ЗАУВАГИ ДО ПРОБЛЕМИ "ІСТОРИЧНИХ” ТА "НЕІСТОРИЧНИХ” НАЦІЙ

Питання, якого я хочу торкнутися, пов’язане з вичерпним, еру- дованим і проникливим аналізом книжки покійного Дмитра Чи- жевського “Історія української літератури”, що його зробив Григо­рій Г.

Дозволю собі не погодитися. Полишаючи поки що питання про “вищість” і “нижчість”, скажу, що я розглядаю поняття “історичнос­ті” й “неісторичності” (або, відповідно, “повноти” й “неповноти”) на­цій як повновартісні категорії історичного пізнання. Вони впи­суються в контекст східноєвропейської й особливо української істо­рії.

Професор Грабович підходить до цього питання з перспективи історії літератури. Мене головним чином цікавить ширше соціаль­но-політичне значення “історичності” й “неісторичності”. Але йдучи слідом за Грабовичем, я почну дискусію з деяких зауважень щодо літературного аспекту проблеми,

Грабович твердить, що літературу кожної нації треба дослід­жувати в термінах, характерних для унікального культурного дос­віду нації, а не застосовуючи зовнішні критерії. Він ущипливо запи­тує: “Чому одна література, що відбиває окрему культуру, окремий набір історичного досвіду та впливів, має бути міркою для іншої?” (с.511). Відкидаючи характеристику української літератури як “не­повної літератури неповної нації”, що її дав Чижевський, Грабович наводить приклад східних літератур — перської, турецької, китай­ської; — які ніхто не називає неповними, хоча в них немає певних жанрів, що їх бачимо в західноєвропейських літературах.

Але спорідненість української літератури з іншими європей­ськими не така, як у турецької, перської чи китайської літератур. Останні є продуктами цілковито інших культурних традицій, і за­хідні критерії до них справді незастосовні. Проте існує європейська культурна спільнота, заснована на спільній спадщині класичної ан­тичності та християнства і зміцнена століттями інтенсивного куль­турно-літературного обміну. Україна, безперечно, є членом європей­ської культурної спільноти, хоча й дещо маргінальним. Це змушує нас застосовувати до української літератури загальні європейські стандарти та критерії. Один з українських літературних критиків визначив таку позицію у висловах, протилежних до Грабовичевих:

“Критикувати — це прирівнювати; прирівнюємо дві величини на те, щоб з'ясувати їх вартість. Десятки літ наша література, як усе національне наше життя століттями, не могли спромог­тись порівняння, наче дитина, що росте й фізично бореться за право жити, вважати себе за самодоцільну вартість. Тепер ніх­то вже з нас не сумнівається, що духову силу народу мірймо, наче духову (і фізичну) силу одиниці — протиставляючи їй си­ли інших, міру яких ми уже знаємо... Як увесь дальший розви­ток нашої нації залежить від її взаємин з народами і держава­ми Європи, так теж і розвиток нашої літератури зв'язаний із літературами цих європейських народів — менших і більших, близьких нам і дальших, сусідських, споріднених, ворожих і дружніх"¹.

Жанри і характерні риси будь-якої європейської національної літератури навряд чи властиві лише для цієї однієї літератури. Заз­вичай вони широко розповсюджені в усьому світі європейської культури (включаючи її заокеанські відгалуження) і виявляються всередині національної літератури не як щось абсолютно унікальне, а радше як оригінальні варіації на загальну тему.

Неповнота літератури стає особливо помітною, коли відсутні в ній риси були, так би мовити, перенесені до сусідніх літератур. Звернімося до українського прикладу. Звичайно вважають, що кла­сицизм слабо розвинутий в українській літературі, позаяк пред­ставлений головно “низьким” жанром травестії. Це не означає, про­те, що на Україні класицизм був невідомий. Письменники україн­ського походження — серед них !.Богданович, М. Гнідич, В. Капніст, В.Наріжний — зробили помітний внесок у російський класицизм. Але сам цей факт показує фрагментарний і неповний характер ук­раїнського літературного процесу тієї доби.

