Питання економічного розвитку східних слов’ян у додержавний період

Землеробство та скотарство

Писемні джерела «застають» венедів-слов’ян на території, де з глибокої давнини існували землеробсько-скотарські тра­диції. У цю природну зону входить і лісостепова частина України.

Господарська діяльність слов’ян відображена й у лінгвістич­ній термінології.

Найбільш ґрунтовні матеріали про господарську діяльність давніх слов’ян дає археологія в поєднанні з палеоботанічни­ми дослідженнями. Нерідко обвуглені зерна злаків удається розчистити в господарських ямах-коморах або на долівці жит­лових будинків. їх добувають шляхом промивання гумусного заповнення житлових та господарських споруд. Палеобо­таніки навіть встановлюють асортимент культурних рослин у складі обпаленої глиняної обмазки із розвалу стін будинків та кераміки. За даними їхніх досліджень, основними злаковими культурами у лісостеповій і південній частині лісової зони бу­ли просо, ячмінь, пшениця-двозернянка (полба).

Встановлено, що набір зернових культур сусідніх із слов’янами етнічних груп нерідко відрізняється як у кількісному відношенні одних і тих же сортів, так і за асорти­ментом. За цими показниками лісостепове слов’янське насе­лення багатоетнічної Черняхівської культури культивувало ті ж зернові культури (просо звичайне, плівчастий ячмінь, пше­ниця-двозернянка, жито, горох, льон), що і носії Київської культури. Проте черняхівське населення Лівобережного По- дунав’я не вирощувало жита, гороху, льону, а у степових регіонах Північного Причорномор’я носії тієї ж Черняхівської культури надавали перевагу голозерним пшеницям, бобовим культурам - гороху, виці, ервілії, чині. У цьому випадку ет­нографічні відмінності, встановлені за характером ліпного по­суду і жител, корелюються із певними відмінностями госпо­дарської діяльності в різних регіонах черняхівського ареалу, де переважало неслов’янське населення. Фракійське населен­ня Українського Прикарпаття (Липицька культура і Культура карпатських курганів) вирощувало досить значну кількість чумизи та вівса.

Населення Лісостепу та Полісся у І тис. н. е. використовува­ло під посіви заплави та перші, переважно низькі надзаплавні тераси. З часом посівні площі розширюються за рахунок ос­воєння чорноземних підвищених надзаплавних терас і плато.

Враховуючи наявні технічні засоби, слов’янське населення у І тис. н. е. надавало перевагу легким для обробітку низинним ґрунтам перед більш родючими, але важкими для оранки ми- совими чорноземами. Обробіток чорноземів на мисових плато помітно розширюється наприкінці І тис. н. е.

Землеробство було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувались до повного виснаження. їхня родючість відновлювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу залежно від потреб господарства.

У першій половині І тис. н. е., зокрема у першій чверті, пе­реважали ярі культури (просо, пшениця-двозернянка, плівчас­тий ячмінь). Це підтверджується наявністю відповідних бур’янів - їхніх супутників. У другій чверті І тис. н. е. слов’­янське населення, що входило до складу Черняхівської куль­тури, певною мірою чергувало ярі та озимі культури. У ран­ньому середньовіччі, особливо у УІІІ-Х ст., ширше застосуван­ня сівозмін та скорочення строків перелогу приводить до двопілля. На поселеннях Райковецької та Роменської культур збільшується асортимент сортів пшениці, з’являється насіння бур’янів, характерне для озимих культур. Однак двопілля повністю не витісняє перелогової системи та підсіки.

Прогрес у землеробстві супроводжувався вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці.

Порівняльне їх вивчення за хронологічними періодами свідчить про відповідність технічних засобів певним системам землеробства. На рубежі нашої ери населення Зарубинецької культури для зрихлення землі користувалось дерев’яним ралом. Носії Черняхівської культури певною мірою користувалися плужним ралом із залізним наральником та череслом. На чер- няхівському поселенні біля с. Ріпнева Львівської області було знайдено залізний наральник і чересло, що лежали поряд на долівці господарської ями-комори (мал. 27-28). Систематичне застосування залізних наральників на дерев’яних ралах почи­нається з раннього середньовіччя. У VIII-X ст. збільшуються їхні розміри, вдосконалюється конструкція для кращого підрізання пласта, збільшується глибина оранки до 10-15 см.

