Суспільний розвиток СЛОВ’ЯН

Ранній рід, пізній рід, лінідж, велика сім’я

Етнокультурний розвиток слов’янських племінних груп значною мірою визначався їхнім соціальним розвитком. Утво­рення держави тісно пов’язане з розвитком общини.

Сучасна етнографія визначає дві фази в еволюції родової об­щини. Община першої фази характеризується як ранньородо- ва або родова комуна, побудована не на вертикальній (через покоління), а на горизонтальній (у рамках одного покоління) спорідненості, за принципом ланцюгового зв’язку: двоє людей вважають себе братами, тому що є третя людина, яку кожний з них вважає своїм братом. Усі члени роду вважають себе сиблінгами (братами й сестрами), і символом їхньої кровної спорідненості є тотем, який також вважається сиблінгом.

Друга фаза в розвитку общини пов’язується з появою пар­ної сім’ї та визначається як пізньородова, або розвинуто-родо­ва. Археологи співвідносять її з періодом мезоліту. Починаю­чи з неоліту родова організація набуває сегментарного вигляду - у ній з’являються ієрархічні щаблі зі своїми функціями. Основними з них є рід і лінідж. При цьому рід об’єднує унілінійну групу родичів, які ведуть своє походження від од­ного предка і вважають символом своєї єдності одну і ту ж то­темну істоту, але нездатні чітко продемонструвати свої генеа­логічні зв’язки.

У свою чергу, лінідж - це прийняте в сучасній етногра­фічній літературі визначення однолінійних споріднених груп, в яких походження ведеться не від міфічного, а від ре­ального предка, що може бути простежено і встановлено. Таким чином, у лініджі, на відміну від роду, завжди реально існують родинні зв’язки, тобто генеалогія.

Необхідність появи генеалогій пов’язана зі становленням відтворюючого господарства.

Землеробство являє собою якісно інший спосіб виробництва порівняно зі збиральництвом та мисливством і, відповідно, ви­магає й якісно іншої організації виробників.

У пізньородових общинах землеробська продукція, як пра­вило, вживалась усередині домогосподарств або окремих сімей, у той час як мисливська або рибальська здобич роз­поділялись поміж усіма общинниками. Отже, щодо першої, таким чином, діяли нові норми, вироблені в умовах розвитку відтворюючого господарства, а стосовно другої - давні тра­диційні норми.

У цій ситуації роль родових стосунків зводиться лише до формальної фіксації кола людей, пов’язаних відносинами зрівняльного розподілу. Якщо раніше ці відносини охоплюва­ли всіх родичів, то тепер вони зв’язують лише членів лініджу. Оскільки розподіл відбувається усередині лініджу, то щодо членів різних лініджів він виступає вже як розподіл за працею. В компетенції роду залишається здійснення рівного права всіх його членів на родову землю.

Оскільки всі, хто входив до різних лініджів, залишалися і членами одного первісного роду, була потрібна нова форма фіксації членів лініджу. Цією формою стали вертикальні ро­динні зв’язки. Таким чином, усі члени лініджу залишаються пов’язаними з іншими родичами горизонтальною спорідне­ністю, але між собою, крім цього, їх пов’язує ще й вертикаль­на генеалогія (діти - батьки - діди).

Таким чином, лінідж виявляє всю сукупність ознак, що дають змогу розглядати його як осередок відокремленої влас­ності.

Якщо узагальнити все сказане, можна зробити висновок, що з виникненням відтворюючого господарства, яке потребу­вало і якісно нової форми організації праці, рівень трудової консолідації, а також мотивації до праці в ранньородовій об­щині виявився недостатнім.

Сказане вище про лінідж цілком узгоджується з тим, що го­вориться про велику сім’ю або домашню общину. Це невелика група членів роду, що живуть разом і володіють правами на землю та ведуть спільне господарство. Ця група - ядро вели­косімейної общини, до якої приєднуються родичі за шлюбом.

Саме міра інтеграції родичів за шлюбом у спільне господар­ство становить головну відмінність лініджу від великої сім’ї. Це явище має дуже важливе значення, оскільки разом з вели­кою сім’єю склалась і первісна сусідська община.

