II. ДАВНІЙ ЄГИПЕТ

Основою єгипетської цивілізації також була ріка. Ніл брав

воду з двох потоків: Синього Нілу, що стікав з гір Ефіопії, та Білого Нілу, що витікав з озера у Центральній Африці. Обид­ва потоки зливалися в Картумі й плили до дельти на півночі,

яка впадала у Середземне море.

вологи. Тому більшість прилеглих до долини земель була неза- селена. Пустелі одночасно служили захистом від нападів заво­йовників. Ці географічні чинники справили величезний вплив на єгипетську культуру, головними рисами якої були замкне­ність, відносно низький ступінь агресивності, вражаюча тяг- лість традиції, а також оптимізм.

Щороку, коли випадав дощ і в горах танули сніги, Ніл ви­ходив з берегів, насичуючи ґрунт свіжою водою та наносячи грубу верству родючого намулу. Після цього єгиптяни засіва­

ли поля і встигали за рік зібрати два врожаї. Щорічна повінь була початком року, від якого вони відлічували 365-денний

річний цикл — прямий попередник календаря, яким користу­ється сьогодні увесь світ. Єгиптяни виробляли значно більше

зерна, ніж їм було потрібно. Для його зберігання вони створи­ли складну систему сховищ. Значну частину вирощеної в Єгип­ті пшениці споживали греки, римляни й інші народи. Можна без перебільшення сказати, що Єгипет був житницею старо­давнього світу.

Ніл слугував ще й досконалим засобом комунікації, артерією, що сполучала найвіддаленіші кутки країни та сприяла її об'єднанню.

До нас дійшов повний список єгипетських правителів, який склав єгипетський жрець Мането 280 р. до Р.Х. для македон-

ських управителів Єгипту. Він розділив правителів на ЗО ди­настій (пізніші хроніки додали ще одну). Сучасні дослідники погрупували ці династії у періоди:

Найдавніші єгиптяни розмовляли хамітською мовою, очевид­но африканського походження.

Архаїчний період та Давнє царство

Приблизно 3000 р. до Р.Х. Менес (відомий ще як Нармер) об'єднав Верхній і Нижній Єгипет зі столицею у Мемфісі. Зас­новником Давнього царства вважається Джосер — перший фа­раонIII династії, будівничий першої піраміди. В часи Давньо­го царства правителі Єгипту зосередили у своїх руках абсо­лютну централізовану владу. Цар (назва „фараон", якою ми тепер користуємось, виникла пізніше. „Фараон" дослівно — „великий будинок", „палац") був власником усього Єгипту, всі­єї землі, а всі люди були його слугами. Він був повноважним заступником бога на землі для своїх підданих, навіть жреці знаходились в повній до нього покорі. Тільки він міг порозу­мітися з іншими богами.

Давнє царство досягло свого зеніту в період IV династії — часи найбільшого багатства і розкошів царів. Тоді велася ус­пішна війна з Лівією та Суданом. Морська торгівля з Бібло- сом на палестинському узбережжі постачала Єгиптові кедрове дерево, меблі, човни. Символами цього періоду стали три ве-личні піраміди в

Ґізі (біля сучасного Каїру), збудовані 2600­

2500 pp. до Р.Х. фараонами IV династії Куфу (грецькою — Хеопс), Кафра (Хефрен) і Менкуром.

Піраміда, за уявленнями єгиптян, давала змогу її власни­кові залишатися у розкошах після смерті. До наших часів

збереглося бл. 70 пірамід, більшість яких була розграбована

ще у давнину. Найдавніша з них — піраміда Джосера — не була такою вже велетенською, мала східчасту форму. Най­більша з пірамід — піраміда Хеопса — мала висоту майже 147 м та довжину однієї сторони приблизно 230,5 м. Площа її

основи — 5,4 га. Вона збудована з 2 300 000 кам'яних тесаних блоків, кожен вагою від 2,5 до 15 тонн. Геродот записав у

своїй „Історії", що цю піраміду будували 100 000 осіб протягом

20 років.

