ГРЕЦЬКА КУЛЬТУРА КЛАСИЧНОЇ ТА ЕЛЛІНІСТИЧНОЇ ДОБИ

Культура давніх греків асоціюється у чатками нових напрямів, жанрів, видів можна окреслити ще як „еру батьків". рівні з римським законодавством та релігійною традицією, стала одним з трьох підставових компо­нентів, які сформували всю пізнішу європейську цивілізацію.

нас насамперед з по- діяльності. Цю епоху Грецька культура, на- юдейсько-християнською

Визначна роль Атен в історії Греції класичного періоду по­єдналася з визначними впливами атенського мистецтва на весь грецький світ. Особливе місце в ньому займав театр. Найви- датніші поети початку і середини V ст. до Р.Х. присвятили себе створенню трагедій. Трагедії народилися в Атенах під час святкування Діонісій. Основою для сюжетів часто були різно­манітні мітичні теми. Центральним у них було головне питан­ня усіх релігій: якими є відносини між богами і людьми? У чому полягає справедливість? Чому боги дозволяють навіть кращим із людей страждати?

Грецька драма розвинулася, за твердженням Арістотеля, з „дифірамбів" — пісноспівів на честь Діоніса, які виконував один співець або декламатор у супроводі хору. У цих дійствах завжди була присутня спроба осмислити життя, наголосити на конкретних моральних проблемах. Особливої сили цим дійствам надавали головні постаті, що потрапляли у ситуації складного морального вибору, як, наприклад, Едіп та Антігона. Більшість сюжетів пережила тисячоліття, стала темами для балетів, опер, постановок пізніших авторів, вони залишаються вічною пожи­вою творчого людського розуму.

Драми звичайно складалися з трьох частин. Одна з таких трилогій — „Орестея" великого драматурга Есхіла (бл. 525-456).

Вона оповідає трагічну історію життя Ореста, сина царя Ага­мемнона. Боги були постійними учасниками всіх подій цієї та інших подібних драм.

У подальшому трагедія набула розвитку у творчості Софок­ла (бл. 496-406), який надав більшої ваги індивідуальній ха­рактеристиці персонажів.

Третій знаменитий атенський трагік Евріпід (бл. 480-406) ще більше зосередився на зображенні індивідуального світу персо­нажів. Найвідоміший його твір „Медея" — історія внутріш­ньої драми дружини царя Язона.

Іншим жанром театрального видовища була комедія, пред­ставлена творчістю Аристофана (бл. 448-385), який вмів вишу­кувати смішне у будь-якій життєвій ситуації. Він піддавав гли­бокій іронії пелопонеську війну, політичних лідерів, інтелек­туалів (зокрема, Сократа). Відомо одинадцять його п'єс, най- знаменитіша з яких „Лісістрата" — історія жіночого заколоту проти чоловіків, що не здатні припинити війни.

Драма була не просто улюбленою розвагою, але одним із способів осмислити людське буття. Іншим способом було ство­рення писемної історії власного народу. До V ст. до Р.Х. відноситься творчість „батька історії"Геродота (бл. 484-425), який започаткував традицію не просто викладати події, але аналізувати їх. Його історія — джерело вивчення греко- перських війн. Він дуже багато подорожував Грецією та Близьким Сходом, записував місцеві перекази, однак ніколи не намагався відділити правду від вигадки, за що в наші часи одержав ще й титул „батька брехні". Часом він подавав дві відомі йому версії однієї й тієї ж події. Він казав: „Мій обов'язок — переказати те, що мені відомо, а не повірити всьому". Його заслуга полягає у тому, що він наголошував на взаємовпливах та взаємовартості всіх культур давнього світу.

Його наступник Тукідід (Фукідід) описав події пелопонеської війни. Йому належать слова: „Війна вчить людей бути шален­цями". Він подав багато промов і дебатів, що відбувалися в Атенах, наголошував на важливих для нього моральних прин­ципах. Праця Тукідіда, значно критичніша за твір Геродота, стала зразком для наступних античних авторів.

елліністичний світ

У прикладному мистецтві ще з архаїчних часів греки були неперевершеними майстрами кераміки.

