Утворення Києво-Руської держави та етнокультурні процеси

Наприкінці ІХ-Х ст. племінний устрій на східнослов’янських.емлях поступово набирає державотворчих обрисів. Виник­нення Києво-Руської держави змінило етнокультурну ситу- іцію. У межах етнічного східнослов’янського простору /являється новий норманський («варязький») компонент - зарязькі дружини та їхні князі.

Першим питання про походження східнослов’янської дер- кави - Київської Русі - поставив літописець Нестор:...Звідки пішла Руська земля і хто в ній почав спершу кня- кити, і як Руська земля (держава) постала?» (Літопис Русь­кий, 1989, с. 1).

Київський літописець чітко, впевнено і однозначно вислов- пює свою позицію з цього питання. Він знає варягів-«русів», до яких належить і династія київських князів Рюриковичів, називає племена, які посилали до них посольства із запрошен­ням на княжіння. Оскільки в часи літописця князі вже ослов’янилися, а очолена ними держава, отримавши від них назву «Русь», поступово поширювала свою владу, а отже і на­зву на всі племінні об’єднання, що входили до неї («поляне иже ныне зовомая Русь...»), то він, ніби передбачаючи по­леміку, вважав за необхідне не тільки довести, що в державо­творчих процесах на східнослов’янських землях брали участь варяги-руси, але і пояснити нащадкам етнічне походження князів і цієї назви.

Літопис, «Бертинські анали» і перші договори київських князів з Візантією, у тексті яких переважають норманські іме­на, на наш погляд, дають найбільш виразний джерельний ма-

” Назва джерела походить від місця знахідки рукопису в абатстві Св. Бертина, на півдні Франції. теріал для розуміння складних процесів міжетнічних відно­син напередодні виникнення східнослов’янської державності.

За Літописом, слов’янські племена, зокрема і східно­слов’янські, у УПІ-ІХ ст. являли собою мозаїку численних ет­нокультурних груп і союзів.

Окрему етнокультурну групу становлять північно-східні племена Поволжя, представлені своїми культурами (довгі кур­гани, сопки та ін.). Ні Літопис, ні будь-які інші писемні дже­рела не знають на теренах східнослов’янського етнічного прос­тору до утворення Києво-Руської держави ні племені русів, ні «Руського каганату». Тим більше, його неможливо довести з допомогою археологічних джерел, як це спробував зробити останнім часом В. Сєдов, який перетворив плем’я сіверян у Руський каганат (Сєдов, 1999, с. 50-90).

В історичній реконструкції В. Сєдова це виглядає так: час­тина черняхівського слов’янського населення в симбіозі з сар- матами під тиском гунів наприкінці ІУ-У ст. переселилася з Північного Причорномор’я у далеке Самарське Поволжя. Тут вона створює Іменьківську культуру. У кінці VII - на початку VIII ст. носії Іменьківської культури вже в зовсім іншій іпо­стасі переселяються у Середньодніпровське Лівобережжя та створюють тут «Каганат русів», представлений археологічно Во- линцівською культурою.

О. Назаренко, як і Г. Ловм’янський, Й. Геррманн та ін., розділяє етноназви на групи за торговими магістралями (Наза­ренко, с. 13-15). Він зводить їх до чотирьох груп, позначаючи цифровою нумерацією. Перша група з першої частини списку (№ 3-17) веде свій перелік з півночі на південь уздовж кордо­ну Франкської держави; друга - сілезько-лужицька група (№ 54-64); третя - група, що відповідає балтійсько-волзькому торговому шляху (№ 42-48) з можливим північно-причорно­морським продовженням (№ 49-53). Через велику кількість не ідентифікованих назв велика центральна група civitates (№ 18-40) не може бути підведена під будь-яку закономірність. Для нашої теми найважливішою є третя група етнообластей (civitates), прив’язана до балтійсько-волзького торгового шля­ху. За О. Назаренком, сюди входять етнообласті від назви Прішани (Prissani) до назви Угри (Ungare). Ідентифікація двох перших (Prissani, Velunzani) не зовсім ясна, але після них вписана назва Brusi (Пруси), тому їх локалізація на північно­му торговому шляху припустима. Четвертий за порядком списку етнікон Вісунбейри (Veisinbeire). Він приблизно визна­чається О. Назаренком як весь. Отже, його відношення до балтійсько-волзького шляху також зрозуміле. (В. Седов цей етнікон визначає як волинян).

Безсумнівно, з волзьким шляхом пов’язані Caziri (хозари), а між ними та уграми (Ungare), що у IX ст. кочували в Причор­номор’ї, стоять у списку Ruzzi (руси), Forsderen, Liudi, Fresiti, Seravici, Lukolane. Усі спроби ідентифікації останніх п’яти етніконів, на нашу думку, безуспішні. Навіть Lukolane, якщо їх співвідносити з лучанами, випадають із групи, поєднаної назвами хозар та угрів. Тому визначати за ними локалізацію русів на Лівому березі Середнього Дніпра, перетворивши ос­танніх на «Руський каганат», як це робить В. Седов, неприпус­тимо. До їх однозначної'ідентифікації вони ніяк не можуть служити історико-географічцими реперами.

О.

Отже, етнікони із етнообластей, де велика кількість їх не піддається перевірці та не може бути визначена, дуже ризикова­но, а то й просто неприпустимо ставити в основу відповідаль­них історико-археологічних реконструкцій.

Уже сам факт того, що В. Седов поселяє русів IX ст. у ліво­бережному Середньому Подніпров’ї, Й. Геррманн та О. Труба- чов - в Азовсько-причорноморському регіоні, а О. Пріцак - у регіонах, де діяла Рутено-фризько-норманська торговельна компанія, свідчить про рівень невизначеності багатьох етнооб­ластей «Баварського географа» як історичного джерела. Якщо вважати ймовірною спробу О. Назаренка пов’язати ідентифі­ковані етнікони «пруси», «хозари», «руси», «угри» з балтійсь­ко-волзьким торговим шляхом (навіть при тому, що він повер­тає вбік Причорномор’я), то це не означає, що руси середини IX ст. — це слов’яни і що жили вони в цей час, до приходу нор­манських князів - Рюриковичів, у Середньому Подніпров’ї. Це настільки ж очевидно, як і те, що виникнення Волинців- сько-Роменської культури жодною мірою не пов’язане з при­ходом у регіон Дніпровського Лівобережжя населення з По­волжя і що саме воно тут стало русами.