таного на будівництво усіх усипальниць фараонів у Єгипті, могло би вистачити на відбудову всіх руйнувань, спричи­

нених у Європі війнами за 300 років (від тридцятирічної війни до першої світової включно). Дослідники не дійшли згоди щодо походження назви пірамід. У єгипетській мові існувало слово „прмвс", значення якого нам досі незрозуміле. Найімовірнішими є теорії грецького походження назви цих величних споруд: від „пір" — вогонь, або „пірос" — пше­ниця. Піраміди свідчать не тільки про багатство, зосереджене в руках фараона, але й про його надзвичайну потугу, мож­ливість сконцентрувати велику людську енергію, повністю підкорити її своїм потребам та контролювати протягом тривалого часу.

Культи божеств та релігійні ритуали були важливою части­ною життя єгипетського суспільства. Відповідно до цієї тради­ції фараони почали додавати до свого імені частку „Ра", „Ре" на честь верховного бога сонця Ра, що означало: „Син бога Ра" (наприклад, Кафра, Носерра).

Середнє царство

Конкуренція та політичні розбіжності призвели до закін­чення періоду стабільності і початку періоду загальної анар­хії, який названо першим перехідним періодом. Крах міцної

39

центральної влади був пов'язаний зі зростаючою незалеж­ністю окремих місцевих управителів. Значну роль відіграло і вторгнення іноземців у дельту Нілу. Але поступово неста­більність таки було ліквідовано, і царі XI династії знову об'єднали країну, перенесли столицю у місто Теби (Фіви). Загальним богом країни став головний бог цього міста Амен (Амон), який об'єднався з богом Ра як Амен-Ра. На його честь був споруджений величний храм у Карнаку. Культ Амен-Ра був таким сильним, що царі наступної династії називали себе його ім'ям — Аменемхети I-IV.

Царі XII династії повністю відновили порядок, спокій і ста­більність у всьому Єгипті.

Релігія посідала надзвичайно важливе місце у суспільстві та пройшла складний шлях розвитку. Початковий політеїзм вклю­чав велику кількість божеств, як людиноподібних, так і уо­соблених у тваринах (наприклад, кішка) та персоніфікованих силах природи. Єгипетські боги — це часто химерне поєднан­ня найвидатніших, на думку єгиптян, рис людино-богів і тва­рин: символом Амена був баран, Осиріс мав голову яструба тощо. Кожне селище мало своїх головних божеств. Поступово у часи Середнього царства уклався культ Амена-Ра як головного божества пантеону. Він уособлював культ Сонця, що ніс безсмертя як державі, так і людям колективно, був їх охоронцем. Крім того, він був богом справедливості, істини, морального порядку у Всесвіті. Він не обіцяв духовного бла­гословення чи матеріальних винагород окремо кожній людині.

Поряд з солярним культом існував важливий культ Осирі- са — бога життєдайної сили Нілу та рослинності. На відміну від деяких інших народів, єгиптяни вірили у щасливе життя після смерті. Це знайшло відображення у поховальних пам'ят­ках — мастабах і пірамідах. Головна концепція цієї віри полягала у тому, що після смерті людина здійснить свої звичні

справи, але набагато краще. Так цар, який вже є богом, стане ще величнішим богом і т. д. З культом безсмертя і поєднався культ Осиріса. Леґенда розповідає, що Осиріса вбив його брат Сет, який розтяв його тіло на шматки. Але жінка і сестра Осиріса Ізис зібрала їх та магічним чином з'єднала і поверну­ла до життя. Спочатку єгиптяни вірили, що кожен фараон після смерті поєднується з Осирісом, стає ним. У часи Середньо­го царства доктрина видозмінилася: кожна людина після смерті стає Осирісом і живе в наступному житті.

Поступово ідеї життя після смерті ще більше змінилися. Смертні увірували, що постануть перед Осирісом, який суди­тиме їх за вчинками. Причому суду будуть підвладні всі: і багаті, і бідні. Виникла ідея персонального суду, і в релігію увійшла мораль. Це відкрило шлях до зловживань та збага­чення жреців, які почали видумувати різні маґічні формули, за допомогою яких можна обдурити бога та успішно пройти суд, наперед знаючи правильні відповіді.