Населення Зарубинецької культури збирало врожаї невели­кими (10-24 см), асиметрично вигнутими залізними серпами із бічною п’яткою.

Ранньосередньовічні серпи більш досконалі. Вони довші, мають відігнуту пряму ручку, ближчі до сучасних (мал. 28: ПЦ.

Мал. 27.

Знаряддя праці слов’янського населення другої чверті І тис. н. е.

Мал. 28. Землеробські знаряддя праці І тис. н. е.

(за Р. Терпиловським): І - Зарубинецька, Поеншеті-Лукашівська, Липицька культури; II - Черняхівська та Київська культури;

III - Празько-Корчацька, Пеньківська, Колочинська культури; IV - Райковецька, Волинцівсько-Роменська культури

У І тис. н. е. відомі й залізні коси. В одному із поховань чер- няхівського могильника у с. Чернелів-Руський знайдено п’ять серпів і чотири коси.

У І—II ст. на Середньому та Верхньому Дністрі з’являються поодинокі ротаційні жорна, хоч основним засобом для мелен- ня зерна та розщеплення його на крупу ще були зернотерки, а для очищення від плівки - кам’яні ступи. Жорнові споруди на спеціально обладнаних майданчиках досить широко викорис­товувалися населенням Черняхівської культури, а в наступ­них Y-YII ст. жорнові камені нерідко трапляються на слов’­янських поселеннях Празько-Корчацької та Пеньківської культур. Масове використання жорен припадає на VIII~X ст. Наприкінці тисячоліття вони повністю витісняють зернотерки (мал. 28: І-П). Поряд із землеробством важливе місце у госпо­дарстві східних слов’ян займало тваринництво й птахівницт­во. Продукт цих видів господарства суттєво доповнював запа­си харчування землероба, особливо взимку, коли заморожені туші у господарських ямах-коморах зберігалися тривалий час. Крім того, тварини (воли, коні) були основною тягловою си­лою. Тому коси для збирання трави і заготівлі сіна використо­вували разом із серпами. Уже в перших століттях нашої ери відомі пружинні ножиці для стрижки овець.

Важливість тваринництва у господарстві найкраще визна­чають знахідки тваринних кісток на поселеннях, які за кількістю займають друге місце після кераміки. Перше місце у слов’янських господарствах займає велика рогата худоба, на другому місці - свиня і на третьому - мала рогата худоба. Кінь займає переважно четверте місце. На окремих чер- няхівських поселеннях на Верхньому Дністрі велика рогата худоба та свиня представлені однаковою кількістю особин.

Незначна кількість кісток коней на поселеннях в усіх слов’янських культурах свідчить про те, що конина порівняно рідше, ніж м’ясо інших видів тварин, вживалася в їжу. У південних районах Лісостепу друге місце після коней посіда­ла дрібна рогата худоба. За складом тут домінують кістки вівці та коня. Північні сусіди слов’ян - балти та фіни - віддавали перевагу свині та коню.

Серед промислів найважливішим було мисливство, оскіль­ки доповнювало продукти харчування, а також було одним із засобів отримання хутра та шкур для пошиття одягу, взуття чи окремих його деталей. Шкурки пухнастих звірів також час­то використовувалися в обміні.

У зв’язку з тим, що обробка тушок хутрових звірів відбува­лася на місці полювання, кісток диких тварин на слов’янсь­ких поселеннях завжди менше, ніж свійських - переважно 10-20 % від усього остеологічного матеріалу. Види диких тва­рин і птиці, м’ясо яких вживалося в їжу, представлені кістками кабана, лося, оленя, тура, козулі, зубра, зайця, тетерева, ряб­чика. Хутрові звірі — це ведмідь, вовк, борсук, лисиця, видра, куниця та ін. У І тис. н. е. хутро було одним із ходових товарів, яким торгувало слов’янське населення на причорно­морських та прикаспійських ринках. Хозари отримували да­нину від слов’ян також хутром. Мисливство та збиральництво у господарстві слов’ян мало лише допоміжне значення, його роль була дещо вищою у лісовій зоні.

