ГРЕЦІЯ

Давня Греція, як і сучасна, займала південну частину Бал- канського півострова та численні острівні архипелаги в Егей- ському та Іонічному морях. Країна поділялася на три основні частини: північну (з Тессалією та Епіром), середню (з Парна­сом, Аттікою, Дорідою тощо) та південну (Пелопонес).

Клімат Греції мало змінився з давніх часів. Головні його риси — висока річна температура і мінімальна кількість опа­дів. Найбільшими багатствами цієї гористої, бідної на орну зем­лю та питну воду країни з давніх давен були метали (особливо срібло, залізо, мідь), камінь, фіґові та оливкові гаї. Але було ще два важливі чинники, які надавали смаку і кольору всій грецькій історії — море і нестримна творча енергія її мешканців.

Найдавніші мешканці Греції не були греками. Зараз важко визначити належність їх до якоїсь відомої етнічної групи; най- правдоподібніше, вони прибули з території сучасної південно- західної Туреччини.

Історія Греції починається з невеликого острова у Середзем­ному морі — Кріту, надзвичайно вигідне географічне розташу­вання якого сприяло розквіту тут винятково багатої і неорди­нарної культури.

Історики поділяють насичену подіями грецьку історію на окремі періоди:

I. давній період, який охоплює час існування кріто- мікенської культури;

II. гомерівська Греція або дорійське завоювання

(„темні віки") — 1100-до 800 pp. до Р.Х.;

III. архаїчна Греція, період колонізації — 750-550 pp.;

IV. класична Греція — V-VI ст.;

V. елліністичний період — ІІІ-І ст. до Р.Х.

Крітська цивілізація

Перші мешканці переселилися на Кріт біля 3000 р. до Р.Х. з Малої Азії. Завдяки зручному розташуванню острів швидко став великою морською силою. Торгівля з давнішими цивілі­заціями Єгипту та Азії сприяла швидкому розвиткові крітян.

Сучасна європейська культура завдячує своїм крітським пер­шоджерелам багатьма здобутками, однак довгі століття про цю цивілізацію нічого не було відомо. Першовідкривачем цієї культури став не професійний археолог, а бізнесмен Генріх

Шліман, мера та культур Росії,

який з

мріяв навколо він 1870 р.

Шліман

і Тірунсі. Артура Еванса, розкопувати головне шов залишки

юнацьких років присвятити своє Егейського моря.. почав розкопки мав багато

був захоплений творами Го- життя дослідженню загиблих Зібравши немалий статок у в Трої, а пізніше у Мікенах наслідувачів. Серед них — англійського археолога, який 1900 р. почав місто Кріту Кносс (Кносос). Він великого палацу, який, на його здогад,

віднай-

належав

мітичному цареві Міносу.

Палац Міноса будували і перебудовували протягом століть. Це була складна будівельна структура з сходами, переходами, відгалуженнями, покоями. не складність забудови леґенди про цей палац було заховано який

багатьох

численними Мабуть, влас- послужила підставою для виникнення як про величезний лабіринт,

потвору Мінотавра — напівлюдину, пожирав свої жертви.

палаці

лезом, який називався „лабрис".

Палац мав систему постачання водою по (такої не мали навіть французи у XVII ст., які

в якому напівбика, й поширений у з двостороннім

глиняних трубах в той час вва- були засклені. чудові зразки золотисто-синя

жали себе народом найвищої цивілізації), вікна Стіни були прикрашені фресками, які подають настінного живопису. Переважає насичена

. На стінах переважно зображували пейзажі, змагань, портрети. Досі не відомі зображення чи окремих воїнів. Кераміку часто прикраша- мотивами. Мирний характер цієї цивілізації під-

кольорова танці і батальних

живопису. гама.

сцени

сцен

ли морськими тверджується і відсутністю укріплень Кносса й палацу.

ґрунтовно розробив до Р.Х.),

Еванс перший назву мінойської, період (2600-2200 пізньомінойський (1500-1200)).

дослідив цю цивілізацію, дав їй її хронологію (ранньомінойський середньомінойський (2200-1500) і

Мінойці протягом II

не не мало

на

укріплень. східному мав 250

Р.Х. збудували багато міст, жод- тих великих міст — Като Зак-

тис. до

Одне з

березі острова. Величезний палац, дослі- кімнат, басейн, паркетні підлоги. Цікава

рос — джений там, особливість місцевої архітектури — завужені донизу колони.

