III. НАЙДАВНІШІ ІМПЕРІЇ І МАЛІ НАРОДИ БЛИЗЬКОГО СХОДУ

Останнє тисячоліття до Р.Х. було часом визначних змін у людському суспільстві. За традиційною історичною періодиза­цією, цей період називається „залізною добою", що пов'язано з поширенням використання заліза у 1200-1000 pp.

Використання нових знарядь праці та зброї призвело до по­ширення зони письменних та урбанізованих народів у середи­ні першого тисячоліття від атлантичного узбережжя сучасної Іспанії на Заході до Гангу на Сході та від Аравії на Півдні до північних узбереж Чорного і Середземного морів.

Поширення меж цивілізованих та політично активних наро­дів супроводжувалося занепадом старих політичних потуг та появою нових. Постійні напади кочівників з півночі послаблю­вали Межиріччя і призвели до того, що близько 1600 р. Ста- ровавилонський царський дім занепав. Жодне місто не перева­жало в цьому реґіоні приблизно до 1200 р. Ситуація змінила­ся щойно з початком ассирійських завоювань. Ассирійці стали першою політичною силою, яка зуміла досягти повного полі­тичного об'єднання усього Близького Сходу й утворити першу велику імперію в історії людства. Перси, наступні великі „ім­ператори", збудували свою імперію на фундаменті, який їм за­лишили ассирійці, та керували нею з таким великим адмініс­тративним хистом, який у давні часи змогли перевершити лише римляни.

Хетіти

Індоєвропейці з Малої Азії піддавали постійним нападам Ва­вилонський царський дім Гаммурабі (1792-1750). Серед цих племен особливе місце займали хетіти та кассити. Хетіти — перші індоєвропейці, яких дослідники простежують поза ме­жами їх прадавньої батьківщини. Найімовірніша прабатьків­щина індоєвропейців — південь сучасної України, звідки вони просувалися на схід — в Іран та Індію, та на захід і півден­ний захід — у Малу Азію, Західну і Північну Європу.

Дослідження культури хетітів розпочалося ще в минулому столітті. Більшість сучасних дослідників вважає, що вони похо­дять з Туркестану і споріднені з давніми греками. У 1870 р. було знайдено перші написи на камені невідомою індоєвропей­ською мовою — мовою хетітів. У 1907 р. було розпочато розкопки їхнього головного міста — Хаттузи, заснованого бл. 1650 р. до Р.Х. (Боґазкой у сучасній Туреччині), де було знай­дено 20 тис. табличок з написами.

Найвизначніший полководець та правитель держави хетітів Муршілі І (бл. 1595-1520) зруйнував Вавилон, поклавши кі­нець царству, яке заснував Хаммурапі. Найбільшої потуги дер­жава досягла у XV-XIII ст. до Р.Х. Царювання сильного хетітського правителя Суппілюліуса (бл. 1380-1340) збіглося хронологічно з часами Ехнатона в Єгипті. Хетіти скористали­ся з нестабільної ситуації часів релігійної і політичної реформ у Єгипті, щоби відірвати на свою користь північну Сирію. За Рамзеса II, який безуспішно намагався повернути цю територію, між двома державами після тривалих воєн було ук­ладено угоду про ненапад (1284 р. до Р.Х.) — перший в історії людства відомий нам документ такого змісту.

Хетіти поділяли різноманітні погляди і звичаї, що були по­ширені у східних державах. Вони вірили, що цар після смерті стає божеством. Але попри це мали й деякі звичаї, властиві, як прийнято вважати, суто індоєвропейцям. До таких звичаїв належить, наприклад, більш демократичний, ніж у типово схід­них деспотіях, спосіб урядування. Усе військо хетітів творило асамблею „панкус", яка спільно вирішувала всі важливі судові справи, карала злочинців.

