Виникнення культу Аполлона
Аполлон захоплює давнє місце для пророкувань у Дельфах, убиваючи його охоронця і володаря — хтонічного змія Піфона, під яким вгадуються риси дельфійського пра-Діоніса. За смерть потворного «віщого» дракона, шкідливої змії Піфона Аполлон повинен спуститися в підземний світ для очищення від драконової крові.
За оволодіння Дельфійським оракулом Гея намагалася скинути Аполлона в Тартар. Аполлон спускається в Аїд і проводить там довгих дев’ять років (Плутарх вважає, що це не земні роки, а великі роки, тобто зодіакальні кола, що дорівнюють (25920 років X 9) близько 234 тис. років), після чого повертається у верхній світ світлим і непорочним Фебом. Змію Піфону споруджується в Дельфах гробниця, йому віддають релігійну шану і він також повертається до еллінів в образі Діоніса. Боротьба і штучне примирення в орфізмі двох дельфійських персоналій — Аполлона і Діоніса — є основною подією в розквіті класичної Еллади [82, 34~35\.На думку В. Іванова, створення синкретичної дельфійської релігії є справою штучною, плодом свідомої релігійної політики, що прагне звеличення аполлоній- ського начала за рахунок зменшення діонісійського. Підрив діонісійських сил загрожував загибеллю суспільства і окремих особистостей, оскільки йшлося, на думку В. Іванова, «про стихійні спалахи руйнівного вогню, про буревії неприборканого давнього хаосу, про аномалії свідомості і сліпе порушення продукованих громадськістю норм суспільного ладу і душевної гігієни. Діонісійство було неспроможне розвинути із себе етичні начала, не було сталим, що необхідно для обґрунтування релігійного авторитету» [82, 36]. Аполлон, навпаки, «виявився могутнім і суворим захисником, етично нормативною духовною владою, що набула всезагального визнання, — богом міжплемінним і наднародним, а тому і загальнонаціональним...» [82, 37]. Попри те, Аполлон повинен був переважити вплив Діоніса, бога жінок і плебейських мас, тому що він був богом чоловіків і аристократичної еліти, тобто богом батьківської влади, яка бореться з вищістю материнських прав і жіночим культом в релігійній свідомості народу. Дельфійське жрецтво одержало перемогу, хоча в деяких еллінських центрах (наприклад, у фесплітському) ще довго зберігалась архаїчна оповідь про Богиню-Ніч і Ероса з культом Бога-бика (Діоніса) [82, 38].
За давньогрецьким поетом Піндаром (близько 518-442 або 438 р. до н. е.), Діоніс з’явився в Дельфах значно раніше за Аполлона, і з’явився він в якості віщуна Богині-Ночі (згодом через Піфона провіщала богиня Феміда). Звідси, вважає В. Іванов, перші відомі менади в Дельфах: «Чорна» і «Обуянна». Остання знаменує пришестя Діоніса, а перша, давніша, ніж Діоніс, являє первинний культ «темної богині». Сама пророча сила при цьому належить, як і раніше, Ночі, а її провісник — лише її голос. За новою концепцією, Аполлон виступає як начало самостійне, а замість чоловічого пророка з’являється передвісниця Піфія, яка говорить те, що навіює їй Аполлон, а не божество темних надр. Боротьба з давнім Піфоном, за В. Івановим, сприймається з цієї точки зору як подолання Хаосу Логосом (тобто Словом) [82, 38-39]. У більш пізні часи Логосом називали Ісуса Христа.
Піфія, за Піндаром, — це дельфійська «бджола» і вона разом з іншими «бджолами» зводить у Дельфах Аполлону дивовижний храм, який він переносить до Гіпербореїв. Відчуження Артеміди, одвічної співпрестольниці Діоніса і очіль- ниці жіночих оргіастичних сонмів на користь Аполлона, сестрою якого вона стає, відбилося в Дельфах тим, що на Діонісовій вершині двоголового Парнасу було споруджено святилище Діоніса, а на вершині Фебовій — спільне святилище Аполлона і Артеміди. Щодо доби, яка передувала поділу Парнасу між Діоніном і Аполлоном, то Піфія називає лише жіночі божества, які володіли дельфійською ущелиною, — це Гея, Феміда (та сама Мати-Земля) і нарешті, Феба (сестра Аполлона за пізнішою версією). Інакше кажучи, Діоніс давніший у Дельфах, ніж Аполлон, а жіноче підземне божество давніше самого Діоніса і від «першопровісниці» Геї до Піфії Аполлона культове панування в Дельфах належало жінці [82, 40-43].