Процвітання крітської цивілізації ґрунтувалося на мореплав­стві й торгівлі. Існують археологічні свідчення про зв'язки між

мінойською та єгипетською культурами. У Кноссі знайдено ста­туетку періоду XII династії, а на стінах гробниці міністра цариці Хатшепсут Сененмута в Єгипті (бл. 1500 р.) зображено людину в крітському костюмі з крітською керамікою. Єгиптяни називали крітян „кефтіу".

Крітяни винайшли свою писемність, яку дослідники поділя­ють на два види: лінійне письмо А та дещо пізніше лінійне письмо Б, яке сформувалося під впливом мешканців матери­кової Греції — мікенців. У 1952 р. тридцятирічний англієць Майкл Вентріс дешифрував лінійне письмо Б. Перше все ще чекає свого Шампольйона.

Періодичні землетруси переривали безхмарне існування меш­канців Кріту, руйнували їхні міста. Але крітяни щоразу від­новлювали зруйноване і будували ще вишуканіші споруди. Крітяни часто страждали від вивержень розташованого на од­ному з поблизьких островів вулкану Тера. Особливо сильне ви­верження було зафіксоване 1628 р. до Р.Х., коли ЗО куб. км вулканічної маси було викинуто у стратосферу на висоту по­над 32 км. Такі виверження звичайно спричиняли великий рух води на морі, а також землетруси. Близько 1380 р. якась ве­лика катастрофа призвела до повного зруйнування крітських міст. Можливо це був великий землетрус — точно встановити уже не можливо. Інша версія загибелі цієї загадкової цивілі­зації — нашестя невідомих завойовників з моря.

Одночасно з розвитком мінойської цивілізації на території пізнішої Греції розвивалась ще одна, близька до неї — мікен- ська. Вона почала формуватися близько 2000 років до Р.Х., коли група індоєвропейців, що розмовляли ранньою формою грецької мови, просунулася з північних Балкан на пізнішу грець­ку територію. Вони жили осілими общинами. У перші століття свого існування нова цивілізація знаходилась під сильним впливом своїх більш прогресивних південних сусідів — мешкан­ців Кріту. Культура, яка утворилася в результаті суміші цих елементів, і називається мікенською (за містом у Греції, яке було її центром протягом 1600-1200 pp. до Р.Х.). Ця цивілізація скоро почала домінувати в Егейському морі і навіть на самому Кріті.

Крітське і мікенське суспільства були дуже подібними. Од­нак мікенці — значно войовничіші, про це свідчить велика кількість зброї, знайденої у їх похованнях. Мікенці викорис-

товували те саме письмо (лінійне письмо Б). Таблички з напи­сами знайдено в Мікенах, Пілосі та інших містах Пелопонесу.

Між 1400 і 1200 pp. до Р.Х. Мікени досягли найбільшого розквіту. В цей час була споруджена грандіозна стіна навколо міста з величними „Воротами Левиці" (або Лева). Це свідчило про те, що на відміну від острівчан-мінойців мешканцям ма­терика такий захист був потрібний.

Кожне місто цього періоду жило самостійним життям, керу­валося власними правителями. Єдиний період, коли вони об'єднались — період Троянської війни, оспіваний Гомером в Іліаді. Залишки давньої Трої, або Іліону за Гомером (сучасний Гісарлик у Туреччині), дослідив Генріх Шліман.

Протягом ХІІІ-ХІІ ст. до Р.Х. мі'кенці змушені були відби­вати безперервні напади „людей з моря" — вихідців з Малої Азії. Приблизно 1100 р. до Р.Х. були зруйновані самі Мікени.

Суспільство кріто-мікенців нагадувало за типом бюрократич­ну монархію, керовану правителем міста та його адміністраці­єю. Існувала приватна власність на землю, продукцію земле­робства і ремесел. Всі члени спільноти, очевидно, мали осо­бисту свободу. Досі не знайдено жодних доказів поширення рабства в мінойському суспільстві. Якщо випадки особистої не­волі й траплялися у мікенців, рабство відігравало дуже малу роль у суспільстві. Навіть бідніші мешканці мали будинки з 6-8 кімнат. Представники всіх верств, незалежно від суспіль­ного чи матеріального статусу, могли брати участь у всіх видах громадського життя. Багато місця в житті суспільства займав спорт, танці. На Кріті збудовано перші кам'яні театри для культових та спортивних видовищ.

