Гроб Піфона-Діоніса і символічний триніжник

Піфоновим гробом вважався дельфійський храмовий омфал — яйцеподібна кам’яна споруда (він же «пуп землі»). В епоху Аполлона цей «пуп землі» нази­вався «Фебовим вогнищем» і був місцем священних очищень, які здійснювались кров’ю жертовної свині.

Титанами отрока Загрея, первинного Діоніса-Піфона, сина змія-Зевса і змії-Пер- сефони, орфіки оповідали, що його серце було чи то проковтнуте батьком, чи то поховане Афіною Палладою (ще одна іпостась Великої богині) під горою Парнас, чи то Аполлон поховав під тією ж горою останки божественного змієподібного немовляти. Останнім перевтіленням переслідуваного Титанами Загрея-Діоніса був бик. З орфічної точки зору, що ґрунтується на найдавнішому синкретизмі теріоморфних культів — одвічному зміїному культі гірських менад і культі крит­ському, перенесеному в Дельфи, — між змієм і биком встановлюється містичний зв’язок: бик — місячно-грозова, змій — хтонічна іпостась того самого бога. Згідно з цими переконаннями бик у світі живих стає змієм у світі мертвих, щоб знову відродитися биком. Звідси давній вислів: «батько змія — бик, бика батько — змій». Піфон вважався мешканцем хатини, як і багато інших зміїв, і ця хатина уявлялась як первинна «куща», культ якої донині зберігається в іудейській релігії, де відзна­чається свято кущей [82, 43-46\.

Отже, Дельфійський омфал є одночасно гробницею Піфона-змія і Діоніса- немовляти, над якою здійснювалися таїнства Ночі. З’єднувальною ланкою між епохою Ночі і Змія та епохою нового Діоніса є, на думку В. Іванова, виникнення уявлення про божественне немовля і викриття змія як новонародженого людино­подібного бога. При цьому найдавнішою подружньою парою у Дельфах (від якої, можливо, і з’явилося це немовля) вважалися Гея і Посейдон. У Дельфах, очевидно, зіштовхнулися критські жерці зі своїм прадіонісійським тотемом дельфіна та ор- гіастичної жриці темної Геї і підземного Змія, які викликали з могильних надр невідомого бога — чи то немовля, чи то нареченого. Це поєднання прадіонісій- ського критського культу з релігією гірських менад і являє вперше повний склад Діонісової релігії — коли менади впізнають образ та ім’я народженого немовля- ти-змія.

Триєдиний устрій, який символізував триніжник, був звичайним в жіночих релігійних спільнотах. При цьому первинна тріада може ще посилюватися в по­трійну. Наприклад, за віршем давньогрецького поета Феокрита (кінець IV — поча­ток III ст. до н. е.), три сестри Семели (смертної матері Діоніса) з їх трьома сон­мами споруджують три вівтарі Семелі і дев’ять її сину (разом із Зевсом) — Діонісу. Дев’ять чоловіків і дев’ять жінок утворюють жрецькі колегії Діоніса. При цьому для Діонісових жерців властиве переодягання в жіночий одяг і нестриження волосся, що вказує на архаїстичні матріархальні корені цього культу. Водночас зустріча­ються священні колегії, які не відповідають принципу тріади. Наприклад, чотир­надцять герер в Афінах пояснюється орфічним походженням звичаю, запозиче­ного з Єгипту, де тіло Осіріса було розчленоване на чотирнадцять частин. Помітні також сліди найдавнішої дихотомії, яка, ймовірно, відповідала одвічному чолові­чо-жіночому дуалізму оргіастичної релігії [82, 54~67\.