Не можна оминути такий важливий аспект життя єгипет­ського суспільства, як мистецтво. Більша частина творів мис­тецтва, що дійшла до нас, пов'язана з поховальними пам'ят­ками і релігією. Мистецтво зародилось на реалістичних підва­линах. Художник був „санх" — той, що дає життя. З плином часу, протягом Давнього і Середнього царств, виробилися чіткі канони як у живописі, так і в скульптурі, нехтувати якими було заборонено. Протягом тисячоліть зображувались одні й ті ж пози, жести, композиції. Це значно послабило реалізм зоб­ражень, внесло певний символічний схематизм. Відомий єги­петський вислів: „Точний розрахунок — брама до усього". Отже, головна риса єгипетського мистецтва — це передусім тверді канони, певний схематизм. Основне правило: торс, зображений в одній площині, не дозволено його згинати чи викривлювати. Кожне зображення — суворо симетричне. Одна його частина ніби протиставлена іншій. Об'ємність зображення іноді досягалася поданням перпендикулярних одна до одної

площин. Зображені так фігури концентрували велику внутріш­ню напругу, динаміку, виглядали дуже величними. Інша важ­лива риса — оптимізм мистецтва. І тут також відобразився спосіб життя цього суспільства. Навіть маски мумій, обличчя сфінксів — величні, але спокійні і світлі.

Єгиптяни розвинули власну форму писемності — ієрогліфіч­ну (з грецької — „священні знаки", „різьблення"). Ключем до минулого Єгипту та його писемності став Розеттський камінь, відкритий під час Наполеонівської окупації наприкінці XVIII ст. (тепер знаходиться у Британському музеї). На камені написи вирізьблені трьома мовами: ієрогліфічним письмом, перекла­дом на єгипетський скоропис, що походить з цього письма, та на грецьку. Завдяки наявності відомої грецької мови було розпочато дешифрування двох невідомих. Вирішальний період у розшифруванні цих написів розпочався 1822 р. і пов'язаний з іменем молодого геніального французького вченого-лінґвіста Жана-Франсуа Шампольйона.

Хоча шумерські піктограми і давні ієрогліфи виникли приб­лизно одночасно, однак зв'язку між ними немає. Єгипетські зображення абсолютно оригінальні і незалежні. Окремі ієроглі­фи зображували простий малюнок предмета, який вони озна­чали. Наприклад, схематичне зображення рота позначало сло­во „рот". Але в певний момент ті ж самі малюнки почали використовувати як фонетичні знаки. Наприклад, ієрогліф „ра" з малюнком рота тлумачили як слово „рот" і звук „р". Пов­ністю розвинуте ієрогліфічне письмо стало комбінацією піктог­рам і фонетичних знаків. Взагалі єгиптяни розвинули три види письма: ієрогліфічне, силабічне (тобто склади, з яких можна було компонувати слова) та фонетичне, яке включало 24 при­голосних звуки людського голосу. Всі три способи були вклю­чені у ієрогліфічну систему вже в часи Давнього царства.

Єгиптяни навчились виготовляти досконалий матеріал для письма з папірусу — рослини, якої вдосталь росло на берегах Нілу. Ця рослина дала назву сучасному паперові. Очеретинки папірусу вкладали навхрест, промочували, стискали під пресом та сушили, після чого з них виготовляли листи та згортки. Завдяки сухому клімату частина з них дійшла до нас у доброму стані, зокрема з останніх періодів існування держави.

Єгиптяни залишили після себе багату і різноманітну літерату­ру. Часто вона тісно пов'язана з їхнім способом життя, мітологі- єю та вірою у потойбічний світ. їх гімни оспівують різних бо­жеств, перемогу царів над смертю. Різноманітні тексти, відомі як „Книга померлих", представляють собою різні чари, закли­нання та інші способи успішного досягнення потойбічного світу.

