ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ СТОСУНКИ: ТЯГАР ІСТОРІЇ

“Сидить завзятий русин із своїм лютим, тисячолітнім ворогом, ляхом, у тісній тісняві між двома морями, і надихана століття­ми омани ярость робить обох їх біснуватими. Мов два леви, пе­ред котрими тремтів колись грізний для всього християнства Босфор, — з великого жалю про те, що було та й минуло, з ве­ликої розпуки перед тим, що мусить певно бути, роздирають вони тепер один одному груди до самого серця, і позирають кривавими очима злості на ту втіху, котрою втішають спільних ворогів своїх.

ПА Куліш. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року. Львів, 1882.

Першим знаним епізодом в історії польсько-українських взає­мовідносин є похід київського князя Володимира Великого на “ля­хів”. Він записаний у “Повісті временних літ” під роком 981, Корот­кий запис літописця викликав жваву і невпинну наукову супере­чку, якою не слід тут займатися¹. Варто, однак, відмітити, що пару років тому ми мали нагоду відзначити ювілей тисячоліття поль­сько-українських взаємовідносин.

Годі, звичайно, у вузьких межах статті подати навіть в скороченні історичний розвиток польсько-українських взаємовідно­син впродовж тисячоліття. Такий розповідний підхід до розгляду даної теми непридатний. З цієї саме причини я зосереджусь на кіль­кох важливих проблемах, які стосуються, зокрема, ранньоновітньої і новітньої доби, від XVI до XIX ст. Спадщина тих сторіч визначила форму польсько-українських взаємовідносин також у XX ст. Я тор­кнуся сучасного стану цих взаємин у кінцевій частині цієї статті.

Моє перше твердження зводиться до того, що польсько-україн­ські взаємовідносини у великій мірі визначили шляхи історичної долі обох народів. Моє друге твердження полягає в уому, що, незва­жаючи на численні взаємозбагачення обох народів і численні ви­падки взаємокорисної співпраці, поляки й українці в минулому не заснували своїх політичних взаємин на задовільних, а тим більше міцних підвалинах.

Мало правдоподібно, щоб ці два твердження зустрілися зі значною критикою. Справа, однак, стає більш дискусійною, коли на­магаємося визначити відповілальність за нещасний і нищівний нап­рям польсько-українських взаємовідносин впродовж сторіч. Я сві­домий труднощів щодо дотримання об’єктивності і наукової відста­ні при обговоренні такої хвилюючої теми. Проте не слід уникати цього питання не тільки тому, що воно законне з погляду історич­них досліджень, але й з уваги на його важливі практичні наслідки для сучасного і майбутнього.

Тим-то я тверджу — також по-третє, — що стороною, головно відповідальною за минулі невдачі в польсько-українських взаєми­нах, є поляки. Як правило, сильніша сторона завжди веде перед у визначуванні характеру взаємовідносин муж суспільствами. Отже, сильніша сторона несе більшу відповідальність. Історична докумен­тація показує несхибно, що Польща від пізнього середньовіччя зага­лом була сильніша і більш розвинена, ніж Україна. Сила Польщі в порівнянні з Україною випливала не з якоїсь природженої нижчості українців чи природної вищості поляків, а з вагомих гео- політичних чинників, таких, як беззахисне положення України на межі степу, а пізніше її близькість до зростаючої могутності Moc- ковщини-Росії. Поляки, на жаль, використовували свою відносну перевагу над українськими сусідами, виявляючи мало політичного почуття та далекозорості.

Перекидаючи на поляків головний тягар відповідальності за катастрофічний розвиток польсько-українських взаємовідносин, я зовсім не маю наміру вибілювати українців. Бо вони також припус­тились багатьох промахів і помилкових суджень і прогайнували не одну нагоду до порозуміння. Насправді, при перегляді документації польсько-українських взаємодій часто вражає велика подібність ставлень і поведінок обох суспільств.

Польща і Русь (попередник новітньої України) появились як незалежні держави рівночасно в X ст. Середньовічний розвиток обох країн проходив досить рівнобіжно². Наприклад, і Польща, і Русь, після доби початкової єдності, пройшли через стадію роздріб­нення на низку удільних князівств. Суспільні умови в обох країнах були подібні, хоч не можна заперечити, що до XIII ст. культура Київської Русі була багатша, ніж культура тогочасної Польщі, Про­те в одному, найважливішому відношенні, шляхи Польщі і Русі-Ук- раїни розходилися від самого початку. Польща прийняла християн­ство в латинській формі, а Русь — у візантійській. Далекосяжний вплив цієї різниці релігійної приналежності і пов’язаних з нею куль­турних традицій на польсько-українські взаємини важко переоці­нити. Це не означає, що мусимо постулювати, подібно як Тойнбі, іс­нування “західної цивілізації” та “східної православної цивіліза­ції”, цілковито відокремлених одна від одної. Впродовж своєї історії Україна була незвичайно податлива на західні культурні впливи. І все ж правдою є, що релігія завжди відділювала поляків і українців незгладною лінією розмежування. Справа не в “католицизмі” і “пра­вослав’ї" в технічному сенсі: український католик східного обряду (уніат) поділяє спільну духовно-культурну традицію зі своїм пра­вославним земляком і почуває себе виразно відмінним від свого польського сусіда, католика римського обряду. (Такої формальної демаркаційної лінії не було в українсько-російських взаєминах, і це одна з причин того, чому українцям було важче національно відмежовуватися від росіян, ніж від поляків) ³.

Релігійні різниці не виключали близьких зв’язків між серед­ньовічною Польщею і Руссю, Адже ж були часті союзи через под­ружжя між членами династій П’ястів і Рюриковичів. Стефан Ky- чинський влучно відмічає, що “в перші сторіччя існування польської держави й Київської Русі польське і руське суспільства, всупереч багатьом військовим походам одного проти одного, які могли б да­вати привід думати про якусь постійну війну, насправді не вели між собою воєн у точному розумінні слова, і не мали взаємних почуттів тривалої ворожнечі та ненависті”⁴.

Рівновагу між Польщею і Руссю-Україною назавжди захитав великий наїзд монголів ХІП ст., який приніс катастрофу Україні, позначену руїною міст, включно з Києвом, спустошенням сіл і неви­мірними втратами маєтку і людського життя. А це був лише поча­ток лихоліття. З поділів Монгольської імперії постали татарські держави, насамперед Золота орда, а згодом Кримський ханат. Ос­танній став у 1475 р. васалом Османської імперії, отже, був підтри­муваний найбільшою військовою силою тієї епохи. Одним з головних фінансових прибутків кримських татар було полювання на невіль­ників, і Україна стала ціллю постійних наскоків. Під натиском із степу український заселений простір різко звузився. Загально ка­жучи, пізнє середньовіччя було для України добою політичного й господарського регресу та культурного застою. У цей же самий час, однак, Польща прямувала великими кроками вперед в усіх сферах, особливо під час і після панування Казимира Великого (1333-1370).

Одночасне зміцнення Польщі і послаблення Русі мусило заохо­тити Польщу до експансії коштом Русі⁵. Першим великим кроком у цьому напрямі було приєднання Галицького князівства королем Казимиром у 1340 р. Таким чином Галичина стала першою східно­слов’янською, українською територією, яка опинилася під поль­ським пануванням. У зв’язку з тим слід відмітити, що Галицько-Во­линська держава XIII-XIV ст. займає важливе місце в історії Украї­ни. Видатний медієвіст Степан Томашівський називав її “першою українською державою”⁶. Томашівський розумів під цим, звичайно, не те, що Галичина-Волинь була першою державною організацією на українських землях; він радше мав на увазі, що Галичина-Во­линь мала можливість відіграти в історії українського народу роль аналогічну до Суздальсько-Владимирського князівства, а опісля Московщини, в історії Росії, а саме — роль зав’язка національної держави.

Дальшу експансію Польщі на Схід уможливили в більшій мірі дипломатія і політичне маневрування, ніж завоювання. Кревська унія (1385) створила династичний зв’язок між Польським королів­ством і Литовським великим князівством: останнє, за винятком ет­нічної Литви, включало всі білоруські землі і більшістьукрашських. Майже через два сторіччя Польща і Литва об’єднались в органічну федерацію, Т.ЗВ. Річ Посполиту Обох Народів. Пам’ятна Люблінська унія (1569 р.), яка до цього довела, була важливою подією в історії чотирьох народів: поляків, литовців, білорусів та українців. Я тут займусь лише польсько-українським аспектом цієї унії ⁷.

Люблінська угода дала деякі незаперечні користі Україні. Во­на знов об’єднала країну, досі поділену між Литвою і Польщею, та­ким чином уможливлюючи більш ефективну оборону перед татар­ськими наїздами. Спільні польсько-українські військові зусилля за­хищали країну перед чужоземними ворогами, особливо Туреччиною і Московщиною. Включення України до польської Корони уможли­вило більше проникнення західних культурних впливів на україн­ські території. Впливи ренесансу і реформації досягай України і да­ли поштовх до культурного відродження, кінчаючи довгий період застою. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. постали в Ук­раїні друкарні і школи, розвинулась богословська і світська освіта, почалась нова доба “середньоукраїнської" літератури і помітні до­сягнення в архітектурі і мистецтві. У ту добу загальноєвропейська культура доходила в Україну переважно польськими каналами. Виявом українського відродження була Київська академія, засно­вана 1632 р., перша інституція вищої освіти в усьому східнослов’ян­ському і православному світі⁸. З політичного боку, руська шляхта отримала на підставі Люблінської унії рівні права з правами поль­ської шляхти.