Влада зосереджувалася в руках невеликої кількості найпо­тужніших родин, які володіли великими землями та присяга­ли на вірність цареві. Такі стосунки з правничої точки зору

можна назвати примітивною феодальною системою. Як і їхні

сусіди, хетіти створювали правові кодекси, які характеризують їхнє суспільство як типово патріархальне.

Важливим для нас є те, що хетітське суспільство відіграло важливу роль як сполучна ланка між давньою культурою Межи­річчя та середземноморською цивілізацією, сприяло перенесенню культурної скарбниці Сходу до Європи. Між 1400-1200 pp. власне завдяки їм поширився секрет виготовлення заліза, що мало великий вплив на культуру кельтів та скитів.

Приблизно 1200 р. до Р.Х. державу хетітів знищила хвиля ін­ших індоєвропейських племен. Після цього ще кілька століть вона проіснувала, поки на сході не виросла Ассирія. Після 717 р. до Р.Х. хетітська держава повністю зникла з історичного обрію.

Хвилі кочових навал були своєрідним пульсом давньої істо­рії. Вони руйнували все, що траплялося їм на шляху, але одночасно розчищували місце для нового, давали притік наси­ченої свіжою творчою енергією крові, новий імпульс розвиткові.

Ассирійська імперія (1100-615)

Ассирійці — семітський кочовий народ, який з'явився у Ме­жиріччі бл. 2500 р. до Р.Х. Вони заснували місто Ашшур, назване на честь їхнього головного божества. Від нього похо­дить і назва народу. їхня мова — семітський діалект, дуже наближений до вавилонської мови. їхня клинописна писемність розвинулася на підставі шумерського письма.

Після 1000 р. до Р.Х. розпочався період найбільших ассирій­ських завоювань та експансії. Вони стали господарями всієї Месопотамії, включно з Вавилонією на сході, містами Палес­тини на заході та навіть Єгиптом. Протягом наступних семи століть імперія обіймала майже весь Близький Схід.

Ассирійське суспільство було військовим. Військо було дуже впливовим, добре організованим, мало досконалу залізну зброю.

Ассирійці запровадили систему податків, які повинні були сплачувати їм підкорені народи як платню за право жити мир­но. Деякі народи, такі як мешканці Юдеї, змогли при цьому зберігати відносну свободу. Інші, менше незалежні, повинні були прийняти до себе ще й представника ассирійського уряду як намісника, підзвітного безпосередньо дареві. В окремих ви­падках ассирійська адміністрація депортувала з певної терито­рії цілі народи або окремі групи, що завдавали зайвих клопо­тів. Так, мешканців Ізраїлю було розвіяно по усій імперії. За­гони ассирійського війська постійно перебували в провінціях

для підтримання порядку і лояльності місцевих мешканців.

Нову вагу мен імперії. канців усієї мовної сім'ї.

здобула мова як уніфікуючий засіб для всіх пле- Такою мовою „міжнародного спілкування" меш- ассирійської імперії стала арамейська з семітської Вона стала спільною для всього Близького Сходу, де вживали свою гебрейську мову. Арамей- з іншими поширилася в Палестині дещо піз-

окрім Палестини, ська мова поряд ніше. З джерел відомо, що цією мовою проповідував Ісус.

Мистецтво ассирійців „шкалу вартостей". Воно раженню і звеличенню мистецтво представлене

відображало їхній спосіб життя й майже повністю було присвячене зоб- царів та рельєфами,

військових. Найповніше це вирізьбленими на стінах

Палацу царів у Ніневії та в інших містах.

Останній визначний ассирійський

Ніневії

цар Ашшурбаніпал (668-627) столиці держави Ніневії бібліотеку клинописних було віднайдено, дешифровано і перекладено у Бібліотека містила різноманітні й чітко впоряд-

заснував текстів, новітні ковані тексти. На кожній табличці було спеціальне клеймо з

^у яку часи.

