ПЕРЕЯСЛАВ: ІСТОРІЯ І МІФ

Коли під час другої світової війни видатний голандський істо­рик Пітер Гейл був позбавлений можливості працювати в архівах, він узявся за роботу, що базувалася на вже опублікованих джере­лах Так з’явилася праця "Наполеон: за і проти” — блискуче дослід­ження зміни образу імператора у французькій історичній літерату­рі.

Західні дослідники історії України перебувають у ситуації, по­дібній до тієї, яку пережив Гейл: вони не мають доступу до першо­джерел. Зарубіжним ученим рідко випадає нагода працювати в ар­хівах і бібліотеках Української PCP. Тому, коли д-р Джон Басараб, автор даної праці, вирішив переглянути добу Хмельницького в Ук­раїні XVH ст. та ЇЇ вирішальний епізод — Переяславську угоду 1654 р., він вибрав історіографічний підхід як найдоцільніший.

Історіографічні дослідження можуть приносити науці подвій­ну користь. По-перше, вони забезпечують проникливіше розуміння предмету, подаючи різні погляди попередніх дослідників. По-друге, вони роблять внесок в інтелектуальну історію, оскільки ілюструють еволюцію історичної думки й суспільних ідеологій.

Доба Хмельницького, зокрема Переяславська угода, добре на­дається до історіографічного аналізу. Вона стала не лише предме­том жвавих, часто пристрасних наукових дискусій, але й підставою певних ідеологічних побудов, які відіграли й далі відіграють важли­ву роль у житті України та Росії. Тому, беручись до цієї теми, істо­рик повинен розрізняти два окремі, хоч і пов’язані між собою, кола питань: з одного боку, самі події XVII ст., які, очевидно, треба дос­ліджувати в контексті того часу, і, з другого — їхні пізніші ідеоло­гічні вияви, що відображають відповідні для своїх епох суспільні умови та політичні інтереси. Аби з’ясувати ці відмінності, досить послатися на приклад Великої хартії вольностей, яка теж виступає водночас і як епізод боротьби між королем Джоном і баронами на початку ХШ c‰ і як одна з важливих проблем у конституційних конфліктах Англії пізнішого часу.

Доба Хмельницького і Переяславська угода привернула увагу багатьох українських, російських і (до меншої міри) польських істо­риків. Але західні фахівці досі майже не цікавилися цими питання­ми. Можна сподіватися, що критичний огляд відповідної літерату­ри, який зробив д-р Басараб, дозволить західним ученим познайо­митися з цією важливою темою. Мета цих зауваг — зробити вступ до двох аспектів Переяславської проблеми — історії та міфа.

1648 рік є пам'ятним у європейській історії. Він був відзначе­ний укладенням Вестфальського миру, що поклав край Тридцяти­літній війні в Німеччині та приніс міжнародне визнання незалеж­ності Швейцарії і Нідерландів. Це був також рік Другої громадян­ської війни в Англії та Фронди у Франції У східній половині конти­ненту почалося українське козацьке повстання проти Польсько-Литовської Речі Посполитої, яке очолив гетьман Богдан Хмельницький. Воно викликало затяжний польсько-український конфлікт, і за шість років потому згідно з T.3B. Переяславською уго­дою (за назвою міста на схід від Дніпра) Україна прийняла звер­хність московського царя.

Історики одностайні в тому, що Хмельниччина надала Східній Європі нового вигляду й стала поворотним пунктом в історії трьох країн: Польщі, Росії та України. Ця криза завдала непоправного удару польсько-литовській Речі Посполитій, назавжди позбавивши її становища великої потуги і означивши початок її невідворотного занепаду, що більш ніж через сто років завершився поділами цієї держави. Втрати Польщі обернулися здобутками для Росії. Перед козацькою революцією Польща-Литва мала військову перевагу над Московщиною. Річ Посполита перешкодила спробі Івана IV прорва­тися до Балтійського моря під час Лівонської війни (1557-1582). У перші роки XVII ст„ у час Смути, Москва навіть тимчасово опинила­ся під польською окупацією, і польський королевич мало не вступив на царський трон. Росія зазнала ще однієї поразки у Смоленській війні 1632-1634 рр. Важливу роль у цих перемогах Речі Посполитої відіграли українські козаки.

