Населення Гірського Алтаю за скіфських часів
Аналізуючи фізичний вигляд племен Гірського Алтаю за скіфських часів (VII-IV ст. до н. е.), С. Руденко була відзначена надзвичайна розмаїтість типів. Збереглися останки, наприклад, короткоголового, широколицього антропологічного типу середнього зросту з монголоїдними ознаками.
Однак фізичний тип основної маси населення Алтаю в цю епоху був європеоїдним, про що свідчать, наприклад, останки довгоголового чоловіка високого зросту (близько 180 см) і великої фізичної сили. Інші чоловіки і жінки з гірськоалтайських курганів також були європеоїдного типу з каштановим волоссям, хвилястим і тонким. Цей досить чітко виражений європеоїдний тип скіфського періоду наближається до давнього на Алтаї афанасіївського типу. Водночас у знатних родинах значне місце належало особам з явно вираженим монголоїдним компонентом (проникнення зазначеного компонента на захід спостерігається не пізніше VII ст. до н. е.) [89, 335-338].Племена Алтаю в розглянуту епоху належали, вочевидь, до тієї групи серед- ньоазійських племен, які, подібно до саків, були європеоїдами і, ймовірно, були тими племенами, які китайські джерела називали юечжами. Якщо на захід від Алтаю, у його передгір’ях, жили аргіпеї (що відокремилися колись від царських скіфів), то на Алтаї і на південному сході від них жили близькі за культурою сакам юечжі, тобто геродотівські «грифи, що стережуть золото» (зображення грифів — одне з найчастіших на Алтаї скіфської епохи). Скіфи і савромати у Східній Європі, масагети, саки, аргіпеї і юечжі в Азії становили в расовому відношенні одну сім’ю народів. Гірськоалтайські юечжі протягом ряду століть у культурних відносинах стояли значно вище своїх сусідів — хунів і лише наприкінці III ст. до н. е. союз хунських племен, що склався в Монголії на чолі з вождем Моде, завдає поразки племенам Південного Сибіру і Середньої Азії. Той факт, що на Алтаї не виявлено археологічних пам’яток пізніше III ст.
до н. е., що примикають до курганної культури, свідчить про зникнення в якийсь короткий період індоєвропейських племен Алтаю. Очевидно, військові події, пов’язані з просуванням хунів на захід, що почався на межі III-II ст. до н. е., спонукали скотарів Алтаю відкочувати у західносибірські степи, а також Казахстан і далі на південь. Надалі надбання цієї культури, що зазнала також впливу Китаю (починаючи з V ст. до н. е.), простежується в культурі тюркського етносу аж до сучасної культури киргизького і казахського народів [89, 338-340].Загалом Казахстан і Центральна Азія наприкінці I тис. до н. е. знають кілька основних угруповань кочових племен, що прийшли з території сусідньої Джун-
гарії на північно-західну периферію давньокитайської держави. Це, за китайськими династичними хроніками, се, юечжі, усуни і сюнну [44, 24~32\:
• се багатьма дослідниками ототожнюється із саками або спорідненими з ними племенами східно-іранського кола;
• юечжі одні дослідники вважають іраномовними, інші — тохаромовними. При цьому розрізняють «малих юечжі», яких співвідносять з тохарами, і «великих юечжі», яких ототожнюють із саками-масагетами. Під тиском хунів (сюнну) юечжі осіли на землях саків (се) у долині ріки Ілі (територія Джунгарії), після чого вони піддалися нападу з боку усунів. Великі юечжі після цього втікли на захід (бл. 160 р. до н. е.). У другій половині II ст. до н. е. вони розташовувалися північніше Сирдар’ї, а в I ст. до н. е. завоювали землі південніше Сирдар’ї. Внаслідок цих складних процесів саме великі юечжі, як думає багато дослідників, заснували велику Кушанську імперію;
• усуни (приблизно означає «онуки ворона») також є, ймовірно, одним зі східноіранських племен (хоча деякі вчені думають, що вони говорили мовою тохарів). Приблизно у 160 р. до н. е. усуни, як зазначалося, виганяють юечжі з Джунгарії і майже відразу після цього з’являються в Південно-Східному Казахстані;
• сюнну (хуни) розташовувалися на схід від первісних володінь юечжі в районі Тянь-Шаню.
У результаті завоювань сюнну затвердили свій вплив на величезній території Внутрішньої Азії (від Східного Туркестану до озера Байкал). Під тиском китайців сюнну наприкінці II ст. до н. е. поступово відходять на захід, а в середині I ст. до н. е. розколюються на північних і південних. Північні сюнну вирушили в похід на захід і вели війни з усунями, ухуанями й іншими сусідами. Деякі дослідники вважають сюнну-хунів предками гунів, які створили в перших століттях нашої ери величезну імперію на території Євразії. При цьому більшість учених вважає сюнну тюркомовними, другі — монголомовними, треті — палеоазіатами (близькими до єнісейських кетів), четверті — іраномовними, і нарешті, п’яті вважають їх конгломератом племен, які об’єднували різні групи населення;• канцзюй — ще одне плем’я кінця I тис. до н. е. — початку I тис. н. е., що мало тісні контакти з юечжі, усунями, сюнну і китайцями. Канцзюй були значним народом у Согдіані, вони дали ім’я Самарканду (див. кольорову вклейку, рис. 28) і проживали певний період у районі Ташкента. Дослідники пов’язують етнонім «канцзюй» з тохарським терміном «камінь», що має паралелі в орхонських написах. Разом з тим більшість учених зазвичай вважає канцзюй китайських хронік іранцями, тісно пов’язаними з тохарами юечжі. Очевидно, канцзюй прийшли на Сирдар’ю разом з тохарами і юечжі в складі одного руху на захід зі східних регіонів, після чого вони розійшлися в різні сторони. Далі канцзюй увійшли до складу ефталітів, а пізніше, здогадно, були тюркізовані і дали початок кільком тюркським племенам, у тому числі печенігам. Канцзюй, таким чином, містить у собі тохарські, іранські й тюркські етнічні елементи. На північний захід від володінь канцзюй, що сягали східного узбережжя Аральського моря, жили племена сарматів і аланів.