Біля джерел українського народу

Писемні джерела доповнюються археологічними ма­теріалами. Останні не тільки збільшують джерельну базу. У зяді випадків вони навіть змінюють наші уявлення про етно­графію слов’янських угруповань і проливають нове світло на •аму суть їхнього історичного розвитку.

регіони проживання різних слов’янських племінних груп. Вони також розкривають внутрішні взаємовідносини між слов’янськими племінними союзами (інтегративні або проти­лежні процеси), дають можливість встановити слов’янську приналежність поселень у регіонах їхнього осідання на нові землі, виділити слов’янський компонент у тих північно- східних культурах Верхнього Подніпров’я, Подвіння, Подон- ня та Поволжя, що не мають писемних визначень.

Унікальність ранньосередньовічних слов’янських старо- житностей V—VII ст. полягає ще і в тому, що вони, з одного бо­ку, уможливлюють ретроспективне виділення слов’янського етнографічного компонента у попередніх синкретичних куль­турах першої половини І тис. н. е., а через них - у більш ранніх. З іншого боку, вони становлять підґрунтя, з якого ви­ростають усі наступні слов’янські культури, що репрезенту­ють уже ті слов’янські племінні групи і союзи другої половини І тис. н. е., у середовищі яких зароджуються ембріони сучас­них слов’янських народів.

Усе це означає, що кожна із ранньосередньовічних слов’янських культур У-УП ст. (Дзєдзіцька, Празько-Кор- чацька, Пеньківська, Колочинська, Іменьківська) вже з само­го початку представляє конкретні племінні утворення: західнослов’янські, східно- і південнослов’янські, північно- слов’янські, кожне з яких у своєму культурно-етнографічному середовищі починає свій самостійний етнічний розвиток.

«Накладення» археологічних карт на слов’янські спільно­ти, згадані писемними джерелами, довели, що склавини, які однозначно визнані носіями Празько-Корчацької культури, займали не тільки землі між Дністром і Дунаєм, як про це свідчить Йордан, а й все Верхнє та частину Середнього Подністров’я та Волинь до Прип’яті та Дніпра, з Києвом включно. На південь від них на Південному Побужжі й у нижній частині Середнього Дністра та Дунаю жили анти, представлені Пеньківською культурою, що займала й пору­біжні райони зі степом Дніпровського Лівобережжя. Ці племе­на інтегруються і в межах українського Лісостепу, утворюють етнокультурний симбіоз, представлений у УПІ-Х ст. Райко- вецькою та Волинцівсько-Роменською культурами. Остання стає основою зародження української народності.

На основі аналізу писемних джерел М. Грушевський вису­нув припущення, що предками українського народу можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським авторам VI ст. під іменем антів (Грушевський, 1904, с. 154, 157).

Виходячи з археологічних джерел, які в часи М. Грушевсь- кого були ще відсутні, витоки культури предків українців слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров’я, залишених антами, а й у празько-корчацьких на території Верхнього та Середнього Подністров’я й Волині, де відкриті численні поселення склавинів. Це тим більш можливо, що вже у VIII-X ст. пам’ятки Райковецької культури, що виростають на основі Празько-Корчацької, не тільки займають все Право­бережжя від Дніпра до Вісли і від Прип’яті до Карпат і Буко­вини, але на сахнівському етапі стають одним із вагомих компонентів Волинцівської та Роменської культур Дніпровсь­кого Лівобережжя. Таким чином, усі літописні племена VIII-X ст. на Правобережжі Дніпра вписуються в межі Райко­вецької культури, а лівобережне плем’я сіверян виникає на змішаній склавино-антській основі.

Усе це визначає місце склавинів у тих історичних процесах, які привели до зародження етнокультурної спільноти, яка в кінцевому своєму розвитку стає ядром українського народу.

У VIII-IX ст. відбувається перегрупування племен. Деякі із них (сіверяни, поляни) потрапляють у залежність від хозарів. Але ми не знаємо таких екологічних, воєнних або соціальних катаклізмів, що призвели б до зміни населення лісостепової частини України. Населення цього великого регіону, незалеж­но від внутрішніх змін племінних структур та їхніх кордонів, що зумовлювались, насамперед, причинами соціально-еко­номічного розвитку, поступово стало рушійною силою про­цесів, що привели до утворення Київської держави, а в умовах розпаду імперії Рюриковичів - до завершення процесів форму­вання української народності. Корені цих процесів сягають пізньоримського та ранньосередньовічного часу, коли старо­житності склавинів стали підосновою матеріальної культури всіх східнослов’янських племен межиріччя Дніпра, Дністра й верхів’їв Вісли та в інтеграції з пеньківськими пам’ятками антів - Волинцівсько-Роменської культури сіверян.

Отже, інтеграція антів і склавинів, їхнє розселення та пере­групування приводить до виникнення, а потім і до відокрем­лення тієї групи східнослов’янських племен, що в майбутньо­му склали основу утворення українського народу.