Спочатку становище родичів за шлюбом було двоїстим, оскільки ці люди проживали на території одного лініджу, але в коло зрівняльного розподілу входили в іншому - своєму лініджі. Ця суперечність стала однією з причин появи, почи­наючи з неоліту, поліродових общин, у земельний фонд яких входили ділянки різних родів. За цих умов кожний із подруж­жя обробляв землю, що належала його лініджу. Але така ситу­ація, що існувала при матріархаті, не могла зберігатися довго, оскільки вона суперечила завданням консолідації родинної групи як єдиного господарського колективу. Кардинальним виходом із неї став перехід до патріархату, а одним із пе­рехідних етапів виступає авункулокальне поселення, яке оз­начало, що діти жінки належали до роду матері й рано чи пізно до нього поверталися, тоді як їхня мати залишалася в сім’ї і роді чоловіка.

Таким чином, у складі кожного лініджу, за взаємно узго­дженим принципом, на утриманні постійно знаходилася не­працездатна частина членів іншого роду.

Залежно від кількості та статі дітей склад таких сімей був різним, відповідно різними були і розміри ділянок землі, що використовувалися. Користування нерівними наділами землі могло закріплюватись за сім’ями в часі. Цьому сприяла й па­нуюча ідеологія культу предків (це питання ми детально роз­глянемо нижче). Оскільки, за переконанням первісної людини, над земельними ділянками зберігався контроль з боку духів їхніх попередніх власників, то й найкращі шанси у їх викорис­танні мали нащадки останніх.

Отже, різні сімейні общини із покоління в покоління корис­тувалися нерівними за розмірами ділянками землі, розпоря­джатися якою міг тільки рід. Оскільки у складі кожної великої сім’ї були діти, які належали до іншого роду, то забезпечення такої сім’ї землею було вже актом не тільки внутріродових, а й міжродових відносин. І ці відносини через наведені причини об’єктивно не могли бути еквівалентними, як не був еквівалент­ним і виробничий потенціал різних сімейних общин. Розв’я­зання цієї суперечності також відбувалося у двох аспектах: внутріродовому та міжродовому. При цьому існувало тверде переконання членів роду в тому, що надлишковий продукт, отриманий у результаті використання спільних родових ре­сурсів, на відміну від необхідного продукту, повинен бути рівномірно розподілений між усіма родичами.

У міжродових зв’язках ті ж функції виконував дарообмін, при якому зростав престиж представників тих родів, подарун­ки котрих були значнішими.

Конічний клан, протодержава-чіфдом (вождівство)

У сучасній етнографії стало аксіомним розглядати станов­лення систем лідерства і рангування в контексті процесу кла- соутворення, на ранніх стадіях якого виникала протодержава- чіфдом. Одним із найважливіших аспектів цього процесу було становлення «конічного клану», етнографічно зафіксованого в багатьох районах світу.

Отже, на стадії ранньородової общини рід, що складався із сиблінгів (родичів), являв собою горизонтальний ряд, який утворювався, умовно кажучи, із точок - індивідуумів. Починаю­чи з неоліту, відбувається сегментація первинного роду - виникають генеалогічні групи - лініджі. З цього часу горизон­тальний ряд первинного роду утворюють уже не точки, а вер­тикальні лінії різної довжини. При цьому локалізовану части­ну первинного роду (селище) репрезентує лінідж, тобто одна або кілька таких ліній.

Етнографічні дослідження свідчать, що провідною тен­денцією у процесі становлення конічного клану була сак- ралізація найбільш успішного лідера (вождя), а надалі - і всіх його генеалогічних родичів. У результаті цього виникала нерівність різних родинних ліній, що утворювали тепер «східці» зі строгою ієрархією ліній.

Уперше така соціальна організація, в якій відбувалося постійне розмежування прямої та бічної родинних ліній, була виявлена на о. Тікопія в Полінезії. Її назвали терміном «ре- медж» - гілка, позначаючи подібність із генеалогічним дере­вом. Це неекзогамна внутрішньо стратифікована однолінійна генеалогічна група. Відстань від старшої лінії нащадків спіль­ного предка служить критерієм стратифікації.

Таким чином, первинний рід уже не виступає як екзогамне ціле, але це не виключає екзогамного характеру кожної із його ліній окремо, тобто екзогамія роду перетворюється на екзогамію лініджів.