На пам’ятках усіх слов’янських культур І тис.

Ремесла

З піднесенням землеробства та тваринництва створюються умови для розвитку ремесел. Вагоме місце серед них посідає металургія. Нині спеціальні металографічні дослідження з ви­користанням методів природничих наук мають значення не лише для вивчення процесів розвитку металургії, а й більш за­гальних проблем - соціальних і навіть етнокультурних. Зокре­ма, у багатьох випадках простежено спадкоємність досягнень у металургійному виробництві з першої половини І тис. н. е. до раннього середньовіччя.

Металургійне виробництво одне із перших виділилося в ок­рему галузь. Його значення в економіці та побуті слов’ян без­перервно зростало. Постійно вдосконалюється і сам процес ви­робництва заліза, який еволюціонує в напрямі до вужчих спеціалізацій. У першій половині І тис. н. е. металургія була на рівні, коли видобуток руди, підготовка її до плавки, отри­мання металу у вигляді півтора-двокілограмових шматків криці, її проковки для подальшого видалення шлаків та виго­товлення з неї готової продукції було справою одного спеціаліста. Лише з періоду раннього середньовіччя відбу­вається відокремлення металургії від ковальської справи, ви­никають невеликі виробничі осередки.

Як і в попередні часи, протягом І тис. н. е. залізо як сирови­ну отримували сиродутним способом із болотяної руди. У пер­ших віках нашої ери існувало два типи горнів: горни із назем­ною або заглибленою в землю шахтою та переднічною ямою, а також горни у вигляді ям зі шлаковипуском. Обидва типи були стаціонарними спорудами багаторазового використання.

Населення Зарубинецької культури користувалося першим типом горнів. Біля с. Лютіж Київської області відкрито 15 та­ких горнів, а також близько 400 ям для випалювання та зберігання деревного вугілля й накопичення болотяної руди. Вочевидь, металурги цього осередку забезпечували залізом кілька общин у найближчій окрузі, а може, і все плем’я. Такі центри були відокремлені від землеробства. Сліди плавки заліза виявлені майже на 20-ти зарубинецьких поселеннях.

На території Українського Закарпаття біля с. Ново-Клино­вого та під Уманню на Черкащині відкрито центри з багатьма горнами одноразової плавки.

У другій чверті І тис. н. е. також існували горни багаторазо­вої та одноразової плавки, але на території України таких ви­явлено лише одиниці.

У середині І тис. н. е. технологія залізовидобутку зали­шається такою ж. Залізодобувне й залізопереробне виробницт­во помітно зростає у УШ-Х ст., тобто в переддержавний період. Для цього часу відомо ряд великих центрів залізопла­вильного та залізоробного виробництва.

Невеликі виробництва забезпечували одну або групу сільсь­ких общин, розташованих гніздами на невеликій відстані одна від одної. Потужні виробництва обслуговували населення цілого племені, навіть племінні об’єднання.

Для поліпшення якості залізних виробів широко викорис­товувалась цементація заліза, наварювання сталі на робочі частини залізних знарядь праці. З’являються чіткі ознаки відокремлення плавки заліза від виготовлення залізних ви­робів. Металографічний аналіз продукції ковалів дозволяє визначити рівень технології металообробки.

Встановлено, що групи зарубинецьких племен від рубежу ер до певної міри володіли технікою пластичної обробки мета­лу. Зустрічаються предмети з цементацією леза, що пройшли процес гартування та пакетування.

У другій чверті І тис. н. е. під впливом римських провінцій дещо підвищується рівень металургійних технологій. При ви­готовленні знарядь праці ковалі поєднують прийоми пакету­вання, цементації та гартування. Дещо нижчий рівень ковальс­тва спостерігається у північно-східних племен Київської культури. Ремісники свою продукцію виготовляли на замов­лення, а не на ринок. Асортиментна кількість залізних ви­робів у період Зарубинецької культури становила 40 різних видів, у черняхівському ареалі - 60. Помітно зросло виробниц­тво землеробських знарядь, ремісничих інструментів та предметів озброєння.

