V. КЛАСИЧНА ТА ЕЛЛІНІСТИЧНА ГРЕЦІЯ

Грецько-перські війни

Близько 500 р. до Р.Х. грецький світ, поділений на окремі невеликі держави, зіткнувся впритул з Перською імперією, якій вдалося об'єднати землі всього Близького Сходу.

альною загрозою для себе. Атени деякий час підтримували по­встанців, що допомагало стримувати персів, але 493 р. до Р.Х. перси підкорили іонійські міста.

Цар Персії Дарій І не збирався зупинятися. Наступною жер­твою мали стати Атени, які наважилися допомагати заколот­никам. Амбітні плани Дарія полягали у приєднанні всієї Гре­ції. Тоді він був би першим правителем, чиє царство поєдну­вало Європу й Азію. У 490 р. до Р.Х. Дарій вислав в Егей- ське море свій флот та очікував вістки про падіння Атен. Пер­си висадилися біля Маратону (Марафон) 42 км на північ від

Атен. У греків у цей час не було нічого, що нагадувало би загальногрецьку армію, отже, атеняни вислали до Маратону

9 000 озброєних воїнів, а Платеї, маленьке місто в Беотії, ще

1 000. Греків очолив Мільтіад, за згоди усіх атенських страте­

гів, що віддали йому керування. Перські сили були дуже ве­ликі — 20-25 тис. воїнів. Мільтіад вдало розробив стратегію, визначивши, що головні удари будуть нанесені з флангів, і вибрав момент атаки. Результат був несподіваний і вражаю­чий: могутню перську армію було розбито, її рештки мусіли

рятуватися на кораблях. Геродот з гордістю повідомляє, що атеняни втратили 192 воїни вбитими (пам'ятник їм і зараз стоїть у Маратоні), а перси — близько 6400. Відважними пол­ководцями виявили себе Темістокл (Фемістокл) та Арістід.

Вражений і розгніваний Дарій почав готувати новий похід,

змобілізувавши для цієї мети всю імперію.

Його справу продовжив Ксеркс (486-465 pp. до Р.Х.). Чотири

роки повністю було присвячено підготовці війни на суходолі

та на морі.

На щастя для Атен, у цей час значно висунувся вперед у політичному житті Темістокл — здібний політичний діяч і стратег. У 483 р. до Р.Х. він переконав атенян, що потрібно побудуватрі флот зі 100 кораблів. Одночасно інші грецькі полі­си почали відчувати страх перед „Варваром" (так вони назива­ли перського царя). Загроза іноземного завоювання нарешті змусила незалежні держави об'єднатися. На початку 480 р. майже ЗО полісів сформували союз на чолі зі Спартою, Атенами, Коринтом. Командування було доручено спартанцям як найдосвідченішим воїнам, незважаючи на те, що вони не прибули вчасно у Маратон через заборону воювати під час ре­лігійного свята, яке вони в той час відзначали.

За кілька місяців 60 тис. воїнів та 600 кораблів Ксеркса розпочали похід проти греків. Це була наймасштабніша мор­ська операція аж до часів другої світової війни. Перська піхо­та перейшла до Європи спеціально для цього спорудженим за наказом царя понтонним мостом через Геллеспонт. Флот і пі­хота рухалися паралельно. Там, де такий рух був неможливий, перси прорили канали.

Греки вирішили влаштувати табір у вузькому гірському про­ході Термопіли, який сподівалися утримати малими силами —

5 000 воїнів, у т. ч. 300 спартанців на чолі з царем Леонідом. Коли один спартанець побачив, як хмара перських стріл зату­ляє собою небосхил і сонце, він сказав у типовій лаконічній

манері: „Чудесна новйна: якщо перси затемнять сонце, ми змо­жемо битися у затінку". Греки мужньо утримували позиції,

що викликало злосливу репліку Ксеркса: „Я маю доволі люд­ських істот, але лише кілька справжніх чоловіків". Але знай­шовся зрадник, який гірськими стежками провів персів у тил

греків. Удару з двох боків вони не витримали. Практично всі захисники тернопільського проходу загинули, перси пройшли до Середньої Греції.

між Атенами та Саламіном, що поставило його у невигідне становище. 380 грецьких кораблів почали таранити перські

кораблі, рубати та викидати весла. Перський флот був розбитий і відкинутий. Грецька перемога стала повною катас­трофою для персів. Ксеркс наказав залишкам своєї флотилії розвернутися до азійських берегів.