Релігія мінойців відзначалася цікавими особливостями. По- перше, вона мала чітко виражений матріархальний характер: пантеон божеств очолювала велика богиня Рея. У пізніших ві­руваннях усе більшого значення набувала постать її сина. Як і герої деяких інших політеїстичних релігій, він гине, а потім

ДАВНЯ ГРЕЦІЯ

дивом відроджується. Друга риса — моністичний характер ре­лігії. Богиня є джерелом і добра, і зла, як оточуюча людей сама природа. По-третє, у цій релігійній системі дуже важли­ве місце займало поклоніння тваринам і рослинам.

Між мінойцями і мікенцями було багато спільного, але були й відмінності. Наприклад, войовничість мікенців, зумовлена більшою загрозою нападів варварів з півночі, а також чітко простежуване використання у мікенському суспільстві рабської праці. Мистецтво мікенців не таке витончене і більш ужиткове, ніж мінойське.

Якщо говорити про вплив цих двох культур на наступні, треба зазначити, що жодна з них безпосередньо ні на кого не " впливала. Але здобутки та привабливість їхніх традицій були настільки сильні, що пережили тисячоліття. Греки запозичили у них деяких богів і богинь, дещо змінивши їхні ролі (Зевс, Посейдон, Гермес, Гера).

Значення цих цивілізацій для нас полягає у тому, що це перші власне європейські цивілізації. їхнє мистецтво, особливо твори мінойців, повністю відрізнялося від мистецтва країн Сходу. Тут мали сенс не царські зображення та війни, а сцени вільного і мирного життя, фестивалі, змагання, сцени природи, досконалі зразки портретного мистецтва — те, що стало найхарактернішим для пізнішої Європи.

Крім цього, мінойська цивілізація — чудовий і винятковий приклад цивілізації, що змогла проіснувати в мирі. Тому приєднаймося до думки, яку поділяє частина сучасних дослід­ників: якщо більше ніколи не виникла така мирна цивілізація, як кріто-мікенська, це означає, що ми маємо не святкувати, а оплакувати кращі часи людства.

Грецькі „темні віки"

Падіння кріто-мікенської цивілізації було катастрофою для грецького світу. Точно не відомо, ким були її завойовники. Грецька епічна традиція твердить, що повернулися сини Ге­ракла, розуміючи під цим повернення у Пелопонес групи люд­ності, яка розмовляла так званим дорійським діалектом грець­кої мови. Дорійське вторгнення розпочало добу занепаду в грецькій історії. Зникли писемні пам'ятки, запустіла частина

міст, примітивнішою стала кераміка. Майже ніяких культур­них досягнень не було в цей час, окрім виникнення у самому його кінці писемності. Але усна традиція зберегла для пізніших освіченіших часів одну визначну пам'ятку цієї епохи — балади та епічні пісні, які виконували мандрівні співці. З плином часу більшість цих творів склала великий епічний цикл, зібра­ний одним або кількома поетами. Дві найважливіші поеми дій­шли до нас — „Іліада"та „Одіссея"Гомера, з яких ми черпа­ємо відомості про мікенську епоху та „темні віки".

Політична система цього часу також стала примітивнішою. Кожне поселення жило окремою замкнутою общиною на чолі зі своїм племінним вождем — василевсом. Його функції зво­дились лише до військових та жрецьких. Існували і ради рат­них воїнів. Звичай зайняв місце закону чи права. Навіть вбив­ство було справою тільки родини вбитого. Про примітивність політичного життя свідчить той факт, що під час двадцяти­річної відсутності правителя Ітаки Одіссея жодний тимчасовий правитель не заступив його. Слабко простежується і розшару­вання суспільства на окремі верстви. У заможніших родинах слугами працювали бідніші общинники. Рабство було незначне, поневоленими були переважно жінки-служниці та полонені во­їни. Основою економічного життя було сільське господарство. Серед ремесел більше виділялося тільки зброярство, золотар­ство, гончарство. У цьому суспільстві практично не було тор­гівлі, лише натуральний обмін.

Примітивнішою була і система вірувань. Практично всі мог­ли вірити у все, що їм подобалось. Наскільки відомо, божес­тва цих ранніх греків нагадували людей і своїми вчинками, і способом існування. Грекам не потрібні були боги надзвичай­ної потуги, як у східних релігіях. їхні божества подібні до людей, мають людські бажання, людські слабкості. Єдина від­мінність від людей — дар безсмертя завдяки споживанню бо­жественних речовин: нектару і амброзії. Навіть мешкали ці боги не на небесах, а на Олімпі.

Пантеон богів був надзвичайно великий. На чолі — бог неба та блискавиці Зевс, якого часто вважали батьком усіх богів та людей. Меншу владу мали Посейдон — бог моря, Афродіта — богиня кохання, Атена (Афіна) — богиня мудрості та війни, покровителька ремесел. Оскільки греки не мали постаті, яка

уособлювала би диявольську силу, їхні вірування треба відно­сити до моністичних.