Сучасний стан археологічних досліджень дає змогу також упевнено твердити про відплив, починаючи з VI ст., частини антського населення на Балкани, а склавинів - на Середній і Верхній Дунай та у межиріччя Ельби і Заале, де і зафіксували їх писемні джерела, а також археологія. Очевидно, цим пояс­нюється і наявність спільних племінних назв по обидва боки Карпат (дністро-волинські дуліби, чеські дуліби, панонські дуліби, хорвати північнокарпатські, білі хорвати, чеські хор­вати, балканські хорвати).

Поглинаючи різноетнічні місцеві субстрати, або інтегрую­чись із ними, носії Пеньківської культури - анти - на Балканах створюють нові етнокультурні утворення, які стали предками болгарської, сербської, словенської та інших етнічних груп південних слов’ян, а склавини у Верхньому Подунав’ї - сло­ваків, морав’ян і чехів. Поляки або літописні «ляхи» Середньої та Північної Польщі сягають своїми витоками Дзєдзіцької культури.

На нашу думку, і походження назви «Україна» сягає другої чверті І тис. н. е. Як відомо, етнонім «анти» не слов’янського, а іраномовного походження. Антами називали порубіжне зі Степом слов’янське населення іраномовні степові скіфо-сар- мати. Ця назва з індо-іранської означає «крайні», «окраїнні». Вона була прийнята в іраномовному звучанні візантійськими писемними джерелами, але втрималась у них лише до початку VII ст.

Як інтерпретувати ці дві згадки - «анти» та «Україна»: без­перечно пов’язані територіально, але розділені значним про­міжком часу? Якщо анти щодо римського, а потім візантій­ського Причорномор’я у сприйманні їх безпосередніх сусідів- скіфів і сарматів були «крайніми», «окраїнними», то такими ж залишились і їхні нащадки щодо Візантії та її дунайсько- причорноморських провінцій, незалежно від того, яких внутрішніх перетворень вони зазнали. Тепер від останніх їх відділяли тюркські народи, що в середині І тис. н. е. витісни­ли з українських степів іраномовне населення.

Можна вважати, що так само, як етнонім «анти» («крайні», «окраїнні») стосувався населення всього слов’яно-номадсько- го порубіжжя, так і етнонім «Україна» означав не край Пере­яславської землі, а всю порубіжну зі Степом територію. Антські поселення Пеньківської культури від Сіверського Дінця до Дунаю дугою з півночі та північного заходу охоплю­вали північну частину Степу (табл.

Таким чином, у просторовому значенні усі ці назви, що ма­ють відношення до етноніма «Україна», стосуються всіх півден­них, південно-західних і західних земель Київської держави від Переяславського до Галицько-Волинського князівства.

Якщо етноніми «анти» і «хорвати» - це власні назви (хоч і не самоназви) конкретних племен або племінних союзів, то «Україна», «Україна Галицька», «вся Україна», «Україна Бе­рестейська» - це територіально-етнографічні назви країв, що мали спільний кордон з номадським степом і Польщею. Вони вживались населенням того часу паралельно з назвами «Русь», «Земля Руська», «Галицька Русь» тощо, поряд з конк­ретними назвами князівств або земель («Переяславське князівство», «Галицько-Волинське князівство», «Галицька земля»). При цьому, на відміну від назв племен («анти», «хор­вати»), привнесених ззовні, назви «України» можна вважати самоназвами, донесеними до літописців місцевими інформато­рами, що вважали себе їх мешканцями. Саме на таке розуміння семантики терміна «Україна» наштовхує нас літо­писна згадка 1268 р. Розповідаючи про воєнні сутички з поля- ками на Холмщині, літописець пише: «... і стали ляхи пусто­шити навколо Холма... Але не взяли вони нічого, бо (люди) повтікали були в город, тому що вість їм подали були ляхи-ук- раїняни» (Літопис Руський, 1989, с. 426). Тут «ляхи-україня- ни», подаються як українці, що жили в Польщі, польські ук­раїнці, а не як «українні», тобто порубіжні, поляки, які, оче­видно, у цьому контексті належали до тих, що пустошили Холмщину. Отже, якщо були польські «украинянь», то чому нам відкидати можливість народного розуміння себе як Русь­ких чи Галицьких «украинянь», які таким чином відокрем­лювались від інших русів. Тим більше, що «Русь» - це була хоч і офіційна, книжна, але чужа політична назва Києво-Русь- кої держави, принесена на береги Дніпра й Дністра норманами- русами. У наступних літописних звістках (1280, 1282 рр.) йдеться про спільні пограничні з Польщею землі. Літописець їх розуміє як територію «України Галицької». «І спом’янув Воло­димир (Василькович) - князь волинський, що раніш Лестсько Чорний, пославши люблинців, узяв був у нього село на Вкраїниці за назвою Воїнь» (Літопис Руський, 1989, с. 434).

У хроніці Литовській і Жмойтській під 1256 і 1263 рр. йдеть­ся про «Країни Руські» від Вільно до верхів’їв Німана, а під 1332 р. назва «всі Країни руські» охоплює південно-західні землі Русі. «По смерті Радивиловій Микгайло, сын его, всту­пил на князство Новгородское й Подляскоє, также й всь край­ни русские от Вильна аж до жродел Неманов отчистим держал правом». Під 1332 р. записано, що князь Ольгерд «вси крайни русские с Подольем поручил... сыновцам своим».

