Археологічні культури і слов'янські племінні об'єднання в І тисячолітті н. е.

Археологічні матеріали в міру їх нагромадження розширюють джерельну базу для вивчення особливостей слов’янських літописних племен та їхніх об’єднань.

На межі ер слов’янські компоненти відомі лише у двох культурах: Зарубинецькій на території України і Білорусі, де _.они були основними, і Пшеворській на території Польщі, де основним був германський компонент.

У наступних століттях (друга половина І—III ст.) слов’яни- зенеди на території України представлені пізньозарубинець- кими і волино-подільськими (зубрицькими) пам’ятками.

У III ст. н. е. в середовищі слов’янських племен - венедів - зиникли культурно-етнічні групи, які надалі, до утворення Київської держави, розвивалися самостійно. Серед них - Київська культура у Верхньому Подніпров’ї та велика за :воєю територією багатоетнічна Черняхівська культура між Прип’яттю та Десною на Півночі, Чорним морем і Дунаєм на Півдні. Ці культури завершили венедський період в історії їлов’ян на території України.

Наприкінці IV ст. н. е. на історичній арені з’являються зазви ще двох слов’янських племінних об’єднань - склавинів "а антів. Назва склавини - це латинізована форма самоназви їлов’ян, яка поступово поширювалася на всі слов’янські длемінні об’єднання, у тому числі й на антів.

У результаті інфільтрації склавинів в ареал Пеньківської культури антів та інтеграційних процесів уже в першій поло- _>ині VII ст. назва «анти» замінюється назвою «слов’яни». Цьому сприяли і спільні походи на Візантію, і переселенські лроцеси, і боротьба з аварами. Від назви «анти» залишилася лише традиція, яка, за Літописом, відродилась лише у XII ст. у формі «Україна».

Археологічно ці дві групи племен виражені Празько-Кор- *ацькою та Пеньківською культурами, які виникли на основі слов’янської частини носіїв Черняхівської культури на тери­торії України в V ст. н. е. у поєднанні з Київською.

Носії Київської культури Верхнього Подніпров’я не отри­мали писемного етнонімного виразу.

В історії східних слов’ян І тис. н. е. простежуються дві лінії розвитку. Перша характеризує південну групу племен, що ме­жує з провінціями Риму, а потім Візантії, друга, північна, верхньодніпровська, рух якої веде на північний схід у межі сьогоднішніх Білорусі та Росії, а тодішніх - балтських та угро- фінських племен. Цей поділ зумовлений розколом на дві час­тини волино-подільської та зарубинецької груп з приходом готів наприкінці II ст. н. е. на територію України.

Які ж процеси визначали розвиток східнослов’янських пле­мен у УПІ-ІХ ст., напередодні утворення Київської держави?

На території України замість трьох етнокультурних груп (празько-корчацької, пеньківської, колочинської) виникає лише дві споріднені культури: Райковецька та Волинцівсько- Роменська. Основою виникнення цих груп була Празько-Кор- чацька культура склавинів у інтеграції з Пеньківською куль­турою антів. Це культури правобережних племен (волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, хорватів) і сіверян Лівобе­режжя, що стали предками українського народу.

Колочинська група слов’яно-балтських старожитностей у процесі подальшого розселення слов’ян на північ і північний схід у верхів’я Волги стає основою створення північно-східних балто- та фінно-слов’янських угруповань у процесі їхньої слов’янізації. Це предки російського народу. Частина носіїв Колочинської та Банцерівської культур, а також Райковець- кої, слав’янізуючи балтів, стала основою створення північно- західної групи слов’ян - предків білоруського народу.

За даними мовознавства, після того як східні слов’яни у УІІ-ІХ ст. розселилися на великих просторах від Карпат до Волги, їхня мова розчленувалася на три великі діалектно-те­риторіальні групи: північнослов’янську, східнослов’янську і південнослов’янську, що стали підґрунтям для формування відповідно трьох східнослов’янських мов: білоруської, росій­ської, української.