Інший відомий літературний жанр — інструкції, або „наста­нови мудрості". Це книги, у яких мудрець дає поради, як до­сягти успіху у різних життєвих справах, навчає правильної поведінки, лояльності. Наприклад: „Будь мовчазний — це кра­ще за квіти. Говори тільки якщо можеш розплутати складнос­ті. Говорити тяжче, ніж робити будь-що інше. Зігнися перед тим, хто є над тобою" тощо.

Відома також єгипетська лірична поезія, пісні. До появи гре­ків, жодна з давніх літератур не відзначалась більшою різно­манітністю, багатством і шармом.

У науках єгиптяни були визначними астрономами, математи­ками та медиками. Астрономія, спостереження за зірками потрібні були для визначення точних термінів повеней і початку циклу сільськогосподарських робіт; математика — для будівниц­тва; медицина — для лікування і бальзамування. Вони створили досконалий календар, його основою стали щорічні спостереження за Сиріусом — найяскравішою зіркою на небосхилі. Її раннє сходження передувало розливу Нілу. Вони також створили місячний календар, який використовували у релігійних обрядах.

Єгиптяни заснували аритметику і геометрію; винайшли опе­рації додавання, віднімання та ділення, але не додумались до поняття кратності (користувалися серією додавань). Вони ви­користовували десяткову систему обчислення, але ще не мали позначки для нуля, запровадження якого стало заслугою араб­ської культури у середньовіччі.

Єгиптяни досягли високої точності у вимірюванні, обчисли­ли площу трикутника, відношення обводу до діаметра кола — з точністю до 3,14. Вони знали як обчислити об'єм куба, пі­раміди, циліндра, півкулі.

У медицині, поряд з магічними, розвивались справжні діагностич­ні та лікувальні галузі. Уже в часи Середнього царства єгипет­ські медики були вузькими спеціалістами (очні і зубні лікарі, лі­карі шлунку, хірурги тощо). Вони створили перший каталог ліків.

Крім того, єгиптяни досягли успіхів у металургії, склоробстві, подарували людству папірус і багато інших важливих винаходів.

Нове царство або Єгипетська імперія

Нова катастрофа наприкінці ХІІ-на початку XIII династії пе­рервала успішний суспільний і культурний поступ Середнього царства. Нею стало вторгнення гіксосів приблизно 1720 р. до Р.Х., яке розпочало другий перехідний період. Історики не ма­ють певності щодо походження цих нападників. Вони прий­шли, очевидно, з Сирії та Палестини. Назву гіскосів подав Ма- нето, вона, ймовірно, означає „правителі з чужих країв". Ра­зом з ними в Єгипті, можливо, з'явилися давні євреї.

Панування гіксосів тривало близько 130 років і було справ­жньою трагедією для спокійних, замкнених у своєму середо­вищі єгиптян. Закінчився період спокійного і розміреного, як плин Нілу, життя, закінчився період ізоляції. Єгипет вклю­чився в загальнолюдське життя і контакти. Крім того, гіксоси принесли з собою кінні колісниці і бронзову зброю. Тим вони якби підготували свою власну поразку. У 1570 р. до Р.Х. єгипетські воїни з Теб вигнали гіксосів з дельти Нілу назад до Малої Азії. Настав докорінно новий період єгипетської історії — період Нового царства.

Протягом XVIII династії правителі, які відтепер дійсно на­зивалися фараонами, відновили державу і надали їй певних військових рис. їхні впливи поширилися на Малу Азію, де вони зіткнулися з іншим великим царством — хетітами, про яких ми будемо згадувати далі. Ці дві держави були в той час наймогутнішими царствами і одночасно останніми знач­

ними державами бронзової доби. XVIII династія знаменита ще й тим, що її представляла перша велика жінка-прави- телька давніх часів Хатшепсут — донька Тутмоса І. Вона

була одружена зі своїм братом по батькові Тутмосом II, який

помер 1504 р. до Р.Х. Після його смерті амбітна цариця не

захотіла залишити трон на користь сина Тутмоса III. Вона зай­няла трон як реґент при малолітньому фараонові, а насправді правила як цариця. У 1503 р. до Р.Х. вона оголосила себе царицею, за волею бога Амена. Цей державний переворот їй допоміг здійснити головний міністр Сененмут.