До цієї проблеми можна підійти з іншого боку. Повноту або не­повноту літератури визначає не наявність або відсутність певних рис, а радше те, чи спроможна література задовольнити всі істотні культурні потреби свого власного суспільства у даний історичний період. Застосовуючи цей критерій, ми мали б сказати, що україн­ська література періоду Київської Русі була повною (попри її силь­ну залежність од візатнійських зразків), тоді як українська літера­тура другої половини XVIΠ і більшої частини XIX ст. була виразно неповною. Де, звичайно, не має нічого спільного з мистецькою вар­тістю окремих творів, а стосується лише соціальної функції літера­тури в цілому.

Неповноту української літератури XIX ст. відчували тогочасні українські спостерігачі. Так, Михайло Максимович писав 1840 р. до одного зі своїх галицьких кореспондентів, що в підросійській Украї­ні *⅛e може бути [повної] словесності південноросійською [ук­раїнською] мовою ~~ нею можуть бути і є лише окремі твори: Котля­ревського, Квітки, Гребінки та інших*'.

Наступні покоління українських інтелектуалів XIX ст. такий стан справ влаштовував менше. Письменники, літературні критики й публіцисти середини і другої половини XIX ст. — Микола Косто­маров, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Дра­гоманов та ін. — ясно визнавали реальність цієї проблеми й обгово­рювали різні статегії її подолання. (Це могло б стати темою цікаво­го дослідження з літературної соціології.) Українська література виросла понад рівень “літератури для домашнього вжитку’* і почала проявлятися як повна національна література лише на зламі XX ст. До цього спричинилися, з одного боку, помітна інтенсифікація літе­ратурного процесу і постання плеяди обдарованих письменників, які розширили тематичні й стилістичні рамки української літера­тури. З другого боку, не менше значення мала поява української наукової та журналістської прози і дедалі ширше вживання ук­раїнської мови в школах та в громадському й офіційному житті ав­стрійських провінцій — Галичини й Буковини. На далеко більших землях Наддніпрянської (підросійської) України прорив україн­ської мови в сферу освіти і громадського життя відбувся лише після падіння царизму, 1917 р.

Теза про те, що повнота або неповнота літератури визначаєть­ся її соціальною функцією, означає, що ця проблема не є суто літе­ратурною, а радше соціологічною та політичною. Чижевський мав цілковиту рацію, твердячи, що неповнота літератури відображає неповноту нації. Далі я провадитиму обговорення цієї проблеми у площині соціально-політичної історії, зосереджуючись на відмін­ностях між історичними” й “неісторичними” націями.

Поняття “неісторичноГ нації може видатися суперечністю в термінах: нація, як і кожна інша соціальна група, існує в часі, тому неминуче є історичною.

Звідки походить це розрізнення? Я не досліджував спеціально цієї проблеми, але переконаний, що професор Грабович помиляєть­ся, приписуючи його авторство Гердерові (с. 510). Для такого припи­сування немає достатніх підстав, якщо зважити на антидержав­ницьку поставу Гердера і прославлення ним народу та народної культури⁴. Так само це поняття не має нічого спільного з химерни­ми расовими теоріями Гобіно, як припускає Грабович Здається, розрізнення націй “історичних” і "неісторичних”, хоча спершу теоре­тично й осмислене Гегелем, набуло самостійного значення в юри­дичній і адміністративній практиці Габсбурзької імперії На час ре­волюції 1848 р. ці терміни вже зустрічалися в публіцистичній літе­ратурі. У гарячці політичних дискусій ними неминуче зловживали з полемічною і пропагандивною метою. Серед тих, хто цим грішив, знаходимо співтворця т.зв. “наукового соціалізму” ФрідрІха Енгель­са ⁵.