Нині документально доведено, що У-УІІ ст. - це період антів та склавинів, про що сказано вище. До приходу варязьких дру­жин у Подніпров’я тут не було слов’янських прарусів чи русів. Отже, мова склавинів та антів у У-УП ст. - це не мова русів і не мова всіх східнослов’янських племен, а лише їхньої півден­ної частини. Видатний український вчений-історик М. Гру- шевський вважав, що анти, а сьогодні доведено, що і склавини, були предками південно-західної групи східних слов’ян, яка стала предком українського народу.

Північно-східну окраїну східнослов’янського світу сло­в’янські племена поступово почали займати з кінця У-УІ ст., хоч окремі елементи слов’янської матеріальної культури в балто-фінському середовищі простежуються і в більш ранній час. Вивчаючи процеси розселення слов’ян із лісостепової час­тини межиріччя Дніпра та Дністра на південь у Подунав’я, а з Верхнього Подніпров’я на північний схід у верхів’я Волги, можна дійти висновку, що вони характеризуються приблизно однаковими історичними закономірностями. Слов’янське на­селення осідало на чужі місцеві культури та інтегрувалось у місцеве середовище. Поступово поглинаючи його, слов’янські групи самозмінювалися, творили свої окремі культури та мови.

На відміну від південно-західних племен, що у УПІ-Х ст. формувалися на місці, на своїй корінній території в межиріччі Дніпра і Дністра на основі місцевого склавино-антського насе­лення, на нових землях у зв’язку з поглинанням місцевих субстратів формувалися нові етнічні групи з новим етно­графічним забарвленням. Фактично народжувалися нові на­родності. За археологічними матеріалами, спостерігається ви­разна закономірність, яка полягає в тому, що етнографія слов’янських племінних об’єднань УШ-Х ст. втрачає своє первісне обличчя в міру віддаленості від отчих земель і за­своює багато культурних рис чужого населення.

Важливим питанням етнокультурної карти Східної Європи останньої чверті І тис. н. е. є визначення культурних ознак племінних союзів та племен, згаданих Літописом.

їх вважали територіальними об’єднаннями, окремими етнічними та етнографічними групами, політично-геогра­фічними утвореннями. Виходячи із сучасних археологічних джерел, які фіксують окремі великі культурні ареали, що ха­рактеризуються спільними етнографічними рисами, можна вважати, що вони відображають великі етнополітичні об’єднання певних груп літописних племен, своєрідні союзи племен княжіння напівдержавного типу. Це стосується, зок­рема, Райковецької культури, яка покриває все Правобереж­жя від Дніпра до Західного Бугу і Сяну, де, за Літописом, жи­ли дуліби та похідні від них бужани, волиняни, деревляни, хорвати, тиверці, уличі, поляни. Вони разом із Лівобережни­ми сіверянами становили одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка і економічно тяжіла до Подунав’я, на відміну від північно-східної групи слов’ян, що разом з балтами і фінами була зорієнтована на Балтику (табл. 14).

Одним із найдавніших східнослов’янських племінних об’єднань напівдержавного типу, яке утворилося вже в VII ст., тобто на етапі Празько-Корчацької культури, є дуліби. Літо­писець згадує їх у зв’язку з нападом на них аварів. Дуліби, а потім теж саме населення під назвами бужани і волиняни за­ймали територію Західної Волині та Верхнього Подністров’я. Вони у VI-VII ст. становили стрижень склавинської спільноти на території українського Правобережжя.

Справедливо вважають, що назви «бужани», «волиняни» утвердилися пізніше, ніж назва «дуліби», і означають одне й те саме плем’я. Коли саме змінилася назва, сказати важко. У всякому разі раніше IX ст., оскільки історичні джерела на цей час на згаданій території вже знають волинян.