Відсутність будь-якого спадкоємного зв’язку між Іменьків- ською культурою на Волзі та Волинцівсько-Роменською на Дніпрі одночасно спростовує спроби поєднати неіснуючих в той час слов’янських русів з пізнішою літописною «Руською землею» на Дніпрі. Назва «Русь», «Руська земля» з’являється лише у кінці IX ст. з приходом до Києва князів Рюриковичів.

Топонім «Руська земля» стосується передусім Київської, Чернігівської та Переяславської областей, де осідали варяги, які були опорою княжої влади. Згодом «Русь» стає офіційною назвою держави Рюриковичів і вже як політонім поступово сприймається її оточенням. Це знаходить відображення в до­кументах і писемних джерелах. До 60-х рр. IX ст. загально­вживаними були назви «слов’яни» і племінні назви («поляни», «сіверяни», «деревляни» та ін.), які в додержавний період слід розглядати як окремі етнічні одиниці. При цьому загаль­на назва «слов’яни» визначала всіх слов’ян, усю загально­слов’янську різноплемінну сім’ю, що у УПІ-ІХ ст. зайняла ряд суцільних регіонів між Ельбою та Волгою, Прибалтикою, Подунав’ям та Балканським півостровом. Лише у Х-ХІ ст. «Русь» як назва державного утворення східних слов’ян посту­пово починає закріплюватися на землях тих племен, яких підкорили і обкладали даниною київські князі. За Володими­ра Святославича та Ярослава Мудрого вона як політонім поширюється на весь етнічний простір східної частини слов’янства. Тепер назва «Руська земля», а також «руські лю­ди» визначають їх приналежність до Києво-Руської держави Рюриковичів, ким би ці племена себе не усвідомлювали, чи деревлянами, чи словенами, чи іншими. Питома вага племінних назв у документах ХІ-ХП ст. зменшується, хоча повністю не зникає. У ряді випадків давні племінні назви пе­реходять у назви земель («Древлянська земля», «Волинська земля»). У період роздробленості після смерті Ярослава Муд­рого кількість князівств-земель значно збільшується. Тепер їх територіальні назви «Київська земля», «Галицька земля», «Ростово-Суздальська земля» тощо засвідчують докорінні зміни в політичному та етнокультурному розвитку того насе­лення, яке ще недавно входило в могутню державу Рюрико­вичів. Вони поступово формуються в ще ширші етнотери- торіальні об’єднання як на півдні, так і на півночі Русі й фак­тично визначають етнічний розвиток тих східнослов’янських народів, ембріони яких як на півночі, так і на півдні з’явили­ся ще в УІ-УПІ ст. у часи великої міграції слов’ян. З цього ви­пливає, що центральна великокняжа київська влада, для якої назва «Русь» була етнонімом, успішно забезпечила його поши­рення як політоніма на всю державу, але для перетворення його в етнонім, який би об’єднав у єдиний етнос все її населення, часу забракло. На думку Б. Грекова, «время уделов нельзя называть киевским, хотя бы по той причине, что Киева как по­литического центра уже тогда не было, он стушевался и реши­тельно затерялся среди других местных центров... Политичес­кого единства, хотя бы в относительной форме Древнерусского государства, в это время уже не было» (Греков, 1953, с. 9).

Безмежні простори, природні перешкоди (величезні ліси, болота) слабкість комунікацій, постійні міжудільні війни, а також різні торгово-економічні, політичні, навіть етнічні та зовнішні чинники були непереборною перешкодою на шляху перетворення політичної консолідації в етнічну. Найбільшим досягненням на цьому шляху було прийняття єдиної право­славної віри. Однак єдність культу жодною мірою не означає створення єдиного етносу.

Натомість сама княжа династія слов’янизується досить швидко. Уже в третьому поколінні князі починають прибира­ти слов’янські імена (Святослав). При збереженні свого ет­ноніма вони втрачають свою норманську самосвідомість і, нав­паки, у різних кінцях Києво-Руської держави населення приймає привнесений етнонім «Русь» в якості політоніма, але зберігає свою самосвідомість, почуваючи себе мешканцем своїх князівств-земель. Це й стало вирішальним чинником ет­нокультурного розвитку Київської Русі й визначило його оста­точний результат - утворення трьох східнослов’янських на­родів. Це відображено і у писемних джерелах. «Русь», «Русь­ка земля» наводилися Літописом у двох значеннях: вузькому і широкому. У вузькому значенні ця назва стосувалася лише Київщини і Чернігівщини разом з Переяславом Руським, що, за Константином Багрянородним, ще називалися «Внутрішня Русь». У широкому значенні це була офіційна загальнодер­жавна назва, яка, однак, не усвідомлювалась у всіх кінцях імперії Рюриковичів як етнонім, а означала поняття піддан­ства, приналежності до держави русів. Так, проти Святополка й польського короля Болеслава Хороброго «Ярослав же сово- купивь Русь, й варяги, й словень» (ПВЛ, т. 1, с. 96), тобто об’єднав варягів і слов’ян у руську дружину. У літописних текстах знаходимо приклади, коли князі з периферійних зе­мель добивалися частки для себе або своїх дітей у «Руській землі». Відомий вислів володимиро-суздальського князя Юрія Долгорукого: «Тако ли мне части нету в Руской земли й моим детемь?». У Київ або Переяслав, тобто у «Русь» з різних кінців Київської держави ходили духовні чи державні чини, посольства, дружини. Наприклад, із Новгорода «йде в Русь (Київ. - Авт.) архієпископ Нифонтъ» (Полное собрание рус­ских летописей, 1962, т. 2, с. 308).