Отже, кожну із ліній (лініджів), враховуючи їхню госпо­дарську відокремленість, саму можна розглядати як рід, що входить до конічного клану, який виник з первинного роду.

Якщо один або декілька таких родів-лініджів утворювали селище, то їх ієрархія на практиці виглядала, як ієрархія різних селищ і всередині кожного селища. Найкраще цей про­цес вивчений на полінезійському матеріалі. У найбільш за­гальних рисах проста полінезійська протодержава-чіфдом - це територіально-адміністративне об’єднання групи сусідніх ієрархічно структурованих общин на чолі з їхніми лідерами.

Для етапу великої сім’ї виділяються три типи общин: мінімальні, медіальні і максимальні. Якщо мінімальну утво­рює велика сім’я, то селище можна розглядати як общину медіальну, а максимальну складають усі селища, де розселені члени конічного клану, що утворюється. Слід підкреслити, що вже медіальна община була самодостатньою економічно. Зна­чить, максимальна виникала як реалізація прагнення до утво­рення біологічно, а відповідно і соціально самодостатньої сис­теми. Сукупність всіх цих ознак укладається в поняття соціального організму.

Із усього сказаного можна зробити висновок, що в умовах, коли родова земля, яка належить певній сукупності спорідне­них родів, знаходиться в розпорядженні великих сімей, не­еквівалентних за своїм виробничим потенціалом, економічно відокремлених і розосереджених у різних селищах, виникає об’єктивна необхідність у системі організації користування цією землею і отриманою на ній надлишковою продукцією, на яку претендують усі члени конічного клану. Саме як ре­алізація цієї необхідності і з’являється протодержава-чіфдом.

Таким чином, якщо розглядати велику сім’ю як універ­сальне явище в розвитку соціальної організації людства, то і протодержава-чіфдом виступає в тій же якості. Чіфдом як політична структура універсальна. Немає і ніколи не було та­кої держави, яка у своєму поступальному розвитку від додер- жавних форм не пройшла б через етап протодержави-чіфдому.

Вождівства у слов’ян

Описані вище закономірності розвитку первісного суспільства мають універсальний характер. Але до останнього часу дослідникам не вдавалося знайти сліди згаданих явищ в археологічному матеріалі. Для цього необхідно було виявити такі факти, які впевнено висвітлені на рівні суто археологічно­го дослідження, були б також зафіксовані в писемних пам’ят­ках та фольклорі. Ситуація змінилася з відкриттям системи лінійних закономірностей.

Уперше їх було виявлено в результаті системного аналізу повністю розкопаного слов’янського поселення Рашків І на Дністрі, що належить до заключної фази Празько-Корчацької та Райковецької культур. Тут було відкрито 80 жител, ЗО з яких взаємно перекриваються. Чітка стратиграфія жител у поєднанні з керамічними комплексами дала можливість виділити на поселенні чотири будівельні горизонти (Баран, 2004, с. 6-46).

Усі житла поділяються на територіальні групи, що включа­ють різночасові будівлі. Вивчення принципів взаєморозташу- вання жител у групах засвідчило певні планувальні зако­номірності (мал. 32).

Перша з них, названа системою діагональних прив’язок, полягає в тому, що пізніші житла у більшості певним чином планіграфічно пов’язані з ранішими. Вони орієнтовані так, що лінія, проведена через кут, у якому розташована піч, і проти­лежний по діагоналі кут, упирається в один із кутів ранішої споруди. Тобто, при побудові нового житла розбивка цих двох кутів провадилась за допомогою мотузки так, що вони були на одній лінії з одним із кутів більш раннього житла — тим же методом, яким при археологічних розкопках розбивають нові квадрати. Таким способом на поселенні пов’язані 53 будівлі з 80. З них 35 належать до різних, але завжди послідовно вини­каючих етапів (мал. 32).

Аналіз системи діагональних прив’язок, що пов’язували пізніші житла з ранішими, дає підстави для висновку, що во­на по суті фіксувала зв’язок між старшими й молодшими по­коліннями - батьками й дітьми, тобто являє собою спосіб фіксації прямої родинної лінії.

