1.2.1. Питання про походження Давньоруської держави дискусійне.

В історичній літературі існує дві теорії утворення держави у східних слов’ян: норманська (її представники німецькі вчені З. Байєр, Г. Міллер, А. Шльоцер) та антинорманська (М.В. Ломоносов і М.С.

сформульована в другій чверті ХУІІІ ст. німецькими вченими-істориками, членами Петербурзької Академії наук Г. Байєром та Г. Міллером, що служили на той час в Росії. Спираючись на наведену Нестором Літописцем легенду про запрошення варягів ільменськими слов’янами на правління Руссю, ці вчені висунули тезу про скандинавське походження Давньоруської держави.

Основоположником антинорманської теорії походження у східних слов’ян був видатний російський учений М.В.Ломоносов, який у відповідь на твердження про важливість германських впливів та нездатність слов’ян створити власну державу доводив, що ще задовго до появи на території слов’янських земель варягів у слов’ян уже склалися передумови для утворення держави. Слушно зауважити, що послідовники великого вченого знайшли багато доказів того, що варяги відіграли другорядну роль у процесі створення Давньоруської держави. Державність із центром у Києві виникла за три століття до приходу на слов’янські землі варягів. Перші відомі з літописних джерел київські князі були слов’янами. Слов’яни становили і основу князівської дружини.

Варто зазначити, що дискусія значною мірою була спрямована в лінгвістичне русло і торкалася етимології (мовного походження) слова «Русь». У історичних джерелах цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській мові. Антинорманісти пов’язують назву «Русь» із назвами річок у центральній Україні - Рось, Роставиця, Руса, цим самим доводячи її місцеве, слов’янське походження.

давньогерманських джерелах, включаючи саги. Антинорманістських поглядів дотримувалася більшість російських і українських радянських учених.

З історичних джерел відомо, що нормани або варяги з’явилися на землях східних слов’ян із середини VIII ст. Варягами місцеве населення називало вихідців зі Скандинавії, які в пошуках нових земель вирушали в далекі мандрівки, займалися торгівлею, піратством, грабіжницькими нападами. Власне, варяги - це не етнос, а спосіб життя представників різних племен, здебільшого північно-германського походження. У самій Скандинавії варягів називали вікінгами, в Європі - норманами. Варяги поклали і освоїли торговельний шлях через слов’янські землі до Візантії - «із варяг у греки». На цьому шляху вони вступали в спілкування зі слов’янами, торгували з ними, часто осідали на їх землях. Скандинавські імена мали й перші князі Давньоруської держави.

Слід зауважити, що на початковому етапі дискусія ґрунтувалася на хибних засадах, що були покладені в основу концепції як з одного, так і з іншого боку. Виникнення держави сторони розглядали, по-перше, як моментальний кульмінаційний акт, а по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи.

Кожна позиція мала свою аргументацію, що спричинило подальше поглиблення дискусії, її періодичні спалахи. Водночас пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, всебічно обґрунтовані твердження істориків і археологів про визрівання у східних слов’ян, ще до приходу варягів, соціально-економічних та політичних передумов створення держави (удосконалення технології землеробства, піднесення розвитку ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад первіснообщинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури) і що східнослов’янське суспільство вже мало свої протодержавні утворення, створило можливості для сучасного, якісного нового бачення процесу державотворення у слов’ян.

На початок ІХ ст. на півночі Східної Європи вже існували досить розвинені в економічному, культурному, політичному слов’янські міста-держави, серед яких добре відомі нам міста Новгород і Псков. Однак у 862 р. з якихось не

зовсім зрозумілих причин жителі Новгорода, ільменські словени, запросили на правління варязького князя Рюрика, який і започаткував руську династію, що правила потім упродовж декількох століть у руських землях. Правдивість даної версії, як стверджувалося вище, завжди викликала сумнів у багатьох істориків. Скоріше за все правдивим є лише сам факт владарювання Рюрика, але встановлення цього владарювання відбулося традиційним для тих часів методом - підступним захопленням міст. А пізніше придворні літописці Рюриковичів трохи «підправили» історію, щоб довести законність влади своїх господарів. Отже, Рюрик не міг створити державу, бо не мав такого досвіду, по­друге, ще задовго до його появи на слов’янських землях були створені держави. Рюрик, а згодом Олег не створили державу, а захопили владу в державах, що вже існували до них. Через сина Рюрика - Ігоря (Інгвара - сканд.), як буде показано далі, утворилася династія Рюриковичів, яка правила Руссю, а потім Росією декілька століть.

Отже, паросток державності не був занесений до нас варягами чи хозарами. Державність зросла на місцевому ґрунті, задовго до приходу варягів унаслідок складного і тривалого соціально-економічного і культурного розвитку давньослов’янського суспільства.

Одночасно, тобто в ІХ ст., відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Київ був значним торговим, культурним та військовим центром. Як і більшість великих міст, Київ завдячує своїм звеличенням вдалому географічному положенню. Поступово він перетворився в основний транзитний вузол торгового шляху із Скандинавії у Візантію. Самою долею йому було призначено стати і політичним центром слов’янського світу. Ось як визначає вдале розташування Києва відомий радянський історик Б. О. Рибаков: «Якщо ми подивимося на карту Східної Європи, то відразу усвідомимо важливу стратегічну роль Києва в епоху... масового, багатотисячного руху слов’ян на південь до багатих візантійських міст і родючим обробленим землям. Усі найбільші річки дніпровського басейну сходилися до Києва: вище від Києва за течією впадали в Дніпро Березина, Сож, величезна Прип’ять і Десна, Тетерев. Басейни цих річок охоплювали землі древлян, дреговичів, кривичів, радимичів і сіверян загальною площею близько чверті мільйона квадратних кілометрів. І весь цей величезний простір, усі шляхи з нього на південь, до Чорного моря, запирались фортецею на Київській горі».

1.2.2.