Виникнення нартського епосу

^Іа думку А. Кіфішина, зв’язок з «протошумеризмом» виявляє і нартський епос кавказьких народів, у якому виокремлюється два різночасових шари: більш давній, східний, що зберігся у південних осетинів, і менш давній, західний, що дійшов до нас в абхазькій (а потім і адигській) традиції.

Відповідно до епосу Сатана виховувалася в карданів (карсанів) роду Ала- гата (жерців), які жили тоді в районі сучасного Горі. Її син Созирко (можливо, від аккад. — «істинний цар») локалізується поблизу нинішнього Тбілісі, серед дареджанів — «молодших синів» володарів гір. Наявність «аккадських» ізоглос у південноосетинському епосі і повна їх відсутність у західному ареалі вказує, на думку А. Кіфішина, на автохтонність «старших братів», які локалізуються на те­риторії Грузії, заселеної південноосетинами, і де створюється ядро протокуро- аракської культури (тут, очевидно, і відбувається їхній контакт із протоеблаїтами,

* Гішбаре ототожнюється у протошумерський період із солярним божеством Кабта, а останній — з богом Кулла (і через нього — з Урашем), який також має солярні риси [62, 657].

виділеними в куро-аракській культурі пізніше). Перші покоління нартських ге­роїв боролися з велетнями й амазонками у країні протоеблаїтів.

Отже, вважає А. Кіфішин, у відповідь на походи карсанів з району Горі в область Карса, де жили протомушки (витіснені сюди з району Синопа на річці Галіс протошумерами), протомушки (картлі й кахетинці) опинилися в Грузії. З часом войовничі мегрели та свани витіснили звідси вайнахів (предків чеченів та інгушів, залишилися самі лезгини), а потім абхазів і південноосетинів — до Кав­казького хребта. Частина осетинів і вайнахи відступили на північ Кавказького хребта, де осетини поступово «зіранилися», зіткнувшись з носіями катакомбної і зрубної культур, тобто з кіммерійцями і скіфами. Там серед них і склався (вже як епос, а не міфоритуал) епос нартів і дареджанів, який ми розглянемо у відпо­відному розділі. У шумерів такі цикли поем виникли навколо нових богів (Енкі) і героїв (Гільгамеш) [62, 557].

важко судити, як насправді відбувалося становлення сучасної цивілізації, але, на думку, наприклад, А. Кіфішина, для з’ясування її джерел необхідно залучати не тільки археологічні артефакти, а й міфоритуальну традицію середземномор­ських і причорноморських народів. До неї, зокрема, належить і нартський епос, з безліччю збережених найдавніших реліктів, що зіставляються з грецькою мі­фологією, і Біблія, що відображає ідею «блукання» далеких предків конкретних народів [62, 558-562], а також сказання і міфи давніх індоєвропейських етносів, які стикалися у своїй довгій історії як з іберійсько-кавказькими, так і семіто-ха- мітськими етносами. Водночас, як свідчать наведені вище дослідження, необ­хідним життєзабезпечуючим підґрунтям архаїчних міфоритуальних комплексів виступало автохтонне населення території сучасної України, де розташоване найдавніше святилище Кам’яна Могила і де відбувався основний етногенез індо­європейців.