АССИРІЙСЬКА ТА ПЕРСЬКА ІМПЕРІЇ

написом: „Палац Ашшурбаніпала, царя Всесвіту, царя Ассирії".

Імперія занепала внаслідок навал різних племен на чолі з вавилонянами. У 614 р. до Р.Х. був зруйнований Ашшур, а 612 р. до Р.Х. — Ніневія. Ассирійці втратили контроль над своєю імперією.

Після розпаду Ассирійської імперії утворилися дві нові дер­жави — Халдея (612-539 pp. до Р.Х.) або Нововавилонське царство, та Мідія. Халдейці, які заснували царську династію у Вавилоні, були найосвіченішими астрономами давнини. Вони складали мапи зоряного неба та математично точно обчислили тривалість року. їхніми відкриттями скористалися греки, а зго­дом римляни, а від них ці знання здобули вчені середньовіч­чя й нових часів. На їхніх знаннях будували найдавніші ка­лендарні системи.

Столиця Халдеї — Вавилон — стала центром розкоші й ба­гатства. Найзнаменитіший з царів Халдеї Небухаднезар (Навухо­доносор; 604-562 pp. до Р.Х.) збудував розкішні храми, а також розбив на терасах дахів сад, відомий як „Висячі сади" — одне з семи чудес світу.

Мідія, заселена народом індоєвропейського походження, який дав назву державі, розташовувалася на сході Межиріччя. Цар­ська династія виникла тут близько 650 р. до Р.Х. Серед під­даних мідійських царів були й споріднені з ними перси.

Мідія зберегла значну частку свого престижу навіть після того, як перси її підкорили.

Перська імперія

Нову потужну імперію — Персію (сучасний Іран) — створив цар Кір (559-530). Початково, близько 550 р. до Р.Х., перси підкорили ослаблених війнами з кочівниками мідійців (різні джерела згадують, що мідійці найбільше страждали через напади скитів). Вже за кілька років вони вторглися у Малу Азію і підкорили Лідію, яку не змогли захистити ні Вавилон та Єгипет, ні грецькі міста-поліси, ні навіть пророцтва дель­фійського оракула. Правителі Лідії були найбагатшими людьми тогочасного світу. Саме вони першими в історії розпочали кар­бувати монети. Перси захопили столицю Лідії Сардіс і досягли Егейського моря, ставши безпосередньою загрозою для греків. Постійна напруга у відносинах між свободолюбними греками та новими завойовниками пізніше призвела до великої війни між цими народами.

Після підкорення Лідії Кір скерував свої війська на Халдею і 539 р. захопив Вавилон. Мешканці міста вітали його, не чинячи майже ніякого спротиву новому завойовникові. Це було пов'язане з тим, що на відміну від ассирійських загарбників, які сплюн­дрували місто, Кір поводився надзвичайно мудро і не дозволяв зайвих руйнувань чи мародерства. Його далекоглядність помітна вже й з того, як він вчинив з давніми євреями, дозволивши їм бл. 538 р. до Р.Х. повернутися до Єрусалиму й відбудувати свою головну святиню. Правда, на думку деяких дослідників, це було радше дипломатичним кроком. Кір у цей час готувався до нападу на Єгипет. Повернення євреїв у Палестину дозволяло йому мати там плацдарм для нанесення удару фараонові та забезпечувало лояльні, безпечні тили. Смерть перешкодила здійснити цей план. Але його син і наступник Камбіз 525 р. захопив Єгипет. Родюча долина Нілу увійшла до Перської імперії, у складі якої пере­бувала до 332 р. до Р.Х., поки її не захопив Олександр Великий.

Майстерним управителем величезної імперії був Дарій І (521­486). Він залишив після себе величний монумент у типовому ассирійсько-перському стилі: вирізьблений на кам'яному обе­ліску рельєф з його власним зображенням і детальним описом усіх його діянь трьома мовами: давньоперською, аккадською

та еламською (поширена у Бегістані на території сучасного Іра­ну). Вперше цей напис відчитав і проаналізував англійський

дослідник Генрі К. Роулінсон у 30-х pp. минулого століття.

