Осетинська релігійно-міфологічна система
Осетини (оси, яси) — один з давніх народів Кавказу, формування яких пов’язане з аборигенним населенням Північного Кавказу — творцями Кобанської культури і зі сторонніми іраномовними народами — скіфами, сарматами й особливо аланами (з I ст.
н. е.). Внаслідок осідання останніх на Центральному Кавказі корінне населення сприйняло їх мову і багато рис культури. У XIII ст. могутня аланська держава була розгромлена монголо-татарами, після чого чимало осетинів-аланів пішло в Монголію й особливо в країни Східної Європи (наприклад, в Угорщині осіла велика компактна група алан, що іменує себе ясами, але втратила рідну мову). Основним традиційним заняттям осетинів, які залишилися в гірських ущелинах Центрального Кавказу, є землеробство (пшениця, кукурудза, ячмінь, просо) і скотарство. Будинки осетинів, як і іраномовних таджиків, поділяють на чоловічу і жіночу половини. Пам’ятниками традиційної архітектури є багатоярусні (3, 5 і більше) бойові вежі, замки і язичеські святилища. Віруючі осетини здебільшого православні християни, але є і мусульмани [77, 401-404].У формуванні осетинських вірувань, таким чином, брали участь скіфо-сар- мато-алани і місцеві племена Кобанської культури бронзового віку Центрального Кавказу (у ХШ-ХГУ ст. значно вплинули татаро-монголи). Головним джерелом вивчення осетинської релігії є нартський епос, що створювався з УШ-УЛ ст. до н. е. до ХШ-Х!У ст. н. е. і з яким ми познайомилися у другому томі цього видання [65, II, 277-292]. Найдавніші шари нартського епосу сягають скіфо-сарматської епохи і відображають багато скіфських звичаїв (чарівна чаша, поховальні обряди, звичай клястися вогнищем, способи гадання, умертвіння старих, відсікання в убитого ворога правої руки, обряд побратимства та ін.). Участь іранського компонента виражається в походженні імен епічних героїв (наприклад, Уархаг, Ахсар, Уризмаг, Ацамаз), а також божества (Уастирджі, Уацилла, Тутир) і нижчих персонажів (уаїгі).
Давньокавказький компонент становить верховне божество Хуцау, а також деякі персонажі (Афсаті, Сафа, Цоппай), ряд місцевих і родових культів (Реком, Хохи дзуар, Таранджелоз та ін.). Відповідно до епосу нартське суспільство складається з трьох родів [74, I, 57, 141, 183; II, 265]:• Ахсартагката — займає верхній квартал нартського поселення (ім’я означає «сила», «хоробрість», «героїзм») і включає в себе два покоління найславетніших героїв: Уризмаг і Хамиц — старші, Сослан і Батрадз — молодші;
• Алагата — займає середній квартал, відрізняється розумом і ніколи не бере участь у військових походах нартів (у будинку цього роду відбуваються постійні бенкети, там зберігається нартська чарівна чотирикутна невичерпна чаша уацамонга і там же відбувається знищення нартських старих — їх отруюють за столом або присипляють);
• Бората — населяє нижній квартал, відрізняється своїм багатством (численними чередами худоби і табунами коней), а також своїм підбурюванням інших, тобто не має елементарного почуття честі.
Усі нартські міфи можна поділити на чотири основних цикли [74, II, 265]:
1) сонячні міфи групуються в основному навколо Сослана й Ацамаза: народження Сослана, одруження його на дочці Сонця, боротьба Сослана із сонячним божеством, загибель Сослана від сонячного божества. Нартські герої часто рідняться і дружать з божеством Сонця, а в піснях Ацамаза оспівуються головні сонячні божества (Уастирджі, Уацилла, Фалвара та ін.);
2) тотемні міфи: згідно з нартською легендою, що сягає коренями глибокої давнини, нартське плем’я пішло від синів Уархага (давньоосет. «вовк») — Ахсара й Ахсартага (нагадує римський міф про Ромула і Рема, вигодува- них вовчицею). Згідно з даними фольклору, родоначальником одного зі скіфських племен-саків (осет. «олень»), що жили в Середній Азії, був олень. У багатьох нартських сказаннях олень також виступає як тотем. Про широке шанування змії як тотему свідчать зображення на давньоко- банських бронзових сокирках;
3) грозові і богоборчі міфи з найбільшою силою виражені в циклі про Батрад- за, в яких Батрадз, наділений усіма рисами божества грози, бореться із солярно-уранічними божествами Уациллою, Уастирджі, Ойнамі (після прийняття аланами християнства, відповідно: Св.
Ілля, Св. Георгій, Св. Іоанн), а також із зедами (ангелами), що, на думку сучасних релі- гієзнавців, відображає боротьбу язичницьких нартських культів з християнством, де загибель Батрадза в боротьбі з уранічними божествами або Сослана — із сонячним божеством означає перемогу християнства. Зрештою гинуть усі нарти;4) теогонічні, антропогонічні й етногонічні міфи — це міфи про Уризмага і Сатану, що мають одну матір Дзерассу, але різних батьків (Уризмаг — від Ахсартага, сина Уархага, Сатана — від небожителя Уастирджі). Разом з ними з’являються на світ перший кінь і перший собака. Сатана при цьому виступає, як і Сослан, як культурний герой. Найдавнішим міфологічним мотивом нартського епосу є мотив близнят: Ахсар — Ахсартаг, Ха- миц — Уризмаг, як найстарші нарти.
У нартському епосі відзначаються паралелі між образом грозового божества Батрадза, культами скіфів і давніх арійців: занурення в море меча Батрадза і культ меча у скіфів та аланів; способи загартування Батрадза і бога меча у скіфів; народження нарта Батрадза і давньоарійського бога Індри. Корені богоборчих мотивів в осетинських віруваннях йдуть від головного героя даредзановського епосу Амрана (груз. Амірані), у сказанні про яке добування вогню становить один з центральних сюжетів (як і в давньогрецькому сказанні про Прометея). Даредзановський епос формувався впродовж багатьох століть під впливом грузинського й остаточно сформувався в пізньому середньовіччі. Розвиток осетинського пантеону в давньому нартському епосі (що має, як відзначалося, подібне походження з грузинсько-да- редзановськими переказами) пройшло через два головних періоди: дохристиянський і період після прийняття осетинами-аланами християнства [74, II, 266].