Отже, «Русь», «Руська земля» виділяється літописом як ос­новна центральна, столична частина Київської держави, де оселилися перші князі-руси із варязькими дружинами. Слов’ян і русів на початку створення Київської Русі слід роз­глядати як дві різні соціальні та етнічні групи. Це, зокрема, характеризує розповідь Літопису про взаємовідносини пле­мені деревлян «Деревской земли» і київських князів - Рюри­ковичів. Ще за княжіння Ігоря деревляни, які мали свого князя - Мала і свої...«лучшие мужи нарочиты, иже держали Дерев- ску землю», протиставляють себе «Русі». Вони, як і інші східнослов’янські племенні об’єднання, за свідченням автора X ст. Константина Багрянородного, щороку платять їй дани­ну, являються «пактіотами» (данниками) «Русі». За словами Літописця, вкладеними в уста деревлян, князь Ігор з дружи­ною «...аки волк, восхищая и грабя..., рискає по земле дерев- лянській». Її мешканці, що усвідомлюють себе деревлянами - слов’янським плем’ям, не вважають себе русами. Убивши Іго­ря, вони кажуть: «...се князя убихом руского». Можна не сум­ніватися, що так сприймали князів-русів й багато інших пле­мінних груп.

Ліквідація племінних союзів-княжінь у другій половині X ст. відбувалася насильно і болісно. Давалося взнаки нор­манське походження князів. Потрібен був час і мудрість по­колінь правлячої княжої династії, щоб адаптуватись до умов місцевого східнослов’янського середовища і продовжити дер­жавотворчі процеси.

Візантійські джерела також чітко виділяють норманів- русів із славіній. Описуючи полюддя, Константан Багрянород- ний розглядає його як наїзди «русів» на залежні від них землі східнослов’янських племен, що знаходились за межами «Руської землі». «...Коли прийде місяць листопад, тоді їх ар­хонти виходять з усіма русами із Києва і відправляються за полюддям, що іменується «кружінням», а саме - у славінії вервіанів (волинян), драгувітів (дреговичів), кривичів, сіверян та інших слов’ян, які є пактіотами (данниками) русів». Збира­ючи данину, княжа дружина, ядром якої у X ст. ще були варя- ги-руси, «насиляше» слов’янське населення (Развитие этни­ческого самосознания.., 1982, с. 273).

У науці навіть прийнято поділяти дослідників східних слов’ян на норманістів - тих, хто вважає, що Києво-Руську державу створили нормани-руси, та антинорманістів - тих, хто це заперечує й надає перевагу місцевим факторам.

Найбільш всебічно розглянув позиції засновників нор­манської теорії та їхніх противників М. Грушевський у спеціальній роботі, уміщеній в примітках до першого тому «Історії України-Руси» (Грушевський, 1904, с. 578-602). Історіографію норманської теорії він починає з «Повісті вре- менних літ», «бо її автор (чи автори) виходив з переконання, що русь - то один з варязьких народів, а варяги - се північно- германські народи на Балтійському побережжі». Далі йде цитата з Літопису: «Си це бо звахуся Свее (шведи), друзии же Урмани (нормани), Аньгляне, инии Готе (Готлянд) - так й си» (Грушевський, 1904, с. 579). М. Грушевський стверджує: «Варягами на Русі в Х-ХІ ст. звалися дружини, зложені пере­важно чи виключно із скандинавів», які автор Літопису чітко відрізняє від слов’ян. На його думку, у XVIII ст. оповідання Літопису про призвання варязьких князів-русів «...прийнято просто як канонічне». Незважаючи на критичну оцінку тексту Літопису щодо процесів слов’янського державотворення, М. Груїпевський деякі докази А. Шлецера і, зокрема, Г. Байе­ра на користь літописної версії про норманів-русів називає важливими. Серед них він виділяє звістку «Бертинських аналів» про зв’язок варягів із скандинавськими «Уегіп§ату», про переважаючу кількість норманських імен у договорі Олега з Візантією в 911 р., назви дніпровських порогів у Констан­тина Багрянородного, які звучать і слов’янською, і герман­ською. «Норманство, будь-що-будь, оперте на деяких фак­тах», - робить висновок автор «Історії України-Руси». Кри­тично аналізуючи аргументацію норманістів (А. Куника, М. Погодіна), М. Груїпевський не менш сувору оцінку дав багатьом представникам антинорманізму: Г. Еверсу за хо­зарське походження київських князів і «...притягнення до Русі біблійного Роша[‡] та сарматів-Роксоланів», С. Гедеонову за те, що вбачав у варягах «балтійських слов’ян», а теорію Д. Іловайського про те, що «...роксолани - це Русь, а гуни і болгари - слов’яни», вважав «безвихідною». Зрозуміло, М. Грушевський не приймав і готської теорії походження русів А. Куника.

Основною засадою, з якої виходив М. Грушевський у кри­тиці Літопису і прихильників привнесення східним слов’янам державності ззовні, було в принципі правильне розуміння ним процесів історичного розвитку, які у своїй модифікації пере­живали й слов’яни. Він пише: «Може тепер кожний приймати на віру чи не приймати літописну легенду (про походження Русі. - Авт.), але не може будувати свою концепцію виключно на її основі, мусить шукати глибших основ в самім народі, в фактах побуту, права, культури і т. ін.» (Грушевський, 1904, с. 590).

Не менш дискусійним залишається питання про спад­коємність Києво-Руської держави. М. Грушевський, всупереч офіційній історіографії, не визнавав східнослов’янської єдності та єдиної східнослов’янської мови, якої «ніколи не існувало» (Грушевський, 1904, с. 4). Основними творцями Києво-Руської держави він вважав південну групу східних слов’ян - предків українського народу, на землях яких вона була створена. Північно-східні землі Київської Русі, де жили предки росіян, М. Грушевський розглядав як провінції, подібні до Дакії або Галії, що були у складі Римської імперії. «Від часів слов’янського розселення історія українсько-русь­кої території стає історією українсько-руського народу» (Гру- іпевський, 1904, с. 6).

