Об’єднання східнослов 'янських племен навколо Києва.
У 882 р. новгородський князь Олег з дружиною спустився вниз по Дніпру, взяв Смоленськ, Любеч, підійшов до Києва, хитрістю захопив його, вбив київського князя Аскольда і став правити в Києві.
Походження Олега не до кінця зрозуміле: ким він був - князем, боярином чи ватажком дружини. Більшість істориків вважають, що він був регентом малолітнього Ігоря, сина померлого в 879 р. новгородського князя Рюрика і, можливо родичем Рюрика. Об’єднання Києва і Новгорода в другій половині ІХ ст. і поклало початок єдиній ранньофеодальній державі на Русі. Вперше в історії об’єдналася Південна Русь з Північною.Час князювання Олега в Києві (882 - 912 рр.) - це початок об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави - Київської Русі. Влада Олега поширювалась на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смоленськ та інші міста. Усі племена сплачували князю данину і зобов’язані були надавати йому військову допомогу. Київ став «матір’ю городам руським», а київський князь - «великим князем», «під рукою» якого були інші князі.
Олег, розширюючи свої володіння, змушений був вступити у військовий конфлікт з хозарами, з якого вийшов переможцем. Руський князь і купці були дуже зацікавлені в постійній і мирній торгівлі з Візантією. Але сама Візантія намагалася тримати контроль і займати провідне місце в своїй зовнішній торгівлі, а тому не допускала іноземців у свою країну, не відкривала їм ринки свої міст, або обкладала іноземні товари величезним митом. Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. Русько- Візантійський договір 911 р. передбачав сплату Візантією значної контрибуції, безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі тощо.
За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією, Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря.
Під час одного з них (912 р.) він загинув.Після смерті Олега на чолі Київської держави став син Рюрика - Ігор (912945 рр.). Велику частину часу він провів у військових походах. Приєднав до Русі територію між Дністром і Дунаєм. У 915 р. Ігор першим зіткнувся з тюркомовними печенігами, підписавши з ними мирний договір, через 15 років порушений (із-за Візантії, яка не була зацікавлена в посиленні Русі). Зазнавши поразки від Візантії у 941 р., Ігор захопив Дербент і Південний Прикаспій (союзників Візантії). Отримав незначну перемогу над Візантією у 944 р. Через великі витрати на військові походи, Ігор збільшив данину, що привело його до смерті (вбитий у 945 р. древлянами за спробу зібрати данину вдруге).
Після загибелі Ігоря київський престол зайняла його дружина Ольга (Хельга) (945-964 рр.). Вона помстилась за вбивство чоловіка, знищивши 5 тис. древлян. Провела податкову реформу, визначивши кількість данини - «уроки» і місця збору данини - «погости». Особисто прийняла християнство і встановила дипломатичні відносини з Німеччиною, піднявши авторитет Київської Русі.
Ольгу змінив її син Святослав (964-972 рр.) - перший князь варязької династії Рюриковичів зі слов’янським ім’ям. Більшу частину свого життя він провів у військових походах, використовуючи наступальну тактику, швидкість і раптовість. Святослав розгромив Хозарський каганат, Волзьку Болгарію, Дунайську Болгарію та ін. Ввів традицію призначати князями у других містах своїх синів (для укріплення єдності Русі), хотів перенести столицю із Києва в Переяславець на Дунаї (перехрестя торгівельних шляхів), але зазнав у 971 р. поразки під Доростолом від візантійців, через що відмовився від претензій на дунайській землі. У 972 р., повертаючись до Києва, загинув у бою з печенігами в районі дніпровських порогів. Хоча існує й інша версія: він, будучи язичником, насправді загинув від руки вбивці, що був підісланий прихильниками християнства чи суперниками за князівський престол.
Отже, характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену, постійна рухливість її кордонів, розширення території країни, зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідація території і держави; слабкість великокнязівської влади, що не була ще чітко організованою та централізованою.
1.3.