чався досконалістю і різноманітністю форм, багатством орна -

ментики. У VII-VI ст. переважав чорнофігурний стиль, а з часів Пісістрата — червонофігурний. Найрізноманітніші компо -

зиції були багатофігурними і часом дуже складними. У класичну епоху розквіт скульптури й архітектури перевершив

собою мистецтво виготовлення посуду. Головна тенденція у

мистецтві — відшукування досконалих пропорцій у деталях.

Скульптура відзначалася реалізмом і грацією, а також праг - ненням зобразити досконалу красу. Це відображало любов гре - ків до точного дослідження, аналізу. Богів зображували до - сить часто по-людському безпосередньо (як, скажімо, Ніка, що поправляє свої сандалі).

У IV ст. разом зі змінами у повоєнному грецькому суспіль - стві, змінилося й мистецтво, яке втратило грацію і легкість на користь більшій парадності і монументальності. Скульптори почали культивувати абсолютний реалізм у портретах, навіть, якщо це шкодило тому, кого зображено (як це вийшло у ви­падку з відомим скульптурним портретом Сократа).

В архітектурі поступово сформувалися три відомі ордери: до - ричний, іонійський та коринтський. Головні їх відміності, по - при хронологічні, — різні способи різьблення і декору баз і капітелів колон. Безперечно, найвизначніша будівля класично­го періоду — Партенон. Найвизначніший скульптор Греції цьо - го часу — Фідій, сторіччя пізніше — Пракситель.

Інший винайдений греками спосіб осмислення людського бут - тя — філософія: спроба знайти пояснення і необхідні арґумен - ти, щоби зрозуміти, чому речі є такі, як вони є. Настав пері - од, коли греки не могли вже вдовольнитися тими відповідя­ми, які вони відшукували у своїй мітології. Вони почали від­чувати, що є якийсь логічний порядок у Всесвіті, який люди­на здатна осягнути.

Грецька філософія зародилася в Іонії, у великому торговому місті Мілеті, мешканці якого зазнавали постійних культурних та економічних впливів з боку східноазійських культур. Мож - на припускати, що на формування абстрактного філософського мислення саме в цьому реґіоні вплинуло не лише добре озна -

йомлення зі східною мудрістю, але і початок циркулювання тут грошових відносин, перейнятих з Лідії.

Філософський напрям іонійців дістав назву натурфілософія. Вони самі називали себе фізиками. Одна з найпоширеніших теорій належить Пітагорові (Піфагорові) з Самосу, який захоплювався дослідженням чисел. Він перший обрахував гармонійні інтервали в музиці, довів відому всім школярам теорему Пітагора: сума квадратів катетів прямокутного трикут­ника дорівнює квадрату гіпотенузи. Разом із своїми учнями він винайшов спеціальну схему чотирьох перших чисел, сума яких дорівнює 10 — тетрактус. Він твердив, що всі об'єкти світу подібні до чисел. Він був попередником сучасних відкриттів математичних відношень між предметами, включно з генетич - ними кодами людського тіла. Вважав також, що для правильного духовного та розумового розвитку людина мусить дотримуватися раціональної та складної дієти.

Інший відомий філософ — Геракліт з Ефесу в Малій Азії, який жив бл. 500 р. до Р.Х. Він навчав, що всі речі творять - ся з однієї постійної світової субстанції. Все у світі постійно змінюється і рухається до своєї протилежності як життя — до смерті, а смерть — до життя. Елементи переходять один в інший. Світовий порядок — це, радше, не порядок, а процес. Вогонь символізував для нього Всесвіт як явище, що постійно видозмінюється. Цю безперервну зміну відображає його знаме­нита фраза: „Не можна двічі увійти в одну ріку".

Його сучасник — Парменід з Елеї у Південній Італії. На його думку, причина, а не наші відчуття, є шляхом до пі-

знання істини. Отже, окремі мислителі вважали, що все суще створене не з води, чи пари, а з самого Буття. З їхніх погля - дів пізніше розвинулося вчення Платона. Парменід також стверджував, що річ не може одночасно бути і не бути. Те, що є, справді є і може бути пізнане; те, що не існує, не може бути пізнане або назване. На відміну від Геракліта, він вважав, що річ, яка існує, не може змінюватися.