У післялюблінській добі польскі впливи на Україну супроводи­лись українськими впливами на Польщу. Особливий спосіб життя та ідеологія польської шляхти, т.зв. сарматизм, випливали у великій мірі зі змін у польському суспільстві і польській культурі під впли­вом пов'язання з українським (і литовським) Сходом». Сарматизм став органічною частиною національної традиції Польщі, і ще сьо­годні можемо зауважити сліди його спадщини.

Неважко зрозуміти, чому поляки гордяться створенням під своїм проводом великого політичного організму, Речі Посполитої Обох Народів, яка відігравала першорядну роль у Східній Європі. Часто розглядається Люблінську унію як кульмінаційну точку істо­рії Польщі. Проте є незаперечним фактом, що польсько-литовська Річ Посполита остаточно зазнала невдачі. 1 навряд чи цю невдачу можна пояснити виключно пізнішими помилками в політиці і злос­тивістю чужоземних противників. Можна переконливо аргументу­вати, що невдача була органічним наслідком основних структурних вад Історики погоджуються в цьому, що поважні симптоми внут­рішнього розкладу, зростаючого політичного і суспільного розкладу Речі Посполитої множились уже в десятиріччях безпосередньо піс­ля блискучого успіху в Любліні, Тяжко сумніватися, що між Люб­лінською унією і цими симптомами був причинний зв’язок. Коментар польського історика Євгеніуша Старчевського проливає світло на цю проблему:

“Унію Польщі і Литви часто називають майстерним ходом польської олігархії Cmoznowladstwa polskiego) на політичній шаховій дошці... Однак результати цього майстерного ходу виявилися фатальними для майбутнього Польщі Одержавши легкий доступ до велетенських просторів Руського і Литов­ського Сходу, Польща поступово занедбала свої етнічні кордо­ни [на Заході]; вона залишила своє старе володіння, Сілезію, у руках німців. Натомість вона спрямувала своє населення, не таке вже й чисельне для таких починань, і всі свої ресурси на новонабуті території. Як би там не було, у кінці XIV ст. поль­ська держава виросла у силі, але польський народ програв, розчинившись на Руському Сході і втративши грунт у своїй рідній Сілезії. У його власній батьківщині життя польського народу набрало анемічного, безсилого характеру... Якщо унія з Литвою з бігом часу могла стати згубною для Польщі, то нега­тивні наслідки цього зв’язку поглиблювались у той спосіб, яким ця унія була реалізована і впроваджена у XVI-XVII ст. Ми маємо на увазі відділення від Великого Литовського кня­зівства Волині, Поділля і України (в 1569 р.) і їх включення в склад Малопольської провінції (Maiopolska, Polonia Minor). Небажання дати Україні права автономії, хоча б у тій мірі, у якій такими правами задовольнялась Литва, привело до її трактування як землі, де знать, а особливо магнатерія, могла швидко наживатися.,. А тоді появилися козаки. А стосовно їх одна помилка нагромаджувалася на іншу" Д

З географічних, соціологічних і культурних причин Україна не вкладалася добре в структуру Речі Посполитої Обох Народів. Уні­тарна природа Корони, себто польської половини Речі Посполитої, викликала безупинні тертя і знеохоту, загострювані перемогою Кон­трреформації в Польщі і зростом релігійного фанатизму в першій половині XVTI ст. Було лише одне потенційне розв’язання цієї проб­леми: перебудова Речі Посполитої в потрійний організм через ство­рення третьої автономної одиниці, тобто Русі-України, яка би була в союзі з Польщею і Литвою. Однак ця необхідна реформа, яка би встановила федеративний союз народів між Балтійським і Чорним морями' залишилася нездійсненою.

Відповідальність за смертельний гріх — занедбання цього шансу — слід приписати в рівній мірі польським і український про­відним верствам. Від часу встановлення початкового династичного зв’язку між Польщею і Литвою в 1385 р. польська аристократія і шляхта, яких манила принада багатств, намагалися відділити ук­раїнські землі від Великого Князівства і приєднати їх до польської Корони. Після Люблінської унії українські сусідні території прива­били чимало польських здобничників, і їхня жадоба перемогла будь-які державницькі міркування. Польський уряд за часів прав­ління виборних королів був надто слабий і короткозорий, щоб запо­бігти творенню величезних латифундій в Україні. Панівна суспіль­на система, репрезентована магнатами та їхніми латифундіями, викликала ненависть серед мас українського народу, не лише зак- ріпаченого селянства, але також міщанства і частини дрібної шляхти. Оборона православ’я дала спільну ідеологічну платформу силам українського опору.

Українська аристократія, нащадки князів і боярів середньо­вічної Русі, не виступила з конструктивною політичною програмою під час Люблінської унії і опісля. Бона задовольнилася пристосу­ванням до існуючої структури Речі Посполитої і участю в добродій- ствах ’'золотої свободи” польської шляхти. Принадливість поль­ського аристократичного способу життя і бароккової культури бу­ла така могутня, що впродовж приблизно двох поколінь після 1569 р. майже всі аристократичні родини і значна частина середньої шляхти навернулися на католицизм, таким чином приймаючи поль­ську національність. Ця втрата тотожності з боку традиційної елі­ти України затруїла польсько-українські взаємини. Керівництво української національної справи в Речі Посполитій, покинуте ста­рою репрезентативною верствою, перейняв новий елемент — козаць­ка військово-політична організація, Запорозьке Військо. Як пра­вильно підкреслив Павел Ясєніца, польські та українські аристок­рати могли співдіяти як суспільно рівні люди, проте польські арис­тократи і українські козаки не могли встановити відповідних взаємовідносин. Нагромадження національно-релігійних і суспіль­них чинників засуджувало на невдачу можливість розв'язання бо­лючої української проблеми в рамках системи Речі Посполитої¹¹

Українські історики народницької школи вважали польсько- козацькі війни XVII ст. змаганням між аристократією і демокра­тією. Не слід приймати таку спрощену інтерпретацію без значних застережень. По-перше, в лави козацтва вступила чимала кількість дрібної української шляхти; козацька старшина була у великій мірі такого ж походження¹². По-друге, козацтво як цілість стреміло до створення стану, відмінного від селян. Козацька держава, яка пос­тала від часу революції 1648 р., створила станове суспільство, а ко­зацька старшина в XVUI ст. перетворилася на нову спадкову зе­мельну аристократію¹³.

Проте є частина правди в народницькій інтерпретації історії України. В умовах життя на окраїнних територіях українське сус­пільство в XVI-XVH ст. ішло шляхом виразно іншої еволюції, ніж суспільство центральної Польщі. Українські селяни, звиклі борони­ти своє життя і майно перед татарськими наїзниками, не бажали пасивно віддатись ярму кріпацтва. Усі енергійні елементи селян­ства бажали “покозачитися" Запорозьке Військо не раз попереджувало Річ Посполиту про загрозу нападу ззовні. Але всере­дині правної системи польсько-литовської держави не було місця на самоуправний організм плебейських вояків. Інтереси магнатів вимагали його знищення. Таким чином, майбутня польсько-україн­ська конфронтація мала бути заразом національно-релігійною і со­ціальною. Це пояснює непереборність і запеклість конфлікту.

Велика козацька революція 1648 р., з гетьманом Богданом Хмельницьким на чолі, була зворотним моментом в історії польсько- українських взаємовідносин. Усі верстви українського населення за винятком магнатів та їхніх прибічників взяли участь у повстанні, що вказує, якою глибокою була нехіть до польського режиму в Ук­раїні. Революція показала, що український народ відкинув люблін­ське розв'язання польсько-українських взаємовідносин. Хмельниць­кий і його співробітники спершу не думали про вихід із Речі Поспо­литої. їхні первісні цілі зосереджувалися на задовольнянні скарг козаків і православних і на здобутті для України якоїсь обмеженої автономії. Однак не було можливе жодне компромісне розв'язання, тому що магнати не могли примиритися із втратою своїх латифун­дій, захоплених козацькими і селянськими повстанцями. Від приб­лизно 1650 р. політика Хмельницького була спрямована на повний розрив з Польщею. Але жодна сторона не могла здобути рішучої вій­ськової перемоги, і нищівна війна протягалася. З цієї причини Хмельницький був змушений шукати чужоземної підтримки, спер­шу в Туреччині, а згодом у Московщині. Переяславською угодою 1654 р. Україна прийняла протекторат російського царя¹⁴. Гегемо­нія у Східній Європі пересунулася до рук Московського царства, яке незабаром мало перетворитися в Російську імперію, і польсько- литовська Річ Посполита втратила назавжди свій статус велико- держави.

Наступник Хмельницького, гетьман Іван Виговський у відпо­відь на підривання Московщиною автономії України, намагався ще раз домовитися з Польщею. Згідно з умовами Гадяцької унії 1658 р. Україна під назвою Руського Великого Князівства мала стати тре­тім членом тричленної польсько-литовсько-української Речі Поспо­литої. Однак після десятиріччя завзятої війни взаємна ворожнеча і недовір’я стали особливо гострими. Що більше, під козацьким керів­ництвом постав в Україні новий політичний і суспільний устрій, не сполучений з устроєм, що панував в Польщі Експеримент тричлен­ної союзної держави прийшов із запізненням щонайменше на пів­сторіччя, і Гадяцька унія ввійшла до історії як мертвонароджена¹⁵.

Дозвольте мені тут поставити запитання: “Що було б, якби..?” Приймаючи передумову, що розв’язання українсько-козацької проблеми було неможливе в рамках Речі Посполитої, чи не було б кориснішим для обох сторін, якби Польща погодилася на відділен­ня України? В середині XVII ст. був шанс на встановлення незалеж­ної української козацької держави. Це потягло б за собою, очевид­но, територіальні втрати для Польщі. Однак така держава самим своїм існуванням захищала б Польщу від Османської імперії і від Росії. Якщо взяти до уваги внутрішній розвиток Польщі, ампутація український провінцій підкопала б владу магнатів, володіння яких були розташовані переважно на східних окраїнах. Це могло б зат­римати процес внутрішнього розкладу Речі Посполитої і уможливи­ти конечні реформи.