У період раннього середньовіччя (V-VII ст.) поглиблюється процес дальшої спеціалізації металургійного виробництва. З’являються спеціальні залізодобувні та залізообробні центри, які концентруються на городищах, скарби дорогоцінних речей, складені з предметів як чужого, так і місцевого слов’ян­ського виробництва.

Вироби слов’янських ремісників V-VII ст. свідчать про продовження технологічних традицій попереднього періоду. У VIII-IX ст. підвищується рівень ковальства, особливо на Лівобережжі Дніпра. Тут під впливом Хозарського каганату вперше з’являються вироби із використанням сталі, виконані за технікою тричленного зварювання, переважно зі смугою ви- соковуглецевої сталі, ввареної у залізний каркас. Значно зрос­тає кількість залізних виробів, а в них частка інструментарію, що збільшує потужність виробництва.

Продовжуючи традиції ковальства антсько-склавинських часів, населення літопирнйх союзів племен дещо змінює свою орієнтацію залежно від їхнього територіального розміщення. Якщо правобережні племена, удосконалюючи виробництво, зберігали традиції попереднього часу, то лівобережне населен­ня сіверян широко використовує й нові технологічні здобутки виробництва сталі, що надходили з південного сходу, зокрема з Хозарії.

Кольорова металургія характеризується своїми спе­цифічними рисами. Тут не було промислових запасів кольоро­вих металів. Найімовірніше, мідь надходила до слов’ян із сусіднього Семигороддя. Ремісники-ювеліри, а також ковалі- універсали не тільки використовували злитки міді, а й підда­вали повторній переробці старі попсовані предмети, що вийш­ли з ужитку. Шматки бронзи як сировина зустрічаються май­же на всіх слов’янських поселеннях І тис. н. е. Із кольорових металів виготовляли прикраси, кінське спорядження й зрідка посуд, що потребувало досить значної кількості сировини.

Оскільки ювелірні вироби як дорогоцінності мають більш естетичне, ніж практичне значення, то й попит на них був об­межений. Тому вони є рідкісними знахідками на рядових по­селеннях. Значно більше їх на городищах, де жила слов’янсь­ка общинна знать. Нерідко прикраси і металеві деталі одягу (сережки, фібули, пряжки) зустрічаються в похованнях, особ­ливо в багатих. На початку І тис. н. е. скарби переважно неве­ликі, їхня кількість збільшується в другій половині І тис. н. е., особливо в період Великого розселення слов’ян.

Неоднорідність предметів у складі скарбів свідчить про різні джерела їхнього походження. Проте безсумнівно, що значна їхня частина виготовлена у місцевих слов’янських майстернях. Характерним є те, що поряд із виробами знайдені й форми для їхньої відливки і напівфабрикати. У УПІ-Х ст. деякі типи жіночих прикрас дають змогу пов’язати їх з конк­ретними групами літописних східнослов’янських племен.

У хронологічному вимірі не тільки зростає кількість ювелірних виробів та їхній асортимент (мал. 29), а й підвищу­ється технологія виробництва, з’являється більше прикрас, виготовлених із дорогоцінних металів. На рубежі ер та в перших століттях нашої ери зарубинецькі майстри виго­товляли бронзові фібули, браслети, кільця, каблучки, різного роду підвіски і проколки шляхом простого кування. ЗII ст. н. е. з’являються відливні бронзові вироби, зокрема з виїмчастою емаллю. Територія їхнього поширення величезна. Це вся При­балтика, Білорусь, Прикам’я, Північна й Середня Україна.

Технологія цих виробів потребувала неабиякої майстерності. Бронзові литі прикраси з геометричними, різної форми виїмка­ми заливалися різнокольоровою емаллю. Це надавало їм ажур­ного високохудожнього вигляду, що вражає нас і сьогодні.