Цю битву вважають однією з найважливіших в історії Євро­пи. Хоча війна ще не закінчилася для перської армії, залишеної у Греції, результат її вже можна було передбачати. У 479 р. до Р.Х. відбулася битва біля містечка Платеї. Перське військо очолив полководець Мардоній, а кінноту — славний і сильний воїн Масістій. Грецьким військом керував спартанець Павсаній. Битва була довгою і запеклою. Остаточно деморалізувала персів загибель Масістія. З 50 тис. персів живими лишилось лише кілька тисяч. Школи після цього не довелося персам вести

бої на території Європи.

Після цієї битви перемога була вже в руках греків. Вони

перемогли персів у Малій Азії, та іонійські греки проголосили себе звільненими.

На честь елевтерії було вирішено проводити щоп'ять років зма­гання в Платеях. Спалений Акрополь греки залишили як згадку про страшну небезпеку і визначну перемогу над Варваром.

Військові дії було завершено 450 р. Остаточно з персами як військовою загрозою було покінчено за Олександра Великого. Але фактично вже з 479 р. до Р.Х.

ли новою перською сатрапією, не знаємо, чи мали би греки таке мистецтво, театр, філософію, історію, які вони подарува­ли людству. Ми також не знаємо, якою би стала вся західна цивілізація. Перемогли не просто греки, перемогли головні іде­али людського існування — патріотизм, свобода, вміння гур­туватисьі спільно виробляти важливі рішення, перемогла люд­ськагідність і любов до життя, перед якою проста фізична сила й агресивність виявилися безпорадними.

Одночасно ця перемога значно змінила грецький світ. Гре­ки, які ніколи не мали почуття загальногрецької єдності, по­чали його формувати. У них народжувалося сприйняття себе і всього людства як єдиної ойкумени (з кінця IV ст. у джере­лах усе частіше з'являється цей термін), формувався космопо­літизм, який став однією з головних ознак пізнішого еллініс­тичного світу. Після перемоги над персами змінився весь характер суспільства. У переможців виник своєрідний комплекс супервартості та зверхності всього грецького щодо інших. Тіс­ний контакт з імперіалізмом виявився отруйним, і греки, які ніколи не прагнули підкоряти, почали відчувати певний смак у пануванні над іншими. Особливо це заторкнуло двох голов­них переможців війни, незабаром двох головних суперників — Атени та Спарту.

Після грецько-перських війн Атени на півстоліття зайняли позицію лідера в грецькому світі. Спарта, що під час війн була з ними у спілці, досить швидко повернулася до своєї тради­ційної політики ізоляції. Атени та інші грецькі поліси у 478-477 pp. до Р.Х. під час зустрічі на острові Делосі утворили новий союз — Делійську Ліґу, яку очолили Атени. Кожний член союзу мав один голос у прийнятті рішень, кожен виплачував грошові внески або споряджав корабель для подальшої боротьби з Персією. Атени намагалися розширити свої впливи, втручалися у справи незалежних полісів, іноді призначали туди своїх урядовців, підтримували впливи демосу в інших полісах. Лідерство Атен було закріплене переведенням спільної скарбниці з Делосу до Атен.

полісів стали контрибуцією для Атен. Отже, хоча це ніколи не проголошувалося, фактично утвердилася Атенська імперія.

Найвищий період в історії Атен

(бл.

надав

ірвали так: себе".

припав на аристократ за привілеї, які

період в історії 490-429). Перікл, заможний звичайним громадянам аристократії.

натовп, цього здібностям

В атенській історії Юлій Цезар, були використовуючи

впливи

Він контролював Перікл досягав ораторським людини.

у римській — верхівку влади,

44'

теру, чесної

такі

Історик Тукідід писав не даючи завдяки та

натовпу розумові, своїй репутації ще Пісістрат і лідерами, енергію

часи Перікла походженням, остаточно під- про нього контролювати силі харак- фінансово Клістен, а

які піднялися на нижчих широких

верств громадян.

Вперше Перікл став відомий 460 p., але його політичний

талант розгорнувся після смерті героя маратонської битви Клі- мона 450 p., який вважав за доцільне продовжувати війну з

персами та підтримувати дружні відносини зі Спартою. Перікл дивився набагато далі: персів він вважав уже перегорнутою сто­рінкою історії, а Спарту сприймав як майбутню загрозу. З 443 до смерті 429 р. Перікл незмінно займав посаду одного з де­сяти стратегів. Ця посада з'явилась з необхідності війни з пер­

сами. Поступово стратеги стали багато впливовішими в сус­пільстві, ніж архонти.