Дарій провів адміністративну реформу в імперії. Уся територія була поділена на 20 провінцій, якими керували сатрапи — заступники царя. Система функціонувала дуже успішно, усіх державних службовців ретельно контролювали. Головною турботою царя було зростання величі і слави держави в ціло­му, тоді як сатрапи мали всю повноту влади і значну міру незалежності у своїй діяльності у провінціях. Вони провадили суд, вирішували фінансові справи і часом навіть питання зов­нішньої політики. Кожен з них відповідав за вчасну сплату призначених для їхніх провінцій податків. Внаслідок цього сформувалася зразкова під оглядом державотворчості і полі­тичної спадковості імперія. Розглядаючи її історію, ми прослід- ковуємо не боротьбу амбіцій, а продовження і наступність у діяльності її царів, які повністю ототожнювали себе з державою, і для яких власна велич поєднувалася з величчю імперії.

Геродот із захопленням згадував систему комунікацій пер­сів, яку розпочав будувати Кір і завершив Дарій. Велика до­рога простягалася через всю імперію майже на 1613 км від міста Суса в Еламі на сході до міста Сардіс в Лідії на заході. Ця дорога не тільки полегшувала комунікації, управління, торгівлю, але й прискорювала пересування військ.

Дарій збудував нову розкішну столицю імперії — Персеполь. Виявом його авторитету та могутності стало і карбування єди­ної для всієї держави золотої монети, яка на честь царя назива­лася „дарик", а також запровадження єдиної системи мір та ваг. Така уніфікація була важлива для комерції й оподаткування.

Ще одне визначне діяння Дарія — запровадження нової ре­лігії, монотеїстичної в своїй основі на відміну від інших віру­вань народів Сходу. Ця релігія — зороастризм, який Дарій визнав державною релігією персів близько 520 р. до Р.Х.

Пророк, який установив нову віру, називався Зороастер (Зара­тустра). Він, правдоподібно, жив після 600 р. до Р.Х. Його висловлювання, повчання та молитви зібрані у священній книзі „Зендавеста". Кілька суттєвих рис відрізняють цю релігію від інших східних культів того часу. Верховний бог, Агура Мазда, створив світ, розділив небеса і пори року. Інші божества цієї нової віри — це, радше, моральні категорії, такі як „Істина", „Праведна думка", „Благочестя". Дуалістичний характер зоро­астризму виявився у протистоянні між Агурою Маздою як уособленням Добра, з духом Зла Аґріманом. Послідовники нової віри вважали, що після тисячоліть людської історії має настати судний день і тріумф справедливості.

Спроба Дарія запровадити зороастризм як єдину релігію своєї держави скінчилася з його смертю. Нову віру швидко погли­нули давні місцеві вірування. Але вона не зникла безслідно.

Впливи зороастризму поширилися далеко за географічні і часові межі імперії та вплинули на вірування інших народів.

Дуалізм перської релігії відбився у доктрині маніхейців, яка

виникла у період пізньої античності, та у вірі альбіґойців Пів­

денної Франції у XII ст.

Заратустра жив приблизно в ті ж часи, що ізраїльські про­

роки та перші грецькі філософи, засновник буддизму Гаутама Будда та великий учитель давнього Китаю Конфуцій. Дуже незначна міра випадковості має бути в тому, що люди, які жили на такій відстані одні від одних, приблизно водночас відчули потребу дуже співзвучно заявити про свої вірування та моральні вартості, спільні для всіх людей. Але тільки Бог Ізраїлю, і ніякий інший, став Богом Західного Світу. Юдей­ський монотеїзм створив ґрунт, на якому зросли паростки двох пізніших світових релігій — християнства та мусульманства.