Але яке місце посідає Хмельниччина в історії нації, що її вона зачіпала найбезпосередніше, — України? Один з головних наслідків цього повстання в середині XVII ст. очевидний: воно перенесло Ук­раїну з польської на російську орбіту. Переяслав був початком ук­раїнсько-російського об’єднання, яке, добре чи зле, триває й досі Цим, однак, не вичерпується значення козацької революції в ук­раїнській історії. У ході боротьби проти Польщі Запорозьке військо перетворилося на державне утворення, яке встановило контроль над чималою територією, запровадило систему управління та ство­рило уряд. Так виникла українська козацька держава, яка протя­гом декількох років була de facto самостійною. Переяслав не поклав край існуванню цієї держави: угода заповнювала Україні далеко­сяжну автономію. А практично гетьман Хмельницький і після 1654 року діяв як самостійний правитель.

Є чимало законних підстав сперечатися про юридичний харак­тер зв'язків, установлених між Україною і Москвою 1654 р. Навколо цього питання було вже багато дискусій, і монографія Джона Eaca- раба дає блискучий огляд усього спектру наукових поглядів. Проте один бік проблеми можна вважати досить ясним: Переяслав не оз­начав “возз'єднання” України з Росією, поглинення України Росій­ської державою.

Аби зрозуміти, що насправді означав Переяслав у контексті своєї доби, варто порівняти його з подібними договорами Війська Запорозького з Річчю Посполитою та Османською імперією до і піс­ля 1654 року. Переяславська угода не відрізнялася від них за своєю суттю. Як і всі інші, вона була відповіддю на конкретну ситуацію. Мотивом Переяславської угоди було не те, що український народ буцімто прагнув об’єднатися з російськими братами, а розуміння козацькою елітою поточних політичних інтересів своєї країни. Ціл­ком природно, що партнери України (у даному випадку - Москва) також дбали про власні інтереси і прагнули забезпечити собі мак­симальні переваги, звичайно за рахунок України.

Тут не місце детально обговорювати складних політичних роз­рахунків Богдана Хмельницького. Вистачить сказати, що він гостро відчував уразливість геополітичного становища України і його, як і Бісмарка, переслідував “кошмар коаліцій”. Здається, головною тур­ботою Хмельницького було бажання уникнути війни на два фронти. Щоб осягнути це завдання, Хмельницький готовий був заплатити високу ціну. Наприклад, декілька років він чіплявся за союз із Кри­мом, не зважаючи на набіги татар, їхню горезвісну зрадливість та непопулярність цієї політики серед українського народу. Але доки вислід боротьби з Польщею був неясний, Хмельницький волів три­мати татар як ненадійних союзників, аніж мати справу з ними як з відвертими ворогами в тилу. Подібні міркування змушували Хмель­ницького укласти союз із Москвою 1654 р. Цим він хотів запобігти загрозі оточення України, що насувалася внаслідок взаємозбли- ження Польщі й Кримського ханства. Крім того, з допомогою Росії Хмельницький сподівався подолати безвихідь у війні з Польщею і встановити контроль Війська Запорозького над західноукраїнськи­ми та південнобілоруськими землями, які ще утримувала Річ Поспо­лита.