Інший напрям представлений Демокрітом з Абдери. Його Всесвіт складався з дрібних неподільних атомів, які в різних комбінаціях творять усе. Смерть — це лише перерозподіл ато­мів, що складають і наше тіло, і душу. Ця атомістична теорія вплинула пізніше на Епікура та була покликана звільнити лю - дей від страху смерті.

Близький приятель Перікла Анаксагор будував усе суще з

кр ихітних частинок — „зерен", які складаються в певний по­рядок завдяки силі розуму, свідомості. Отже, він перший

запровадив різницю між душею (свідомістю) і матерією як ка­тегоріями філософії.

У середині V ст. до Р.Х., у часи гострих внутрішніх грець­ких конфліктів і війн, теорії щодо природи матерії і Всесвіту поступилися місцем зацікавленню проблемами людського буття. Виник моральний філософський напрям, представлений софіс - тами („ученими людьми"). Один з ранніх софістів Протагор вважав, що людина є єдиною мірою, критерієм усього, навіть існування чи неіснування речей. Софісти практично заперечу­вали можливість пізнання. За відсутності об'єктивного знання головне для людини — вміння холодно розраховувати та обертати будь-яку ситуацію собі на користь. Саме цього софіс­ти навчали своїх учнів за немалу плату. Софісти ж запровади­лирізницю між людськими звичаями (Homos) та законами природи (Physis).

Найвизначніший критик софістів — Сократ (469-399). Ос­новне питання його філософії: що є правильною дією і як мож­на дізнатися, чи вона правильна? Він прославився своїм вмін­ням ставити питання та направляти учнів на правильні відпо­віді, він вчив їх обдумувати парадоксальні твердження, відшуку­ючи істину. За його поглядами, „освіта — це не наповнення посудини, а підтримування полум'я".

„Я знаю, що я нічого не знаю" має дуже важливе продовження:

і все ж таки я хочу разом з тобою подумати і пошукати".

За критику демократії 399 р. Сократ був звинувачений у служінні чужим богам та розбещенні молоді. Він сам випив отруту, призначену для нього, відмовився від порятунку, який готували йому друзі. Цього філософа, прихильного до людей і сповненого глибокого переконання в істинності свого способу мислення і своєї віри, дослідники часто сприймають як попе­редника Христа. Він не залишив писемної спадщріни, оскільки вважав, що писання — мертве, воно вбиває значення слів, отже, є марною тратою часу.

Наші відомості про Сократа походять головно з творів Пла - тона (428-347), який продовжив Сократові дослідження мораль - ної поведінки. Серед творів Платона — діалоги за участю Сок­рата. Але основний внесок Платона у філософію — теорія пі­знання. На відміну від софістів, він вірив, що можна пройти через помилки людських відчуттів до дійсної реальності. Ко­жен об'єкт, який бачить людина — лише слабке відображення якоїсь ідеальної моделі, форми, недосяжної для людства „ідеї". Тільки тривале філософське вправляння може допомогти лю - дині осягнути власне „ідеї", а не їхні тіні.

Як більшість атенських інтелектуалів, він критикував демок­ратію за її нефаховість та анархічність: „Кожен має робити свою справу". Найвідоміші його твори — „Республіка", „Апологія Сократа". Він заснував першу грецьку філософську школу у гаю

на передмісті Атен,

який назйвався на честь одного з мітичних

героїв „Гекадемія"

(Академія). Ця

початки науки як окремої

форми

школа знаменувала собою людської діяльності, коли

поділу на окремі

її ділянки ще не могло існувати. Зокрема

філософські математики. не увійде".

вправи були невіддільні і неможливі без знання Напис на Академії проголошував: „Негеометр нехай Академія Платона проіснувала 915 років (386 р. до

Р.Х.-529 р. н.е.), поки її не закрив імператор Юстиніан Великий.

Найвідоміший учень Платона — Арістотель (384-322). Дея - кий час він був учителем Олександра Македонського, що по - яснює прихильність імператора до наук.