Близькі концепції, хоч і не так вичерпно висловлені, існу­вали й до М. Грушевського. Ще на початку XIX ст. Д. Бан- тиш-Каменський, що Київську Русь розглядав як «вітчизня­ну колиску», в політичному відношенні саме Малу Русь (Україну) вважав спадкоємницею основної частини руських князівств (Бантьіш-Каменский, 1822, с. X). М. Маркевич, визнаючи великоросів молодшими братами, вважав, що вони походять від іншої основи і виникають з переселенців Пів­денної Русі (Маркевич, 1842. - т. 1, с. 6). О. Шафонський вва­жав, що більшість слов’янських народів - це нащадки різ­них слов’янських племен, що вийшли з території України” (Шафонський, 1951, с. 41).

Цікава позиція М. Костомарова. Він виділяв аж шість го­ловних народностей у києво-руський період, зокрема в часи існування удільних князівств: південноруську, сіверську, що була близькою до південної, великоруську, білоруську, псков­ську і новгородську (Костомаров, 1872, с. 21). Цей поділ близь­кий до політичної структуризації тих східнослов’янських пле­мінних союзів, які склалися напередодні виникнення Київ­ської держави. Він не суперечить трьом основним напрямам розвитку східнослов’янських племен, що чітко вимальовують­ся у світлі археологічних джерел VI-X ст. Це південна, північно- західна і північно-східна групи. «Південноруську народність» М. Костомаров розумів у «...тому вигляді, який був прообразом сучасного» (Костомаров, 1872, с. 58), тобто як предків українсь­кого народу, котрі, розвиваючись, поступово набували тих етно­графічних рис, які були властиві українцям XIX ст.

У російській історіографії проблему спадкоємності загост­рив М. Погодін. Він, з одного боку, рішуче підтримав прихиль­ників норманської теорії, що створювало видимість його об’єктивності навіть в очах представників європейської істо­ричної науки, з другого боку, він усупереч будь-яким історич­ним фактам, археологічним та лінгвістичним даним оголосив Середнє Подніпров’я землею предків росіян. Останніх нібито прогнали з Подніпров’я монголо-татари. І лише тоді їхнє місце у Подніпров’ї зайняли нові поселенці, що прийшли сюди з Во­лині та Галичини. Висновок напрошується сам собою: первісними мешканцями і творцями Київської Русі, за М. По- годіним, було придніпровське населення - предки росіян - та нормани-руси. Звідси - Російська імперія є безпосередньо спадкоємницею Київської держави.

Аналогічну позицію щодо слов’ян і Русі підтримував С. Со- ловйов. Для нього історія східних слов’ян і Русі - це історія Росії, хоча він також не сумнівався в правдивості Літопису про покликання варягів-русі.

Отже, згадані автори єдність східних слов’ян і виключну спадкоємність від Русі до Росії декларували без слов’янських русів і «Руського каганату» на Дніпрі у VIII-IX ст.

Цікавим у цьому аспекті є визнання В. Ключевським неко­ректності вживання стосовно східних слов’ян додержавного періоду, до IX ст., термінів «руси», «русь» і похідних від них. Не сумніваючись у тому, що русь - це нормани, він, як і його попередник, зокрема його учитель С. Соловйов, вживав щодо східних слов’ян перед утворенням Київської Русі терміни «русские славяне», «русские купцы», «Русь», «русская рав­нина», «ЮжнаяРоссия», «русскаястепь» таінші, «пользуясь, за його висловом, «привычным словоупотреблением». Разом з тим, В. Ключевський визнає, що «...о Руси среди восточных славян в VIII в. совсем не слышно, а в ІХ-Х вв. Русь среди вос­точных славян - еще не славяне, отличаясь от них как пришлый й господствующий класс от туземного й подвластно­го населения» (Ключевский, 1987, с. 142). «Привычные слово­употребления» також не такі вже й безневинні. Ці терміни вживалися російськими, а пізніше нерідко і радянськими вче­ними цілком свідомо, з метою сформувати загальну громад­ську думку про споконвічність неподільності східного слов’ян­ства, а значить - неподільності імперії.

Спроби М. Погодіна підмінити мешканців Подніпров’я - предків українців предками росіян розкритикував М. Макси­мович. Вважаючи південноруську та північноруську мови братніми, він не сумнівався, що вони вже були окремими в до- татарський період (Максимович, 1880, с. 189-190).

Його підтримав В. Антонович, який обстоював безпе­рервність розвитку місцевого населення Середнього Придні­пров’я, що зараз фундаментовано археологічними матеріалами. Він різко виступив проти надуманих і нічим не обґрунтованих спроб М. Погодіна і О. Соболевського та деяких інших істориків пов’язати історичний розвиток Подніпров’я з російським населенням, що нібито під тиском монголо-татар відійшло в Росію, а на його місце в XIV ст. прийшли українці з Галичини і Волині. З іншого боку, В. Антонович повністю відхилив твердження деяких польських дослідників про ко­лонізацію Середнього Подніпров’я поляками з Повіслення після татарської навали. Він зайняв цілком чітку позицію, згідно з якою носієм державотворчих зрушень у Подніпров’ї було місцеве населення (Антонович, 1885, с. 225).

Історики радянського періоду в Україні, Росії та Білорусії: Б. Греков, М. Тихомиров, Б. Рибаков, В. Довженок та інші дотримувалися офіційної антинорманської точки зору на ви­никнення Києво-Руської держави. Вони з офіційного подання розглядали цю проблему в плані політичної та етнічної єдності східного слов’янства.

Питання існування давньоруської народності не втрачає своєї актуальності й сьогодні. При цьому воно, як і раніше, несе певне політичне навантаження.

У нових роботах ми знаходимо і росомонів-русів за Б. Риба- ковим, і спроби знайти слов’янських русів в інших джерелах, поминаючи сарматів-росомонів (Сєдов, 1999).