Цей висновок, поряд з розрахунками можливого терміну існування слов’янської напівземлянки, надав можливість роз­робити схему зміни поколінь відносно жител і два основні варіанти заміни будівель. Зазначені розробки у поєднанні з ви­явленими закономірностями в плануванні поселення Рашків І лягли в основу планіграфічного аналізу та за допомогою архео- магнітного датування дали можливість створити цілісну шкалу мікрохронології житлових об’єктів поселення. У свою чергу, мікрохронологія будівель виявила систему в інших лінійних зв’язках, що охоплюють всі будівлі поселення, коли на одній лінії виявляються кути або стіни кількох (але не мен­ше трьох) одночасових або різночасових жител. їх розгляд у вузьких хронологічних межах дав змогу зафіксувати постійне повторення розташування груп жител у вигляді дуги, де всі вони пов’язані лініями. Так була виявлена ще одна зако­номірність, яка впливала на розташування будівель, її було

Мал. 32. Рашків І. Групове розташування жител. Підсистема діагональних прив’язок

названо системою лінійно пов’язаних дугоподібних структур або лінійно-радіальною (мал. 33).

Перша з описаних закономірностей (система діагональних прив’язок) шляхом певного взаєморозташування жител фіксувала пряму родинну лінію, а друга, за тим самим прин­ципом, - бічну лінію родинних зв’язків. Обидві разом вони яв­ляють собою підсистеми - складові частини єдиної системи, що зумовлювала розташування кожного житла щодо інших у часі й просторі, визначаючи таку структуру забудови, яка бу­ла по суті суворо фіксованою генеалогією. При цьому постійне відтворення дугоподібних структур з трьох-шести жител, мешканці яких були пов’язані лініями прямих та бічних родинних зв’язків, вказує на те, що вони являли собою основ­ну мікроструктуру суспільства - сім’ю. І це була так звана велика сім’я.

Дугоподібні структури переплітаються між собою, злива­ються, перетікають одна в одну, утворюючи одну нерозривну тканину, складаючи неначе фігури візерунка на цій тканині (мал. 33). При цьому кожна фігура має і самостійне значення, але разом з тим втрачає сенс поза всім візерунком. Очевидно, це порівняння більш-менш точно відображає становище вели­кої сім’ї в рамках первісної сусідської общини, коли вона з од­ного боку, безумовно, має важливе самостійне господарське значення, але з іншого - тисячами ниток зв’язана з подібними до себе, без яких її існування втрачає сенс.

Таким чином, лінійна система в цілому є свідченням функціонування конічного клану, що є в основі тієї форми соціальної організації, яку названо вождівством або протодер- жавою-чіфдомом.

Система просторово-часової фіксації жител безпосередньо пов’язана з домобудівною обрядністю. Зокрема, у житті слов’ян надзвичайно важливу роль відігравали обряди, пов’язані з житлом, що, передусім, зумовлювалось вірою в пе­реселення душ та заступництво духів предків.

Про те, наскільки сильною була ця віра, свідчить широкий спектр джерел і серед них численні свідчення, зібрані з історії слов’янських народів, про ритуальні вбивства людей, покли­каних просити в «іншому світі» у предків відвести біду - посу­ху, бурю, неврожай або інше лихо. Під 1024 р. згаданий зви­чай зафіксований в Іпатіївському літописі. Характерно, що, з одного боку, ця обрядність тісно пов’язана з аграрними культа­ми, а з іншого - з житловою сферою. Місцями відправлення

ашків І. Підсистема лінійно ув’язаних дугоподібних структур у розташуванні жител

ритуалу в його розвинутій формі могли бути зернова яма, ко­мора, погріб. У цьому зв’язку необхідно згадати про знахідку чоловічого черепа в господарській ямі одного з жител на посе­ленні Рашків ПІ, верхня дата якого - VII ст. н. е. Цей ритуал пов’язується і з піччю, яка є одним із головних ритуальних центрів житла, оскільки з нею асоціювався весь комплекс уявлень про предків.

Враховуючи сказане, необхідно окреслити місце житла в уявленнях слов’ян про світ.

Етнографія розглядає будинок як універсальну точку відра- хунку в просторі, що ставить його в один ряд з такими об’єкта­ми, як місто, храм, вівтар, котрим приписані суттєві власти­вості світу і, перш за все, здатність визначати його центр.