Малі народи Близького Сходу

Фінікія

Серед багатьох племен Малої Азії винятковий внесок у роз­виток людської цивілізації внесли фінікійці — невеликий се­мітський народ, який замешкував вузьку смугу східного узбе­режжя Середземного моря. Тут розташовувалося майже 25 фі­нікійських міст — Губла (греки назвали її Біблос), Сидон, Tip

та інші. Гірський ландшафт та відсутність родючих ґрунтів вплинули на спосіб їхнього життя, спонукали до пошуків інших засобів виживання. Але знайшли вони ці засоби не у військовій аґресії, як, наприклад, найвидатніші воїни давніх часів ассирійці. Вони спрямували свою енергію на захід — у море. Фінікійці стали найвидатнішими мореплавцями давнини. Вони навчилися будувати довгі вузькі човни з кедрового дерева, виготовляти дорогоцінну пурпурову фарбу з мушлів і торгувати нею. На межі ІІ-І тис. до Р.Х. вони здійснювали далекі подорожі у відкрите море, увійшли в гирло Нілу, здивувавши своїми кораблями єгиптян, відкрили для себе Червоне море, і назвали його Велике Зелене море. У Серед­земному та Егейському морях вони почували себе вільніше, ніж на суходолі. Купці фінікійського міста Тіру заснували на середземноморському березі Африки на межі IX-VIII ст. (тра­диційна дата — 814 р. до Р.Х.) маленьку колонію і назвали її „Нове місто" — „Карт-Хадашт" (Картаген), яке згодом стало одним з найбільших міст Середземномор'я. Фінікійці відкрили Балеарські острови, дісталися берега, який назвали „Запар" (сучасна Іспанія), де заснували місто Кадіш. Вони ж виявили, що між Запаром та Африкою море не замикається, існує протока, оточена високими скелями на зразок воріт (їх назви „Стовпи Мелькарта" або „Стовпи Геракла" по боках Ґібралтару). Через ці „ворота" вони першими вийшли в океан. Пливучи на південь, фінікійці першими в історії людства на межі VII-VI ст. до Р.Х. обігнули Африку, торгуючи деревом, вином, олією, коштовностями, прянощами, рабами. На півночі вони досягли сучасної Бретані, де бачили білявих людей у звірячих шкурах, які продавали їм олово. Ще далі, у холодних водах півночі, вони ознайомилися з жовтою застиглою масою, яку вимінювали у місцевих мешканців — бурштином. Балтійське море вони назвали Бурштиновим. Фінікійці почали будувати перші стоянки-колонії на європейському узбережжі. їх наслідували та з ними конкуру­вали етруски та греки, які також розпочали засновувати колонії в Європі. Першою з них стала грецька Массалія на півдні сучасної Франції (тепер Марсель). Таким чином, плавання фінікійців підготували географічні відкриття греків і римлян.

Землі і міста їхньої первісної батьківщини стали здобиччю хетітів та ассирійців. Значна частина фінікійців переселилася

у Північну Африку, перетворивши Картаген на потужну і во­йовничу морську державу.

Серед вірувань фінікійців варто відзначити поширений культ богині Астарти (Аштарти) та Ешмуна (грецький відповідник — Адоніс), якого вбили на ловах, але Астарта оживила його. Йому присвячувалися щорічні свята на честь оновлення життя.

Власне фінікійці придумали фонетичне письмо, в основі яко­го була абетка з 22 простих у написанні знаків-букв. Зрозумі­ло, такий тип письма був значно легший і зручніший за сотні знаків клинопису або ієрогліфічного письма. Усі фінікійські літери позначали приголосні звуки, оскільки це було важливі­ше для фонетики їхньої мови. Найдавніші написи цією абет­кою знайдено у місцевості Рас Шамра (з 29 знаків) та у місті Біблос (тепер Джебель) біля підніжжя Ливанського хребта. Останні належать до XIII ст. до Р.Х. Писали справа наліво органічним чорнилом на глиняних черепках. Написів на камені знайдено мало. Форма літер була навіяна клинописом. Назву для своєї абетки фінікійці склали з двох перших літер — „алеф", що означає „бик", та „бет" — будинок.