Такі настійливі пошуки етнотворчої сили, яку має станови­ти феномен русів ще задовго до утворення Київської Русі, зумовлені тим, що інакше неможливо довести «етнічну мо­нолітність» східних слов’ян у період племінного устрою. Якщо такого слов’янського племені чи союзу племен, тим більше «Руського каганату», що поглинув усі інші східно­слов’янські племена, не існувало, то всі доцентрові об’єдну- вальні сили, які діяли в Києво-Руській державі менше сотні років, не могли забезпечити утворення єдиної давньоруської народності. Тому прихильники ідеї споконвічної єдності східних слов’ян і давньоруської народності нерідко підміня­ють поняття державно-політичного союзу поняттям етнічної єдності, хоча ці поняття можуть визначати різні, навіть кар­динально різні історичні процеси.

Окрему позицію щодо норманської теорії походження Русі та спадкоємності Київської держави зайняв відомий український і американський вчений О. Пріцак. У своїй фундаментальній праці «Походження Русі», виданій англійською мовою у 1981 р. і перевиданій у 1997 р. - українською, він розглядає ці пробле­ми на широкому історичному тлі, у контексті загальноєвро­пейських та євразійських історичних процесів.

Викладаючи свої методологічні засади щодо державотвор­чих процесів, О. Пріцак у передмові пише, що держава вини­кає «не спонтанно, а запозичується у народів, в яких уже існує... Погано організованим, язичницьким, неписьменним селянським громадам Східної Європи у УП-Х ст. було немож­ливо створити державу, яка є однією з найвизначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої урбаністичної цивілізації». «Лише історично свідомий народ здатний принести історію на території, де такої свідомості не існує» (Пріцак, 1997, с. 72).

Звідси робиться висновок про потребу звільнитися від емоційних доказів про «...спроможність слов’янських народів створити державу».

Викладені методологічні принципи при нігілістичному ставленні автора «Походження Русі» до археології та лінгвістики не позбавлені суперечностей. Не можна не при­йняти справедливого постулату О. Пріцака, який перегукуєть­ся з методологічними засадами М. Грушевського і багатьох інших дослідників, що «...держава, зокрема Русь, не могла на­родитися зненацька і не може пояснюватись якимось одним чинником або явищем... не може зводитись до діяльності якоїсь жменьки героїв». Про наявність високої структурованої організації слов’янських племен свідчать масштаби їхнього великого розселення. Без військових дружин і виділення керівної верхівки захоплення та освоєння таких значних прос­торів Подвіння, Подоння й Поволжя, суцільних регіонів у По­дунав’ї та на Балканах, у межиріччі Одри та Ельби, які в бага­то разів перевищували їхні корінні землі, було б нездійсненне. Саме археологія, яку О. Пріцак не хоче вважати праісторією, дає незаперечні факти досить високого економічного розвитку та соціальної організації східнослов’янських племінних груп, особливо у Подніпров’ї, принаймні за 600-700 рр. до виник­нення Київської держави. Уже в часи Черняхівської культури (ПІ-ІУ ст.) слов’яни-венеди, переможені та підкорені готським «рексом» Германаріхом, перебували у складі його держави, бра­ли участь у Маркоманських війнах з Римською імперією. На­прикінці IV ст. Бож - князь слов’янських антів - зробив спробу звільнитися від готів, ослаблених гунами. Крім готської, пів­денно-східні слов’яни пройшли гунську, аварську, хозарську «школи», доки досягли того соціально-економічного та куль­турного рівня, за якого можна було підійти до створення своєї Київської держави, хоч і не без допомоги варязьких князів.

Досить швидка слов’янізація князів з династії Рюрико- вичів, прийняття окремої від інших скандинавських народів православної віри є безсумнівним доказом політичної актив­ності місцевої східнослов’янської еліти, здатної впливати і на державотворчі процеси. До цих процесів причетні й широкі верстви боярства та навіть міщан, про що свідчить дієвість вічових структур на Русі. Нерідко боярство і населення сто­личних центрів земель-князівств, зокрема Києва, Галича та інших, запрошували або проганяли своїх князів. Наведені нами приклади не дозволяють ігнорувати внутрішні фактори утворення східнослов’янської державності.

Утворення держави здійсниме лише за умови, що саме суспільство вже досягло відповідного економічно-соціального і культурного рівня та було готовим до цього. Як відомо, за Літописом та іншими писемними джерелами, Рюрику у північно-східних регіонах на Волзі не вдалося створити справжніх державних структур, до яких це населення ще не було готовим. Спираючись на військові варязькі дружини, він фактично обмежився підкоренням племен і збиранням дани­ни. Лише його сподвижники (Олег) та нащадки, що перебра­лися на Дніпро, до Києва, знайшли тут середовище, підготов­лене для утворення державного організму. За археологічними матеріалами, рівень соціально-економічного розвитку півден­но-східних племінних груп був вищий порівняно з північно- східними, які освоювали нові землі, заселені ще більш відста­лим угро-фінським населенням.

Усе це дає змогу вважати, що в утворенні держави східних слов’ян - Київської Руйі - діяли два фактори: внутрішній - сам народ, його племінна еліта, що досягла розуміння не­обхідності державної організації, і зовнішній - варязькі князі з військовими дружинами, які поступово, підпорядковуючи північно-східні приволзькі, а потім південні дніпро-дністрян- ські племінні об’єднання слов’ян, підняли державотворчий процес на той вищий надплемінний рівень, який забезпечував діяльність державних інститутів.

Чи створення Києво-Руської держави привело до виникнен­ня «давньоруської народності»? Це питання сьогодні гостро стоїть як в лінгвістичній літературі, так і в історико-архео- логічній. Воно тісно пов’язане з формуванням східносло­в’янської держави, зокрема визнанням факту участі в держа­вотворчих процесах поряд із внутрішніми і зовнішніми фак­торами. Поява варягів-русів на східнослов’янському етнічному просторі не тільки прискорила державотворчі процеси, а й «принесла» і поширила свою назву «Русь», що стала офіцій­ною назвою новоствореної держави.

Хід подій напередодні та в процесі східнослов’янського дер­жавотворення піддається історичній реконструкції.