Ранньосередньовічні слов’янські майстри на Середньому Дніпрі та Дністрі виготовляли пальчасті фібули, що мали ши­рокий попит не тільки на слов’янських ринках. Крім пальчас­тих фібул, до комплексу ювелірних виробів слов’янських майстрів входять браслети з потовщеними кінцями, пряжки, сережки, прикрашені зерню, сканню, скроневі кільця, бляш-

Мал. 29. Бронзові (1-3, 5-11, 15-21) та залізні (4, 12-14) предмети Празько-Корчацької культури

ки поясного набору та інші різноманітні нашивні бляшки, на­конечники паска з карбованим чи прорізним орнаментом, лун- ниці, різного роду підвіски, нашийні гривни тощо. Асортимент виробів сягав сотень найрізноманітніших предметів.

Ранньосередньовічне ремесло базується на складній техно­логічній основі. Дослідження кам’яних форм показало, що відливання проводилось або безпосередньо у кам’яних формах (мал. ЗО, 31), або по восковій моделі. Застосовувались прийо­ми карбування або тиснення, зернь, орнаменти з привареного дроту (скань), штампований орнамент, гравірування по гладкій поверхні, інкрустація, позолота.

У ранньому середньовіччі поступово формується одяг та кінська збруя племінної верхівки, дружинників, общинних старійшин, жіноцтва різних соціальних рівнів і простих об­щинників, що разом становило певний художній стиль, влас­тивий для різних племінних груп східного слов’янства.

Важливе місце в комплексі археологічних знахідок посідає кераміка, зокрема посуд. Доступність сировини (глини) і спо­собів виготовлення, а також властивість довго зберігатись у землі незалежно від стану вологості й температури, робить по­суд найбільш масовим матеріалом на археологічних пам’ят­ках. З’явившись у неоліті, він не втратив значення в житті людини й сьогодні. Набір посуду, втілюючи естетичні смаки людей, відображає етнографічні, а отже, й етнічні особливості їх певних груп, племен, народів. Кераміку називають «прапо­ром археологічної культури». Чимало етнокультурних спіль­нот отримали свою назву за формою або характером орнамен- тацій посуду («культура лійчастого посуду», «культура ма­льованої кераміки», «культура шнурової кераміки»). Трива­лий час посуд може зберігати свою традиційність. Керамічні комплекси зазнають відчутних змін лише в період глобальних суспільних криз та докорінних етнічних зрушень.

Керамічне виробництво розпочалося з виготовлення посуду ручним способом, переважно жінками для своєї сім’ї. З поя­вою гончарного круга та спеціалістів гончарів воно набуло ста­тусу ремесла.

Найкращі художні зразки з лаковим покриттям поверхні належать античній культурі. Ні до, ні після неї керамічне ви­робництво вже не піднімалось до такого художнього рівня.

У І тис. н. е. у слов’ян існувало ручне виробництво глиняно­го посуду. Існує припущення, що в Зарубинецькій культурі з’являються майстри-керамісти, переважно жінки, які своїм

Мал. ЗО. Кам’яні ливарні форми для виготовлення кільцевих ромбовидних, відеркоподібних підвісок, нашивок і петель-прикрас (за Й. Винокуром)

Мал. 31. Кам’яні ливарні форми для виготовлення умбонів з двома кільцями, кілець, кульок-нашивок і петель прикрас (за Й. Винокуром) посудом забезпечували потреби найближчих груп сусідніх сімей. Вони вже почали використовувати поворотну підстав­ку, що була зародком виробничо-керамічних вдосконалень.

Асортимент зарубинецької ліпної кераміки був досить різно­манітним і досяг високого рівня. Основні форми - це горщики для приготування їжі, корчаги для зберігання припасів, неве­ликі чорнолощені горнятка, миски, кухлики і зрідка глеки сто­лового призначення. Кухонний посуд грубий, з домішками жорстви і шамоту в глині, а столовий виготовлений більш ста­ранно, з дрібнішими домішками, гладкою, лискованою поверх­нею.

Приблизно такого ж рівня ліпна кераміка виявлена на по­селеннях Київської культури другої чверті І тис. н. е. і на слов’янських пам’ятках раннього середньовіччя.