За Перікла Атени активно ремонтували і добудовували. Між 447 і 432 pp. на Акрополі було зведено Партенон — найвиз­начніший храм Акрополя, присвячений богині Атені, диво про­порції і гармонії, яке насправді не має жодного прямого кута. До Акрополя вели величні ворота Пропілеї. На ці та інші ро­боти було використано скарбницю Делійської Ліґи.

Перікл провадив цілком імперіалістичну політику. Він влас­норучно очолив похід проти повстанців острова Евбея, яким не подобалось панування атенян. Мешканців острова висели­ли, а замість них поселили атенян-колонізаторів. Перікл зап­ровадив контроль Атен над протокою Дарданелли, придушив повстання у Бізантіумі та на Самосі.

Часи Перікла були не тільки періодом політичного розквіту Атен, але й мистецького. Атенський театр досягнув вершин мистецтва у творчості Софокла (друг Перікла) та Евріпіда. Дру­гом Перікла був видатний скульптор Фідій, творець статуї Ате-

ни в Партеноні. Завдяки цій плеяді імен період 450-429 pp. називається „ерою Перікла" або „золотою добою Атен".

Військовою опорою держави ставав флот. І не тільки вій­ськовою: служба на кораблях надавала більшої ваги збіднілим громадянам, подібно як у попередні епохи розповсюдження за­ліза зробило озброєного воїна важливою політичною одиницею.

У суспільно-політичному житті діяла конституція Клістена. Єдине, що додав Перікл — плату за виконання судійських функцій. Опоненти вважають атенську систему судочинства за­надто демократичною. Однак вона відображала уявлення атенян про себе: кожен громадянин відповідно до амбіцій, розуму та відданості мав право відігравати свою роль у керуванні містом.

Греко-перські війни — не єдина визначна подія грецької зов­нішньополітичної історії. Друга така подія — пелопонеські вій­ни. Напруга між Атенами та войовничою Спартою, що боя­лась їхніх зазіхань, увесь час зростала і вела до постійних конфліктів. Нарешті їхні інтереси зіткнулися. Маленька Спарта потребувала якихось джерел, щоб захистити та утримувати себе. Атени, центр великого політичного союзу, потребували зерна для мешканців і виплат для підтримки флоту, тобто потребували своєї імперії. Найміцніша армія і найсильніший флот зіткнулися у довгій, виснажливій і безперспективній війні. Перша пелопонеська війна тривала у 459-451 pp. до Р.Х. У 446 р. було укладено тридцятирічне перемир'я. Але взаємного терпіння ледве вистачило на двічі коротший період, і вже 431 р. розпочалася друга пелопонеська війна. Гірко переоповідати детальний перебіг цього тривалого й виснажливого братовбив­чого конфлікту, він був переповнений трагічними подіями і втратами з обох сторін. Серед них — епідемія в Атенах, смерть Перікла, безлад в Асамблеї, перехід лідерів на бік ворога.

Війна закінчилася 404 р. повною поразкою Атен, які втра­тили більшу частину флоту та всі попередні завоювання, а також усі торгові привілеї. На знак відмови від своєї полі­тики, вони зруйнували оборонні стіни, що вели від міста до узбережжя. Спарта проголосила звільнення Греції. Але що здобула Спарта? Вона знищила імперію, яка ніколи нічим

конкретно не загрожувала ні Спарті, ні її стилю життя. Натомість зазнала страшних людських жертв. Усе менше і менше працівників було на полях. В обох суспільствах поши­ривсяпесимізм, деморалізація, особливо серед інтелектуалів Атен, які, звинувачуючи у всьому демократичний устрій, ставили запитання: що не в порядку із цією демократією, і яка система мала би її заступити. А історія вже готувала нову альтернативу.

Початок IV ст. до Р.Х. називають „добою гегемоній". Спочатку переможці-спартанці встановили свою гегемонію над Атенами. Вони навіть запровадили свій олігархічний уряд, який протримався тут лише кілька місяців. Але така роль була дуже невластива для спартанців, яким насправді було цілком достат­ньо Пелопонесу. Далі настав час суперечок, військових конфлік­тів, які дуже ослабили Спарту, принесли тимчасове піднесення іншим полісам (Теби) та поглибили внутрішню кризу всього грецького суспільства. Виникли сприятливі умови для поширення ззовні впливів сильних сусідів. Таким сусідом було давнє царство на півночі Греції — Македонія. Її поява як сили у грецькому світі пов'язана з ім'ям Філіппа II (359-336), який створив могутню армію та спланував програму завойовницьких походів, метою яких було створення великої потужної держави. Філіпп використовував для цього усі методи: війну, дипломатію і навіть підкуп („Осел, навантажений золотом, візьме будь-яку фортецю"). Нова держава швидко зростала.