Проте Польща вибрала протилежний курс і стреміла всіма доступними військовими і дипломатичними засобами до повернен­ня втрачених українських земель. Не маючи сили відновити своє па­нування в Україні, Польща воліла поділити цю країну з Росією, аніж дозволити и самостійне існування. Згідно з Андрусівським до­говором 1667 р., Росія і Польща поділили Україну вздовж Дніпра¹⁶. Практично це знівечило шанси української самостійності в XVII ст. Це правда, що автономна козацька держава, тяв. Гетьманщина, збереглася під російською зверхністю на Лівобережній Україні впродовж ще одного сторіччя. Але лівобережний гетьманат був над­то кволий, щоб довго протиставлятися нівеляторським і централіза­торським натискам Російської імперії Як зауважив Джордж Bep- надський, збереження територіальної інтегральності України, при­наймні у кордонах, встановлених за Богдана Хмельницького, було передумовою спроможності України втриматися супроти Росії¹⁷. (Слід пам’ятати, що козацька держава Хмельницького включала не всю етнічно українську територію, а лише три давні воєводства — Київське, Чернігівське і Брацлавське. Західноукраїнські землі Га­личини, Волині й Поділля надалі залишалися під польським пану­ванням.)

Польське панування не вернулося на Правобережжя негайно після Андрусівського договору. Відчайдушний опір тривав десяти­річчями. Ба, на початку ХУЛІ ст. гетьманові Іванові Мазепі вдалося тимчасово возз’єднати Лівобережжя і Правобережжя. Використо­вуючи велику Північну війну, Мазепа намагався, у союзі зі Швецією, визволити Україну з-під російської зверхності. Однак шведські і ук­раїнські війська зазнали вирішальної поразки під Полтавою в 1709 р. Це вирішило долю не лише лівобережної Гетьманщини, але та­кож спірної території на захід від Дніпра, яку Петро І віддав Поль­щі¹⁸.

Назовні Польща могла втішатися результатами своєї кон­фронтації з козацькою Україною. Річ Посполита в XVΠI ст. простяг­лася на схід аж до Дніпра, становлячи одну з найбільших держав в Європі Але Польща зазнала такої невідшкодованої втрати насе­лення і маєтку, що велика розлогість території країни залишалася лише пустою пам’яткою її минулої величі Відмовляючи Україні в свободі, Польща в результаті великої Північної війни опинилася в принизливій ситуації, під фактичним російським протекторатом.

Правобережна Україна, повернена таким великим коштом, на­далі залишалася джерелом слабкості польсько-литовської Речі Посполитої в останні десятиріччя її існування Впродовж XVHI ст. народні заворушення турбували Правобережжя. Українські селяни, хоч позбавлені колишньої козацької організації, не примирилися з кріпацтвом і ненависним пануванням польської шляхти. Ціла низка народних заворушень, т.зв. гайдамацьких бунтів, завершилася ве­ликомасштабним селянським повстанням в 1768 р під назвою Ко­ліївщина¹⁹. Трагічні події 1768 р. залишили глибокий слід у свідо­мості обох суспільств і мали ще запліднити уяву польських та ук­раїнських письменників у XIX ст.²⁰ Постійний неспокій на поль­ській Україні уможливлював Росії втручатися в справи Речі Посполитої. Росія з одну боку прийняла роль покровителя правос­лав’я, переслідуваного під польським пануванням, а з другого — да­вала військову допомоіу проти народних повстанців. Коліївщину придушили російські війська.

Іншим пам’ятним епізодом, зв’язаним з правобережною Украї­ною, була Торговицька конфедерація 1792 р., яка відбулася в ук­раїнському місті Торговиця (Targowica). Ця конфедерація була змовою егоїстичних і реакційних олігархів, які володіли латифун­діями в Україні. Вона виступала проти реформ Чотирирічного сей­му (1788-1792) та Конституції 3 травня 1791 р в Речі Посполитій і віддалася під опіку Катерини II, прохаючи Росію провести збройну інтервенцію у внутрішні польські справи. Торговицька конфедера­ція приспішила Другий поділ Польщі і занепад польсько-литовської Речі Посполитої. Окраїнні магнати, яким Польща віддала у жертву шанси на примирення з Україною, відплатили цей борг, спричиняю­чи розвал самостійної Польщі. Можна добачати в цьому акт істо­ричної справедливості.

Переглядаючи справді трагічний перебіг польсько-україн­ських взаємовідносин від Люблінської унії до кінця XVIΠ ст., коли дійшло майже одночасно до поділів Польщі і знесення залишків ав­тономії козацької України, можна зробити певні підсумкові заува­ги. Вільна Україна -- або цілковито самостійна, або сфедерована з Польщею і Литвою в умовах справжньої рівноправності — енергійно і, може, успішно протиставлялася б була експансії Росії на захід Цю гіпотезу підтримують факти. Велике Князівство Литовське, ор­ганічною частиною якого була Україна, вело перед Люблінською унією, тобто від XTV до XVI ст. цілу низку принаймні частково пере­можних війн проти Московщини, Але Велике Князівство було в ос­новному східнослов’янською державою, в якій панувала руська (ук­раїнсько-білоруська) мова і культура. Православна аристократія і шляхта Великого Князівства виявляли мало симпатії до Москов­щини²¹, Навіть після Переяславської угоди 1654 р., яка піддала Ко­зацьку Україну зверхності царя, країна надалі вперто опиралася московським зазіханням. Однак коли справа була зведена до бру­тальної альтернативи — або польське, або російське панування — Україна воліла Росію, ніж Польщу. Ряд чинників склалось на цей вибір, включно з релігією, спільними традиціями середньовічної Київської Русі, а також більшої політичної гнучкості і проворності Росії, які контрастували з політичною незграбністю Польщі. Відмов­ляючи Україні в рівному партнерстві або, альтернативно, повній са­мостійності, Польща практично штовхнула український народ в обійми Росії. Такою короткозорою політикою Польща не лише запо­діяла великої шкоди Україні, але також підготувала своє власне падіння.

Впродовж усього XIX і початку XX ст. здавалося, що Польща і Україна є в подібній ситуації, оскільки обидві країни не мали дер­жавної самостійності і обидві були під пануванням тих самих чу­жих держав — Росії та Австрії²², Можна було очікувати, що ці спільні обставини будуть сприяти польсько-українській співпраці. Насправді, однак, до польсько-українського порозуміння ніколи не дійшло, принаймні в будь-якому політично істотному значенні. Cno- радичні спроби угоди між польськими і українськими групами були цілковито затьмарені глибокою взаємною недовірою і невпинною бо­ротьбою.

Схожість у становищі залежної Польщі і України була майже очевидна. Глибокі і більш вагомі в історичному розрахунку були ве­ликі відмінності між обома народами у суспільній структурі, культурній спадщині і в результаті — в різному їх трактуванні па­нівними великодержавний. Хоч Європа XIX ст. не знала незалежної Польщі, ніхто ніколи не заперечував існування окремої польської нації. Європейська громадськість та й самі держави, які брали участь у поділах Польщі, вважали за самозрозуміле існування ок­ремої польської національності. Уряди Росії, Австрії і навіть Прусії чинили в різні часи важливі політичні і культурні поступки поля­кам. Однак царська Росія послідовно заперечувала саме існування української національності і трактувала Малоросіян” як племінне відгалуження російської нації. В результаті царський уряд душив навіть цілком невинні, неполітичні вияви української культурної самобутності, вважаючи їх підривними для єдності Росії. Австрій­ський уряд, правда, визнавав від 1848 μ існування “русинської” на­ціональності. Проте Відень, звичайно, звертав мало уваги на своїх українських підданих і був схильний приносити їхні права і вимоги в жертву сильнішим полякам. На Заході лише небагато науковців знало про етнічну різницю між українцями та іншими слов’янами. Європейські державні діячі і ширша публіка нічого не знали про ук­раїнську проблему.

Разюча різниця статусу обох народів мала свої соціологічні причини²³. Традиційна польська вища шляхта пережила розвал давньої Речі Посполитої. Польська аристократія і землевласницька шляхта надалі репрезентували національну справу аж до другої половини XIX ст. Україна, натомість, через несприятливі історичні обставини, втратила свої вищі верстви, нащадки яких зросійщили- ся або спольщилися. Українська національність була практично зведена до селянства²⁴. Слід пам’ятати, що в Австрійській імперії кріпацтво проіснувало до 1848 р., а в Російській — аж до 1861 р. Щойно наприкінці XIX ст. і на початку XX ст. українські маси почи­нають виходити поволі і боляче з гнітючого стану безправ’я, со­ціального і економічного гноблення, неписьменності і браку модер­ної громадянської та національної свідомості, Міста України насо­лювали чужі, російсько-єврейські або польсько-єврейські групи. Не­доліки української суспільної структури знаходили деяку компенсацію в живучості української народної культури, яка була правдоподібно вища від польської. Легкість, з якою сотні тисяч польських селянських колоністів непомітно асимілювалися з ук­раїнським оточенням, підтверджує цей здогад ²⁵.