Багато спеціальних досліджень присвячено визначенню те­риторії, яку займало об’єднання дулібів. Нині історичні відо­мості та дані топоніміки доповнюються новими археологічни­ми дослідженнями. Порівняння всіх цих даних дає підстави говорити про єдність матеріальної культури всіх правобереж­них східнослов’янських племен, котрі Літопис розміщає в ме­жах території, яка на півночі сягає Прип’яті, на заході займає басейн Західного Бугу і Сяну, на сході доходить Дніпра, на півдні заходить у басейн Верхнього та Середнього Дністра та верхів’я Пруту (табл.

Якщо спиратися на топонімічні дані, то назва «дуліби» і похідні від неї зустрічаються на цій же території (табл. 15).

Ряд вчених, спираючись на писемні повідомлення араб­ських авторів, зокрема Аль Масуді, дійшли висновку про існу­вання з VI ст. на території Волині й Прикарпаття племінного союзу східнослов’янських племен, що об’єдналися навколо дулібів-волинян. Цей союз можна вважати початком держав­ності східних слов’ян - предків українців.

Археологічні дослідження на Волині й Поділлі вказують, що на цій території вже тоді існували такі соціально-еко­номічні передумови, за яких виникнення племінних напівдер- жавних об’єднань було можливе.

Табл. 14. Археологічні культури УПІ-Х ст. на території України

І - Райковецька; II - Волинцівська; III - Роменська) та слов’янські літописні племена

Табл. 15.

Дулібське племінне об’єднання не було довготривалим. Во но розпалося на окремі племена, так і не досягнувши своєї деі- жавної завершеності. Але близька етнічна спорідненістг дніпро-дністровських племен незаперечна. Вона ілюструється входженням до однієї культурної зони, що в УІ-УІІ ст. хараь теризується Празько-Корчацькою, а в УПІ-ІХ ст. Райковецг кою культурами, які виростають одна з одної.

На окрему увагу серед племен, що входили в дулібськя племінне об’єднання, заслуговують хорвати, які після йог< розпаду утворюють у Прикарпатті великий племінний союз Археологічно вони також представлені пам’ятками Райко вецької культури. Географія хорватських городищ та мпринаймні вони їх не згадують. Навіть ім’я «венеди» - це зафіксована в римських писемних джерелах І—II ст. назва праслов’ян, яку германці перенесли зі своїх західних не­слов’янських сусідів на східних сусідів - праслов’ян.

Археологічно певні групи венедів входять одним із компо­нентів у багатоетнічну, в основі германську, Пшеворську культуру межиріччя Вісли та Одри.

Другий етап вкладається в хронологічні рамки V-VII ст. У ньому закріплюється поділ венедів на три окремі групи: ве­недів, антів і склавинів. Етнонім Sklave (склавини) - латинізо­вана форма самоназви «слов’яни», що визначає рівень їхньої самосвідомості і починає поширюватися на всі слов’янські племена. Верхня межа другого етапу позначена появою три­надцяти нових племінних груп на території Східної Європи і багатьох таких же груп у Середній Європі, відомих київському автору «Повісті минулих літ». їхня кристалізація вже відно­ситься до третього етапу. Знаменним в історії слов’ян того часу було їх велике розселення за межі історичної прабатьківщини, що стало основою формування нових слов’янських груп, замішаних на субстратах захоплених регіонів - зародків май­бутніх слов’янських, в тому числі і східнослов’янських народів.

Другий етап позначається великою активністю слов’ян на історичній арені Європи. «Через гріхи наші вони тепер бушу­ють повсюдно» (Йордан, 1960, с. 90). Візантійські автори, зок­рема Йордан і Прокопій Кесарійський, не тільки називають три великі союзи племен: венедів (у вузькому розумінні), склавинів та антів, а й визначають місця їхнього проживання. Це дає можливість пов’язати їх з певними конкретними архео­логічними культурами.

