Сарматські вірування
З IУ-Ш ст. до н. е. скіфів зі сходу починають тіснити племена сарматів, споріднені з савроматами, які жили у скіфську добу за Доном. За легендою, розказаною Геродотом [IV, 110-117], савромати пішли від союзу юнаків із племені царських скіфів з амазонками — племені жінок-войовниць, що походять від грецького бога війни Ареса і Гармонії (дочки того ж Ареса і Венери-Афродіти).
Легендарні амазонки жили в Малій Азії (на ріці Фермодонт) або в передгір’ї Кавказу і Меотіди (Азовське море). У певну пору року амазонки вступають у шлюб з чужоземцями (або сусідніми племенами) заради продовження роду, віддаючи (або убиваючи) хлопчиків і залишаючи собі дівчаток. Амазонки були озброєні луком, бойовою сокирою, легким щитом, самі виготовляли собі шоломи й одяг. Їхнє ім’я нібито походить від назви звичаю випалювати у дівчаток ліву грудь для зручнішого володіння луком. Амазонки поклонялися Аресу і лунарній богині полювання Ар- теміді, що носить епітети «убивці» і «ведмежої богині», проводячи весь час у битвах. Амазонкам приписували заснування міста Ефеса (XII ст. до н. е. — час існування «амазонських республік») — торговельного, ремісничого і релігійного центру в Кармі (західне узбережжя Малої Азії), де містилося одне із семи чудес світу — храмid="Picutre 252" class="lazyload" data-src="/files/uch_group75/uch_pgroup256/uch_uch7121/image/image495.jpg">
І версія (за Геродотом)
ІІ версія (за Діодором)
ІІІ версія
Рис. 23. Різні версії походження скіфів
Артеміди Ефеської. У грецьких міфах про амазонок та їх боротьбу з олімпійськими героями (наприклад, проти Геракла і Тесея, проти ахейців на боці троянців) відобразилися, на думку сучасних дослідників, елементи доіндоєвропейського матріархату [16, 1416; 74, I, 63-64, 107-108; II, 449].
В амазонському мотиві походження сарматів також прийнято бачити відображення досить високого положення жінок у сарматському суспільстві. До рубежу нашої ери сармати захопили всі причорноморські степи, однак про вірування цього народу відомо ще менше, ніж про давніших — скіфів. Наявні короткі вказівки давніх авторів у поєднанні з особливостями поховального обряду дають змогу вважати, що сармати, як і скіфи, понад усе шанували вогонь. Про аланів, одне з найсильніших і найдавніших на історичній арені сарматське плем’я, відомо, що вони поклонялися Марсу у вигляді меча, який втикали в землю (Амміан Марцел- лін). Цей звичай дуже близький до культу скіфського Ареса. У деяких сарматських комплексах (у тому числі в нижньому Поволжі) знайдені вироби середньоазійських торевтів (зразки металевого карбування, тиснення, художнього лиття), прикрашені сюжетними композиціями, що дають змогу припускати близькість вірувань середньоазійських народів того періоду і сарматів. Деякі такі вироби відтворюють мотиви, характерні для античного діонісійського культу, адаптовані, очевидно, у сармато-середньоазійському середовищі. В епоху тісних контактів сарматів з античними колоніями Причорномор’я, насамперед з Боспорським царством (існувало в Північному Причорномор’ї в V ст. до н. е. — IV ст. н. е.), складаються синкретичні вірування, що увібрали в себе елементи різних релігійно-міфологічних систем [74, II, 450].
Таким чином, сарматська релігійно-міфологічна система була досить близька до скіфської: у ній існували культи меча, вогню, коня. Голий меч, віткнутий у землю, символізував бога війни. Вогненний культ відправляли жінки-жриці (на зразок грецького і римського культів Гестії і Вести). Коневі приносили жертви (також і коня). Померлих ховали в курганах, поряд з ними клали їжу і необхідні речі [14, 208].
Походження сармато-аланів показано на рис. 24.
Рис. 24. Походження сарматів