Але в чому саме полягає ця відмінність? Чи визначає її наяв­ність або відсутність самостійної національної держави? Професор Грабович критично зауважує: “Оскільки польська нація втратила політичну незалежність, то в XIX ст. її також треба було б назвати неповному” (с. 510). У цьому місці Грабович підходить близько до са­мої суті проблеми, але він не вловив найістотніший її момент.

Це, звичайно, правда, що на політичній карті Європи XIX ст. не можна було знайти самостійної польської держави. Ми, проте, не повинні забувати, що польська держава частково вижила у формі наполеонівського Великого Варшавського герцогства, а згодом Кон­гресового королівства. 31860-х років поляки користувалися в Гали­чині широкою політичною та культурною автономією, що наближа­лася до своєрідного замінника держави. Існування польської нації було чітко визнане великими державами у Віденському мирному договорі 1815 р., і європейська громадська думка у всі часи сприйма­ла його як природне явище. Що більш важливо, сама польська спільнота мала тягле почуття національної самобутності, що знай­шла вияв у безперервному ланцюгові політичних акцій і в багатому, розмаїтому культурному житті.

Доходжу висновку, що вирішальним фактором в існуванні т.зв. історичних націй було збереження, незважаючи на втрату неза­лежності, репрезентативної провідної верстви як носія політичної свідомості та “високої*” культури. Здебільшого, як у випадках з Польщею та Угорщиною, ця провідна верства складалася з земель­ної знаті Проте грецькі фанаріоти є прикладом верстви купецької аристократії, яка виконувала ті ж самі функції. Натомість неісто- ричні нації втратили (або ніколи не мали) репрезентативний клас і були зведені до безмовної народної маси, з невисокою національною свідомістю (чи взагалі без жодної) і культурою переважно народно­го характеру. Це розрізнення не є довільною теоретичною побудо­вою, бо воно базується на емпіричній історичній реальності

Професор Грабович заперечує чинність цього критерію. Він твердить, що прийняття цього критерію призвело б до абсурдного висновку, буцімто “кожна нація, яка коли-небудь “втратила” еліту чи панівну верству у війні або революції (чеська, французька, росій­ська, китайська тощо), мала б бути Неповною” Cc. 510). Тут Грабо­вич плутає дві зовсім не схожі між собою історичні ситуації: зміну складу національної еліти внаслідок внутрішньої революції і повне (чи майже повне) винищення національної еліти в результаті чужи­нецького завоювання. Вивчаючи історію французької, російської та китайської революцій, ми бачимо, як традиційну еліту скидає і зас­тупає нова еліта цієї самої національності. До того ж революційна еліта звичайно поглинала значну частину традиційної еліти (спа­дає на думку спостереження Вячеслава Липинського, що перемогли лише ті революції, які підтримала дисидентська частина колишньої правлячої верстви) ⁸. Таким чином у випадку внутрішньої революції, хоч би що не думали про її чесноти та вади, немає підстав говорити про перерву в основній тяглості національного існування або втрату нацією своєї “історичності”. У своїй класичній праці "Старий режим і революція” (’’L’Ancien Regime et la Revolution" 1855) Алексіс де Токвіль неспростовно показав тяглість між старою французькою монархією і модерною французькою нацією, народженою в резуль­таті революції. Це саме стосується, як недавно довели Річард Пайпс і Тібор Самуелі, і до пореволюційної Росії⁹. Не може бути щонай­меншого сумніву, що Радянська держава, як у внутрішньому, так і в міжнародному аспектах, є спадкоємницею імперської Росії.