Отже, яків XVII ст., соціальний чинник ускладнював взаєми­ни між поляками та українцями. Звичайно, не всі поляки були шля­хетськими землевласниками і не всі українці були селянами. Але в тих районах, де поляки і українці стикались ~ у Східній Галичині та на Правобережжі — антагоністичні соціальні групи репрезенту­вали дві національності Спадщина шляхетської традиції залишила глибокий слід на звичаях і свідомості польської буржуазії та інте­лігенції, які поступово переймали керівництво польського суспіль­ства. Натомість постаюча українська інтелігенція була переважно плебейського походження і просякнута народницькою ідеологією. Освічені поляки і українці, справжній життєвий рівень яких був у значній мірі часто подібний, різко відрізнялися стилем життя і вар­тостями. Польський інтелігент схильний був уважати українського відповідника за невиховану людину, а український інтелігент ду­мав про польського, як про пихатого і зарозумілого. Так, отже, тра­диційна ненависть між польським шляхтичем і українським коза­ком та гайдамакою надалі забарвлювала відносини між обома на­родами. Ці почуття посилилися через письменників по обох боках, які радо викликали, хоч з протилежних точок зору, спогади мину­лих польсько-козацьких конфліктів. Досить пригадати з одного бо­ку поеми Шевченка і ‘Тараса Бульбу" Гоголя, а з другого незвичай­но популярний історичний роман Генрика Сенкевича “Вогнем і ме­чем”.

Найбільшою перешкодою польсько-українського порозуміння була неспівмірність національно-політичних програм обох сторін у самій своїй основі. Новітня українська політична думка спиралася на поняття етнічної національності та етнічно-мовних границь. Це не обов'язково означало політичне самостійництво. Більшість ук­раїнських політичних мислителів і публіцистів XIX ст. не виходила поза вимогу культурного самовиявлення та обмеженого самоуправ­ління для українського народу в межах існуючих імперій, Росії та Австро-Угорщини. Проте коли українська політична думка засвої­ла ідею самостійної державності, вона передбачувала, що майбутня українська держава охопить усі землі, на яких більшість населення говорить українською мовою. Натомість польські політичні ідеології базувалися на концепції історичного легітимізму. Польські патріо­ти були згодні в тому, що поділи, які поклали край давній Речі Пос­политій, були нестерпними актами насильства і грабунку. З цього логічно виникало, що ці патріоти розуміли відродження Польщі як restitutio ad integrum, тобто віднову історичної Речі Посполитої в її кордонах з-перед 1772. Українські і польські територіальні претензії були настільки цілковито суперечні, що примирення через будь- який прагматичний компроміс було неможливе.

Польські патріоти різних політичних відтінків поділяли одну і ту ж програму відновлення Польщі в н історичних кордонах. “Иез- важаючи на свій власний лінгвістичний націоналізм, польські де­мократи не визнавали того, що плекання окремішньої мови може привести литовців, латвійців і русинів до виставлення політичних вимог приблизно такого ж характеру, як і їх власні”²⁶. Одна із поле­мічних статей у консервативному польському еміграційному жур­налі радила лідерам українського руху наприкінці 1850-х років об­межити свої зусилля лише Лівобережною Україною: "Україна по цей [правий] бік Дніпра, завойована і захищена польською зброєю, заселена народом, з лона якого вийшла [сполонізована] шляхта, є, і з дозволу Бога, ніколи не перестане бути польською провінцією” ²⁷.

Польська практика відповідала цій філософії. Обидва великі повстання, 1830-31 і 1863 рр., були мотивовані бажанням підтверди­ти польські претензії на "східні окраїни”²⁸. Росія інколи була гото­ва дати далекосяжну автономію властивій Польщі, Конгресовому королівству, але відмовлялася відступити полякам спірні литов- сько-білорусько-українські землі Невдача обох повстань спричини­ла втрату автономного статусу, яким раніше користувалося Кон­гресове королівство. Це означало різке погіршення становища поль­ського народу в його власній батьківщині. І все ж таки навіть після того трагічного досвіду, нереальна концепція "історичних кордонів” надалі переслідувала польське мислення.

Деякі польські провідники розуміли, що українці є потенцій­ними союзниками в боротьбі проти царської тиранії. Князь Адам Чарторийський, провідник консервативного крила емігрантів 1831 р„ виношував різні проекти для здобуття підтримки українців²⁹. Повстанці 1863 р., які були людьми демократичних переконань, ви­дали відозву — "Золоту грамоту”, яка обіцяла від імені майбутньої незалежної Польщі всілякі добродійства "селянському людові По­ділля, Волині і України” ³⁰. Але "Золота грамота” та подібні закли­ки не зустрілися з позитивним відгуком. Михайло Драгоманов пере­конливо пояснив причини цього: для українських селян сама назва "Польща” була символом кріпацтва. А українські інтелектуалісти, які думали політичними категоріями, мусили питати себе: якщо по­діли польсько-литовської Речі Посполитої були актом несправедли­вості, то чому українські патріоти мали б боротися за відновлення давнього російсько-польського кордону, який означав поділ, пере- половинення України? "Якщо українцям проливати кров, то лише за автономію всього їхнього народ/*, — писав Драгоманов³¹. Іншими словами, будь-який польсько-український альянс був неможливий, поки поляки не бажали відмовитися від концепції "історичних кор­донів’*.

Варто згадати деякі позитивні аспекти польсько-українських взаємин у XIX ст. Члени польської меншості на Правобережній Ук­раїні часто мали почуття територіального патріотизму: вони люби­ли свою українську батьківщину й народ. Мемуарист Станіслав Стемповський висловив цю подвійну відданість, твердячи, що "по­ляк і українець жили” в ньому самому "в досконалій гармонії"³². Місцеві польські письменники і науковці радо працювали над тема­ми, до яких давали їм натхнення український краєвид, фольклор та історія. В польській літературі процвітала “українська школа” — доказ симбіозу обох народів³³. Деякі поети польського походження пішли навіть далі і почали вживати української мови в своїй твор­чості³⁴. Шкода, що цей потенціал польсько-української співпраці не приніс плодів у політичній сфері. Така співпраця напевно приспі- шила б українське відродження і була б також корисною для дале­косяжних польських національних інтересів. Існує повчальний па­ралельний приклад шведів у Фінляндії Шведська меншість зробила вирішальний внесок у розвиток новітньої Фінляндії А що було б, якби фінські шведи в ім’я "історичних прав” намагалися відновити шведське панування над Фінляндією замість того, щоб об’єднатися з корінною фінською більшістю у спільній обороні свободи їхньої батьківщини? Правдоподібно, не було б сьогодні самостійної Фін­ляндії, не було б уже шведів у Фінляндії, а сама Швеція стала б са­телітом Росії. Однак шведи уникнули цієї основної політичної помилки, тоді як поляки її вчинили.

Неважко зрозуміти прив’язаність поляків до традицій давньої Речі Посполитої, це ж була доба величі їхньої нації Проте важко уникнути висновку, що тримаючись цупко анахронічної ідеології, поляки завдали шкоди і самим собі, і українцям.

Галичина займає особливе місце в історії польсько-україн­ських взаємовідносин XIX ст.³⁵ Справи, відверте виявлення яких придушувало царське самодержавство, могли стати явними під конституційною владою Австро-Угорщини. Що більше, Галицький коронний край деякий час відогравав роль “П’ємонту”, національ­ного святилища в житті обох народів. Таким чином польсько-ук­раїнські взаємини в Галичині мали вплив на відносини між більшіс­тю поляків і українців, які жили в межах Російської імперії.

До першої конфронтації між поляками та українцями в Гали­чині дійшло під час революції 1848 р.³⁶ Події того переломного року виявили несумісність політичних програм обох суспільств. Біль­шість польських речників відмовлялася навіть визнати існування української (руської) національності; вони вважали появу україн­ців на політичній сцені штучним явищем, породженим антиполь- ськими інтригами Австрії або Росії Поляки намагалися зберегти єдність Галичини, яку вони вважали в основному польською тери­торією, що мала повернутися у майбутньому до відновленої і самос­тійної Польщі. Українці ж, із свого боку, стояли за поділ цієї провін­ції вздовж етнічних границь, за відділення головно української Східної Галичини від польської Західної Галичини.

Як побічний продукт австро-угорського компромісу 1867 р, по­літичний контроль над неподіленою Галичиною перейшов до рук поляків, і ньому станові речей суджено було продовжуватися з дея­кими змінами аж до упадку Гамбурзької монархії. Обидві галицькі національності були приблизно рівні чисельністю, але упередже­ність австрійської конституції на користь аристократії та політика Відня сприяли польському елементові. Поляки використовували свою панівну позицію для заперечування рівноправності українців і для перешкодження їхньому громадському, господарському і куль­турному розвиткові. Наприклад, контрольований поляками сейм навмисне занедбував українську початкову освіту і перешкоджував у розбудові українських середніх шкіл; полякам удалося унемож­ливити створення українського університету, що було одною з го­ловних вимог українців і що мало б також істотний вплив на ситуа­цію в підросійській Україні Правда, впродовж десятиріч українці зуміли значно покращити своє становище в Галичині: вони збудува­ли густу мережу добровільних господарських, політичних та освіт­ніх товариств, розвинули міцну пресу і неперіодичні видання та буйне інтелектуальне життя і послідовно збільшували своє пред­ставництво у віденському парламенті та крайовому сеймі. Але це все були досягнення, здобуті у впертій боротьбі проти польської ад­міністрації Галичини, яка намагалася на кожному кроці припізню- вати українські зусилля або зробити їх загалом даремними.

Поза сферою національної політики українці й поляки могли при деяких нагодах співдіяти. Від 70-их до 90-их рр. XIX ст. україн­ці й поляки лівих поглядів часто співпрацювали в своєму опорі кон­сервативному істеблішментові провінції³⁷. Деякі просвічені члени польської аристократії також бажали примирення з українцями ³³ На зламі сторіч польські й українські модерністичні письменники розвинули близькі взаємозв’язки³⁹. Обидві національності Галичи­ни жили у фізичній близькості і були у великій мірі перемішані; це вело до незліченних особистих контактів і частих мішаних подруж­жів.