Як відомо, північно-східна група східнослов’янських пле­мен, як і угро-фінське населення - весь, чудь, меря та інші, платили данину норманам до покликання князів. Нормани поступово оволодівали такими їхніми центрами, як Ладога, Ізборськ, Новгород та інші, втягуючи їх дедалі більше в балтійську торгово-економічну зону. «В льето 6367 (859) имя- хо дань варязи изь за моря на чуди и на словенех, на мери и на всехь кривичъх», - пише літописець (Повесть Временных Лет, М., 1950, ч. І, с. 18). Нормани контролювали Волзький торго­вельний шлях у Каспійське море, де постійно мали сутички з хозарами.

Разом з тим, з полян і сіверян, що належали до південно- східної слов’янської групи, а також зі східних в’ятичів збира­ли данину хозари: «А хозари имяху (дань) на поляньх, и на северьх й на вятичьх» (ПВЛ, 1950, ч. І, с. 18). У політичній за­лежності від них перебувала низка об’єднань Степу.

Отже, напередодні виникнення Київської Русі сфери впли­ву у Східній Європі були поділені на дві зони. Балтійську зону з її торговельними ринками і шляхами контролювали варяги - нормани, а південну - Каспійсько-Причорноморську - Хо­зарський каганат. Послаблення варязького впливу (коли ва­рягів проганяли «за море») відразу ж зумовлювало посилення тиску кочовиків. Цим, очевидно, і пояснюється факт покли­кання варязьких князів. Промовистий і склад посольства до варягів. Це чудь, словени, кривичі і весь (Літопис Руський, 1989, с. 12). Не згадується жодне з племен із південної групи слов’ян, що підтверджує різну політичну орієнтацію племінних груп - північно-східної та південної. Варто також звернути увагу, що з чотирьох племен, що посилали посольства до ва­рягів, були два угро-фінські, для яких норманські князі були не більш чужі, аніж слов’янські.

Таким чином, Рюрик з братами, за Літописом, був поклика­ний змішаним слов’яно-угро-фінським населенням, для якого балтійська зона була вже освоєним середовищем і який не відчував особливої відчуженості від заморських скандинав­ських сусідів. Коли варязькі дружини перебільшували з дани­ною, то їх проганяли «за море», а потім у зв’язку із загрозою з боку степових тюрків запрошували знову. Очевидно, такі настрої у відносинах з варягами передавалися й населенню південнослов’янської дніпровської групи. «Мудрі» поляни, що займали тут елітне становище, варязьких князів у Київ не запрошували. Вони мали своїх князів. Один із них - Кий, який потрапив на сторінки недатованої частини «Повісті ми­нулих літ», навіть налагоджував відносини з Візантією. По смерті Кия, в умовах підпорядкування Хозарському каганату, поляни з легкістю впустили в Київ варязькі дружини Асколь- да і Дира, а коли ситуація змінилася, з такою ж легкістю від­крили міські ворота перед Олегом і малолітнім Ігорем.

Отже, варязькі князі в боротьбі за «путь із варяг у греки» повинні були подолати опір хозарів, і вони це зробили не без допомоги полян, поневолених останніми. Поява династії Рю- риковичів на тривалий час визначила шляхи розвитку всього східного слов’янства. Нові київські князі, спираючись на військові дружини, стрижнем яких первісно були варяги, по­ступово, одне за одним, підпорядковують південно-східні пле­мена й накладають на них данину. Непокірних проганяють з насиджених місць (уличів) або повністю розгромлюють (дерев­лян, в’ятичів і прикарпатських хорватів). У період стабіль­ності (XI - 30-ті рр. XII ст.) усі східнослов’янські племінні гру­пи опинилися у складі держави-імперії Рюриковичів.

Уже син Ігоря, Святослав, розгромив Хозарію. Київська Русь стала основною політичною та воєнною силою у Східній Європі: здійснювала успішні походи на Візантію, укладала з її імператорами торговельні договори. Київські князі встанов­лювали династичні зв’язки з багатьма наймогутнішими ко­ролівськими родинами Європи. Літописець пов’язує їх з варя- гами-русами. Оскільки Літопис складався при живих князях Рюриковичах, а його автор був істориком княжої правлячої династії, то важко уявити, що він міг неправильно подати їхнє етнічне походження, якщо б самі князі не підтверджува­ли свого норманства. Візантійські джерела X ст. (наприклад, Константин Багрянородний) також чітко розрізняють слов’ян і русів і навіть протиставляють їх як два соціально та етнічно різні прошарки.

На кого ж спиралася київська княжа династія в XI ст. та наступних століттях? Виходячи з Літопису, вона змінила свою політичну орієнтацію з варягів, що тепер стали лише найман­цями, на слов’ян. Останні прийняли привнесену в Київ назву Русь. Розповідаючи про прихід Олега до Києва, літописець пи­ше: «..беша у него (Олега) варязи й словени, й прочи, прозва- шася Русью». Це початок Київської Русі та «Землі Руської» як у вузькому, так і в широкому розумінні. Руська земля у вузь­кому розумінні - це Київське і найближчі до нього Чернігів­ське та Переяславське князівства, де жили варязькі дружинни- ки-русичі.

Якщо місцевої «слов’янської Русі», а тим більше «Руського каганату» до приходу династії Рюриковичів не існувало, а це безперечний факт, то вона прийшла ззовні та привнесла свою назву, прийняту слов’янами. І вже не так важливо, чи праві ті наукові школи, що русів, зокрема київських князів, вважають норманами, чи ті, що варягів вважали рутенськими воїнами- купцями із Галії, чи князями данського, чи шведського похо­дження. Принципова важливість полягає в тому, що серед придніпровських племен, перелічених Літописом, немає русів, і що вони ніколи не поглинали всі інші племінні союзи, що нібито зумовило виникнення спочатку слов’янської етно- мовної спільноти, а в умовах державності - давньоруської на­родності. За умов існування багатьох східнослов’янських племінних союзів-князівств і принаймні двох окремих тор­говельно-економічних зон: північної - Балтійської - та півден­ної - Дунайсько-Причорноморської, до яких належали різні частини східного слов’янства, сформовані на етнічно різних субстратах, політично та економічно залежні від двох різних сусідів - норманів і Хозарського каганату, а також існу­вання виразних культурно-мовних відмінностей, корені яких сягають принаймні Великого розселення слов’ян, такої єдності не було і бути не могло.

