Яхве - бог ізраїльтян

Іудейський Яхве (від біблійної тетраграми Yhwh) має, на думку А. Голана, вира­жені риси ранньоземлеробського Чорного бога [47, 227]. Так, він грізний у гніві, являється людям у вигляді вогню (у «Второзаконії» Яхве названий «вогонь, що пожирає»), проявляє себе вихором, громом і блискавкою, посилає дощ.

Як свідчить Біблія, у давніх євреїв наполегливо тримався звичай поклонін­ня бику, у тому числі і серед шанувальників Яхве. Нерідко вівтарі Яхве були подіб­ні критським дворогим вівтарям. Епітет «бик» застосовується щодо Яхве в кількох місцях Біблії. Яхве також уявлявся (а іноді зображався) в I тис. до н. е. у вигляді Місяця. У давніх євреїв збереглися такі пережитки культу Чорного бога, як ри­туальні обмивання, розпалювання вогнів, святкування молодика, вшановування гір, дубів і джерел, звичай поховання померлих в печері та ін. Євреї, які після руйнування першого храму (VI ст. до н. е.) оселилися в Елефантині (Єгипет), по­клонялися Яхве і його дружині Анат. Ім’я Яхве, за А. Голаном, один з варіантів імені бога у західних семітів у давнину: Яхву, Яху, Яв. Воно зафіксоване у багатьох єврейських іменах у формі Єво (Єхо). У єврейській мові збереглося слово Ях (бог Місяця) як одне з імен їхнього бога. Мабуть, це і є його основне ім’я, яке з суфік­сом -hu («він») дало форми Яху, Яхве тощо (тобто «Він Ях») [47, 223].

Угаритсько-фінікійський Єво (Yw) в одних текстах ототожнюється з Ямму, в других — бореться з ним; його дружина — Анат за іншими версіями цього міфу була дружиною Баала (Бела, Балу). Ях на мові стародавніх єгиптян означає Мі­сяць (тобто Яхве буквально: «Він Місяць»), а Яху — це один з епітетів Сета. Як- хус (Iacchus) — одна з форм імені Вакха-Діоніса. Ім’я давньоєврейського Яху (Yahu), імовірно, є варіантом аккадського Еа (Неа), до якого додавалися епітети «госпо­дар землі», «господар річок і джерел», «бог глибин», «співак» і який набував образ змії. Аккадський Еа — це шумерський Енкі. Варіанти імені Ях, Яхве, Ямма з носо­вим приголосним ведуть, ймовірно, до імені Чорного бога Іма, Яма (Yima, Yama) [47, 223].

Можна провести паралелі переліченим іменам. Наприклад, в Ріґведі Яма — бог смерті, який дав людям вогонь, першопредок. У шумерській міфології Їм (Yim) — бог бурі. В Авесті згадується Їма, який колись царював над світом. У ки­тайській міфології Янь — володар загробного світу, схожий з давньоіндійським Ямою. В Китаї відомий також Янь-гун — бог водної стихії, Янь-ді (di по-китайськи означає «земля») — бог вогню. Громовержець Хуан-ді (Ху-ян-ді) був чотириликим, а його священними тваринами були ведмідь, дракон, черепаха, ящірка і йому була присвячена планета Сатурн — типові атрибути неолітичного Чорного бога, бога землі і пекла [47, 215].

Отже, коріння образу єврейського бога Яхве сягають глибини доісторичної епохи, де він був пов’язаний з водним і підземним світом, з образами козла і змія, люд­ськими і фалічними жертвопринесеннями, що вказує на нього як на божество «низу», протилежне за своєю природою солярно-уранічному «верху» світобудо­ви. Особливо яскраво цей образ божества «низу» представлений в угаритсько- му міфо-поетичному циклі про Балу, який зберігся до наших днів на глиняних табличках III тис. до н. е., тобто задовго до появи у євреїв культу Яхве. На образах цього циклу ми детально зупинялися в другому томі нашого видання [116, II, 526­531], однак, враховуючи актуальність теми, якої ми торкнулися, варто коротко повторити його основні сюжети.