Археологія для цього етапу знає п’ять археологічних куль­тур, три із яких - Дзєдзіцька, Празько-Корчацька та Пеньків- ська - належали відповідно венедам (у вузькому розумінні) - предкам лехітів, склавинам (слов’янам) та антам, що у При­карпатті, на Волині та Подніпров’ї стали предками українців, на Балканах - предками сербів, болгарських слов’ян, хор­ватів, словенців та інших, а склавини в Середньому Подунав’ї були біля витоків предків словаків, морав’ян, чехів та півден­них слов’янських груп на території Німеччини. Носії Коло- чинської та Іменьківської культур, асимілюючи балтський та угро-фінський субстрат, створюють фундамент для формуван­ня предків білорусів та росіян. Остання група була найвід- даленішою від римських та візантійських провінцій, тому її конкретна тогочасна етноназва залишилася невідомою для візантійців, а відтак і для нас.

Отже, за археологічними матеріалами, диференціація слов’ян на початку та у середині І тис. н. е. дещо розмаїтіша, ніж за писемними джерелами. Разом з тим, сьогодні стало оче­видним, що ранньосередньовічні слов’янські культури вже у УІ-УП ст. визначили всі ті регіони на території Середньої та Східної Європи, де почались процеси зародження сучасних слов’янських народів. Вони у поєднанні з лінгвістикою визна­чають шляхи їхнього визрівання та спорідненості. І як би сьо­годні не дискутувалось питання походження та етноплемінної приналежності перших слов’янських ранньосередньовічних культур У-УП ст. н. е., вони мають свої різні підоснови і пред­ставляють різні групи слов’янства, кожна з яких проходить свій шлях історичного розвитку.

Перехід від першого до другого етапу позначено досить різки­ми змінами характеру матеріальної культури. Розпад Римської імперії, поява тюркського населення в українських степах на зміну іраномовному, відхід германських готів - усе це змінює систему економічних і політичних зв’язків. Деяке збіднення слов’янських культур раннього середньовіччя, тимчасова втра­та технології виробництва високодосконалого гончарного посу­ду відображають певний розрив у надходженні культурних імпульсів з античних провінцій. Римські впливи припинилися, а візантійські ще не набули достатньої інтенсивності.

На цей етап припадає початок боротьби південної групи східних слов’ян з тюркськими кочовиками придніпровських степів, поразка антів у боротьбі з аварами, їхня інтеграція зі склавинами і зникнення з писемних джерел їхнього імені - антів (окраїнних). Цей етнонім з’явився лише через п’ять століть у 1187 р. вже у формі «Україна». «За ним же (переяс­лавським князем Володимиром Глібовичем) Україна багато потужила» (Літопис Руський, 1989, с. 393). Літопис пам’ятає про пригнічення аварами дулібів, які започаткували перший міжплемінний союз на землях Північного Прикарпаття та Волині з центром на Зимнівському городищі VI-VII ст. н. е. Саме цей союз, про який пише аль Масуді, а не надуманий ка- ганат слов’янських русів, був зародженням тих державотвор­чих процесів на хронологічному зрізі склавинів, які в наступ­ний період, пройшовши через склавино-антські племінні об’єднання, завершились утворенням Київської держави, хоч не без допомоги норманських князів - Рюриковичів.

Третій етап в історії слов’ян датується VIII-X ст. Він позна­чається утвердженням їхньої самоназви в історичній літера­турі. Тепер дуже рідко вживається етнонім « венеди ». Історичні джерела називають велику кількість конкретних племен. їхні поселення та городища густо вкривають значну частину Євро­пейського континенту від верхів’їв Дніпра, Дону і Волги на північному сході до Подунав’я та Балканського півострова на півдні; на заході сягають окраїн Північної Балтики (м. Любе- ка, у гирлі Ельби).

Незважаючи на глибоку диференціацію слов’янського світу, племена були свідомі свого слов’янського походження. Слов’янами їх називають майже всі тогочасні писемні джере­ла. Найзнаменнішою віхою в історії слов’ян того часу було ви­никнення слов’янських держав. Причому першими з’явля­ються слов’янські держави не на корінній слов’янській тери­торії, а в регіонах, де слов’яни оселилися на римський лімес (Болгарія, держава Само, Велика Моравія), що є незаперечним доказом впливу античних центрів на державотворчі процеси європейських народів, у тому числі і слов’ян. Ці процеси коре- люються з аналогічними процесами загальноєвропейського масштабу. Саме в цей час, переважно у ІХ-Х ст., на Європей­ському континенті виникає ряд держав, зокрема французька і німецька внаслідок розпаду імперії Карла Великого, англій­ське Королівство та ін.