Дуже важлива характеристика будинку як носія інфор­мації, що активно сприяв формуванню уявлень про еталонні зв’язки в системі світ-людина. Наскільки високим був семіотичний статус будинку в стародавні часи, можна судити з різноманітної обрядності, пов’язаної з багатьма аспектами будівництва та функціонування житла. Будівельні обряди відтворювали не тільки образ будинку, а й образ соціальної групи (сім’ї), яка в ньому мешкала.

Цікаві звичаї пов’язані з вибором місця для нової споруди. Як правило, конкретне місце визначалося з допомогою во­рожіння. При цьому першим суттєвим моментом було марку­вання кутів, тобто меж між будинком й оточуючим простором. У цьому плані показове українське ворожіння, де просте­жується ще й ієрархія кутів. Вибравши місце під хату, насипа­ли у чотирьох кутах його невеликі купки жита в такому поряд­ку: спершу насипали купку там, де буде святий кут хати, потім там, де буде піч, далі - там, де сходяться причілкова і глуха стіни, і, нарешті, у дверному куті.

Таким чином, у виборі місця для будівництва виражалася ідея невідривності долі нового будинку від долі колективу. То­му основною турботою цього колективу було включення дано­го об’єкта в навколишній світ у суворій відповідності з діючою сис­темою правил його освоєння.

Відповідно до цієї системи визначається й семіотика внутрішнього простору житла. Найціннішою його частиною вважався красний кут (покуття). Там знаходились ікони й найбільш почесне місце в будинку. Красний кут був пов’язаний з уявленнями про смерть предків і з поховальним обрядом. Своє значення цей кут мав і в дохристиянські, язичницькі, часи.

Другим основним центром житла в ієрархії його внутрішньо­го простору були піч і, відповідно, пічний кут.

У східнослов’янських народів етнографи виділяють чотири типи планування будинку, які об’єднує одна спільна риса - розташування переднього (красного) кута обов’язково по діагоналі від печі.

Таким чином, орієнтуючи житло, людина тим самим пов’язувала його зі своїми уявленнями про організацію світу, «співвідносила» його з основними параметрами картини світу. З цієї точки зору житло не просто будувалося: у міру його будівництва, обживання воно обростало всіма необхідними зв’язками з людиною, з одного боку, і зі всесвітом - з іншого. Своєрідною віссю орієнтації житла якраз і була діагональ красний кут - піч.

Отже, можна говорити про «діагональний» принцип ор­ганізації житлового простору у слов’ян.

Обряд був одним із засобів збереження культурної традиції, передача якої здійснювалася з допомогою певних культурних моделей і зразків. Обряди, які супроводжували будівництво та обживання житла, відіграли роль основних засобів передачі традиційних схем освоєння світу.

Виявлена на археологічному матеріалі система просторово- часової фіксації жител безпосередньо пов’язана з домо­будівною обрядністю, а самі ці обряди, засновані на культі предків, підтверджують існування у слов’ян у давнину того типу соціальної організації, де надзвичайно важливе значення мали родинні зв’язки. Саме такою соціальною організацією було вождівство, в основі якого були генеалогічні лінії конічного клану. У слов’ян фіксація генеалогічних зв’язків відбувалась шляхом певного взаєморозташування жител, що досягалось за допомогою вірьовки.

Сказане опосередковано підтверджує обряд, який викону­вався в Білорусі при переході в новий будинок. При перших входинах у новозбудований дім («піраходіни») через відкриті двері туди кидається клубок ниток: тримаючись за нитку, чле­ни родини входять у дім по старшинству.

Типологічно близькі аналогії цьому обряду можна знайти в слов’янському фольклорі, у старих фразеологізмах «ходити по верві» і «водити по верві», а також у відповідних виразах із де- генерованих обрядів типу гри «вірьовочка», в якій той, хто во­дить, шукає по вірьовці сховану річ.

Однак з вірьовкою пов’язана значно важливіша проблема, оскільки слово «верв» має два значення: вірьовка, «catena» («ланцюг», «кайдани», «безперервний ряд») і верв, «com­mune» («община»).