Незабаром після Переяслава у відносинах між Військом Запо­розьким і його номінальним московським зверхником з’явилися нез­годи і розчарування. У відповідь на це Хмельницький взяв новий курс у зовнішній політиці. Уникаючи поспішного розриву з царем, він планував створити союз між Україною та блоком протестан­тських держав, до якого входили Швеція, Бранденбург-Прусія, Трансільванія і кальвіністська партія у Литві, що виступала проти унії з Польщею. Водночас він відновив свої колишні зв’язки з Пор­тою та її васалами — Молдавією і Волощиною. Ця задумана Хмель­ницьким міжнародна система була спрямована головним чином проти Польщі, але потенційно — і проти російських амбіцій. Перед­часна смерть великого гетьмана у 1657 р. стала на перешкоді здійсненню цього сміливого задуму. Проте союз Хмельницького зі шведським королем Карлом X Густавом став прецедентом для спіл­ки гетьмана Івана Мазепи з Карлом XII проти Петра І у 1708 р.

Богдана Хмельницького і хвалили, і ганили як гаданого твор­ця об'єднання України та Росії. Так, російський уряд під час прав­ління найреакційнішого царя Олександра III спорудив пам'ятник Хмельницькому в Києві. З тієї самої причини його дуже шанують у Радянському Союзі. З іншого боку, співець українського національ­ного відродження XIX ст. Тарас Шевченко проклинав Хмельницько­го як людину, що несе відповідальність за уярмлення свого народу російським деспотизмом. Але насправді і похвала, і звинувачення безпідставні. Вони відображають не історичну реальність Хмель­ниччини, а радше Переяславський міф. Цей міф виник у пізніший час, на руїнах української козацької державності. Це заднім чис­лом надало нового значення Переяславській угоді 1654 р. — значен­ня, якого Хмельницький і його сучасники цій угоді не надавали й не передбачали.

Після τ,3B. "Руїни” другої половини XVII ст., а особливо після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою у 1709 р., Україна була остаточно включена у російську імперську систему.

кох десятиліть Малоросія залишалася адміністративно відмінною від власне Росії, зберігши свої закони та звичаї, а місцевий уряд пе­ребував у руках козацької офіцерської верстви старшина Тимчасо­ва, прийнята ad hoc Переяславська угода ретроспективно набрала характеру конституційної хартії, що визначала становище Лівобе­режної України в Російській імперії. Хоча вона час од часу й зазна­вала перегляду в напрямку дальшого обмеження прав Малоросії, але все-таки її вважали у принципі законно зобов’язуючою угодою. Такий збіг обставин породив Переяславський міф, що служив політичним потребам як імперського уряду, так і тих частин ук­раїнського суспільства, які подаючи цю конечність як чесноту, виявляли бажання співпрацювати з імперською системою.

З погляду Петербурга, Переяславський міф надавав легітим- ності анексії України Російською імперією. Це — очевидна й най­важливіша причина, чому “Статті гетьмана Богдана Хмельницько­го” були пізніше введені до “Повного зібрання законів Російської ім­перії” ("Полного собрания законов Российской империи”) і залиши­лися в законодавчих книгах аж до революції 1917 р.

Але переяславський міф задовольняв і старшину, яка шукала політичної концепції, що могла б поєднати лояльність до Російської імперії з захистом автономії своєї батьківщини та власних соціаль­них привілеїв. Аби примирити ці дві мети, старшина відкидала як неістотні приклади індивідуальної “зради”, компрометуючі згадки прочих гетьманів (Виговського, Дорошенка, Мазепи), які відверто виступили проти Москви. Позитивним аспектом цієї відмови від се­паратизму було перетворення переяславської події на юридичну і політичну концепцію, що надавала легітимності традиційним “пра­вам і вольностям” козацької України. Цю міфологізацію легко прос­тежити в козацьких літописах XVHI ст. Та, напевно, найвиразніше формулювання цього міфу можна знайти у віршованому історико- політичному памфлеті “Розмова Великоросії з Малоросією” (”Разго- вор Великороссии с Малороссиею”), що його написав у 1762 р. служ­бовець гетьманської військової канцелярії Семен Дівович. Малоро­сія звертається до Великоросії (обидві постають у вигляді дам):

Хмельницкій сознав войско своя и ободри, Російскому государю себя известил

Ему со всею Украиною поддал и покорил

И пред российским боярином Бутурлиной

В ПереяславлЪ тогда ж присягнул вЪчно в том Алексей Михайлович, самодержец главній,

Добровольной поддачи видя мой знак явній, Монаршую грамоту волостям доставил,

Всъ прежние статьи утвердил и возставил.» Нетебь, а государю твоему поддалась...