Арістотель спричинився до подальшого розвитку логіки, ме­тафізики, астрономії, біології, фізики, політики, поезії. Він ві­дійшов від платонівської теорії ідей, вважаючи що кожен

об'єкт має і матерію, і форму (ідею). Форма утворює матерію. Матерія робить об'єкт доступним до пізнання. Поява та існу-

вання речей як випадок".

не визначені наперед: Він та

його учні

впорядкуванню

Арістотеля — „Політика",

Арістотель розвинув

на багато наступних теорій.

нула

ляли

знань

у різних „Метафізика"

концепцію

чотири підставові

елементи у

„Природа — не що інше, присвятили себе збиранню та Найвизначніші

галузях.

твори

та інші. побудови

У його В сес в іті;

впли-

Всесвіту, яка часи філософи

з них за Арістоте-

виді-

лем повітря і вогонь рухалися вгорі, а земля і вода — знизу. До цих елементів він додав п'ятий — етер (ефір), з якого ут­ворюються зірки, що рухаються колами. Поза світом присут - ній вічний первісний двигун, що надає імпульсу всім рухам. Цей первісний двигун не рухається і не змінюється; він є втіленням божественної думки чи свідомості.

Арістотель — останній з великих грецьких філософів класич­ного періоду. Після його смерті греки, втягнені в новий для них імперський спосіб життя, почали наголошувати у своїх філософських концепціях на пр актичних потребах керування етичною поведінкою.

Минув час філософії полісів, настала пора філософії космо- філософські школи — кініки (ци- — скерували свої зусилля на допо- не могла безпосередньо впливати на політику, але намагалася зберегти себе і знайти місце у ново­му складному світі.

політичного світу.

Найвідоміші елліністичні ніки), стоїки та епікурейці могу особистості, яка вже

Діоген — лідер першої елліністичної філософської течії сере­дини IV ст. до Р.Х. Його концепція — прийняття- природного способу життя, перевага власних природних потреб та само­достатність. Він був відомий своєю повною відсутністю поваги чи пієтету перед багатством та владою. Вважав людство пов - ністю зіпсованим, людей — не вартими поваги і співчуття. З таким же цинізмом ставився до себе і своїх послідовників. На­віть назва цього напряму походить від слова кініки — „собаки". Античні історики переповіли історію про блукання Діогена по

вулицях в пошуках людини із запаленим смолоскипом у ру­ках серед білого дня. Кініки відкидали музику і мистецтво, нехтув али громадськими обов'язками. Це була філософія, яка відображала напругу і негаразди в суспільстві, нерозв'язані конфлікти. Цим ідеологія кініків нагадувала, наприклад, рух гіппі у 60 -х pp. нашого століття.

Стоїцизм заснував Зенон (335 -263). Він вчив, що Всесвітом керує єдиний божественний план чи причина. Щоби знайти гармонію, людина має діяти у згоді з цим планом, не намага­ючись його змінити. Стоїки культивували почуття обов'язку та самодисципліни. Вони вірили, що всі люди, як раціональні істоти, належать до однієї сім'ї. Звідси наголос на почутті бра - терства людей та толеранції, співчутті до менше вдалих чле - нів людської раси. Ця філософія також продукт нового космо­політичного суспільства. Вона мала сильний вплив на пізнішу римську та всю західну філософію.

Як і стоїки, Епікур (341 -270) вірив, що люди повинні самі здобувати свій спокій, але спосіб досягнення він пропонував інший. Він приймав атомістичну теорію Левкіпа та Демокріта. Оскільки атоми, з яких складаються люди, після смерті розлі - таються, не залишаючи після них нічого, люди повинні зосе­редитися на тому, щоби провести як можна приємніше і ду­ховне, і фізичне життя. Тільки заглиблення у філософію та

спілкування з кількома друзями можуть дати найтривкішу і найглибшу насолоду мудрій людині.