Приклад Чехії зовсім інший, і немає жодних підстав пов'язува­ти його з тими націями, які зазнали зміни еліти внаслідок внутріш­ньої революції. Після катастрофи 1620 р. під Білою Горою майже всю традиційну чеську провідну верству винищили переможці-Габ- сбурги і чеську національність було зведено до селянства та нижчої соціальної верстви в містах. Онімечення Чехії зайшло так далеко, що великий чеський учений Йозеф Добровський, як розповідають, передбачав 1791 р., що чеська мова приречена на вимирання ¹⁰. Од­нак цю тенденцію було стримано і повернено назад рійними врівно­важуючими факторами, розглядати які тут не місце. Відновлення політично свідомої, соціально та культурно зрілої чеської націо­нальної спільноти відбулося відносно рано, у XIX' ст. Тому розрив у тяглості національного існування був у чехів менш глибоким, ніж, скажімо, у болгарів. Чехів можна розглядати як проміжний випа­док між неісторичними й історичними націями Східної Європи.

Результати попереднього розгляду можна підсумувати таким чином. У післянаполеонівську еру всю Східну Європу, включаючи Балкани, було розділено між трьома великими імперіями ~- Росій­ською, Австрійською й Османською. (Османська імперія протягом XIX ст. поступово розвалилася, але Росія й Австро-Угорщина не заз­нали змін аж до першої світової війни, якщо не рахувати відокрем­лення Ломбардії та Венеції від Австрії 1859-1866 рр.). Три імперії охоплювали багато національностей, які можна приблизно поділи­ти на дві категорії: ті, які навіть під чужинецькою імперською вла­дою мали визнаний статус, і ті, які його не мали. Визначальним фактором була наявність або відсутність традиційної репрезента­тивної верстви. Серед національностей другого типу, названих неіс­торичними, нові еліти розвивалися у формі інтелігенції. Національ­ні рухи цього типу мали популістське забарвлення, і з плином часу показали дивовижну живучість. Однак національні змагання цих двох категорій мали впродовж усього цього періоду виразно відмін­ні риси. Сліди цих відмінностей помітні у соціальних структурах і в колективних ментальностях східноєвропейських націй навіть сьо­годні.

Розгляньмо тепер емоційно наснажене питання про вищість і нижчість націй, яке я досі навмисно відкладав. Не можна заперечу­вати, що історичні нації спочатку мали великі політичні й культур­ні переваги над своїми плебейськими сусідами. Проте ‘'вищість” і “нижчість” слід розуміти відносно. Жодна група, як і окрема осо­бистість, не може реалізувати всі свої якості одночасно. Сила в од­них областях завжди компенсується слабкістю в інших, і навпаки. З плином часу первісні переваги можуть перетворитися на перешко­ди, і тоді відбувається діалектична зміна. (Знаний Гегелів приклад про відносини між паном та рабом якраз і дає нам аналіз такої змі­ни). Можна довести, що "історичність” не завжди була лише благом. В окремих випадках вона обтяжувала націю небажаною спадщи­ною. Румуни, наприклад, посідали національне історичне існування у вигляді Волоського та Молдавського князівств — напівавтоном- них утворень, які перебували під владою Османського сюзерена. Це сприяло порівняно ранній — у середині XIX ст. — появі модерної ру­мунської держави. Але іншим наслідком було те, що румунське гро­мадське життя заразилося нефортунною традицією османських і фанаріотських звичаїв. Таким чином, ті румуни, що до 1918 року бу­ли під JrropcbKHM правлінням пригнобленою меншістю і типовою неісторичною нацією, за рівнем громадянської культури перевищу­вали своїх співвітчизників в автономних князівствах і в пізніше об'єднаному Румунському королівстві.

Якщо неісторичні національності прагнули до побудови мо­дерних національних спільнот на народній основі — вживаючи со­ціологічних термінів "знизу догори”, то перед історичними націо­нальностями стояла цілковито протилежна проблема: розширити національну спільноту від дотогочасної еліти до простого народу (мадяромовні та польськомовні селяни перебували поза межами іс­торичних угорської та польської націй, які відповідали корпоратив­но організованій шляхті). Процес соціальної демократизації дикту­вав необхідність оперти нації на широку народну базу й перетвори­ти колишнього феодального підданого на громадянина Ц Що це завдання не було легким і безболісним, показав трагічний досвід польського національного повстання 1846 р. в Західній Галичині, коли патріотичних повстанців знищували або віддавали до рук ав­стрійської адміністрації тамтешні польські селяни. Ця проблема виявилася особливо неподатливою і по суті нерозв’язною в тих ви­падках, коли основна маса населення етнічно відрізнялася від міс­цевої провідної верстви, представники якої були членами історич­ної нації.