Не думай, чтоб ты сама была мой властитель,

Ho государ твой и мой общей повелитель”¹.

Дівович підкреслює рівноправність Малої і Великої Росії, об'єднаних у відданій службі спільному монархові; водночас, Мало­росія користується самоуправлінням, гарантованим їй “монаршою грамотою вольностей”, тобто Переяславською угодою. Слід відзна­чити, що на цій стадії еволюції міфа, майже через сто років після події, яка насправді була одержаною в результаті переговорів дво­сторонньою домовленістю, угода набрала характеру односторонньо­го акту царської щедрості, що відтак може бути скасований.

Цей міф не втратив свого значення і після ліквідації автономії Лівобережної України, здійсненої ступнево між 1760-ми і 1780-ми роками. Він дав змогу нащадкам козацької старшини, які стали ро­сійськими дворянами, вважати себе не підкореним народом, а час­тиною імперської еліти. Фікція “добровільної клятви вірності”, яку нібито дали їхні предки, дозволила малоросійському дворянству чесно служити монархові й імперії, не втрачаючи при цьому почуття самоповаги. Такий конформізм не виключав збереження україн­ської етнічної самосвідомості й регіонального патріотизму. В пер­шій половині XIX ст. ці патріотичні почуття були джерелом нат­хнення для історичних і фольклористичних досліджень та літера­турних творів, частина яких була написана російською, а частина — народною українською мовами. Таким чином, початки україн­ського культурного відродження сягали своїм корінням традицій козацької доби.

Мрії про відновлення автономної Гетьманщини зберігалися приблизно до середини минулого століття, й у своїх думках арис­тократичні кола Лівобережної України все ще зосереджувалися на концепції Переяслава. Добре поінформований свідок тогочасних подій згадував пізніше, що під час “відлиги” після Кримської війни по Україні поширювалися чутки про конкретних кандидатів на гетьманство та інші традиційні козацькі посади². Проте ця ситуа­ція тривала не довго. Царський уряд не виявляв жодного бажання робити поступки українському автономізмові, навіть консерватив­ному й вірнопідданому, вперто проводячи політику централізації і русифікації. Лівобережні дворяни дедалі більше асимілювалися до імперського естаблішменту, послаблюючи відповідно свою прихиль­ність до українства. Що стосується українського національного ру­ху, то від 1860-х років він набрав виразно народницького характеру. Українське народництво наголошувало на служінні селянству та ідеї народності, не виявляючи жодного інтересу до легітимізму й державного права, які здавалися йому архаїчними та скомпромето­ваними аристократичними привілеями. Такий розвиток подій руй­нував значення Переяславського міфа як актуальної політичної концепції.