Ранні греки не особливо переймалися тим, що з ними ста­неться після смерті. Вони, правда, вірили в духів чи привидів померлих, які залишаються між живих людей якийсь час піс­ля смерті тіла. Всі померлі, за рідкими винятками, потрапля­ють в оселю Аїд (звідси походить російське „ад"). Існували також леґенди про Єлисейську рівнину (місце, куди боги пе­реносять тих, до кого були прихильні) та царство Тартару — місце вигнання чи ув'язнення виклятих богів.

Релігійна практика була спрямована на те, щоби продемон­струвати богам свою любов та випросити їхню прихильність. Основою її була магія і жертвоприношення. В ній не було міс­ця для смиренності чи духовної непорочності. Храми не приз­начались для якихось релігійних служб чи церемоній. Вони були потрібні на випадок, якщо бог зійде на землю і йому буде потрібний дім.

Мабуть тому давню грецьку історію вважають дитинством людства. Греки вірили тому, що бачили і могли обійняти сво­їми почуттями і розумом. їм, як дітям, ближчі були речі та стосунки природні й прості, аніж потойбічні чи піднесені й складні духовні явища.

Отже, період X-VIII ст. був часом значного реґресу розвитку грецького суспільства. Лише наприкінці цього періоду суспіль­ство почало ніби прокидатись від летаргічного сну. Ознакою пробудження була, зокрема, поява грецької абетки. А вона з'я­вилася завдяки пожвавленню контактів греків з навколишні­ми цивілізаціями. Ці контакти виникли внаслідок грецької ко­лонізації (750-550 pp. до Р.Х.).

Головною причиною, що спонукала до колонізації, була пот­реба прогодувати зростаюче населення Пелопонесу. Місцеві бід­ні ґрунти вже не давали потрібну кількість врожаїв. Інші народи у таких випадках починали воювати, захоплювати чужі території, обкладати податками. Але не греки. Вони розв'яза­ли цю проблему шляхом колонізації — добровільного виселен­ня частини корінного населення за межі півострова та засну-

вання поселень-колоній в чужих землях. Протягом VIII-VII ст. вони заселили острови Егейського моря, Сіцилію, заснували колонії в Південній Італії, Малій Азії, на берегах Чорного моря (Понту Евксінського, зокрема — Ольвія, Херсонес, Фео­досія, Пантікапей і т.д.), в Іспанії, Франції, Африці. Вони зав­жди влаштовували поселення на березі моря. Серед міст, які вони заснували, найбільші порти Європи: Бізантій (Візантій, Істамбул), Неаполь, Сиракузи. Колонізація пожвавила торгівлю, але важливіший її наслідок — пожвавлення контактів з іншими народами, іншими ідеями.

Біля 750 р. до Р.Х. греки почали торгувати з фінікійцями, що вже мали власну фонетичну абетку. Греки перейняли цю абетку та переробили її до своєї мови. За мітичною традицією, абетку привіз до Греції легендарний Кадмус, який вирушив на пошуки своєї сестри Європи, викраденої Зевсом з Азії. Навіть назви грецьких літер — фінікійські за походженням: „альфа" — від „алеф", „бета" — від „бет", „гамма" — від „гімель", „дельта" — „далет". Греки пристосували абетку до фонетики своєї мови, ввели нові літери для голосних звуків, використали деякі літери, що позначали не потрібні їм приголосні для позначення голосних. Вийшло 24 літери для позначення голосних і приголосних. Ця абетка розвивалася далі в двох напрямах. Західна версія проклала свій шлях че­рез грецькі колонії в Італії, зокрема місто Куме, де з нею ознайомились етруски, які пізніше передали її римлянам, а ті утворили на цій основі абетку, яка поширилася у всьому за­хідному світі. Значно пізніше літери цієї абетки були вико­ристані для формування східної, кириличної форми, що стала основою більшості слов'янських писемних мов. Отже, неосяжні реґіони нашої планети в тій чи іншій формі використали фінікійську абетку у тому вигляді, якого їй надали давні греки.

