Система таджицьких вірувань
Таджицька релігійно-міфологічна система складалася у взаємозв’язку з віруваннями сусідніх народів (тюркських, особливо узбеків, народів Ірану й Індії). Вона охоплює насамперед сферу нижчої міфології, де демони поділялися на переважно добрих (пері) і злих (аждаха, деви, албасті, аджина, шайтани, гул).
Наприклад, злий демон Аждаха, що уявлявся зазвичай в образі багатоголового дракона, сягає індійського й іранського Ажи-Дахака, що був відомий і тюркомовним народам Малої і Середньої Азії, Казахстану, Північного Кавказу, Поволжя і Західного Сибіру під ім’ям Аждарха [74, I, 50]. Албасти також широко була відома серед народів тюркського і кавказького кола як злий демон, пов’язаний з водною стихією (зазвичай уявлялася у вигляді потворної жінки з довгим розпущеним світлим волоссям і великими грудьми, які вона закидає за спину). Аджина також уявлявся в образі жінки, що раптово перетворювалася на велетку, або у вигляді різних тварин, найчастіше козла [74, I, 44, 55]. Гюль-ябані («Пустельний демон») бере свій початок від мусульманського гул (джини жіночого роду) і живе в пустельних місцях або гірських лісах: цей демон людиноподібний, відрізняється великими розмірами і неприємним запахом, покритий сіркою або чорною шерстю, має вивернуті назад ступні. Являючись людям, він розмовляє з ними на їхній мові і нерідко пропонує боротися, але здолати його можуть тільки фізично сильні люди [74, I, 340, 342].Пережитки дуалізму збереглися в таджиків у розподілі днів, чисел, квітів тощо на щасливі і нещасливі. У фольклорі переважна роль належить епосу з героїчною особистістю в центрі (Рустам, що зберіг риси богоборця, переможця де- вів). Розвинене шанування праці (особливо землеробської) та її продуктів (хліба, борошна, молока та ін.). Збереглися також пережитки культу тварин — собаки, бика, корови, коня. Відомі міфи про Шохі Морона — «Зміїного царя», що живе в позахмарних гірських височінях, — володаря гірських змій і драконів.
Простежуються також пережитки анімістичного уособлення природи: шанування Сонця, Місяця, води, гірських вершин, дерев, квітів, вогню. Збереглися в таджиків і уявлення про душу-птаха (голуба) [74, I, 564].Уявлення про персоніфіковану душу пов’язані з культом предків. Авестійські фраваші (духи предків) з утвердженням ісламу отримали арабське найменування арвох. Спочатку культ предків був, очевидно, пов’язаний переважно з культом матері-прародительки, а згодом — з чоловічими предками. Наприклад, у віруваннях таджиків і узбеків покровителькою сімейного щастя, а також патронесою прядіння і ткацтва була Бібі-Сешанбі (тадж. «Пані-вівторок»). Слово «вівторок» у її імені вказує на день тижня, присвячений цій богині. Існує подібний до західноєвропейської казки про Попелюшку міф, у якому Бібі-Сешанбі у вигляді благовид- ної старої жінки допомагає бідній дівчині. Розповідь про Бібі-Сешанбі читалася на обрядовій трапезі, в якій брали участь тільки жінки (зокрема, після весілля). Близький до образу Бібі-Сешанбі й інший жіночий персонаж таджицької міфології Бібі-Мушкількуша («Пані, яка усуває труднощі»), яку кликали на допомогу в нещастях. Її днем шанування була середа [74, I, 171].
З культом предків пов’язане також вшановування покровителів ремесел — пірів (перс. «старець»). З утвердженням ісламу багато давніх пірів були замінені мусульманськими персонажами: Нух (Ній) шанувався як заступник теслярів, Дауд (Давид) — як оборонник ремесел, пов’язаних з обробкою металу, Муса (Мойсей) — як захисник вівчарства та ін. Водночас збереглися і доісламські піри, наприклад покровитель землеробства Бобо-Дехкон, який наділений рисами культурного героя (він винайшов плуг і проклав перший зрошувальний канал), а в XIX ст. часто ототожнювався з Адамом (його епітет — «дід-хлібороб»). До культу предків, мабуть, сягає і шанування чудотворців — чильтанів (тадж. «сорок людей») — могутніх святих, керуючих світом. Якщо хтось з чильтанів помирав, ті, що залишилися, обирали з людей гідного посісти його місце (звичайний епітет чильтанів — «невидимі святі»). У таджиків чильтани шанувалися також як покровителі кондитерів і вважалися шаманськими духами-помічниками [74, I, 176, 565; II, 314, 629].
Космогонічні уявлення таджиків ґрунтуються на образах «двох великих батьків»: Матері-Землі і Батька-Неба, які походять від Авести і Вед. З останніми пов’язаний зафіксований у деяких груп таджиків образ діда-громовика Камбара, в основі якого лежать доісламські уявлення. Відповідно, з жіночим началом асоціювалися весна і літо, а з чоловічим — зима й осінь, оскільки в цю пору року небо посилає запліднюючі землю дощі і сніг, завдяки яким виростають весняно-літні квіти й інша рослинність. У таджиків збереглися також і жіночі персоніфікації неба і грому: відомі мати-небо, бабуся-небо (момо-хаво), бабуся-грім, хмари-корови, що проливають дощ-молоко на землю [74, I, 565].