Можна було б припустити, що Переяславський міф буде на­завжди похований після революції 1917 р, Цей міф був сильно пов’я­заний з традиційним монархізмом — ідеєю, зовсім не погрібною ані новим більшовицьким правителям Росії, ані лівим засновникам Ук­раїнської Народної Республіки. Ми знаємо лише два приклади з часів першої світової війни і революційної доби, коли українські лідери покликалися в офіційних заявах на Переяславську угоду. Маніфест, виданий на початку війни, 3 серпня 1914 р., політичним представництвом галицьких українців — Головною Українською Радою, проголошував, що "російські царі зломили Переяславський договір, яким вони обов'лзувалиея були... шанувати самостійність України”. Маніфест закликав надавати підтримку воєнним зусил­лям Центральних держав і висловлював надію, що майбутня пораз­ка Росії принесе Україні визволення³. Друге покликання на Пе­реяславську угоду знаходимо у промові гетьмана Павла Скоропад­ського, яку він виголосив 21 червня 1918 р. перед делегацією шкіль­них учителів. Скоропадський заявляв, що Україна об’єдналася з Московщиною в Переяславі "як рівна з рівною” (формулювання, що нагадувало Дівовича), але це об’єднання привело до "тяжкого 250- літнього ярма національної неволі українського народу”⁴. Ці два згадані випадки являли собою радше винятки. Ні галицькі лідери, виховані в атмосфері австрійського конституціоналізму, ні Скоро­падський, консервативний нащадок лівобережної аристократії, не були типовими для головної течії української революції з її народ­ницько-соціалістичним спрямуванням. Варто відзначити, що коли Українська Народна Республіка проголошувала свою незалежність 22 січня 1918 р., вона зовсім не покликалася на історичні права й на порушення Росією Переяславської угоди. Цей акт грунтувався тіль­ки на демократичному принципі національного самовизначення Після того, як радянський режим міцно утвердився на Україні, у 1920-1921 рр. кожний не позбавлений здорового глузду спостерігач міг би передбачити, що Переяслав назавжди втратив будь-яке практичне значення і цікавитиме віднині лише професійних істори­ків.

Цей прогноз не справдився після другої світової війни. Трьох­сотріччя Переяславської угоди у 1954 р. відзначалося в Радянсько­му Союзі з безпрецедентною помпою. З цього приводу Центральний Комітет Комуністичної Партії Радянського Союзу видав довжелез­ний програмовий документ, який давав офіційну інтерпретацію 1654 року і російсько-українських відносин у минулому і сучасному. “Тези” 1954 року досі зберігають у CPCP обов’язковий характер. Річ­ницю Переяслава знову урочисто відзначено в 1979 р., хоча й у скромніших масштабах, аніж двадцять п’ять років тому. ·

Що означає це несподіване воскресіння старорежимного міфа під комуністичним правлінням? Як і перед її царською попередня- цею, перед Радянською Росією постала проблема легітимізації ро­сійського панування на Україні. Вирішальним чинником у встанов­ленні радянської влади на Україні була воєнна інтервенція росій­ської Червоної Армії; місцеві комуністи, переважну більшість яких становили етнічні неукраїнці, відігравали лише допоміжну роль. Проте факт військового завоювання був політично замаскований під братню допомогу російських робітників і селян своїм україн­ським братам. Функцію легітимації виконувала ідеологія револю­ційного марксизму та пролетарського інтернаціоналізму. Фасад формально незалежної української республіки зберігався протягом декількох років після перемоги радянської влади. Коли в 1923 р. ут­ворено Союз Радянських Соціалістичних Республік, цей крок пояс­нювався необхідністю тіснішого союзу вільних і незалежних соціа­лістичних держав перед загрозою з боку капіталістичного оточення. Союзові навмисно дали наднаціональне ім’я, аби уникнути вражен­ня, що він був продовженням царської імперії У той час навіть при­пускалося, що в разі успішної комуністичної революції в інших країнах поза межами колишньої Російської імперії вони теж приєд­наються до CPCP. За союзними республіками зберігалося на папері право виходу з федерації, а, отже, номінально вони були суверенни­ми, До того ж неросійським національностям зроблено справжні поступки у мовній і культурній сфері.

