Таджики і їх вірування

Таджицька релігійно-міфологічна система являє собою сплав елементів іран­ської релігії, ісламу і власне таджицьких уявлень. Таджики становлять основне населення Таджикистану — держави Середньої Азії (територія внутріматерикової Азії, на якій, як зазначалося, крім Таджикистану розташовані Узбекистан, Киргиз­стан, Туркменістан, а також Південний Казахстан) [16, 1141].

Усі ці народності й племена займалися в оазисах і долинах землеробством на базі переважно штучного зрошення, а в гірських і степових районах — скотарс­твом і різноманітним ремісничим виробництвом. У II ст. до н. е. у Бактріюпроникли юечжі, яких багато дослідників зараховує до тохарів і саків-масагетів. Одна з їхніх гілок — кушани — створили могутнє Кушанське царство. Це царство виникло з то­харського князівства в Бактрії (нині територія Афганістану і частково Узбекис­тану і Туркменістану), очоленого плем’ям (або родом) кушан (називалося також Тохаристан). У період свого розквіту Кушанське царство охоплювало значну час­тину території сучасної Середньої Азії, Афганістану, Пакистану, Північної Індії і, можливо, Синьцзяну (Східний Туркестан) [16; 93, 615, 1100].

З утворенням у VI ст. н. е. Тюркського каганату підсилилося проникнення тюркських етнічних елементів, а до часу арабського завоювання (VIII ст.) на тери­торії Середньої Азії виокремилися три основних етнічних області: согдійська на півночі, ферганська на північному сході і тохарська на півдні. Согдіана (або Согд), огортаючи басейни рік Зеравшан і Кашкадар’я, була одним із давніх центрів цивілізації в середині I тис. до н. е. і одночасно державою з головним містом Ма- раканда (Самарканд). Согдійська мова відноситься до іранської групи індоєвро­пейської сім’ї мов, а її нащадком є ягнобська мова [16, 1119]. З утворенням дер­жави Саманідів (династія правителів Мавераннахра, тобто межиріччя Амудар’ї і Сирдар’ї з містами Самарканд і Бухара) у ІХ-Х ст. завершується і процес форму­вання етнічного ядра таджиків, що було тісно пов’язане з поширенням загальної фарсі-дарі-таджицької мови. Держава Саманідів (875-999) зі столицею в Бухарі ут­ворилася після розпаду Арабського халіфату і поєднувала свого часу значну частину території Середньої Азії [16, 669, 1119; 77, 507].

З Х ст. почався процес багатовікової асиміляції таджиками східноіранських за мовою народів, у тому числі памірських народів і ягнобців. Ягнобці (народ у Таджикистані, який живе в середній течії ріки Ягноб) говорять на ягнобській (но- восогдійській) мові східно-іранської підгрупи іранської групи індоєвропейських мов. Були навернені в іслам сунітського типу й піддані таджицькій асиміляції. Памір­ські народи — це група народів високогірних долин Західного Паміру на території Таджикистану, що традиційно займаються орним землеробством, заснованим на штучному зрошенні, і відгонно-пасовищним скотарством (язгулемці, рушан- ці, бартангці, шугнанці, ішкашимці, ваханці та ін.). Говорять памірськими мовами східно-іранської підгрупи індоєвропейської сім’ї (писемності не мають), у той час як таджики сформувалися на основі західноіранськоїмови (фарсі), що стала в Сасанід- ській державі мовою культури і науки. Основними елементами в етногенезі памір­ських народів були бактрійці, тохари, давні сакські і дардські племена, а культура цих народів сягає головним чином тохарів [77, 406, 507, 664].

З кінця Х ст. політична перевага в Середній Азії перейшла до тюркомовних народів. Усі нові кочові хвилі тюркських, а пізніше і монгольських племен проникали на терени осілого таджицького населення, яке поступово тюркизувалось. Сьо­годні більшість віруючих таджиків — мусульмани-суніти. Споконвічним заняттям таджиків є орне землеробство в поєднанні зі скотарством. Традиційні селища компактні, тісно забудовані, з лабіринтом кривих вулиць і тупиків, в які виходять плоскі дахи і глухі стіни будинків та огорож-дувалів. Традиційним одягом у тад­жиків (чоловіків і жінок) є тунікоподібна сорочка, широкі шаровари, тюбетейка, халат. Основою харчування є хліб (корж) і молочні продукти (у тому числі масло і сир), а також манти (великі пельмені), бараняче і яловиче м’ясо, овочі і фрукти. Таджицький фольклор багатий і різноманітний: пісні, чотиривірші (рубаї), каз­ки, розповіді-анекдоти (наприклад, про Ходжу Насреддіна) та ін. [77, 508-509].