Цариця провела кілька військових кампаній, але найбільше їй хотілося залишитись у пам'яті нащадків великою будівель­ницею: „Я відновлю те, що зруйноване, я підніму те, що за­лишилося в уламках після азійців у Дельті".

Вона збудувала собі великий поховальний храм у „Долині царів", стіни якого списані історією її кар'єри. Цариця здій­снила торговельну експедицію в Пунт, на південь Червоного моря та в Синай.

Цариця мала намір передати трон своїй доньці, яка, однак, померла раніше за матір. У 1482 р. до Р.Х. померла сама Хатшепсут. Тутмос III зайняв трон і намагався стерти з лиця землі всі згадки про жінку, яка його скривдила. Але частина її храму уціліла.

Тутмос III, що правив приблизно до 1436 р. до Р.Х. — один з найвидатніших полководців давнього Єгипту. Він здійснив 17 військових кампаній в Азії, досягнув Євфрату. Його на­ступники — Аменхотеп II, Тутмос IV, Аменхотеп III — про­довжували його військові і дипломатичні успіхи, обкладали підкорені народи податками, розширювали династичні зв'язки. Багато ізраїльтян у цей період стали єгипетськими рабами. Фараони увіковічнювали свої діяння, будували розкішні храми богам у Карнаку і Луксорі.

Нове царство потрясла велика внутрішня війна — релігійна (на жаль, не остання в історії людства). Конфлікт виник з незгод між фараоном та представниками знаті і жрецтва, ко­жен з яких наполягав на зверхності свого бога. Релігійна бо­ротьба набула політичного характеру і стала насправді фор­мою боротьби за владу. Але ця подія мала й інший, загально­людський, а навіть гуманістичний, вимір. Вона надала періоду Нового царства якоїсь особливої чарівності.

Проблема полягала у тому, що за Нового царства жрецтво перетворилося у могутню касту з величезними апетитами. Особ­ливо піднеслися тебські жреці бога Амена. Скромні колись хра­ми стали величезними і помпезними. їм належала третина усієї землі та кожна п'ята людина. До їхніх рук майже повністю перейшла політична влада.

Один з фараонів XVIII династії Аменхотеп IV (1379-1362) з самого початку свого царювання протиставив традиційному богові Амену-Ра поклоніння культу Атона, як сонячному теплу,

а згодом вогню. Його концепція сонячного бога була виповнена щирим людським теплом. Але фараон і надалі представляв себе єдиним посередником між богом і людьми. Він змінив своє ім'я на Ехнатон („завгодний Атонові"). За сприянням своєї жінки Нефертіті (яка прийняла ім'я Нефер-Нефру-Атон — „прекрасна, як краса Атона") він намагався послабити впливи жреців і аристократів з Теб. Столиця була перенесена з Теб до нового міста Ахетатону („обрій Атона") біля сучасного містечка Ель-Амарна, де фараон звелів збудувати храм Атона. Він склав величний гімн на хвалу Атона, вітаючи його як творця світу.

Навіть мистецтво цього періоду видозмінилося. Канонів вже не дотримувалися так суворо, фігури стали пластичніші, людяні­ші. Атона ніколи не персоніфікували, зображували у вигляді сонячного диска, з якого ллється дощ живильних променів з маленькими долонями на кінцях, розкритими до людства.

Храми і зображення інших богів наказано було знищувати. У цей час формується поняття про бога не просто владнішого і потужнішого за інших богів, а про бога єдиного. Виникає своєрідний монотеїзм. Атон не має жодного людського чи тва­ринного уособлення, він був життєдайною силою, творцем не тільки Єгипту, але Всесвіту. Атон був творцем морального по­рядку у світі, підпорою людяності. Подібна до цієї концепція

монотеїзму, опертого на єдність, праведність та милосердя Боже, утвердилася лише 600 років пізніше, в часи юдейських

Пророків. Але є в цій концепції одна суттєва відмінність від монотеїзму народів Азії. Ехнатон усе ж таки ототожнює себе з

Атоном. Тільки він і його сім'я служать богові. Єгипетський народ служив фараонові і його сім'ї, ніс свої молитви і дари

до нього як до їх посередника і втілення божества.