Поліси

У VIII ст. до Р.Х. греки розвинули таку важливу для май­бутнього соціального розвитку Європи форму життя, як неза­лежні міста-держави — поліси. Вони замінили відкриті общин­ні поселення дорійського періоду. Це були поселення, що зав­жди розташовувались навколо торгової площі та побудованої у

центрі фортеці (акрополь — „високе місце"). По суті, устрій

полісів дав готову форму, яку значно пізніше сприйняли міста

епохи середньовіччя у всій Європі. Таких полісів існувало

понад 700, тому важко змалювати будь-який спільний їх

портрет. Вони були незалежні одне від одного, кожне мало власний уклад життя. Але були й деякі спільні риси. Кіль-

кість мешканців сягала від кількох

сотень Найбільш багатолюдні Атени (Афіни) у громадян чоловічої рабів та іноземців, кількість населення тис. осіб. Спарта не більше

бл. З

до десятків середині V ст. статі. Якщо до що не мали громадян-

тисяч.

мали

цього

35-45 тис. дорослих додати жінок, дітей, ських прав, загальна редмість сягала 300 равних громадян-чоловіків не більше 12 рів, Атени займали площу бл. З 000 бл. 9 000 кв. км, інші не перевищували 260 кв. км.

Найхарактернішою рисою і турботою об'єднати своїх громадян у гармонійну енергію кожного на розбудову і розквіт джувати, що в кожному полісі було демократію і громадський контроль загальний напрямок розвитку був громадянства було обмежене полісу звичайно вважали лише дорослих яких були народжені в цьому полісі.

Чому ця демократична форма урядування прижилася саме в греків — це питання для дискусій. Історики вважають голов­ною причиною здатність грецького суспільства функціонувати без участі політизованого класу жреців. У невеличкому грець­кому місті правитель не міг довго залишатись віддаленою аб­страктною фігурою, як було у величних східних державах.

У ранній період історії грецькі держави мали царів, які були начальниками війська. Опорою їхньої влади була рада старій­шин. Але після 700 р. до Р.Х. царі зникли практично у всіх полісах. Спарта, найконсервативніша держава, залишалася

Атен і прилеглих пе- мала дорослих повноп- тисяч. Щодо розмі- кв. км, Спарта —

полісів було прагнення державу та спрямувати міста. Не можна ствер- запроваджено справжню

над справами міста, але саме такий. Грецьке поняття чіткими вимогами. Громадянами чоловіків, батьки

винятком і мала двох царів.

Суспільним життям керувала асамблея, що була початково радою військових. Однак зі зростанням кількості населення бід­ніші громадяни ставали частиною війська, і правляча еліта не могла вже іґнорувати їхніх бажань. Арістотель виклав цей

406

КОЛОНІЗАЦІЯ СЕРЕДЗЕМНОМОР'Я

принцип так: „Коли кількість громадян у державі збільшу­ється, це веде до появи демократії". У VII-VI ст. були опублі­ковані перші кодекси громадянських прав.

З цього періоду до нас дійшли й імена суспільних лідерів, які захоплювали владу, спираючись не на леґальні процедури, а на підтримку нижчих верств населення. Вони називали себе тира­нами — тобто правителями, які керують без обмежень та зосере­джують у своїх руках сильну одноосібну владу. Перший відомий тиран — Кіпселюс, що заснував династію у Коринті 657 р. до Р.Х.

Тиранія припала на період нового зростання кількості насе­лення в містах. Тому перші тирани виступали з програмами громадських робіт, щоби дати мешканцям працю і заробіток. Серед цих робіт — дренажна система, розбудова водопостачання, будівництво та зміцнення міських стін. Вони запроваджували нові фестивалі, відроджували старі свята. Це вело до збільшення їхньої популярності та процвітання міста. Критеріями популяр­ності були часто їхні військові можливості та заслуги. Наприкінці VI ст. тиранія як форма урядування зникла з грецьких полісів.

Характерною особливістю економічного життя полісів був його натуральний характер. Приблизно з 600 р. греки почали використовувати монети. Грецька драхма дорівнювала номіналь­но ціні однієї вівці. Поряд з грошовою торгівлею існував й натуральний обмін. Греки практично не використовували працю рабів у сільському господарстві. Єдиною галуззю, де рабство широко застосовувалося, був видобуток та обробка каменю.

У полісах не було чіткої системи оподаткування. Коли була потрібна велика сума на будівництво якоїсь споруди чи кораб­ля, ціну покривали громадяни, які були здатні нести такі ви­датки. Це був лише один з видів, яким держава оподаткову­вала багатих. Інші види включали плату за навчання у хорах для грецьких храмів та утримання гімнасіумів для навчання атлетів. Ці податки називалися літургії.