Безперечно, утворення імперії Рюриковичів під назвою Київська Русь, поки діяло всесильне центральне управління на чолі з сильним вольовим великим київським князем, спри­яло політичній консолідації різних слов’янських племінних союзів-князівств і навіть неслов’янських племінних груп. Цьому сприяло також створення державного економічного простору, єдиної православної церкви, уживання у писемних творах церковнослов’янської літературної мови, культурного впливу міських центрів та деякі інші фактори. Маються на

увазі державно-політична спільність і спільність економічних інтересів до періоду роздробленості, що розпочався після смерті Ярослава Мудрого. Ці фактори не можуть бути доказа­ми етнічної спільності, а тим більше утворення в межах вели­чезної держави-імперії єдиної давньоруської народності. На думку бельгійського вченого Ж. Бланкофа, «... концепція ча­сом перебільшена та ідеалістична єдності Русі до процесів роздрібнення другої половини ХІІ-ХШ ст. має бути уточнена: не заперечуючи відносної єдності Київської Русі з кінця X ст. до середини XII ст., зазначимо, що з часом дедалі більше да­ються взнаки щонайменше дві географічні та економічні, коли б не сказати етнічні та політичні зони, що складали Київську Русь часів розквіту. Зона південна та північна, обернена біль­ше до Балтики, до важливих центрів цього моря» (Бланкоф, 1992, с. 7). При цьому не можна лишати поза увагою й різне субстратне середовище та етнічне оточення.

Як напередодні, так і в час формування східнослов’янської державності, етнічно диференційовані групи східнослов’ян­ських племен поглинали етнічно різні групи «чужого» сусідньо­го населення. На півдні, де жили предки українців, це було тюркомовне населення (торки, печеніги, чорні клобуки, по­ловці), на північному сході предки росіян поглинали угро- фінські племена - чудь, мерю, весь та багато інших, на північному заході предки білорусів змішувались з балтами. Фактор різного етнічного оточення східнослов’янського світу посилював уже існуючі, принаймні з доби Великого переселен­ня народів, етнічні відмінності в його різних регіонах. Тим па­че, що південна група слов’ян була лише сусідом тюркських номадів, з якими мирні відносини чергувалися з війнами. Переважно асимілювалися ті групи тюркського населення, які самі осідали на землю та ставали землеробами, вливаючись у слов’янські общини, або ті, яких землею наділяли київські князі у південних порубіжних районах. На північному сході та північному заході з періоду Великого слов’янського розсе­лення відбувалося поступове освоєння раніше угро-фінських та балтських територій і поглинання великої маси різних груп місцевого населення. І тут у процесі змішування, за культурно-економічної та політичної переваги слов’ян, вини­кав новий слов’янський етнос.

Не можна повністю прийняти концепції виняткової ролі давньоруських міст як центрів уніфікації виробництва і мов­но-культурного розвитку на всій території Київської держави, а також єдиної дружинної культури. Із Літопису відомо, що, крім дружини великого київського князя, існували племінні дружини. Археологія знає курганні дружинні поховання, відкриті в Гніздові, Шестовиці, Чернігові та інших місцях, де поховані різні групи міського населення: слов’янські дружин­ники, скандинавські варяги, вихідці з угро-фінського середо­вища. Представники різних етносів дотримувалися власних поховальних звичаїв, власних народних традицій. І якщо в Старій Ладозі чи в Ізборську жили ільменські словени, кри­вичі, чудь, балти і варяги, то це аж ніяк не свідчить про їхню одноетнічну руську громаду.

Погоджуючись з тим, що міські центри здійснювали пев­ний нівелюючий вплив на міжплемінні союзи, слід звернути увагу на те, що у Х-ХІ ст., коли міські центри позитивно впли­вали на оновлювальні процеси, їх було, за підрахунками вче­них, лише 25 на тисячі поселень. їхня чисельність значно зростає за роздробленості, у XII ст. - 224, а у першій половині XIII ст., перед татарським розгромом їх налічується уже близь­ко 300 (Тихомиров, 1956, с. 19-43). Починаючи з XII ст. за умов міжусібних князівств міські центри разом з удільними князями та боярством, також зосередженим у містах, уже діяли не як доцентрові, а як відцентрові сили. Саме у містах утворювалися центри удільних князівств, що проявляли тен­денції сепаратизму. Можливо, таке швидке зростання кількості міст у ХП-ХПІ ст. перед татарською навалою й пояс­нюється виникненням потреби зміцнювати в політичному, економічному та оборонному відношеннях нові державні утво­рення - князівства, які нерідко свої суперечності, зокрема те­риторіальні претензії, вирішували за допомогою зброї.

Безперечний позитивний вплив на об’єднавчі процеси мало прийняття християнства. Воно привнесло писемність, нові культурні цінності, сприяло освіті та створенню літературних творів. З’являються такі історико-літературні шедеври, як «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід» та інші. Церква сприяла зміцненню великокнязівської влади. Разом з тим, спільна писемна церковнослов’янська мова, якою корис­тувалося духовенство та представники елітної частини суспільства, що володіли грамотою, за наявності різних народ­них східнослов’янських мов та їхніх діалектів, як зазначають лінгвісти, не вирішують питання про існування єдиної етно- мовної спільності та давньоруської народності. Як відомо, візантійське православ’я не привело до злиття в один етнос усіх народів, що його сповідували, хоч єдина віра позитивно впливала на їхні взаємовідносини. Також і літературна лати­на, якою писала вся римо-католицька Європа, і католицька віра не привели до утворення єдиного європейського етносу. Ця загальна закономірність, властива для усієї середньовічної Європи, немає виключень і на Сході. Таким чином, уся сума не­заперечних фактів спростовує усі спроби поставити під сумнів розробки та висновки лінгвістів (О. Шахматова, А. Кримсько­го, Є. Смаль-Стоцького, Ю. Шевельова, О. Стрижака, Г. Півто- рака та ін.) про зародження трьох східнослов’янських мов за­довго до утворення Київської держави. Вони з певними відмінностями збереглися і в часи Київської Русі, навіть у період її розквіту, який тривав менше одного століття.