Проте головні політичні проблеми, які ділили обидва суспіль­ства, залишалися нерозв’язаними. Один із тогочасних польських дослідників відзначав:

’‘Русини прагнуть з усією енергією до повного розвитку як ок­рема, повністю незалежна нація. Вони хочуть витіснити нас із того пануючого становища, яке ми займали дотепер. Вони хо­чуть запобігти тому, щоб ми частиною вищих органів нашої суспільної організації не опиралися на нижчі органи їхньої суспільної організації, щоб не користали від них і не гальмува­ли їх розвиток... Наші перспективи у Східній Галичині не є втішними. Доля англійської нації в Ірландії, німецької у чесь­ких краях і, правдоподібно, у більш віддаленому майбутньому, доля німецької нації у Верхній Сілезії є для нас злим прогно­зом”⁴⁰.

Щоб компенсувати свої відносно слабкі політичні впливи, ук­раїнські провідники все більше покладалися на масові дії: виборчі кампанії, аграрні страйки, народні віча та демонстрації. З поль­ського боку зріст впливів шовіністичної націонал-демократичної партії (ендещй збільшив непоступливість польського суспільства в його ставленні до українців. Напруження і гострота польсько-ук­раїнського конфлікту зростали з року в рік, і умови в Галичині наб­лижалися до стану прихованої громадянської війни. Компроміс від лютого 1914 р. у справі реформи крайового статуту Галичини та за­кону про вибори до сейму частково задовольняв українські вимоги і створював шанс почати нову еру в польсько-українських відноси­нах. Однак вибух війни перешкодив здійсненню цього компромісу. Всупереч сильним антиросійським настроям, спільним для поляків та українців, обидва народи виявилися нездібними узгодити свою політику для потреб надходячої конфронтації з царською імперією.

Революційна доба, яка прийшла слідом за першою світовою війною, довела до цілковитого перетворення Східної Європи. З пер­спективи польсько-українських взаємин особливо важливими є три епізоди років 1917-1921: національно-культурна автономія польської меншості в Україні в 1917 р., польсько-українська війна за Східну Галичину в 1918-1919 рр. та союз між Польщею Пілсудського та Ук­раїною Петлюри проти Радянської Росії в 1920 р.

У1917 р. Центральна Рада — революційний парламент України

— намагалася здобути довір’я і підтримку національних меншос­тей, надаючи їм щедру культурну автономію⁴¹. У липні того ж року Центральна Рада запросила представників трьох найбільших мен­шостей України — росіян, поляків і євреїв — вступити до Ради. У складі першого українського уряду — Генерального Секретаріату

— Рада створила Секретаріат (Міністерство) міжнаціональних справ; один з його відділів був резервований для польського заступ­ника секретаря. Після проголошення Української Народної Респуб­ліки 20 листопада 1917 р. польський відділ Секретаріату міжнаціо­нальних справ став окремим міністерством, яке мало керувати ме­режею польських шкіл та культурних установ. Польський очеви­дець ствердив, що ставлення українського уряду до освітніх та культурних потреб польської меншості було таке доброзичливе, що “кращого годі собі уявити”⁴². Члени польської меншості загалом ставилися прихильно до національного відродження України і до української державності Проте соціальне питання викликало тер­тя. Радикальна соціальна політика Центральної Ради збуджувала побоювання і протести з боку польських власницьких елементів. По­ширення аграрних заворушень восени 1917 р. вдарило по польських землевласниках на Правобережній Україні. Тому лише поляки лівої і соціалістичної орієнтації, меншість у своєму власному суспільстві, активно співпрацювали з урядом Центральної Ради. Незважаючи на ці труднощі, політика Центральної Ради у відношенні до націо­нальних меншостей являє собою позитивний епізод в історії поль­сько-українських взаємин.

Розпад Австро-Угорщини дав поштовх до польсько-україн­ської війни за Східну Галичину⁴³. Це було пряме продовження по­літичної суперечки між галицькими поляками й українцями, яка почалася 70 років раніше, в 1848 р. 1 листопада 1918 р. українці за­хопили владу у всій Східній Галичині, тепер офіційно переіменова- ній на Західноукраїнську Народну Республіку, Однак поляки від­мовилися прийняти до відома fait accompli. У столиці краю, де польський елемент мав локальну перевагу, поляки підняли збройне повстання проти української держави. Вуличні бої у Львові незаба­ром розгорілися в повну польсько-українську війну. Воєнні операції тривали до липня 1919 р., коли Українська Галицька Армія була ви­тиснута з Західної України на середньо-східну або наддніпрянську, яка раніше була частиною Pocii

Яка була функція польсько-українського конфлікту в загаль­ній історії української революції? Відомий польський публіцист міжвоєнної доби Адольф Бохенський пропонував таку відповідь: “Польсько-українська війна була безсумнівно одною з головних причин невдачі української справи в тих роках (1918-1919). Коли б принаймні частина сил і засобів, які українці змарнували у Східній Галичині, була вжита над Дніпром, це вистачало б для створення там досить міцної української держави*'⁴⁴. Бохенський мав рацію, що війна на два фронти була понад силу української нації Та об­ставина, що Україна без жодної підтримки ззовні мусила вести вій­ну водночас проти Радянської Росії і Польщі (і в додаток проти Бі­лої армії генерала Денікіна), була головною причиною невдачі ук­раїнських стремлінь до самостійності. Проте Бохенський не бере до уваги двох речей. По-перше, українці самі не вибрали війни з Поль­щею. Війну накинула українцям Польща своїм наїздом, своєю рішу­чою волею прилучити до себе Східну Галичину, де українці, безсум­нівно, становили солідну більшість. По-друге, якщо Бохенський вва­жав, що українці з політичних причин повинні принести в жертву Галичину, щоб зосередити всі свої сили проти свого головного про­тивника — Радянської Росії, то його аргументація недооцінює клю­чової ролі Галичини для життя цілої української нації

До історії української революції звичайно підходять, з очевид­них причин, з перспективи українсько-російських взаємин. Проте сповидно другий західний фронт не був насправді другим. Завдяки відносно високому рівневі національної свідомості і громадянській дисципліні свого населення мала Галичина становила в той час “ядро” всієї української нації. Тому збереження галицької бази бу­ло conditio sine qua non самостійної України, особливо, якщо б кон­фронтація України з Росією мала мати будь-які перспективи на ус­піх. Інтервенція Української Галицької Армії, яка була неподатли­ва на комуністичну підривну роботу на середньо-східній Україні, могла б, найправдоподібніше, змінити співвідношення сил у війні між Україною і Радянською Росією на користь першої. Сприятливим моментом для такої інтервенції була зима 1918-1919 рр. або рання весна 1919 р. Обидві українські держави, Українська Народна Рес­публіка (середньо-східна Україна) і Західноукраїнська Народна Республіка !Східна Галичина), 22 січня 1919 р. проголосили об'єд­нання. Але західноукраїнські сили не могли воювати на антиросій- ському фронті, бо були зайняті обороною своєї галицької батьків­щини проти польського наїзду. Коли Українська Галицька Армія врешті з’явилася в середньо-східній Україні в липні 1919 р., вона ще мала там відіграти важливу військову роль у ході наступних кіль­кох місяців⁴⁵. Однак тоді вже було запізно на українську перемогу: Червона Армія і Біла армія Денікіна стали тим часом надто сильни­ми. Що більше, Польща здобула твердиню українського національ­ного руху, і тому Галичина не могла надалі бути політичною і стра­тегічною базою в боротьбі України проти Росії.

Суттю дотеперішньої аргументації є те, що польська агресія проти Східної Галичини означала для України більше, ніж звичай­ну втрату однієї провінції. Насправді це означало знищення самих підвалин, на яких могла бути збудована самостійна українська держава в добі після першої світової війни. Слід підкреслити цей момент, тому що навіть сьогодні недооцінюється справжньої істо­ричної функції польсько-української війни 1918-1919 рр.

Звернімося тепер до третього пам'ятного епізоду польсько-ук­раїнських взаємовідносин під час революційної боротьби. 22 квітня 1920 р. Польська Республіка та Українська Народна Республіка, го­ловами яких були тоді Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра, під­писали у Варшаві договір про альянс, спрямований проти Радян­ської Росії⁴⁶.

Дальший хід подій загальновідомий. Після драматичної кам­панії, під час якої спершу польські та петлюрівські війська зайняли Київ, а дещо пізніше Червона армія вступила в передмістя Варша­ви, і після того, як “чудо над Віслою” врятувало польську державу, Польща і Радянська Росія досягли компромісного полагодження справи: Ризьким договором 18 березня 1921 р. обидві держави поді­лили Україну (а також Білорусію). Польща втримала Східну Гали­чину й Волинь (остання була раніше володінням Російської імперії). Більшість решти українських земель, конституйованих в Україн­ську Радянську Соціалістичну Республіку, повернулися під пану­вання Москви.

Можна потішатися думкою, що принаймні впродовж коротко­го часу в теперішньому сторіччі поляки й українці були союзниками і товаришами по зброї. Але такі сентиментальні міркування не звільняють від необхідності критичного погляду на Варшавський договір та його політичні наслідки.

Польський еміграційний історик Каміл Дзєвановський недав­но запропонував таке виправдання політики Пілсудського у 1920 р.:

‘План Пілсудського полягав у тому, щоб паралізувати більшо­визм роздрібленням його територіальної бази, колишньої цар­ської імперії, шляхом прямого, буквального застосування Вільсонових і Ленінових принципів самовизначення усіх на­ціональностей колишньої царської імперії. Він ставив за мету розщепити радянську російську експансію у самому зародку, розділяючи її територіальну базу, комуністичну імперію in statu nascendi вздовж вертикальних або ж національних зв’яз­ків. Таким шляхом Пілсудський надіявся створити новий ба­ланс сил у Східній Європі” ⁴⁷

Самоочевидною відповіддю на це виправдання є те, що Поль­ща, яка прагнула приєднати великі етнічно непольські території, не була надійним захисником “прямого, буквального застосування” принципу права націй на самовизначення.