Цікавою характеристикою життя в полісах було становище жінок. Хоч вони не мали права голосу і власності, проте зай­мали помітне місце у житті суспільства і користувались пова­гою. Серед незаміжніх вродливих та витончених розумом жі­нок існувало таке явище як платні компаньйонки чоловіків — гетери. Не можна визначити цей інститут як щось тільки не- ґативне. Деякі з них досягли високого суспільного становища,

збирали біля себе видатних поетів, філософів, митців, політич­нихдіячів, багато спричинилися до розвитку культури. Най- видатніший приклад такої жінки — Аспасія, яка стала дру­жиною відомого атенського політичного діяча Перікла. Став­лення до жіноцтва знайшло відображення у творах видатних філософів. Платон у „Республіці"наполягав на необхідності да­ватижінкам таку саму освіту, як чоловікам та не обмежувати сферу їхньої діяльності лише хатнім вогнищем.

Греки були досить прості у побуті. Ми не зустрінемо тут єгипетських чи крітських розкошів. Проста їжа, розведене во­дою вино, оливкова олія, якою натирали й очищували тіло замість мила, відсутність цукру (якого вони не знали) — про­мовисті ознаки їхнього щоденного побуту. Рівень життя в добу розквіту грецької культури протягом V ст. був доволі висо­кий. Вправний робітник заробляв одну драхму за день, а 180 драхм річно забезпечували нормальне життя подружжя. Це оз­начало, що не треба було перепрацьовуватися, і кожен грек мав достатньо вільного часу, який проводив у громадських міс­цях. Інтереси полісу автоматично були інтересами кожного гро­мадянина; осіб, що замикалися на собі та на своїх справах, вважали самотніми громадянами, їх називали „ідіотами" (звід­си походить наше слово, яке означає людину, що не здатна контактувати з іншими).

Важлива характеристика грецького життя — любов до спор­ту та грецький культ Олімпійських ігор. Від перших заното­ваних Олімпійських ігор 776 р. до Р.Х. навіть велося літочис­лення. Кожен цикл мав порядковий номер Олімпіади та ім'я переможця. Під час Олімпіад проголошувалося „священний мир" — екехірію, під час якої припинялися всі війни, кон­флікти та інші справи.

Охарактеризуймо два найяскравіші грецькі поліси, які хоч і не були цілком типовими, проте відіграли чи не найбільшу роль у грецькій історії.

Спарта

Спарта була лідером дорійських держав Пелопонесу і своє­рідним військовим зразком для всіх греків. Це була дуже во­йовнича держава. Її мілітаризм виріс зі спільної для всіх гре­

ків проблеми — перенаселення. Але ця проблема дістала тут інше розв'язання — не колонізація, а завоювання території, розташованої на захід від Спарти — Мессенії. Це завоювання відбулося близько 720 р. до Р.Х. Завойована територія була поділена між спартанськими воїнами, а мессенці були зобов'я­зані обробляти землі для нових господарів. Отже, спартанські воїни повинні були весь час дбати про свою форму, щоби три­мати у покорі підкорених.

Спартанське суспільство було поділене на чіткі групи. Тіль­киті, хто мав абсолютно чисте походження, були повноправ­ними громадянами — спартанцями. Навколо Спарти розташо­вувалися селища, мешканці яких обслуговували військо та були громадянами нижчого ранґу. їх називали періойки. Ниж­чий клас суспільства — ілоти (переважно мессенці), які не мали жодних прав і були рабами держави, але не рабами ок­ремихосіб. їх не можна було купувати чи продавати.

Біля 650 р. мессенці повстали. Бунт зазнав невдачі, Спарта відреаґувала, зробивши свою армію ще міцнішою, а конститу­цію — суворішою. Ця конституція приписується леґендарному праводавцеві Лікургові та датується 600 р. до Р.Х. Конститу­ція встановила таку систему врядування, коли влада олігархії обмежувалася за певними демократичними критеріями. З пра­давніх часів Спарта мала двох царів. Крім них до правлячого кола входило п'ять спостерігачів ефорів, яких щороку обирали громадяни. Цю посаду міг зайняти кожен спартанець. Ефори виконували каральні функції та мали великий вплив на зов­нішню політику. Рада старійшин Герусія складалася з 28 чо­ловіків старших за 60 років, яких обирали пожиттєво. Асам­блея включала всіх дорослих мужчин старших від 30 років, які могли довести своє походження від батька та матері-спар- танців. Її функції були дещо символічні. Рада пропонувала свої рішення, а асамблея голосувала „так" чи „ні". Лідери могли відмінити рішення асамблеї, якщо вважали що воно непра­вильне або некорисне. Отже, обмежена демократія Спарти зна­ходилась під сильним впливом олігархії.