У політичних ідеологіях історичних націй панувала концепція державних прав та історичних кордонів; плебейські національності, яким випало жити всередині цих історичних кордонів, мали бути впокорені й по змозі асимільовані. Такі відверто претензійні, нереа­лістичні територіальні програми вимагали високої ціни. Велика угорська національна революція 1848-1849 років наразилася на спротив меншостей (насправді, регіональних більшостей) — сербів, румунів, словаків. Завдяки сприятливій політичній констеляції та спритності своїх лідерів угорці 1867 року досягли блискучого успіху (т. зв. австро-угорське порозуміння): визнання династією і віден­ським урядом угорської державності та її повної внутрішньої авто­номії в історичних межах Корони св. Стефана, Проте через півсто­ліття, під час мирного врегулювання після першої світової війни угорська держава зазнала розчленування, і всі немадярські терито­рії були від неї відділені. Поляки так само намагалися відновити стару польсько-литовську Річ Посполиту у її передподілових ме­жах. Проти польських претензій виступали речники новонародже­них українського, литовського, а пізніше також білоруського націо­нальних рухів. Ця проблема загострила відносини між поляками та їхніми східними сусідами. Врешті поляки, хоча й неохоче, змушені були змиритися з довічною втратою східних окраїн історичної Речі Посполитої Неовізантійські мрії греків — їхня “велика ідея” — бу­ли причиною грецько-болгарської ворожнечі; вони також спокуси­ли греків у 1920-1922 рр на авантюрну політику в Малій Азії з відо­мими катастрофічними наслідками. Нарешті з лиця землі повністю зникла одна історична нація — балтійські німці, які впродовж сто­літь панували над місцевими литовцями й естонцями, але не мали своєї власної народної основи.

Суть вищенаведеного розгляду в тому, що поняття вищості й нижчості націй є відносними. Але я не згоден із думкою професора Грабовича, що без них можна обійтися взагалі. Коли йдеться про специфічні історичні проблеми, сама очевидність змушує нас визна­вати вищі і нижчі якості спільнот, що взаємодіють. Наприклад, дос­ліджуючи історію війни, ми можемо цілком об'єктивно дійти вис­новку, що військова потуга однієї держави була більша, ніж іншої. Це стосується всіх сфер соціального й культурного життя. Непоро­зуміння виникають лише тоді, коли критерії, відповідні для однієї сфери, некритично поширюються на інші сфери або узагальнюють­ся

Дозвольте мені тепер розглянути основні теоретичні засади, які дозволяють професорові Грабовичу відкидати розрізнення і, от­же, оцінювання націй відповідно як “вищі і нижчі, історичні й неіс- торичні, повні і неповні". Грабович звинувачує Чижевського “в ево­люціоністському способі мислення", успадкованому, мовляв, від ан­тропологів XIX ст. (Грабович згадує прізвища Моргана, Тайлора і Бахофена), “які поділяли основну тезу про те, що всі людські куль­тури йдуть однією дорогою і проходять у своїй культурній еволюції ті ж самі стадії” (с. 512). Еволюціонізм веде до встановлення умог­лядної ієрархії, в якій нації класифікуються відповідно до того, як далеко вони просунулися на шляху вселюдського поступу. На про­тивагу до цього Грабович, правдоподібно, під впливом модерної структурної антропології, вважає, що кожну культуру слід сприй­мати як “функціональне ціле** (с. 512). Будучи цілим, нація та її культура, зокрема література, не може бути неповною. Згідно з Гра- бовичем, еволюціонізм Чижевського і застосування ним нібито уні­версальних, — а насправді західноєвропейських — стандартів до іс­торії української літератури змушує його нехтувати її “унікальною українською субстанцією" (с. 509).