Інша картина спостерігається на території синхронної Київській Черняхівської культури. На тих черняхівських по­селеннях лісостепової зони України, що належали слов’янам, ліпний посуд вживається лише для кухонних потреб. Для сто­лових потреб використовується високоякісний гончарний по­суд. Його виробництво з’являється на території України близько середини І тис. до н. е. у грецьких містах Північного Причорномор’я. У Закарпатську область гончарний посуд приносять кельти. У перших століттях нашої ери у Верхньо­му Подністров’ї виникає Липицька культура, носії якої ко­ристувались гончарним посудом. У лісостеповій зоні на слов’янських пам’ятках, що входили до складу Черняхівсь­кої культури, гончарне виробництво приходить з римських причорноморських та придунайських провінцій.

На території України в період Черняхівської культури відомо близько 50 місцезнаходжень гончарних майстерень. Гончар-майстер міг виробляти щоденно від ЗО до 80 посудин. Гончарні горни різних розмірів являють собою цілковиті ана­логії провінційно-римським і вміщали від 25 до 150 посудин. Випалювали посуд у відновному режимі за мінімального дос­тупу кисню, що надавало посудинам кольору від світло-сірого до темного. Черняхівські гончарі виготовляли горщики та піфоси — посудини для зберігання припасів, різноманітний столовий посуд: миски, глечики, кухлі, келихи, триручні ва­зи. Вони прикрашалися вигадливим орнаментом. Поширення гончарного посуду в ПІ-ІУ ст. набуло таких масштабів, що у причорноморській зоні він витіснив ліпну кераміку.

У лісостеповій частині України, де жили слов’яни, поряд з гончарним посудом на поселеннях ще зберігається традиційна ліпна кухонна слов’янська кераміка, що сягає до 50 % усього керамічного комплексу.

Черняхівська гончарна кераміка виготовлялася на ринок і нерідко експортувалась у райони, віддалені від центрів її ви­робництва, ліпний посуд виготовлявся для власних домашніх потреб.

У середині І тис. н. е. відбуваються події загальноєвропей­ського масштабу, які помітно знижують гончарне керамічне виробництво. Основні причини — занепад Римської імперії та Велике переселення народів, що призводить до варваризації Європи.

В Україні гончарне виробництво не зникає зразу. У гунсь- кий період (V ст. н. е.) на слов’янських поселеннях у невеликій кількості (3-15 %) зустрічається сіроглиняний посуд, що продовжує традиції Черняхівської культури. Сіроглиняна гончарна кераміка в поєднанні з ліпним слов’янським посу­дом виявлена нами в шести житлах V ст. на поселенні Празь­ко-Корчацької культури в селі Рашкові на Буковині. Вона відома і на ряді інших поселень цього часу на Дністрі та на Дніпрі.

У комплексах слов’янських поселень УІ-УП ст. сіроглиняно- го посуду вже немає. У цей період з VI до VIII ст., а в деяких ви­падках до початку IX ст. слов’янське населення на території України і Східної Європи знову користується лише ліпним посу­дом.

Відродження гончарного ремесла на слов’янських теренах Південно-Східної Європи починається лише в другій половині VIII - на початку IX ст. Якщо порівняти керамічні вироби цього періоду з посудом ПІ-ІУ ст., то неважко побачити, що значно змінюються технологія, склад керамічної маси, оформлення зовнішньої поверхні. Втрачається спосіб проло- щення зовнішньої поверхні посуду, а також лощений сітчас­тий орнамент на гладкій матовій поверхні, штампований ор­намент та ін. Із давніх здобутків слов’янські майстри-гончарі використовують лише хвилястий заглиблений орнамент. Він став багатшим, нерідко покриває весь корпус посудини.

Крім гончарного посуду власного виробництва, лівобе­режні групи слов’ян використовують гончарний високо­якісний посуд своїх сусідів - хозаро-алано-болгарського насе­лення Салтівської культури. Освоєння слов’янами гончарно­го кола ще довго не витісняє ручного способу формовки посу­дин. Ліпний посуд часто прикрашається по краю вінчика пальцевими вдавленнями. Крім горщиків, виробляються миски, цідилки з отворами для приготування сиру, ско­ворідки з низьким бортиком. У Х-ХІ ст. виробництво гончар­ного посуду помітно вдосконалюється та поступово витісняє ліпну кераміку спочатку на городищах, а потім і на поселен­нях.