Окремі грецькі діячі, такі як лідер реториків Ізократ (436­338), вважали, що Філіпп принесе користь ослабленій внут­рішніми війнами Греції, об'єднає під своєю сильною рукою та надасть допомогу у подальшій боротьбі з персами. Ізократ пе­реконував Філіппа поширити свою владу на всі народи, щоби звільнити їх від варварського деспотизму і привести під за­хист Еллади. Йому і багатьом іншим здавалося: якщо маке­донці приймуть грецьку культуру та поширять своє політичне панування, то це принесе тільки користь усьому середземно­морському світу, який греки ототожнювали з людськістю як такою. Ознакою досить значної популярності нового правителя

стало й те, що Філіппа було обрано головою Пітонських (Пі- фійських) ігор у Дельфах.

Знаменитий оратор Демостен, навпаки, виступав на народ­них зборах, застерігаючи греків проти небезпеки узурпації влади та втрати політичної свободи. Його гнівні промови проти Філіппа називалися „філіппіки". Та було надто пізно. Поки греки обирали правильну тактику, сорокатисячне вій­сько Філіппа 340 р. зайняло Бізантій, грекам було оголо­шено війну. У 338 р. атенське військо програло вирішальну битву біля Херонеї у Беотії. Кіннотою під час цієї битви командував молодий син Філіппа Олександр. Після цієї би­тви всі грецькі поліси, крім Спарти, було захоплено. Філіпп у посланні погрожував спартанцям: „Якщо я увійду в Лаке­демон, я змету його", на що лаконічні спартанці відповіли одним словом: „Якщо".

Філіпп не завдав жодної шкоди чи розорення підкореним містам. Більшість полісів було об'єднано 338 р. у Коринтську ліґу, що визнала зверхність Філіппа і погодилася підтримати його подальші плани, серед яких була війна з Персією. Проте 336 р. Філіппа убив один з його придворних.

Того ж року двадцятирічний Олександр став царем. За час свого панування (336-323) він створив одну з найвеличніших у світі імперій та найбільше спричинився до поширення грецької культури. Спочатку він сконсолідував під своєю рукою усіх греків та привів до покори тракійців, що жили за Дунаєм (Істром). З військом, яке налічувало ЗО 000 піхотинців та 5 000 кінноти, без флоту і майже без грошей Олександр розрубав свій „гордіїв вузол" — пересік Геллеспонт і рушив в Азію на персів.

Хоча Персія за Дарія III була вже не та потужна держава, що раніше, це не применшувало значення успіху македонців. Дарій намагався домовитися з Олександром, пропонуючи йому половину своєї держави і доньку. Але половина не могла за­довольнити того, хто намірився мати все. Олександр відкинув персів з малоазійського узбережжя, а 332 р. — з Єгипту, який вони утримували два століття. Єгиптяни вітали його як визво­лителя, визнали своїм фараоном та божеством. Олександр ви­рішив заснувати новий порт у Єгипті, який мав би увічнити його ім'я. Олександрія була розташована так вдало, що вже за 50 років стала найпрекраснішим містом Єгипту, яке налі-

чувало півмільйона мешканців. Це була перша з численних Олександрій, які заснував молодий імператор на величезних азійських просторах аж до Олександрії Есхате („віддаленої") біля сучасного Самарканду.

У 331 р. до Р.Х. відбулася битва біля селища Ґавґамелли, неподалік від рештків Ніневії. Повна перемога відкрила Олек­сандрові шлях до Суси і Персеполя, де македонці захопили велику кількість коштовностей. У помсту за зруйнування Атен Олександр знищив визначну пам'ятку мистецтва — персе- польський палац. Плутарх вважав, що з цього часу в душі молодого царя оселилась жорстокість.

Наступного року за невідомих обставин на берегах Каспійсь­кого моря загинув Дарій III. Олександр приєднав до свого ти­тулу ще й титул царя Персії. Протягом наступних кількох років він жорстоко придушував заколоти, просувався на схід до Індії, перейшов ріку Інд. Нарешті, 326 р. він почав повер­татися назад. Його замучене військо не хотіло продовжувати завоювання і не бажало досягти ріки Океан, що, за уявою давніх греків, зусібіч омиває землі. У Персії вони застали безлад, постійні сутички між македонцями, греками і персами. Олександр став забобонний і підозрілий. Він вважав, що тільки постійні завоювання дадуть йому змогу зберегти владу й імперію. Але у Вавилоні, де Олександр готувався до арабської кампанії, він несподівано захворів і за кілька днів, 13 червня 323 р. до Р.Х., помер у палаці Небухаднезара.