Я не прихильник однолінійних, універсальних еволюційних схем, у яких часто втрачаються специфічні риси історичних епох, націй і культур. Думаю, однак, що голістичний підхід Грабовича містить небезпеку помилки протилежного характеру: він настільки перебільшує унікальність націй, що вони починають здаватися ізо­льованими, автаркічними монадами. Боляче бачити вченого такої ерудиції й досвідченості, як професор Грабович, у компроментуючій близькості до “етноцентричної, парохіальної й антиісторичної пер­спективи", яку він сам ганить в іншому контексті (с. 506). Я поділяю переконання Грабовича, що кожна нація посідає унікальну “суб­станцію" (характер, сутність або якість). Але я не знаю іншого спо­собу визначити цю унікальну субстанцію, окрім уживання порів­няльних методів. Це не означає, що одна націА^гає правити за мірку для іншої, але що нації треба порівнювати одна^з одною. Пізнаваль­на праця історика грунтується тут на реальності самого історично­го процесу. Історія означає постійне протистояння, взаємодію і взає­мопроникнення спільнот і культур. Унікальність будь-якої нації виявляється саме через цей процес.

Залишається ще одне, останнє питання, пов’язане з проблемою повноти і неповноти націй. Це питання має великий теоретичний ін­терес і, у випадку України, дуже доречне з практичного погляду. Грабович твердить: “Коли певні класи або групи зникають або "втрачаються", тоді відбуваються зміни у внутрішньому складі, в ін­ституціях, у соціальній стратифікації, але від цього нація не вмирає і не стає неповною” (с. 510). Я хотів би поділяти оптимізм професора Грабовича. Але нація — це спільнота з виразною свідомістю і волею, а не просто сукупність індивідів, яким випало мати спільну мову й певні етнічні риси. У минулі віки, коли носієм національної самосві­домості була певна репрезентивна верства, зникнення цієї верстви — внаслідок фізичного винищення або через втрату внутрішньої енергії — справді дорівнювала “смерті нації". Те, що залишалося, становило аморфну етнічну масу, в кращому випадку — неповну на­цію. Таке обезголовлення нації траплялося в українській історії двічі, й кожного разу після нього наставало відродження: перше — у XVII, друге — в XIX-XX ст. Звичайно, новітні нації стали демокра­тизованими, розширюючись у принципі до всього народу. Це розши­рення соціальної бази робить “смерть” новітньої нації малоймовір­ною, якщо не станеться справжнього геноциду. Але український приклад має певні незвичні риси. Через репресивну політику цар­ського самодержавства процес, який можна назвати “первісним формуванням нації”, відбувався в Україні з великим запізненням. Він зробив великий поступ під час революції та в 1920-ті роки, але так ніколи й не був завершений. По суті, процес формування нації був зупинений і почасти повернений назад протягом чвертьстоліт- нього правління Сталіна. Дискусійним є, чи Україну навіть сьогодні можна вважати повною нацією — і тут я маю на увазі більше, ніж брак політичної самостійності¹². Як я стверджував в іншій своїй статті, теперішні господарі України здаються певними рішучості увічнити цей стан національної неповноти¹³. Обмежуся згадкою про існування цієї важливої за своїми наслідками проблеми; її де­тальне обговорення виходить поза рамки цієї статті.

ПРИМІТКИ

1. Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. — Львів, 1936. — Є. 9-10,11.

2. Студинський К. З кореспонденції Д. Зубрицького //Записки Наукового Това­риства імені Шевченка. — Т. 43. — Львів, 1901. — С. 25-28; цит. за виданням: Гербіль- ський М.Ю. Передова суспільна думка в Галичині. — Львів, 1955. — C. 10(⅛ Kozik J. Ukrairiski ruch narodowy w Galicji w Iatach 1830-1848. — Krakow, 1973. — С. 250.