Серед історичних джерел на перший план виходить фунда­ментальна праця монаха Києво-Печерської лаври Нестора «Повість минулих літ». Літописець уже не ззовні споглядає слов’янський світ. Для нього колонізаційні рухи слов’ян, не­залежно від того, правильно він позначає їх напрямки, чи ні, вже не дії «грабіжників, паліїв та вбивць», а природні процеси розселення і перегрупування слов’янських племен, що влива­ються у загальний потік переселення народів. Основною тур­ботою автора є розкриття процесів історичного розвитку східнослов’янського світу, виникнення слов’янських держав­них утворень, особливо Київської держави. Ця праця стає ос­новним джерелом для висвітлення історії східних слов’ян на порозі виникнення державності, зокрема їхніх південно- західних і північно-східних угруповань. Арабські та західно­європейські джерела ІХ-Х ст. тепер в основному стають допов­ненням до літописних даних.

Археологічні культури, що однозначно визначені як слов’янські, представляють майже всі групи слов’янських племен: південну, північно-західну і північно-східну на тери­торії Східної Європи, слов’янські племінні групи на Бал пан­ському півострові, в Подунав’ї та межиріччі Вісли й Ельби.

На території України відомі дві близькі за своїм характером археологічні культури того часу. Це Райковецька (в літературі відома під назвою Лука-Райковецька) з пам’ятками сахнів- ського етапу та Волинцівсько-Роменська з її борщівсько-дон- ською та окською групами. Вони досить чітко відрізняються від навколишніх - західних, північних і північно-східних та південних (балканських і дунайських) - слов’янських старо- житностей, що утворилися в результаті Великого розселення слов’ян і осідання на чужі різноетнічні субстрати. Можна вва­жати, що відмінності існували не тільки в матеріальній куль­турі, а й у мовній системі. Тут з’являються лексичні новації, відбуваються певні зміни у морфології та фонетиці. Практич­но, слов’яни, які у другій половині І тис. н. е. зайняли вели­чезні простори у північно-східній, південній і західній Європі, і ті їхні групи, що залишились на корінних слов’янських зем­лях, ставали різними культурно-мовними одиницями.

Відома велика кількість археологічних ранньосередньо­вічних культур, меншою чи більшою мірою пов’язаних з тими племінними союзами слов’ян, що розселилися в УІ-УП ст. у Подунав’ї, на Балканах, у межиріччі Одри та Ельби. Ніхто із дослідників не відмовляє їм у самостійному соціально-еконо­мічному та етнічному розвитку, усі визнають виникнення на цій основі багатьох слов’янських народів та їхніх держав.

Інше ставлення в історичній та археологічній літературі нерідко спостерігаємо стосовно східнослов’янських племінних груп, що існували напередодні виникнення Києво-Руської дер­жави. Розбіжність поглядів щодо того, чи вони розвивалися за загальноєвропейськими історичними закономірностями, чи справді, на відміну від західних та південних груп слов’ян, у своєму розвитку пройшли стадії від східнослов’янської спільноти до давньоруської народності, розглянемо у наступ­ному розділі.

Запитання та завдання до шостого розділу:

1. Що ви можете розповісти про східнослов’янські племена у VI11-ІX ст. напередодні утворення Київської держави?

2. Які східнослов’янські племена або їхні союзи представ­лені пам’ятками Райковецької та Волинцівсько-Ромен- ської культур?

3. Чи можна вважати дулібо-волинський союз племен пер­шим східнослов'янським напівдержавним утворенням?

4. У чому полягає історична роль полян у процесах україн­ського державотворення?

5. Скільки хронологічних етапів можна виділити в етно­культурному розвитку східнослов’янських племен на те­риторії України в І тис. н. е.?