплені тобою хиби. На мій погляд, всі стилі у принципі між собою рівні. Хто зуміє теоретично довести, що краще: грецький храм чи готичний собор, інтимна лірика чи натуралістичний роман. Стилі можемо порівнювати між собою тільки на підставі окремих конкретних досягів — а чи ж не знаємо, що про вартість твору в ос­танній інстанції вирішує не його приналежність до цієї чи іншої школи, а індивідуальна внутрішня сила автора. Приналежність ні до якої школи не забезпечує перед спотиканням, але вона теж не може бути перешкодою, коли творець обдарований справжнім та­лантом і моральною величчю. Нема битої ослячої дороги на Парнас, але для Пегаса ніякі обриви не є занадто стрімкі Тому вимога: ніхто не може вискочити з власної шкіри, себто завсіди кожний підходи­тиме до справ з індивідуальним мірилом, а питання про “гарне" чи “негарне" вирішуватиме на підставі свого власного смаку; але не за­буваймо, що такий наш індивідуальний погляд мусить бути обме­жений і тому не відмовляймо права на життя іншим стилям і нап­рямкам. А втім, різні стилі себе взаємно не виключають, а допов­нюють. У повному всебічному культурному процесі є місце і на КЛА­СИКІВ, і на романтиків.

Б: Ми дійшли до питання про взаємовідношення суб’єктивних і об’єктивних критеріїв. Мій любий, це центральна проблема в науці естетики, а ми хіба не станемо тут розводити філософічних диску­сій. Пора спізнена, і нам треба розходитися.

А Ще лише декілька слів. Ми говорили про барокко і стверди­ли, що це стиль, співзвучний українській вдачі Ти вказував на не­безпеки, зв’язані з стихійною українською барокковістю. Не стану цьому перечити, хочу лише підкреслити, що, на мою думку, недоста­чі ці не органічні. Можливо, що вони в великій мірі викликані не­нормальними умовами українського життя. Коли очистити україн­ську барокковість від слабощів, що досі стримують її піднесення, тоді не бачу, чому не мало б прийти на цьому підгрунті до розцвіту культури. Чи барокко в Европі не було добою великої творчосте на полі поезії, науки, мистецтва! Чи не знаємо, що українська народна культура досягла була рідкої досконалосте? Чи мало родить ук­раїнська нива видатних творчих талантів? Коли десь стільки сил марнується даремно, то це доводить лише велич не використаних, потенціальних можливостей. "Азіатський ренесанс” Хвильового — не пуста утопія.

Б: Треба лише дожити й побачити.