Блискуча національна політика Леніна, що поєднувала цен­тралізований політичний контроль із гнучкістю у справах адмініс­тративного ладу і мови, була ключовим чинником у відновленні об’єднаної Російської імперської держави в новій формі. Це дозво­лило українським та іншим неросійським комуністам вірно служи­ти режимові, не почуваючи себе зрадниками власних націй. (Ук­раїнські більшовики були малочисельними, але політично важливи­ми на той випадок, якби радянській владі на Україні довелося на­дати місцевого колориту.) Ця політика також вносила замішання і розкол у сили українського національного опору. Позірна широта поглядів Леніна вигідно відрізнялася від твердолобого шовінізму російських “білих” і від політики західних держав, які не визнавали Україну як незалежну державу. За цих обставин багато щирих патріотів, які спочатку підтримували самостійну Українську На­родну Республіку, схилялися до того, щоб прийняти “радянську платформу”, коли не як ідеальне, то принаймні як задовільне роз­в'язання. Але найсуттєвішим для нашого аналізу є той факт, що у всіх оцих політичних домовленостях післяреволюційної доби й близько немає покликання на Переяславську традицію. Чому ж то­ді, спитаємо ми, ця застаріла концепція була відроджена з великою помпою у 1954 р.?

Відповідь на це питання полягає в тому, що після другої світо­вої війни старих ленінських ідеологічних засобів уже не вистачало, щоб узаконити залежне становище України в Радянському Союзі, де панівну позицію посідала Росія. Аргумент про т.зв. капіталістич­не оточення втратив свою правдоподібність. Внаслідок поширення радянського контролю на Центрально-Східну Європу Українська PCP не межувала більше з капіталістичними країнами. Всі п захід­ні сусіди — Польща, Чехословаччина, Угорщина і Румунія — стали членами “соціалістичного блоку”. У теоретичних догмах марксизму- ленінізму не було нічого такого, що могло б виправдати нижчий статус України порівняно з соціалістичними країнами поза межа­ми CPCP. Виходячи з марксистсько-ленінських засновків, логічними були два розв’язання: або включити держави Центрально-Східної Європи до Радянської федерації, або ж розпустити Радянський Со­юз у його тодішній формі, і створити нову союзну систему формаль­но незалежних соціалістичних держав. З цілком зрозумілих причин жоден із варіантів не влаштовував Кремль.

До того ж у Радянському Союзі поступово відбувалося не виз­нане офіційно, але незаперечне руйнування марксистсько-ленін­ської ідеології. Утопічна віра у неминучу світову революцію, інтер­національну солідарність пролетаріату і майбутній соціалістичний рай на землі, яка в перші роки після революції 1917 р. викликала справжнє зачарування і своєю майже релігійною пристрастю пов'я­зувала російських і неросійських комуністів, великою мірою втрати­ла свою спонукальну силу. Занепад революційного марксизму-лені- нізму проходив паралельно з відродженням російського націоналіз­му. Починаючи з 1930-х років, і особливо під час війни, Сталін свідо­мо звертався до російських національних почуттів і державних традицій. Проте русифікація радянської системи викликала неба­жаний і небезпечний побічний ефект: вона неминуче провокувала націоналістичну реакцію серед неросійських народів Радянського Союзу. Коли йшлося про малі народи, то їхнє невдоволення можна було стримати простою фізичною перевагою російської маси. Але Україна, з огляду на чисельність η населення, економічні ресурси та стратегічне географічне положення, являла собою особливу, і найдражливішу проблему. Реанімацію Переяславського міфа треба розуміти як спробу зарадити в цій скруті,