Незважаючи на зусилля, які Ехнатон витрачав на впрова­дження нової віри, консервативне жрецтво та більшість єгип­тян продовжували вклонятися Аменові-Ра. Стара віра була при­вабливою для єгиптян ще й культом Осиріса, що обіцяв щас­ливе життя після смерті і ласку якого можна було випросити дарунками чи спритністю. Спроби реформи закінчилися разом зі смертю (не виключено, вбивством) фараона.

У політичному вимірі миролюбність Ехнатона — великого реформатора чи просто мрійника й ідеаліста — призвела до

того, що Єгипет послабив свої впливи в Малій Азії. Палестина і Сирія були втрачені.

Тому наступники фараона швидко повернулись до старих бо­гів і старої політики. Перший з них, Тутанхатон, змінив ім'я на Тутанхамон, залишив Ахетатон, який пізніше був зруйно­ваний, і повернувся у Теби. Тутанхамон правив усього сім років і був похований із засліплюючою розкішшю. Його похо­вання відкрив 1922 р. Говард Картер. Це поховання зі всіма своїми скарбами та вінком з польових квітів на саркофазі ста­ло однією з найвидатніших знахідок в історії єгиптології.

Фараони наступних XVIII і XIX династій продовжували під­тримувати старий культ, відновлювати сильну центральну вла­ду та впливи в Малій Азії. Один із них, фараон Сеті, повер­нув Єгиптові частину Сирії і Палестину. Рамзес II бл. 1300 р. до Р.Х. провів велику битву з хетітами у Кадеші в Палестині. Війна між єгиптянами та хетітами була тривалою, виснажли­вою та безрезультатною. Лише 1284 р. до Р.Х. було укладено мир. Рамзес II використав мирний час на будівництво і увіко- вічнення себе. Він перейменував Таніс у дельті Нілу на свою честь. Є відомості, що він використовував примусову працю ізраїльтян. Але саме за нього ізраїльтяни під проводом Мой- сея покинули Єгипет. У Карнаку фараон завершив ґрандіозний колонний зал на честь Амена-Ра. Навпроти храму в Луксорі він збудував величну ґалерею-вхід з шести колон, що зображу­вали його. Найбільше досягнення Рамзеса II — храм, виру­баний у скелях уздовж Нілу в Абу-Сімбелі. Сучасне будівниц­тво в Єгипті призвело до того, що храм опинився під водами штучного озера. Але міжнародна група інженерів зберегла для нащадків ці зразки єгипетського мистецтва: зовнішні монументи вирізали зі скель і підняли над рівнем води.

Єгипетська імперія все більше поступалася силою потугам нових держав Азії. Протягом XII ст. більшість завойованих територій була втрачена. Останній визначний фараон — Рам­зес III — правив у 1182-1151 pp. З середини X до кінця VIII ст. трон посідала династія лівійців, а після них — династії нубійців або ефіопів. У 670 р. до Р.Х. Єгипет захопили асси­рійці (зробив це попередник Ашшурбаніпала Есаргаддон, що царював у 680-669 pp.), які протримались тут, проте, лише

сім років. Після цього Єгипет на деякий час відвоював неза­

лежність. У 525 р. до Р.Х. країну захопили перські загони царя Камбіза, і вона вже не змогла звільнитися. На території, де єдина велична держава проіснувала майже три тисячі років, нова самостійна державність відновилася лише за два з поло­виною тисячоліття. Але це був уже інший народ, релігія, куль­турні, суспільні та політичні традиції. Це вже інша „історія". Лише течія Нілу залишилася незмінною, та Сиріус так само щовесни сходить над долиною великої ріки. І невеликий хрис­тиянський народ коптів протягом багатьох століть зберігає у своїй літургії сильно змінену мову стародавніх єгиптян.