У зовнішній політиці Спарти був період спроб підкорити собі всю територію Пелопонесу. Коли це не вдалося, спартанці по­чали надавати перевагу політичним альянсам. Приблизно 530 р. виникла міждержавна система, яку сучасні дослідники назвали

Пелопонеська ліґа, на чолі зі Спартою. Цей альянс був першим прикладом об'єднання й, радше, винятком у грецькому світі.

Найцікавішою особливістю історії Спарти є спосіб життя її мешканців. Дорослі чоловіки-спартанці більшість часу присвя­чуваливійськовій службі. Навчання починалося у ранньому дитинстві. Діти відлучалися від батьків, жили і їли разом, дисципліна була дуже суворою. Метою виховання було навчи­тимайбутніх воїнів обходитися без їжі і жодного прикриття в будь-яку погоду, знаходити швидкий вихід зі скрутних ситуа­цій, витримувати побої та рани. Такі іспити часом мали фа­тальні наслідки.

Спартанські жінки — з уваги на їхню вроду — були пред­метом захоплення усіх греків. Однак і жінки провадили не­звичненавіть за грецькими мірками життя. Одруження відбу­валося через викрадення, часом символічне. Жінки не носили кіс, прикрас, брали участь у чоловічих змаганнях. Якщо по­дружжя не мало синів, жінка мала право народити від іншого чоловіка. Так реалізовувалася потреба поповнювати військо. Цей звичай, мабуть, надихнув Платона, який висловив у сво­їй „Республіці"думку, що діти не повинні знати своїх бать­ків, а нормальні сім'ї мали би бути скасовані. Жінка мала право на власність.

Спартанці були географічно ізольовані від інших держав гір­ськими масивами. Потреба утримувати чоловіків у війську зво­дила практично до нуля і торгівлю. Єдина відома спартанська колонія в Італії — Таранто (Тарентум). Загальна атмосфера не сприяла розвиткові мистецтв (хоч вони мали дуже гарну кераміку), філософських дебатів та історичної творчості. Одна з традиційних рис спартанського суспільства — мова, яка була стислою і точною. Свою назву вона дістала від рівнини навколо Спарти — Лаконіки.

Спарта стала зразком мілітаризму, спрямованого на збере­ження самих себе. Оскільки спартанці самі вирішували: війна чи мир, то обираючи війну, вони згідні були полягти на полі бою. Для всіх греків Спарта стала символом стійкості і сили. Арістотель і пізніші філософи цінували її за змішану консти­туцію, що об'єднувала три елементи урядування: монархію (царі), олігархію (рада старійшин) і демократію (асамблея).

Атени

Атени досить рано встановили своє панування над усією Ат­тікою — областю в Середній Греції. На відміну від спартан­ців, мешканці Атен не примушували жителів прилеглих око­лицьсобі служити, тому у них тривалий час не було потреби мати розвинуту мілітарну структуру. Атени — великий поліс з далекосяжними торговими зацікавленнями. Шлях до високо­го рівня життя та високої культури в Атенах не був короткий і легкий. їхніхі політичний розвиток був надзвичайно бурхли­вий і цікавий.

У давнину в Атенах був цар. Він дослуховувався до порад Ареопагу — ради старійшин. Приблизно 683 р. до Р.Х. царя замінили три, а згодом дев'ять адміністраторів-архонтів, яких обирала асамблея всіх дорослих чоловіків на рік, після якого вони ставали постійними членами Ареопагу. Так Ареопаг щороку поповнювався досвідченими кадрами, поки його чи­сельність не досягла 300 членів. Скоро він став значно впливо­віший за раду архонтів.

Перша адміністративна реформа в Атенах пов'язана з Дра­коном, який бл. 621 р. до Р.Х. оприлюднив закони про вбив­ство. Він скасував традицію родової помсти. Про ці закони в пізніші часи говорили, що вони „написані кров'ю". Публікація цих законів почала процес переваги держави над силою знаті.

У 600 p., коли у Спарті діяв Лікург, Атени переживали власну політичну кризу, спричинену перенаселенням і немож­ливістю прогодувати свою людність. Окремі землевласники по­чали здавати частину своїх земель під заклад наступного вро­жаю біднішим селянам. Якщо ті не могли повернути боргу, то ставали рабами своїх кредиторів. Конфлікти загрожували ви­литись у справжню війну. Справу було доручено архонтові Со­лону, який зайняв посаду 594 р. Солон прийняв одночасно радикальний і простий закон, який дозволив уникнути грома­дянської війни: він анулював усі сільськогосподарські борги. Всі, хто втратив свободу, були звільнені. Але землі, які вони втратили, залишились у нових власників. Це компромісне рішення дало змогу уникнути громадянської війни.