3. Див. назву його італомовної статті: La Ietteratura di una nazione plebea∕/Rivista Intemazionale del sodalismα. — 1880. — N 4; її наведено в бібліографії: Спис праць МЛДрагоманова//Михайло Петрович Драгоманов, 1841-1895: Cro юбилей, смерть, автобіографія і спис творів/Зладив М.Павлик. — Львів, 1896. — C. XVI (друга пагі­нація). Протилежність і конфлікт між “аристократичними” і "плебейськими” нація­ми Східної Європи мають фундаментальне значення в політичній думці Драгома- нова. Вони аналізуються в декількох його наукових працях і більших статтях.

4. Порівняй: Berlin I. Vico and Herder: Two Studies in the History of Ideas. — New York, 1977. — P. 157-158: “Його [Гердерове] національне почуття не було політичним і ніколи не стало таким... Він вірив у спорідненність, соціальну солідарність, Volkstum, національність, але до кінця свого життя він ненавидів і засуджував будь-яку форму централізації, примусу і завоювання, що для нього і для його вчите­ля Гаманна втілювалися і символізувалися в ненависній державі”.

5. Порівняй: Rosdolsky R. Friedrich Engels und das Problem der “geschichtslosen” Volker. (Die Nationalitatenfrage in der Revolution 1848-1849 im Lichte der “Neuen Rheinischen Zeitung”)//Archiv fiir Sozialgeschichte. — Jahrg.4. —1964. — S.87-282.

6. Kann R.A. The Multinational Empire: Nationalism and National Reform in the Habsburg Monarchy, 1848-1918: In 2 Vols./Reprinted. — New York, 1970. Детальний розгляд цих категорій можна знайти у першому томі.

7. Seton-Watson H. Nations and States: An Enquiry into the Origins of Nations and the Polities of Nationalism. — Boulder, Colorado, 1977 (особливо див.розділи 2 і 4).

8. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. — Відень, 1926, ~ CL 38-39 та наступні.

9. Pipes R, Russia under the Old Regime. — New York, 1974; Szamuely T. The Russian Tradition, — London, 1974.

10. SoudcovS M. The First Stirrings of Modem Czech LiteratureZZHarvard Slavic Studies. - VoL 2. -1954. - P. 259.

11. Порівняй спостереження українського соціолога Ольгерда Бочковського:

“У народів державних (або тяв. історичних) розвиток національного самовизначен­ня ішов згори додолу... Треба було кількох століть, щоб феодальної доби станове та корпоративне суспільство перетворилося в новочасне класове, а хід його націоналі­зації міг постепенно поглиблюватися та поширюватися. Новочасна демократія сприяла національному пробудженню та відродженню т.зв. "неісторичних” народів, які представляють другий тип європейської націогенези. У них процес суспільного самовизначення ішов здолу вгору.”

Бочковський OX Наука про націю та її життя. — Нью-Йорк, 1959.-С.26 (передрук двох брошур — ‘‘Народження нації” та “Життя нації" — які первісно появилися у Львові у 1939 р.) Бочковський визначає поняття історичних націй надто вузько, зво­дячи його до тих націй, які мали тяглість державного життя.

12.1977 року український радянський дисидент Юрій Бадзьо писав у відкритому листі: “У нас по суті (так склалася наша історія) ще не закінчився процес етнічної консолідації народу... У спадщину від російської імперії ми отримали розхитаний національний організм. Наше національне відродження не встигло закріпитися” (Говорить Юрій Бадзьо: "Право житиму Z Свобода. —1979,1 вересня. — С. 4.)

13. Рудницький-Лисяк І. Русифікація чи MariopociaHisauinTZ ZJoumal of Ukrainian Graduate Studies. — VoL 3. — N. 1 (Spring 1978). — P. 78-84.