Політику Пілсудського характеризувала непереборна внут­рішня суперечність: з одного боку, він хотів утримати самостійну Україну, яка б служила перепоною проти Росії, а з другого — своїм завоюванням Східної Галичини знищив шанси на українську самос­тійність. Причиною цієї суперечності був факт, що Пілсудський сам як поляк із східних окраїн був політичним епігоном давньої Речі Посполитої. Стосовно хваленого федералізму Пілсудського, його справжнє значення було точно оцінено добре поінформованим поль­ським журналістом і політичним коментатором Станіславом Мац­кевичем, який сам був ревним пілсудчиком:

“[Пілсудський] вірив, що сусідні до Польщі країни, звільнені від Росії Польщею, легко підпадуть під польський вплив, і що поляки у відповідний час зможуть полонізувати їх так само, як польська шляхта старої Речі Посполитої сполонізувала Литву і Русь... Пілсудський вірив, що народи, які увійшли у фе­дерацію з нами, швидко перетворяться у поляків” ⁴⁸

Анахронічна традиція Речі Посполитої, яка визначала велико­державну позицію Польщі та її панування над Литвою, Білорусією і половиною України, стояла на перешкоді широкого примирення й співпраці між поляками та їхніми безпосередніми східними сусіда­ми. Програма політичних противників Пілсудського, національних демократів, хоч як нереалістична і навіть морально відразлива в де­чому іншому, мала принаймні перевагу послідовності Національні демократи проповідували етнічно однорідну польську національну державу, яка мала бути досягнена асиміляцією слов’янських мен­шостей і вигнанням євреїв; щодо українців, яким національні де­мократи відмовляли в статусі нації, вони були за поділ України між Польщею і Росією⁴⁹. У польській політичній практиці програма на­ціональних демократів взяла верх над грандіозними, але туманни­ми і внутрішньо суперечними, нібито федеративними концепціями Пілсудського.

Польсько-український альянс 1920 р. настав у час, коли Украї­на вже була виснажена після трьох років революції та громадян­ської війни. Варшавський договір не був партнерством між рівними: він радше встановлював польський протекторат над Україною. На підставі умов договору Петлюра був змушений зректися україн­ських претензій на Східну Галичину й Волинь. Багато українських патріотів зрозуміло тоді, що ця домовленість може довести до три- поділу їхньої країни: на Галичину Й Волинь, анексовані Польщею, українські землі на схід від Дніпра, включені надалі в російську ор­біту, і малу українську республіку на Правобережжі, яка б могла з трудом утримуватися під польським протекторатом ?⁰. Не диво, що такі перспективи не викликали ентузіастичної реакції з боку ук­раїнського суспільства. Майже всі галицькі українці вважали Вар­шавський договір зрадою їхньої батьківщини, а східні українці лі­вих переконань, включно з такими колишніми світочами Централь­ної Ради, як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко, волі­ли орієнтацію на пролетарську Москву, ніж на Варшаву поміщиків і капіталістів. Слід відмітити, що в 1920 р Євген Коновалець, завзя­тий антикомуніст, військовий командир з великими заслугами з ча­су боротьби України за самостійність і майбутній засновник впли­вової Організації Українських Націоналістів, дораджував ней­тральність українців у війні між двома імперіалізмами, радянським і польським, за володіння Україною. Коновалець очікував, що пере­мога Радянської Росії над Польщею приведе в результаті до консо­лідації усіх українських земель в одному політичному організмі, ра- дянізації самої Польщі та перекреслення і ревізії Версальського до­говору в Європі — говорячи по суті, він очікував ситуації, вражаюче подібної до тої, яка насправді виникла після другої світової війни, через чверть сторіччя» У підсумку найласкавіше слово, яке можна сказати про польсько-український альянс 1920 р., — це те, що як і Гадяцька унія 1658 р., з якою його часом порівнювали, він прийшов запізно.

Обговорюючи нещасний перебіг польсько-українських взаємо­відносин під час революційної доби 1917-1921 рр., я склав головну вину на польську сторону. Але й українці спричинилися до невдачі в досягненні порозуміння, яке витримало б випробування життя. Українці мали, в основному, “рацію” у спорі з поляками, спирати свою територіальну програму на етнічний принцип, а не на сумнівні історичні претензії. Весь напрям історичного розвитку в Централь­ній і Східній Європі вказував на перемогу етнічного самовизначення над історичним легітимізмом. Проте навіть “правильний” принцип слід застосовувати розсудливо і гнучко, беручи до уваги справжнє співвідношення сил. Українські провідники революційної доби грі­шили надмірною штивністю і доктринерською ментальністю. Було кілька можливостей компромісу з Польщею, які українці прогайну­вали.

Так, було поважною помилкою з боку українських делегатів під час мирних переговорів у Бересті-Литовському в січні і лютому 1918 р. домагатися включення Холмщини до Української Народної Республіки. Ця територія, розташована на захід від Бугу, була на­селена українською етнічною більшістю, однак панували там поль­ські впливи. Володіння Холмщиною не мало вирішальної ваги для української державності, проте годі було очікувати, що навіть по­мірковані поляки примиряться із втратою території, яка вже сто років становила органічну частину Конгресового королівства. Поль­ська громадська думка одноголосно засудила Берестейський дого­вір (в якому Польща не брала участі), і ця справа спричинилася до загострення польсько-української ворожнечі”²

Через рік, 28 лютого 1919 р. місія Антанти, з французьким гене­ралом Бертельмі на чолі, запропонувала перемир'я, яке б припинило війну між поляками і українцями в Галичині Українські сили мали відступити на лінію перемир'я. Взамін Західноукраїнська Народна Республіка мала бути визнана Антантою і отримати допомогу для боротьби проти Радянської Росії. Ці умови потягали за собою тяжі жертви для України: залишення близько третини етнічно україн­ської Східної Галичини, включно зі столицею Львовом; більшість цієї території була тоді насправді під українським контролем. Все ж таки, з уваги на загальну безнадійну ситуацію — дипломатичну і стратегічну ізоляцію України, війну на два фронти (проти Польщі і Радянської Росії) та нестачу боєприпасів, — відкинення пропозицій Бертельмі західноукраїнським урядом було поспішним, якщо прямо не самогубним, вчинком. Український військовий історик так ко­ментував ці події:

"Поляки хотіли залишити велику частину території Галичини в українських руках як базу для операцій Галицької Армії на Наддніпрянській Україні. Оскільки шанси на перемогу Га­лицької Армії [над Польщею] були рівні нулю.., логіка історії вимагала, щоб українська сторона прийняла умови, запропо­новані місією Бертельмі. Відкинення цих умов і полишення роз­в'язання цього конфлікту на "кров і залізо” виявилося фаталь­ним, бо "кров і залізо” не могли вирішити питання інакше, як воно в дійсності було вирішене”⁵³.

Третя нагода польсько-українського компромісу постала на початку 1921 р. Східна Галичина була вже під польською окупацією від літа 1919 р., але вона ще не була легально включена в Польську Республіку, оскільки держави Антанти застерегли за собою оста­точне рішення щодо майбутнього статусу цієї території. Міжнарод­не становище Польщі було нестійке з огляду на ще не закінчену польсько-радянську війну і конфлікт з Німеччиною за Сілезію і Східну Пру сію. У тих обставинах польський уряд таємно звернувся до західноукраїнського екзильного уряду у Відні, з Євгеном Петру- шевичем на чолі. Поляки запропонували Петрушевичеві широку ав­тономію Східної Галичини в рамках польської держави з умовою, що український провід погодиться на таке вирішення справи і при­пинить завдавати клопотів Польщі на міжнародній арені. Уряд Петрушевича зразу відкинув цю пропозицію, очікуючи, що всесиль­на Антанта врешті примусить Польщу визнати право українського народу на повну самостійність⁵⁴. Такі нереалістичні надії не могли бути здійснені: 14 березня 1923 р. Рада послів у Парижі, діючи від імені держав Антанти, присудила Польщі суверенітет над Східною Галичиною. Невідомо, чи Польща була б насправді виконала обі­цянки, дані Петрушевичеві; з огляду на історичний досвід україн­ські підозріння щодо польських намірів були, може, не цілком без­підставні. Але слід також визнати, що українська непоступливість була на руку польським шовіністичним елементам, які противилися будь-яким поступкам і порозумінню з українцями.

Пора зробити висновки. Існує вражаючий і тривожний парале­лізм між перебігом польсько-українських взаємовідносин у XVII- XVIII ст. і в XX ст. Ризький договір 1921 р. нагадував Аидрусівську угоду 1667 р., оскільки обидва означали поділ України між Росією і Польщею. Паралелі можна продовжувати. У 18 ст. Правобережна Україна була млиновим каменем на шиї Речі Посполитої. Це саме можна сказати про Галичину й Волинь у 20-их і 30-их роках XX ст. Остаточний результат був також подібний в обох випадках: Поль­ща, яка вперто відмовляла віддати західноукраїнські землі вільній Україні, була вкінці змушена передати їх Російській імперії або Ра­дянському Союзові; і сама Польща потрапила під російське пану­вання Отже, нездібність поляків і українців по-приятельськи роз­в’язати свої розходження вже двічі спричинила знищення України і Польщі і мостила шлях російському тріумфові.