З цього випливає, що у XII - на початку XIV ст. зафіксова­на в писемних джерелах назва «Україна» стосувалася майже всіх земель Південної Русі від Дніпра до Дністра й Вісли.

Особливо збільшується вживання назви «Україна» у нас­тупні століття. Польський король Стефан Баторій в універсалі 1580 р. звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської та Брацлавської, а в Густинському літописі під 1517 р. король Зигмунд посилає посла Прецлава Лянцкоронського на Україну «собирати люду». Отже, в XVI ст. «Україна» як назва виступає в сучасному етнографічно-гео­графічному розумінні. Й. Верещинський, католицький єпис­коп Києва, у 1594 р. писав, що Україна «...є довша і ширша, ніж Велика і Мала Польща». П.П. Толочко знаходить для XVII ст. цю назву у більше як у 30-ти документах (Толочко, 1995, с. 51-64). Вона приймається населенням і як означення окремої країни, землі, і як окремого, хоч і руського в широко­му розумінні, народу. Поняття «Русь» поступово втрачає свій попередній етногеографічний і політичний зміст і замінюється назвою «Україна». Це незаперечно ілюструють описи та карти, виконані для Франції у 1572 р., де назва «Ukraine» охоплює Правобережжя та Лівобережжя Дніпра, та, зокрема, «Опис України» з картами француза де Боплана. Останній 17 років працював в Україні й зафіксував реальну етногео- графічну картину XVII ст. на основі не книжної традиції, а живого спілкування з людьми, її мешканцями. Це сприяло утвердженню назви «Україна» у географічній і політичній но­менклатурі Західної Європи.

Усе це дає змогу вважати, що літописні «України» слід ро­зуміти не тільки як порубіжжя, порубіжні землі, порубіжні міста, порубіжне населення, а й як синоніми понять «країна», «край», похідних від праслов’янського «kraj», тобто «відділе­ний шматок землі», «відділена частина території», ширше - «певна територіальна одиниця» (Шелухин, 1926; Яковенко, 1997, с. 11).

Отже анти - окраїнні, хоч і інтегровані склавинами, зали­шають свій виразний слід в назві «Україна», яка, проіснував­ши поряд з офіційною книжною назвою «Русь», переживши декілька етапів свого відродження та спаду, повністю витісняє її і стає визначальною для окремого слов’янського народу, другого за кількістю населення.

Таким чином, літописна назва «Україна» не виникла сама собою із нічого, а була породжена народною традицією, що ве­де свій початок з глибокої давнини. Вона була зафіксована Йорданом, автором VI ст., під іменем антів («окраїнних»), од­них із трьох слов’янських племінних об’єднань, відомих в ті часи у Візантії.

Як і назви «Русь», «Київська Русь» у вузькому та широко­му прочитанні, що з’явилися на теренах Східної Європи лише в IX ст. разом із норманами-русами, так і назва «Україна» бу­ла започаткована в IV ст. скіфо-сарматським іраномовним на­селенням, що називало своїх північних численних слов’янсь­ких сусідів «антами» (окраїнними). Обидва ці етноніми «анти» і «Русь» є для слов’ян привнесеними ззовні. Та, мабуть, не ви­падково назва «Україна» насамперед утверджується у тих регіонах східних слов’ян, де вона виникла, а «Русь» через ве­лике Московське князівство переходить у назву «Росія» там, де вперше з’явилися нормани, яких угро-фінське населення, а за ним і північні, змішані з ними слов’яни, називали русами.

Обидві назви відіграли в історії східних слов’ян різні ролі. Вони то схрещувались, то розходились, визначаючи в різні періоди різні статуси того населення, якому належали. Зреш­тою, як назви окремих етнічних груп (назва «Україна» ніколи не поширювалася на північно-східні райони Русі), вони оста­точно визначили окремішність двох найбільших східно­слов’янських народів. Не маючи глибших коренів, ніж назва «Русь», північні частини східних слов’ян залишилися з цим етнонімом, додавши до нього «Біло» та «Велика» («Білорусь», «Велика Русь»), що також підкреслює окреме етнічне похо­дження білоруського та російського народів. Назва «Мала Русь», що якийсь час після розпаду Київської держави побуту­вала поряд з «Великою» та «Білою» Руссю, поступово була витіснена назвою «Україна». У часи найбільших народних змагань за суверенність ця назва підкреслювала глибокі історичні витоки українського народу, його прагнення до са­моутвердження та право на самостійне державне існування. Тому вона була прийнята у часи національного відродження XIX ст., а в XX ст. стала офіційною, визнаною світом національною назвою Української держави.

Запитання та завдання до восьмого розділу:

1. У яких джерелах найкраще розкриваються інтегра­тивні процеси склавинів та антів, їх відношення до про­цесів утворення українського народу?

2. Розкажіть про походження назв «анти» та «Україна». Коли і в якій послідовності вони з’являються?

3. Назвіть основні фактори, що привели до зародження ук­раїнського та інших слов’янських народів.