З IX ст. до Р.Х. фінікійська абетка поширилася у Сере­дземномор'ї. Близько 750 р. греки почали торгувати з фіні­кійцями та перейняли від них цей дивовижний винахід. Далі ця абетка розвивалася в двох напрямках — західному, від яко­го походить латина та більшість європейських абеток, і східно­му, від якого походять слов'янські абетки. На підставі фінікій­ської абетки народилися й арабська, давньоєврейська та інші.

Давні євреї

Наші знання про гебреїв ґрунтуються головно на Старому Завіті, складання якого розпочалося, на думку дослідників, у XII ст. до Р.Х. Близько 445 р. до Р.Х. Езра зібрав у цілість п'ять головних книг, а пізніші збирачі і переписувачі додали Книги Пророків. Своєї остаточної форми Старий Завіт набув між 70 та 135 pp. н.е. Давні євреї — єдиний народ, який може похвалитися таким тривалим і давнім записом власної історії.

З XX ст. до Р.Х. у Палестину проникали кочові племена зі сходу. Вони не створили об'єднаного суспільства, кожне з них

МАЛІ ЦАРСТВА БЛИЗЬКОГО СХОДУ

мало на чолі свого патріарха. Одним з таких патріархів був Авраам з Уру (на думку істориків, не шумерського міста, а якогось невідомого Уру). Яків, онук Авраама, організував це суспільство, об'єднавши 12 племен під спільною назвою Ізраїль. Саме так називають себе давні євреї у Старому Завіті. Назва „гебреї", „ібрі" не є самоназвою народу, походить з єгипетських джерел. Вона означала, ймовірно, „ті, що водять каравани,

мандрівники, чужинці". Народ, об'єднаний під цією назвою, був племінним патріархальним суспільством, на противагу урбанізованому державному суспільству шумеро-аккадців, або об'єднаній монархії єгиптян чи хетітів.

Деякі ізраїльські племена осіли у Ханаані (Канаані), інші міг­рували до Єгипту (можливо одночасно з гіксосами), де тривалий час були підлеглими різних династій фараонів. Пізніше, ймовірно у часи Рамзеса II, вони покинули Єгипет, з Мойсеєм на чолі (його ім'я — єгипетського походження). Бл. 1270 р. до Р.Х., у часи загального неспокою на Близькому Сході, вони пересікли Синайський півострів. Мойсей організував племена Ізраїлю у конфедерацію згідно з заповітом Бога, ім'я якого мало таку силу, що його забороняли вимовляти. Він закликав народ служити Богові й оприлюднив перші заповіді. На думку деяких дослідників, це був перший період, коли весь Ізраїль згуртувався, прийнявши єдиного Бога. Цей важливий момент, отже, був часом народження монотеїзму, на противагу релігій­нимтрадиціям усього тогочасного світу.

Мойсей був першим законодавцем Ізраїлю. Він залишив сво­їм наступникам повний кодекс законів, який реґулював жит­тя,аналогічний до ранніх кодексів Межиріччя. З них тільки найважливіша частина, яка стосується моральних норм (що на- загал не є типовим для інших давніх законодавчих систем), дійшла до нас у вигляді Десяти заповідей. Інший відмінний момент, якого немає у законах Межиріччя, але він став дуже важливим для давніх ізраїльтян — нормування етнічної пове­дінки через заборону мішаних шлюбів.