Важливе місце у виробничій діяльності слов’ян займала деревообробка. Поряд з глиною дерево - найдоступніший, при­датний для виробництва матеріал. Дерево використовувалось для будівництва житла і господарських споруд, укріплень, для виготовлення деталей різноманітних знарядь праці, зброї, меблів і побутових речей. Деревообробні інструменти знайдені на поселеннях практично всіх археологічних куль­тур, залишених слов’янами. На слов’янських поселеннях Черняхівської культури виявлені сокири, тесла, струги, до­лота, ложкоподібні свердла, а на поселенні ІІІ-ІУ ст. у с. Бов- шеві Івано-Франківської області та на городищі VI-VII ст. у с. Зимному на Волині - добре збережені різці від токарного верс­тата. У Бовшеві знайдено і мергельне пряслице для веретена, виточене на токарному верстаті. Токарний верстат, з’явив­шись у III—IV ст., більше не зникає з виробництва на території слов’ян. Можливо, цим пояснюється і брак глиняного столо­вого посуду в ранньому середньовіччі, який у той час був замінений дерев’яним точеним, отже не зберігся, як інші ви­роби з дерева.

На слов’янських пам’ятках І тис. н. е. виявлено чимало різних предметів, виготовлених із кістки чи рогу тварин. Це про­колки, голки, накладки луків, гребені та ін. Виробництво більшості із цих речей здійснювалося в рамках домашнього промислу. Виготовлення гребенів з художньо оформленими орнаментованими спинками потребувало спеціальних умінь та навичок. їх широке розповсюдження свідчить про те, що більшість їх виготовлялась*на ринок. Віртуозності у виготов­ленні гребенів досягли готські майстри.

Доступним матеріалом, хоч і нелегким для обробки, був камінь.

Слов’яни використовували його для обкладання вогнищ, а з IV ст. у тих регіонах Придністров’я, де поклади каменю заля­гали неглибоко або виходили на поверхню, з нього почали складати печі-кам^!янки. У другій половині І тис. н. е. вони поступово поширилися на все Правобережжя Дніпра, а також під час Великого розселення слов’ян були занесені у Поду­нав’я та на Ельбу. Нерідко печі-кам’янки існували поряд з глиняними печами.

У перших століттях нашої ери з каменю виробляли зернотер- ки і ступи, а з другої чверті в побут входять жорна. Жорнові ка­мені виявлені на багатьох поселеннях і городищах як в культу­рах раннього середньовіччя, так і на більш ранніх, їх виробляли з різних порід каменю, а найбільше - з ефузивної туфоподібної породи. Зокрема, таке виробництво відоме на Вінниччині.

М’який камінь, переважно мергель, широко використову­вався для виготовлення ливарних форм, у яких відливали прикраси з кольорових металів. Понад 60 таких форм знайде­но на поселенні в Бернашівці на Дністрі (мал. ЗО, 31).

Із Середнім Подністров’ям пов’язані перші спроби слов’янської кам’яної скульптури. На поселеннях Чер- няхівської культури виявлені кам’яні ідоли із зображенням поганських богів. Відомою чотиригранною скульптурою ран­нього середньовіччя з каменю є так званий збруцький ідол - Світовид, випадково знайдений у річці Збруч.

Такі види виробництва, як прядіння, ткацтво, обробка шкіри та пошиття одягу і взуття в умовах натурального госпо­дарства тривалий час залишалися домашніми промислами. На слов’янських пам’ятках вони представлені багатьма пред­метами (пряслиця до веретен, грузила для ткацького верстата, деякі деталі одягу), які засвідчують ці види діяльності, не­обхідної для життя.

Останнім часом установлено, що на багатьох слов’янських поселеннях існували осередки по виправі шкіри та виробницт­ву шкіряних виробів.

Запитання та завдання до дев’ятого розділу

1. Назвіть джерела, у яких найбільш повно розкриваються процеси господарської діяльності давніх слов’ян.

2. Яке місце в господарстві давніх слов'ян займало землероб­ство, скотарство, ремесла і промисли? Які археологічні знахідки їх характеризують?

3. Коли на території України з’являється токарний верс­тат? Якими знахідками він представлений?