Солон провів конституційну реформу, поділивши громадян на чотири класи залежно від їх поземельних доходів, а не походження. Члени трьох вищих класів несли державну слу­

жбу. Четвертий становили ремісники і селяни — майже по­ловина населення поліса. Вони мали право голосувати в

Асамблеї. З цієї системи були вилучені всі, хто не мав влас­ної продуктивної землі, навіть торговці і митці. Ця реформа

поклала край привілеям, ґрунтованим на походженні. Вона остаточно встановила першість державних потреб над будь- якими іншими.

Однак землеробську кризу розв'язати не вдалося. Голодні і позбавлені свободи селяни стали голодними вільними гро­мадянами. Незадоволення зростало. Військовий лідер Пісістрат відчув у наростанні нового конфлікту слушну нагоду для власної кар'єри. У 561 р. до Р.Х. він зайняв Акрополь і оголо­сив себе тираном. Його двічі виганяли з міста, але він щоразу повертався і з 546 р. безперервно правив у місті до своєї смерті 528 р. Пісістрат намагався заспокоїти незадоволених, роздаючи землі, конфісковані у багатих землевласників, своїм прибічникам — безземельним селянам. Він також всіляко заохочував розвиток торгівлі і промислів, що давало додат­ковий заробіток мешканцям поліса та перетворювало Атени у важливий комерційний центр.

Пісістрат розпочав широку програму громадських робіт. Він збудував храм богині Атені та розпочав будівництво найбіль­шого в Греції храму Зевса. За правління Пісістрата почали проводити щорічні фестивалі і драматичні дійства на честь Діоніса, які стали джерелом розвитку грецької трагедії у наступному V ст. Тиранія Пісістрата, який під маскою деспо­тичних лозунґів правив цілком конституційними методами, принесла багато користі країні.

Після запеклої боротьби по смерті Пісістрата влада в Ате­нах перейшла до Клістена (Клісфена, 510), який розвинув де­мократичний устрій. Основою його реформи було заснування Ради 500, яка заступила Ареопаг. Усі мужчини після ЗО років могли бути обрані на рік до Ради, так вона постійно оновлю­валась. У пізніші часи членів вибирали киданням жеребків, щоби ще применшити вплив різних угруповань. Ніхто не міг бути об­раний більше, ніж на два терміни. Ще одна цікава процедура —

остракізм. Раз на рік атеняни визначали найнебезпечнішу для держави людину, пишучи її ім'я на черепках („остракон" грецькою). „Переможця" виганяли з міста на 10 років. Ця фор­ма демократії, незважаючи на її недоліки, проіснувала кілька століть.

Намагаючись звести до мінімуму вплив різних регіональних груп, Клістен погрупував громадян у 10 виборчих кланів, до складу кожного з яких входили селища, що безпосередньо між собою не межували. Не було жодного клану, в якому опини­лися би представники з одного компактного регіону. Рада 500 включала по 50 представників з коленого клану і тому справді була перехрестям інтересів усіх громадян поліса.

Існувала й рада архонтів, що поповнювали Ареопаг. Але основна влада була тепер зосереджена в руках звичайних грома­дян. Усі дорослі чоловіки, незалежно від того мали вони землю чи ні, брали участь в Асамблеї. Вони приймали закони, оби­рали керівні органи, вирішували питання зовнішньої політики. Оскільки право голосу мали всі учасники Асамблеї, тривалість виступів суворо регламентували за допомогою різних хроно­метрів — піскових, водяних тощо.

Після Клістена система розвивалася далі. В V і IV ст. біль­шість державних посад вже заміщувалася через процедуру же­ребкування. Навіть суд перейшов з відання Ареопагу в руки демосу, який обирав певну кількість суддів (200, 300 і біль­ше). Арістотель зауважив, що коли народ дістає контроль над судами, він стає господарем у деряеаві.

Звичайно, далеко не всі греки в ті часи і пізніше вваясали владу демосу найкращою формою керування державою. Аріс- тотель і Платон, наприклад, вважали демократію зіпсованою формою правління. Тоді як інтелектуали були засмучені пану­ванням неосвічених мас, для простих громадян ця форма ке­рування була їх найбільшою цінністю і досягненням. Греки вірили, що їх власна кмітливість, розум і вміння є достатніми для керування державою.

Такою застали Грецію перси.