Заснувавши свою державу в Палестині, ізраїльтяни після 1230 р. почали просуватися на ханаанську територію. Вони ще не мали міцного централізованого уряду. В Біблії цей час описано як час правління Суддів, які були покликані мобілізо- вувати та провадити свій народ у період криз, небезпек. Але поступово розвивалася ідея міцної монархічної влади, можли­вопід впливом ханаанців, які мала таку владу. Першим ца­рем став Саул. Його наступник Давид (бл. 1010-960) захопив Єрусалим і зробив його столицею держави замість попередньо­го Геброна. Соломон, син Давида (бл. 960-920), був відомий своєю державною мудрістю. Свідчення його популярності — згадки про нього в мусульманській літературі під ім'ям муд­

рого і потужного Сулеймана. Він царював у сприятливий для Ізраїлю час, коли інші близькосхідні держави були ослаблені, та зумів використати цей мирний перепочинок для зміцнення свого царства, укладання мирних угод із сусідами, будівництва. Соломон залишив нащадкам пам'ятку, яка символізувала віру Ізраїлю та повинна була пережити віки — храм в Єрусалимі. Збудований ним палац за розмірами навіть перевищував храм. За Біблією, в його стайнях утримували 12 000 коней. Укріплюючи державу, Соломон дбав і про зміцнення війська.

Але ізраїльське суспільство виснажилось під тягарем подат­ків, праці на будовах та автократичної суворої влади. Після смерті Соломона держава розділилася на два царства. Північ­на частина — Ізраїль — згуртувалася навколо міста Сигем (Шегем), а південна — Юдея — навколо Єрусалиму. Цей по­діл спричинився до втрати політичної міцності та довгого періоду трагедії. Поділ був не тільки політичний, але й релі­гійний: царі Ізраїлю поклонялися золотому тільцеві (тілець, бик — культ, дуже поширений на Близькому Сході від Межи­річчя до Хетітської держави) та іншим чужим богам. Юдея зберігала вірність Ягве.

Ослаблений внутрішніми роздорами Ізраїль 722 р. підкори­ли ассирійці під проводом Саргона II. Провідних представників народу було переселено вглиб ассирійської території (десять за­гублених племен ізраїлевих).

Юдея залишилась єдиним єврейським царством, зберігши від­носну незалежність. Саме її нащадки відомі нам як „жиди", „юдеї", „juden", „jews". Ця назва походить від їх самоназви „Yehudim". Після падіння Ассирії (614) Юдею та Сирію 607 р. захопив єгипетський фараон Нехо (609-593). Цар Юдеї Йосія загинув у битві з єгиптянами. У 605 р. єгиптян витіснили халдейці. Нововавилонський цар Небухаднезар II підкорив усю Сирію та Палестину. Тільки Юдея підняла повстання проти нього (хоча Єремія застерігав співвітчизників проти цього повстання). Небухаднезар захопив юдейських воїнів та від­правив 596 р. до Вавилону.

У 586 р. Юдея, Tip, Сидон і Єгипет зробили останню спробу відстояти власну незалежність. Вони спільно виступили проти Небухаднезара, однак зазнали поразки. Єрусалим було захоп­лено і зруйновано. Полонених вивезли до Вавилону („вавилон­

ський полон"). Останній цар незалежної Юдеї Седекія (597­586) у цьому полоні помер. У другій половині того ж століття (539) їх повернув до Палестини перський цар Кір. Храм Соло­мона було відновлено бл. 500 р. до Р.Х., але 70 р. н.е. його знову зруйнували римляни.

У пізніші часи були короткотривалі періоди відродження юдейського незалежного царства, але поступово євреї були розпорошені по теренах інших держав і серед інших народів. Лише після проголошення незалежної республіки Ізраїль 1948 р. вони нарешті одержали право повернутися на свою історичну батьківщину і зайняти своє місце серед суверенних націй. Але незважаючи на складність історичної долі, євреї — єдиний у світі народ, який, не маючи власної держави і навіть місця для компактного проживання, зберіг свою національну та релігійну ідентичність і зумів пережити тисячоліття. Тому вони стоять осібно, як один із найзагадковіших народів й одна з найвпливовіших культур давнього світу.