Лише Володимир Святославич завершив процеси об’єднан­ня племен, силою підкоривши останніх із них - хорватів і в’ятичів, і запровадив на Русі єдину християнську віру. Його син Ярослав Мудрий визначив територіальні межі Київської Русі та заклав правові основи держави. А вже їхні діти та ону­ки почали міжудільні війни, які призвели до роздробленості Києво-Руської держави. Імперія Рюриковичів - Русь - розпала­ся на 15 окремих самостійних князівств, що в ряді випадків територіально співпадали з колишніми племінними об’єднан­нями. Ті сили, зокрема міські центри, що в Х-ХІ ст. були кон­солідуючими факторами, у ХІІ-ХШ ст. діяли у зворотному напрямі, про що йшлося вище. У період міжкнязівської во­рожнечі поступово втрачають свою об’єднавчу силу динас­тичні зв’язки, розпочинається процес переформування полі­тичних, а за ним економічних та культурних полюсів.

Монголо-татарські хани, зорієнтувавшись у політичній обс­тановці, по частинах розбили Русь. Спочатку вони розгромили та підкорили північно-східні руські землі, якими вже мало цікавилися південні князі, а потім - Південну Русь.

Остаточний поділ імперії Рюриковичів на північно-західну, північно-східну та південно-західну сфери пояснюється не монголо-татарськими завоюваннями. Він має глибші корені, що сягають доби Великого розселення слов’ян і племінного періоду. Незворотність поділу визначилася, коли з-під влади київських князів виходить Полоцька земля зі Псковом і Смо­ленськом, а дещо пізніше — Суздальська та Ростовська землі, що стали осередком не зародження, а визрівання відповідно білоруської та російської народностей. Не татари, плюндруючи Київ, встановили остаточний рубіж між південною й північно- східною частинами Русі, що в часи стабільності київського центру становили політичну (не етнічну) спільність. Цей рубіж був встановлений у 1169 р., коли Київ зруйнував і не за­лишився в ньому суздальський князь Андрій Боголюбський, який почав будівництво на північному сході своєї окремої не­залежної держави. Київ для нього втратив сенс як об’єдну- вальний центр і центр зосередження верховної влади.

У ХІІ-ХШ ст. ще одним таким віддаленим від Києва цент­ром був Галич - столиця Галицько-Волинського князівства. Галицько-Волинське князівство перед монголо-татарською навалою досягло Києва. Але тут дії князів визначалися не тільки політичними та економічними зв’язками, як це було в попередніх випадках, а й етнічними. Тому галицько-во­линські князі дотримувалися в цей тривожний для Русі час об’єднавчих тенденцій стосовно Києва та Київської землі. Воєвода Данила Галицького Дмитро не руйнував Києва, а зна­ходився в лавах його оборонців у фатальні дні грудня 1240 р.

Сам результат розпаду Київської Русі, що остаточно визна­чився після монголо-татарського завоювання і призвів до відок­ремлення білоруського, російського та українського народів, вказує на те, що етнічні процеси в середовищі окремих куль­турно-мовних груп, навіть у період існування одної держави, були міцнішими і діяли стабільніше, ніж загальніші політико- економічні. Східні слов’яни, розкидані на величезних просто­рах, роз’єднані непрохідними природними бар’єрами, за від­сутності суходольних шляхів, ніколи не відчували себе однією етнічномовною спільнотою і ніколи її не обстоювали. Прикла­дом може служити пасивність Південної Русі в час монголо- татарських завоювань північно-східних земель і цілковита байдужість північно-східних князівств до факту включення північно-західних і південних земель колишньої Русі до Ли­товського князівства, а потім - Польсько-Литовського ко­ролівства.

Підсумовуючи, перефразуємо справедливий вислів М. Гру- шевського: «Не було общеруської народності - немає «обще- руської» історії». Кожний із східнослов’янських народів має свої глибокі додержанні витоки і право лише на частину східнослов’янської спадщини і на ту частину східнослов’­янських земель, корінних або освоєних у процесі розселення, де жили його безпосередні предки. А жили вони в різних гео­графічних межах, у різних економічно-політичних нішах, у різному етнографічному середовищі. Незважаючи на періоди, коли їхньою долею розпоряджалися київські князі чи мос­ковські царі, кожний з них творив свою історію.

Із викладеного вище також випливає, що ні в додержавний період, ні в часи державності не було якогось єдиного етнічно­го стовбура, від якого б відгалужувалися предки окремих слов’янських, зокрема східнослов’янських, народів. Були різні хронологічні стадії етнічного розвитку слов’ян, різні гру­пи яких у різний час і в різних районах Європи формувалися в народи, а потім у нації. Ця історична закономірність стосуєть­ся всіх слов’янських народів, незважаючи на те, через які політичні форми вони проходили на шляху до своєї етнічної зрілості.

Запитання та завдання до сьомого розділу:

1. Які внутрішні та зовнішні фактори сприяли утворенню Києво-Руської держави?

2. Коли і як на просторах східнослов’янської рівнини з’явився новий етнонім «Русь»? Позиція літописця Несто- ра з цього питання.

3. Чим виділяється «Руська земля», або «внутрішня» Русь?

4. Що ви можете сказати про позицію видатного українсь­кого вченого-історика М. Грушевського з питання спад­коємності Києво-Руської держави?

5. Чи існувала в період Київської держави давньоруська на­родність?

6. З’ясуйте, які доцентрові та відцентрові сили діяли в умовах східнослов’янської державності? Яким був їхній вплив на завершення процесів утворення українського, білоруського та російського народів? Чи можна Галицько- Волинську державу вважати спадкоємницею Київської Русі?