Офіційне відродження Переяславської концепції в Радянсько­му Союзі відбулося у 1950-их роках. Існує, однак, передвоєнний пре­цедент, який заслуговує на увагу, оскільки демонструє зв'язок між царською та радянською версіями міфа. У1938 р. в Белграді (Югос­лавія) вийшла брошура Василя Віталійовича ІПульгіна під заголов­ком “Аншлюс і ми. Перш ніж говорити про її зміст, декілька слів про автора. Шульгін відігравав досить визначну політичну роль в останнє десятиліття царської Росії як редактор київської щоденної газети “Киевлянин”, талановитий та плідний публіцист і головний промовець від правої Націоналістичної партії в Думі Уродженець України, Шульгин був відданим захисником єдиної і неподільної Росії і спеціалізувався на боротьбі з українським рухом. (Тро­юрідний брат Василя Віталійовича Олександр Миколайович Шуль­гин — українська форма цього прізвища — обіймав посаду гене­рального секретаря міністра зовнішніх справ в уряді Української Народної Республіки, а пізніше став відомим українським ученим на еміграції. Такі розбіжності всередині однієї родини не були ди­виною.) У брошурі 1938 р. Шульгін порівнював недавній гітлерів­ський аншлюс Австрії до Німеччини та переяславську подію як приклади добровільного об’єднання двох раніше розділених відга­лужень одного народу в єдину державу. Важливе тут не те, що Шульгін викривлено тлумачить історичну Переяславську угодуі і несумнівне трактування аншлюсу, а його підставова політична теза. Він твердив, що вирішальним чинником у відносинах між Північною і Південною Руссю (тобто між Росією й Україною) була національна свідомість. За умови, що південно- чи малороси мають всеросійську свідомість, вони неминуче будуть тягнутися до злиття з Північчю, так само як австрійські німці тяглися до об'єднання з Рейхом. В та­кому разі тимчасове політичне відділення російського Півдня від Півночі, наприклад, унаслідок чужоземної окупації, не матиме дов­готривалого значення. Якщо ж, з другого боку, “південні росіяни стали б українцями, справа Олександра Шульгина виграла б, коле­со історії повернулося б назад, і Північна Росія знову стала б тим, чим вона була перед Богданом Хмельницьким, тобто Росія була б зведена до рівня Московщини".

Симптоматичною була подальша доля Шульгіна. Схоплений радянськими органами безпеки у Югославії наприкінці війни, він був відправлений у Москву і засуджений за контрреволюційну діяльність. Після звільнення у 1956 р Шульгін звернувся з кількома відкритими листами до російських емігрантів, радячи їм прийняти режим, який приніс велич їхній Батьківщині. Таким чином, колиш­ній палкий прихильник Столипіна й ідеолог Добровольчої армії Де- пікіна свою довгу кар'єру закінчив апологетом радянського кому­нізму. Можна лише здогадуватися, до якої міри цьому перевтіленню сприяла збережена протягом усього життя вірність Шульгіна ро­сійському націоналізмові та його запекле антнукраїнство.

Важко сказати, чи справді ідеї Шульгіна вплинули на форму­вання радянської політики стосовно України, але схожість безсум­нівна. Суть “Тез” 1954 р. — це концепція наперед визначеної єдності доль українського та російського народів, яка бере початок зі спіль­них традицій Київської Русі й проходить через усі історичні епохи, з Переяславською угодою як кульмінаційною і символічною подією. Український народ повинен виховуватися в дусі повної, безумовної солідарності з росіянами, поділяючи з ними спільну політичну сві­домість і “високу” культуру. Якщо припустити, що така цілковита російсько-українська солідарність існує, то питання про специфічні українські вартості й інтереси, які випадково могли й не збігатися з російськими, просто не постає: українці мають не перейматися ста­тусом власної нації, а радше славити російські досягнення як свої. Це правда, що радянський режим у принципі визнає існування ок­ремої української національності, у чому їй відмовляла царська Ро­сія, й Українська PCP далі існує як адміністративна одиниця і на­віть зберігає деякі декоративні символи державності. Але ця різни­ця є, можливо, більше позірною, аніж реальною, оскільки радян­ський режим робить усе можливе, щоб позбавити українську національну ідентичність усіх самобутніх, життєво важливих оз­нак і не залишити українській республіці жодної сфери справ­жнього самоврядування. Українська нація, якій судилося вічно гра­ти роль молодшого брата і спільника Росії, мало відрізняється від передреволюційної Малоросії — племінного відгалуження єдиної російської нації.

Аби Переяславський міф був ефективний, треба викорінити ті риси української історичної традиції, що суперечать догмі про віко­вічну російсько-українську злагоду. Історична пам'ять українсько­го народу має бути втиснута у наперед приготовану форму: велика частина фактів підлягає викресленню, а інші частини — більш або менш витонченим маніпуляціям. Національна свідомість завжди має історичний вимір. У цьому полягає причина виняткової пиль­ності радянського режиму до всього, що стосується українських іс­торичних творів, як наукових, так і популярних, зокрема й історич­ної белетристики.