Постать цього визначного політичного діяча та найбільшого завойовника понад два тисячоліття дістає найрізноманітніші оцінки. Але, мабуть, найвдалішу характеристику дав найближ­чий до нього в часі Плутарх: „Доля Олександра показує, як змінився його характер, коли силою обставин він досяг необ­меженої влади й отримав змогу безконтрольно розпоряджатися сотнями тисяч собі подібних... І навіть добрі риси Олександра під впливом лестощів та загального поклоніння переродилися: честолюбство перейшло у марнославство, сміливість — у не- розсудність, гордість — у манію величі".

Елліністична доба

Олександр поширив грецьку культуру у Малу Азію, Сирію та навіть Індію. Розпочалася нова доба „еллінізації", коли в результаті активного взаємовпливу і співжиття змінилося су­спільство Близького Сходу. Східні культури увібрали грецьку мову і грецьку думку, але змінився і грецький світ, сприй­нявши східну релігію і традиції.

Елліністична доба тривала від смерті Олександра до смерті цариці Єгипту Клеопатри (ЗО р. до Р.Х.). Вона, проте, не оз­начала збереження єдиної державності, яку створив Олександр. Його імперія почала розвалюватися одразу після його смерті. Вже 275 р. до Р.Х., після тривалих війн та інтриг, вона була поділена на три великі царства, очолені найближчими до Олек­сандра військовими: Македонія — під рукою Антігонідів, Єги­пет — Птолемеїв, Західна Азія — Селевкідів. Четверте цар­ство утворилося близько 260 р. навколо Пергама в Малій Азії. Політична історія цих царств — це постійна боротьба за впли­ви аж до часів завоювання їх римлянами.

Цар Македонії контролював північну Грецію, південні полі­си і надалі іуіали автономію. Для захисту від монархії вони утворювали постійні військово-політичні об'єднання. Найвпли- вовіші з них — Етолійська Ліґа в західній Греції та Ахейська Ліґа на півночі Пелопонесу. Грецьке панування в Єгипті пе­рейняло місцеві традиції, перетворившись на абсолютну монар­хію „божественного походження". Найвідомішою елліністичною царицею була Клеопатра, якій вдавалося маніпулювати навіть такими видатними діячами, як Юлій Цезар і Марк Антоній.

Керування у цих монархіях здійснювалося за допомогою міц­ної армії і великої бюрократичної машини. Греки зберегли пев­ні демократичні органи, які сприйняли й міста Близького Схо­ду, але там їхні функції були обмежені до розв'язання дріб­них місцевих проблем.

В економічному житті також відбулися зміни: якщо у кла­сичну добу господарство характеризувалося невеличкими мас­штабами (дрібні виробники, невеликі господарства і майстерні, дрібні торговці), то в елліністичну добу в Єгипті і в царстві Селевкідів розмах помітно зріс. Виробництво і особливо тор-

ЗАВОЮВАННЯ ОЛЕКСАНДРА ВЕЛИКОГО

гівля набули більшого обороту. Амбітні та спритні греки по­кидали рідний півострів, шукаючи фортуни в Єгипті чи Азії. Зростання економіки дало змогу царям ввести єдину грошову систему, будувати дороги і канали, вести боротьбу з піратством на морі. Посилилося й розшарування в суспільстві: мія{ за­можними (переважно греки чи місцеві аристократи) і масою бідних селян і робітників. Тут крилося джерело майбутніх ве­ликих конфліктів. Якраз Греція, яку покидали сміливі і тала­новиті люди, усе більше занепадала.

Поширюючи свою культуру, греки наново поширили і місь­кий спосіб життя, особливо в Азії. Цей спосіб життя виявляв себе через міське самоврядування, будівництво храмів, театрів, гімнасіумів. У всьому елліністичному світі люди розуміли одне одного, користуючись койне — мовою, ґрунтованою на аттич­ному діалекті. Сформувалося таке явище, як космополітизм. Найбільш перемішаним, багатокультурним і різнобарвним міс­том була Олександрія, яка приваблювала відвідувачів з усього світу своїми торговиськами, театрами та бібліотекою Птолемеїв.

Ще одним новим явищем цієї доби став професіоналізм. Якщо у V ст. до Р.Х. кожен грек міг бути воїном, селянином, політиком і актором одночасно, в елліністичну добу це вже було неможливо. У війську служили професійні воїни, у кожному місті, попри народну асамблею, існувала професійна бюрократія тощо.

VI.