Я не спиняюся на історії польсько-українських взаємовідносин у міжвоєнній добі. Досі не з’явилося жодного наукового досліджен­ня політики Другої Речі Посполитої по відношенні до її недобро- вільно приєднаних українських громадян або про розвиток україн­ського суспільства у Польщі між 1919 і 1939 рр. Ця тема надто важлива і болюча, щоб збути її будь-чим; слід радше залишити її дослідженням майбутніх істориків і політологів. Проте я не можу втриматися, щоб не запитувати відомий вислів Талейрана: “Це гір­ше, ніж злочин, це — дурість". Я думаю, що ці слова можуть служи­ти як мото до ще не написаної історії польсько-українських взає­мин між Ризьким договором і кінцем другої світової війни.

Як я вже згадував, першим кроком у східній експансії Польщі було зайняття Галицького князівства в 1340 р. Через три сторіччя революція Хмельницького стала сигналом польського відступу з Ук­раїни. Цей відступ був закінчений після дальших 300 років, в роках 1939-1945. Таким чином одна доба польсько-українських взаємин, яка тривала 600 років, закінчилася, і стоїмо тепер на початку нової доби. Що принесе вона обом народам? Чи поляки і українці будуть здібні навчитися чогось із трагічного досвіду минулого?

Об’єктивні обставини, як здається, сприятливі польсько-ук­раїнському порозумінню під сучасну пору. Теперішній кордон між Польською Народною Республікою та Українською PCP збіжний з етнічною границею. Невеликі меншості, які залишилися по обох бо­ках, не являють собою вже поважної політичної проблеми. Варто відмітити, що кордон після 1945 р. близький — з деякими змінами на користь Польщі — до того, який існував у середньовіччі, перед 1340 р. Нова геополітична реорієнтація Польщі на Захід і повернення те­риторій, втрачених перед віками на користь Німеччини, закінчили, надіймось, що назавжди, традиційний польський наступ на Схід. Таким чином зникла головна причина давніх конфліктів між поль­ським і українським народами.

Соціологічні і культурні зміни також вказують шлях до кра­щого взаємного польсько-українського зрозуміння. Зріст секуляриз­му, з одного боку, і поширення екуменічного духу, з другого, змен­шило важливість релігійного бар’єру між поляками і українцями. Одночасно обидва суспільства стали більш подібними у своїх со­ціальних структурах. Україна великою мірою зіндустріалізувалася і зурбанізувалася, і не слід українців надалі вважати селянською нацією. Поляки, зі своїх) боку, позбулися чимало рис, притаманних шляхетській традиції. Отже класові конфлікти і ресентименти не ускладнюватимуть надалі відносини між обома народами. Усунен­ня цих перешкод уможливить більш приязну оцінку спільних еле­ментів у культурній спадщині обох народів і спричиниться до більш інтенсивного культурного обміну в майбутності.

Що найважливіше, Польща і Україна мають сьогодні, та, ймо­вірно, матимуть ще довго у майбутності, очевидні і невідкладні спільні політичні інтереси. Систематична, далекосяжна співпраця між поляками й українцями створює надію на зміну теперішнього співвідношення сил у Східній Європі. Не тут місце на обговорювання практичних деталей. Зацікавлених дозволю собі відіслати до прог­рами, так блискуче сформульованої покійним Юліушем Мєрошев- ським⁵⁶.

І ще одна кінцева пересторога. Як часто бувало в минулому, Польща є сьогодні знову у відносно (хоч тільки відносно) більш ви­гідному становищі, ніж Україна. І Польща, і Україна є поневолені імперською системою Радянської Росії, але статус Польської На­родної Республіки виразно вшций, ніж статус Української Радян­ської Соціалістичної Республіки. Як у час великого монгольського наїзду, саме існування українського народу загрожене в CPCP, тоді як Польща, хоч контрольована Москвою і їй підпорядкована, ще ко­ристується зовнішніми атрибутами суверенітету і майже повнотою національного життя. Існує потенційна небезпека, що, як і в мину­лому, Польща може піддатися спокусі надужитй своєї більшої си­ли, відновляючи територіальні претензії на українські землі, саме тоді, коли вся енергія українського народу буде потрібна для вирі­шального розрахунку з Росією. Надіймось і молімось, що ніколи не повторяться давні помилки, за які вже так дорого заплатили і ук­раїнський народ, і польський.

ПРИМІТКИ

1. Суперечка ведеться навколо первісного статусу "Перемишля, Червена та інших городів”, приєднаних Володимиром Великим. Короткий огляд різних точок зору польських, українських та російських істориків див. у вступі Ф. Селіцького до його перекладу польською мовою “Повісті минулих літ” (Powieii minionych Iat. — Wroclaw, Warszawa, Krak6w, 1968. — S. 92-96). Одне з найновіших трактувань цієї проблеми зроблене Я Ісаєвичем у статті: Ісаевич Я. Територія і населення “Чер- венських градів” (Х-ХШ ст.) // Український історико-географічний збірник. — 1971.--Вші. 1. С. 71-83,

2. Про польсько-українські взаємини у середньовіччі див.: Польша и Русь: Черты общности и своеобразия в историческом развитии Руси и Польши XΠ-XΓV^f вв. /Под ред. BJL Рыбакова. — M., 1974; Wtodarski В. Poteka і Ru⅛ 1194-1340. — Warszawa, 1966.

3. Слід відкинути ідею, висловлену Адамом Бромне у його статті (Bromke A. Ukraine and Poland in an Interdependent Europe // Poland and Ukraine: Past and Present/Ed. by P. Potichnyj — Edmonton, 1980), що існувала історична можливість злиття поляків і українців в одну націю. Бромне має на думці добу, коли поляки й українці були політично об’єднані в рамках Польсько-Литовської Речі Посполитої Проте таке по­літичне співіснування не могло затерти глибоких етнолінгвістичних та релігійно- культурних рис, які постійно відрізняли обидва народи. Особи і навіть цілі суспільні групи могли переступати цей бар’єр і асимілюватися з другою стороною, але це не усувало самого бар’єра. Питання життєздатності федеративного політичного ладу є зовсім іншою справою,

4. Kuczyiiski S.M. Stosunki polsko-ruskie do schylku wieku ХП // Studia z dziej6w EuiOpywschodniej X-X VΠ w. — Warszawa, 1969. — S. 30.

δ. Rhode G. Die Ostgrenze Polens. — Koln, Graz, 1959. На жаль, вийшов лише перший том цієї ерудованої роботи, в якому розглядаються події включно до 1401 р.

6. Томашівський С. Українська історія. — Т. 1. — Старинні і середні віки. — Львів, 1919.-С. 85-110.

7. Peteiiski J. Inkorporacja Ukraiiiskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 roku // Przeglqd Historyczny. — T. 65. — N. 2. —1974. — S. 243-260.

8. Найновіша монографія на цю тему: Sydorenko A The Kievan Academy in the Seventeenth Century. — Ottawa, 1977. Польські інтелектуальні впливи на Київську академію були досліджені Р. Лужним (Luzny R. Pisarze krςg^u Akademu Kijowsko- Mohylahskiej a Iiteratura polska. — Krakdw_f 1966), Про українське культурне від­родження у кінці XVI — першій половині XVΠ ст. див.: Црушевський М. Культурно- національний рух на Україні в XVI-XVII віці. — 2-е вид. — Bjm., 1919; Medlin WJC, PatrineMs C.G. Renaissance Influences and Religioue Reforms in Russia. ~~ Geneva, 1971.

9. Cynarski S. Sarmatyzm — ideologιa і styl zycia // Polska XVΠ wieku. Partstwo- spoteczertstwo-kultura / Pod red. J. Tazbira. — Warszawa, 1974. — Я 269-295.

10. Starczewski E. Widma przeszte,fci. — Warszawa, Krakdw₁1929. — S. 14-16. Варто відзначити, що Є. Старчевський вживає термін “Україна*¹ згідно зі старопольською традицією лише для означення Київського регіону. Ця традиція проелідковується також і у “Золотій грамоті”, виданій польськими повстанцями 1863 р.

11. Jasienica P. Rzeczpospolita Obojga Narod6w. — Warszawa, 1967. — Т. 1. — S. 211-222 І далі.

12. Про внесок шляхти у будівництво Української козацької держави див. збірку нарисів: Upidski W. Z dziejdw Vkrainy. — Krakdw_f Kijdw. —1912.

13. Найкращий аналіз питання про політичну і соціальну структуру української козацької держави можна знайти у праці: ОкІншевич Л. Лекції з історії україн­ського права. Право державне: Доба станового суспільства. — Мюнхен, 1947.

14. Переяславська угода є одним з найдискусійніших питань в історичній літерату­рі Ці історіографічні суперечки проаналізував Джон Васараб у своїй праці: Basarab J∙ Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982.

15. Трагічна доля Юрія Немирмча, дорадника гетьмана Івана Виговського і творця Гадяцької унії, розглянута у книзі: Kot S. Georges Niemirycz et la Iutte centre Fintoldrance au 17e sidcle. — Hague, 1960.

16. Wdjcik Z. Traktat Andruszowski 1667 roku і jego geneza. — Warszawa_f 1959.

17. Vemadsky G. Bohdan, Hetman of Ukraine. — New Haven, 1941 — P. 122.

18. Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej Szlacheckiej wobee sprawy Ukrainy na przek>mie XVII-XVIII w. — Wroexaw, Warszawa, Kraksw, 1963.

19. Serczyk WA Koliszczyzna. — Krakdw_f 1968.

20. Тарас Шевченко присвятив цій темі поему “Гайдамаки" (1841). Криваве народне повстання 1768 р, також було джерелом натхнення для польських письменників ро­мантичної школи, а саме поетів Юліуша Словацького та Северина Гощинського і письменника романіста Михайла Чайковського.