Філософські рекомендації адресувалися здебільшого вузько - му прошаркові освіченої еліти. Маса бідних мешканців еллі - ністичного світу не діставали відповіді на складні запитання

буття. Стара грецька релігія занепала разом з полісами. По -

рожнеча мала чимось заповнюватись, і цим новим її змістом

стали різні східні віровчення, для пр ийняття яких не треба

було глибоких знань чи роздумувань. Достатньо було стриво­женої і невтішеної душі.

Виникло чимало містичних культів, що мали перемішані риси і численні впливи близькосхідних релігій. Для них важ­ливим було служіння рятівникові, чия смерть та воскресіння буде спокутою за гріхи людства. Ці культи мали успіх завдя­ки обіцюванню життя після смерті, що стане компенсацією за біди і негаразди в земному існуванні. Найпоширенішими були

єгипетські культи Осиріса та Ізіди, місцеві культи Діоніса та Орфея, окремі східні культи подібного характеру (культ Міт - ри, Астарти). Великий вплив у західному елліністичному світі здобув Бог Ізраїлю Ягве. Практика очищення водою, концепція гріха і покути, споживання священних страв, загальне зростання містицизму — все це було спадщиною елліністичної доби.

В інших ділянках духовного життя елліністичної доби роз­вивалася література, яка стала по-справжньому професійною. Столицею її тепер були не Атени, а Олександрія. У 200 р. до Р.Х. у її бібліотеці було зібрано понад 500 тис. папірусних згортків. Учені Олександрії збирали та впорядковували давні писемні твори, у тому числі, наприклад, епос Гомера.

Архітектура та скульптура цього періоду втратила людські виміри та простоту класичного періоду, стала більше помпез - ною, „імперською", як, наприклад, олтар Зевса з Пергаму, що тепер зберігається в Берліні.

У результаті поєднання двох світів зріс професіоналізм і в науці. Грецька мова вживалася як міжнародна. Центром еллі - ністичної науки також була Олександрія. Наукові відкриття, здійснені греками на зламі тисячоліть, служили людству аж до XVII ст.

У математиці Евклід збудував систему геометрії, яка є ак­туальною дотепер. Один з найвизначніших математиків люд - ства — Архімед з Сиракуз на Сіцилії (бл. 287-212) — точно обчислив відношення діаметра до обводу кола, пропорцію між об'ємом сфери та циліндром, вписаним у неї (ця пропорція була вирізьблена на його надгрібку — 2:3). Він також автор багатьох відкрить у фізиці (об'єм витісненої рідини; точку опори). Архімед був відомий у Сиракузах своєю розсіяністю, заглибленістю в науку та ексцентричністю. Він створив спеці­альні військові машини, які захищали Сиракузи від нападу римлян у часи пунічних воєн. Під час штурму Сиракуз 212 р. до Р.Х. Архімед загинув від руки леґіонера, але встиг перед смертю закінчити свої креслення на піску.

Астроном і математик III ст. до Р.Х. Арістарх розробив ге­ліоцентричну теорію руху планет, яку підтвердив тільки Ко - пернік у XVI ст. Між тим греки дотримувалися геоцентричної теорії Гіппарха (II ст. до Р.Х.). Гіппарх обчислив тривалість місячного року, Ератосфен (кінець III ст. до Р.Х.) — обвід

Землі, причому помилився всього на один відсоток щодо су­часних супутникових даних. Грецька астрономія досягла свого зеніту у книзі Птолемея з Олександрії (II ст. н.е.) і тривалий час більше вже не розвивалася. Учені цієї доби запровадили широке використання поділу часу на години, хвилини і секунди; кола — на градуси, хвилини і секунди.

Греки розвинули й медицину. Цілком у згоді зі своєю мен - тальністю вони вважали хворобу порушенням рівноваги. Найві- доміший медик за всю історії медицини Гіппократ ще в IV ст. до Р.Х. переніс медицину з царства чар до світу науки і мистецтва. Його книга про медицину починалася епіграфом: „Життя коротке, мистецтво вічне".

Коротка, але блискуча, грецька історія закінчилась невтіш­но. Рим підкорив Грецію. Водночас Рим перейняв, перетворив і передав далі грецьку культуру. Фактично через це завоюван­ня маленька східноєвропейська країна полонила своїх завойов - ників і весь пізніший західний світ.