За радянських умов неможливо кидати відкритий виклик офі­ційній доктрині. Проте це не означає, що українське суспільство, а особливо інтелектуальні кола, прийняли Переяславський міф і все, що з нього випливає. У цьому зв'язку варто запитувати довгий ури­вок з недавньої заяви українського радянського дисидента Юрія Бадзя:

“Фальсифікація історії України нинішньою радянською істо­ріографією охоплює не якийсь окремий період, а всю історію українського народу, заперечуючи наш історичний розвиток як самодостатній процес і підпорядковуючи його тлумачення політичним інтересам російської держави. Концепція "давньо­руської народности”, концепція, яка є лише ідеологічним близ­нюком теорії “єдиного радянського народу”, зовсім ліквідує ранньофеодальний період в історії України... До XIV-XV ст. чи­тач не знайде в радянській літературі нічого українського: ні території, ні мови, ні культури, ні етносу взагалі. Стверджуєть­ся науково та історично абсурдна ідея про те, що східні слов'я­ни в IX-XIII ст. становили один народ, один етнос, звичайно, “русский”, і що українці та білоруси з’явилися тільки в XIV­XV ст. З’явилися для того, щоб “мріяти” про “возз’єднання” з Росією. Усі народи світу прагнули й прагнуть національної не­залежності, в тому числі й державної, і тільки українці та бі­лоруси становлять виняток — мріяли "возз’єднатися” з росій­ським народом. Дійшло до того, що в радянській пресі та літе­ратурі пишеться про прагнення України возз’єднатися з Росією в “єдиній державі”. Це навіть формально грубе спотворення іс­торичної правди, бо документально засвідчено, що україн­ський уряд на чолі з Б. Хмельницьким, укладаючи угоду з ро­сійським державним представництвом, обумовлював собі дово­лі суттєву політичну автономію. Концепція “возз’єднання” несе в собі ідею єдиного народу й по суті заперечує право україн­ського народу на свою окрему, незалежну державу і є грубим порушенням конституцій УРСР та CPCP...

Фальсифікація історії України російським великодержавним націоналізмом — дуже суттєвий чинник національного гноб­лення українського народу” ^б.

Лише майбутнє покаже нам, чи ці підступні спроби маніпулю­вати історичною свідомістю українського народу матимуть успіх, а чи зазнають невдачі. Зважуся, проте, на одне передбачення: окрім науково-історичного інтересу, Переяславська угода, очевидно, ще довго зберігатиме політичне значення. Ця обставина збільшує цін­ність праці Джона Басараба, у якій автор безсторонньо і компетен­тно висвітлив історіографічний аспект переяславського питання

ПРИМІТКИ

1. Дівович С. Разговор Великоросии с Малороссией) / / Хрестоматія давньої україн­ської літератури / Ред. ОХВілецький. — 3-є вид — K., 1967. — С.474.

2. Украинофил. Еще об украинофильстве // Русское богатство. —1882, — Часть 2, — N2. — С.474.

3. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. —Львів, 1926. - С.720.

4. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. — Т.2. Українська Гетьманська Держа­ва 1918 року. — Ужгород, 1930. — С.83.

δ. Шульгин В.В. Аншлюс и мы. — Белград, 1938. Короткий зміст і цитати подано за рецензією: Bqczkowski W. Perspektywy anschlussu... rosyjsko-ukraidskiego //Biule- tyfi Polsko-Ukraidski (Warszawa). — R.7. —1938. — N 35. —18 wrze⅛. — S.377-378.

6, Бадзьо Ю. Відкритий лист до Верховної Ради Союзу PCP та Центрального коміте­ту КПРС. - Нью-Йорк, 1980. - С.17-1&