21. Jabtonowski H. Westrussland zwischen Wilna und Moskau: Die politische Stellung und die polittechen Tendenzen der russischen Bevolkerung des Grossfurstentunw Utauen im 15. Jh. — Leiden, 1961

22. Загальний огляд польсько-українських взаємин в XIX ст. див.: Демкович-Доб- рянський M Українсько-польські стосунки в XIX сторіччі —Мюнхен, 1969; а також відповідні розділи у книзі: Wandycz P.S. The Lands of Partitioned Poland, 1795-1918. — Seattle, London, 1974.

23. Аналіз соціальної структури польського суспільства XIX ст. див.: Lepkowski Т. Polska: Narodziny nowoezesnego narodu. — Warszawa, 1967; українського суспільства XIX ст.: Голобуцький В.О. Економічна Історія Української PCP. — Київ, 1970 (розді­ли 7-10).

24. Це твердження вимагає деяких уточнень. У лівобережній Чернігівській і Пол­тавській губерніях, а також у Харківській (на т. зв. Слобажанщині) місцева землев­ласницька шляхта складалася s нащадків давньої козацької старшини. Незважаю­чи на своє пристосування до російської імперської системи, члени цієї суспільної верстви відігравали важливу роль на ранніх етапах українського національного відродження.

25. Селяни польського походження, які переймали українську мову і звичаї, зде­більшого зберігали вірність римо-католицькому обрядові. Через це їх називали ла­тинянками (тобто особами латинського обряду). Кількість латинників, які прожи­вали на українській етнічній території у кордонах Польщі 1939 р,, оцінювалася близько 700 000 чоловік. Див.: Енциклопедія українознавства. — Париж-Нью-Йорк,

1955. - Т. 2. - С. 1259,2226.

26. BrockP. The Political Programme of the Polish Democratic Society// Nationalism and Populism in Partitioned Poland. — London, 1973, — P. 63.

27. Wiadomoici Polskie (Париж). —1858. — N ЗО. Цитовано за: Франко I. Шевченко героєм польської революційної легенди // Житє і слово. —1894. — Т. L — С. 381.

28. Про повстання 1830-1831 рр. на Україні див.: Wrotnowski F. Powstanie па Wotymiu, Podolu і Ukrainie w г, 1831 — Leipzig, 1875; про повстання 1863 р, на Україні див.: Rawita-Gawrodski F. Rok 1863 па Rusi: W 2 L — Lw6w, 1902-1903; а також Mapa- хов Г.Н. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. — Киев, 1967,

29. Handelsman М. Ukraidska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojnq Krymskq. — Warszawa, 1937.

30. Текст "Золотої грамоти¹* передруковано в книзі: Pamiςtnik Kijowski. — London, 1963.-T. 2.-S. 32.

31 Драгоманов M. Историческая Польша и великорусская демократия// Собрание политических сочинений М.ПДрагоманова: В 2 т. /Под ред. БА КистяковскоГо. — Париж, 1905-1906. - Т. 1 - С. 58.

32. Stempowski S. Pamiςtniki (1870-1914). — Wroclaw, 1953. — S. 342.

33. Найновіші дослідження про польсько-українські літературні взаємини і про “ук­раїнську школу” в польській літературі див.: Горбач С. Українсько-польські взаєми­ни в літературі//Український самостійник (Мюнхен). —1959. — N 19,20; Herrmann H.-G. Studien iiber das Kozakenthema in polnischer Literatur vom 17. Jahrhundert bis zum Vertietern der "Ukrainischen Schule" (PhD. diεs. Johann Wolfgang Goethe-Universitat). — Frankfurt am Main, 1969; Козак C. Джерела “ук­раїнської школи” в польській літературі// Наша культура (додаток до “Нашого слова”). — Варшава, 1970. — N 4,5; його ж. Творчість польських письменників “Ук­раїнської школи"//Наша культура — 1970 — N 6,7; Кирчів Р.Ф. Український фоль­клор у польській літературі — Київ, 1971.

34. Див. антологію української теми у польських письменників XIX ст.: Україн­ською музою натхненні/Під ред. Кирчіва Р.Ф. і Гнатюка MJL — Київ, 1971.

35. Про польсько-українські взаємовідносини в Галичині див.: Wandycz P.S. The Poles in the Habsburg Monarchy// Nationbuilding and the Politics of Nationalism/ Ed. A.S. Markovits and FJE. Sysyn. — Cambridge, Mass., 1982. — P, 68-93; Wereszycki H. The Poles as Integrating and Disintegrating Factor// Austrian History Yearbook. — Vol. 3., pt. 2. - 1963. - P. 287-313; Rudnytsky I.L The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule//Essays in Modem Ukrainian Histoiy. — Edmonton, 1987. — P. 315-352 (див. далі український переклад цієї статті).

36. Kozik J. Miςdzy reakcj⅛ a rewolucj¾. Studia z dziejdw Ukraidskiego rucħu narodowego w Galicji w Iatach 1848-1849. — Warszawa, Krakdw_f 1975.

37. Homowa E. Ukraifiski obdz postςpowy і jego wεpo∣praca z polεkij lewic⅛ SpolecznSJC w Galicji 1875-1895. — Wroclaw, Warszawa_fKrakdw, 1968.

38. Цей погляд промовисто виражений в анонімній брошурі "Kwestya ruska^π (Lwdw₁ 1871). Див. також: Kieniewiez S. Adam Sapieha (1828-1903). — Lwdw, 1939 (розділ 9).

39. Див.: Werwes H. Tam, gdzie Ikwy srebme f∙ale ptyn^ //Z dziejdw βtosunkdw Iiterackich polsko-ukraidskich w XIX і XX wieku. — Warszawa, 1972 (розділ 5); WiSniewska E. Wasyl Stefanyk w Srodowisku Iiteraekiin Krakowa w Iatach 1892- 1900∕∕Z dziejdw stosunkdw Iiterackieh polsko-ukrairtεkich∕Pod red. Kozaka S. і Jakdbca M. — Wroclaw_fWarszawa, Krakdw₁ Gdaftek, 1974.

40. Bujak F. Galieya. — Lwdw₁1908. — T. L — S. 93-94.

41. Jabloiteki H. Polska autonomia narodowa na Ukraine 1917-1918. -- Warszawa_f 1948.

42. Ibid. — S. 58.

43. Лозинський M. Галичина в ρρ. 1918-1920. — Відень, 1922 (передрук: Нью-Йорк, 1970); Kutsehabsky W. Die Westukraine Іт Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. — Berlin, 1934; Deruga A. Polityka wsehodnia Polski wobec ziem Utwy_f Bialorusi і Ukrainy (1918-1919). — Warszawa, 1969.

44. Bochedski A. Miςdzy Niemeami a Rosj;). - Warszawa, 1937. — S. 83.

45. Шанковський Л. Українська Галицька Армія. — Вінніпег, 1974.

46. Про польсько-українську угоду 1920 р. див.: Dziewanowski М.К. Joseph Pilsudski: A European Federalist, 1918-1922. — Stanford, 1969 (розділи 12-15) і спогади !.Мазепи: Мазепа L Україна в огні і бурі революції. 1917-1920. — Баї.в., 1950.1. Мазепа був голо­вою уряду Української Народної Республіки у перші місяці 1920 р.

47. Dziewanowski М.К. Op. cit. - S. 351.

48. Mackiewicz S, (Cat). Histotia Polski od 11 Iistopada 1918 do 17 WtzeSnia 1939 г. — Londyn₁1941. — S. 106.

49. Про територіальну програму польських націонал-демократів у 1918-1920 рр. див.: Pobdg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski, 1864-1945. — Londyn_f

1956. -Т. 2, cz.l. -S. 50-56.

ЕЮ. Див. коментар сучасника: Марголин А. Украина и политика Антанты. — Бер­лин, 1921. - С. 151-152.

51. Коновалець €. Причинки до історії української революції. — 2-е вид. — Б.м.в., 1948.-С. 42-43.

52. Документи з Австрійського державного архіву, що стосуються питання Холмщи- ни на бреет-литовських мирних переговорах та під час німецької та австро-угор- ської окупації України у 1918 р., були передруковані у книзі: Ereignisse in der Ukraine, 1914-1922. /Herausg. T. Homykiewicz--Philadelphia, 1967. - Bd. 2. - S. 229- 311. Див. також: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. — Ужгород, 1932. — Т.1 (розділ 12).

53. Шанковський ЛУказ. праця. — С. 65.

54. Цей маловідомий епізод описаний у спогадах Т. Войнаровського: Войнаров- ський T., Сохоцький І. Історичні постаті Галичини XJX-XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. — С. 66-69.0.Войнаровський, видатний український церковний і громадський діяч, був посередникам, який передав Петрушевичеві польські пропозиції

55. Короткий огляд цього питання див. у розділі “Західна Україна під Польщею” С.Витвицького та С. Барана у кн.: Ukraine: A Concise Encyclopaedia: In 2 vol — Toronto, 1963.—Vol. 1 — P. 833-850. Багатими на потрібну інформацію є спогади І. Кедрина: Кедрин І. Життя — події — люди: Спомини і коментарі. — Нью-Йорк, 1976. Див. також дві найновіші польські праці, в яких розглядається відповідно соціальна і політична структура міжвоєнної Польщі й особлива увага присвячується націо­нальним меншинам, зокрема українцям: Drozdowski MM. Spoleczeiibtwo, pafietwo, politycy П Rzeczypospolitej. — KrakOw, 1972; HoIzer J. Mozaika polityczna Drugiej Rzeczj^rpoεpolitej. — Warszawa, 1974.

56. Mieroszewski J. Materialy do refIeksji і zadumy. — Paryz, 1976; особливо див. стат­тю "Rosyjski ^,komρ]eks polski’ і ULB”.