Вивчаючи етимологічні відповідності слову «верв» у слов’янських мовах, лінгвісти дійшли висновку, що у кінцево­му підсумку всі вони сходяться до індоєвропейського кореня «uer», який найкраще відображений у литовському «verti» («нанизувати», «втягати нитку», «просмикувати») і латисько­му «veri».

Також було зроблено висновок щодо ідентичності форми слів, які в слов’янських і балтійських мовах означають «ві­рьовку», а в анатолійських: хетській і лувійській — «насіння», «потомство». Дослідники дійшли висновку, що всі ці значен­ня можуть бути зведені до єдиного джерела. Наявність значен­ня «община» як об’єднання людей за певним принципом у слові «верв» і особливо слова типу «врвни», «врвник» із значен­ням «член общини», «роду», «родич» дають змогу у межах фактів слов’янських мов наблизитися до встановлення тотож­ності: «родичі» - «покоління» - «потомство» та ін. Існує знач­на кількість типологічних паралелей, у яких на матеріалі слов’янських та інших мов індоєвропейського кола встанов­люється семантичний зв’язок між позначенням «нитки», «вірьовки», «шнура», «ланцюга», з одного боку, і позначен­ням «потомства» - з іншого.

Можна зробити висновок, що система лінійних зако­номірностей, відкрита на археологічному матеріалі, відобра­жає суттєві риси функціонування клітини соціального організму, відомої в історії як община-верв, а сам термін «верв» є однією із слов’янських назв для позначення кла­нових зв’язків у рамках тієї форми суспільної організації, котра в науковій літературі отримала назву «чіфдом», або вождівство.

В Україні лінійні закономірності виявлені на пам’ятках За- рубинецької культури, волино-подільської групи, північної групи Черняхівської культури, Київської та Пеньківської культур, а також на поселеннях Празько-Корчацької та Рай- ковецької культур. Лінійні зв’язки фіксуються й на городищі Новотроїцькому VIII-IX ст., яке відноситься до Роменської культури. Закономірності виявлені також при вивченні пла­нування Східного городища VIII-X і ХП-ХПІ ст. біля хут. Мо- настирка, де лінійно пов’язані практично всі житла.

Подальший аналіз планування поселень засвідчив, що лінійні закономірності простежуються і на територіях роз­селення західних слов’ян у Польщі, Словаччині, Чехії та Німеччині. Саме на території Німеччини була розташована найраніша пам’ятка, де виявлені лінійні закономірності. Це поселення Перлеберг, яке відносять до південногерманської культури полів поховань пізнього бронзового віку (початок І тис. до н. е.).

Надалі ця система в більш чи менш вираженому вигляді трапляється на багатьох поселеннях у Західній, Східній та Північній Європі.

Якщо погодитися з дослідниками, які вважають культуру полів поховань, до якої відносять і поселення Перлеберг, од­ним із головних елементів, які становили основу кельтської культури, то не виключено, що і до германців, і до слов’ян лінійна система прийшла різними шляхами і в різний час, але з одного й того ж джерела - від кельтів.

Залишається фактом, що лінійна система з’являється в Україні вперше тільки на зарубинецьких пам’ятках, і саме ця культура виявляє ознаки помітних латенських впливів.

Спроби виявити лінійні зв’язки на поселеннях і городищах більш ранніх культур не дали позитивного результату. Однак це зовсім не означає, що вождівство з’явилося на українській території лише в слов’янський час.

Якщо виходити з того, що вождівство - це форма соціальної організації, яка виникає разом з великою сім’єю, то вона з’яв­ляється на території України ще в енеоліті. Інша справа, що своєї фіксації у вигляді лінійної системи вождівства на цій території набувають лише у венедо-слов’янських і ранньосе­редньовічних культурах.

Таким чином, у момент своєї появи на історичній арені слов’яни перебували на тому рівні розвитку, який характери­зується як протодержава-чіфдом.

На думку дослідників, протодержава-чіфдом, на відміну від попередніх форм суспільної організації, має централізовану адміністрацію і суворо фіксовану спадкову наступність пра­вителів та знаті. Для неї характерне поєднання знатності, рангу, титулу і посади, причому в основі цього злиття був го­ловний критерій конічного клану - ієрархічна нерівність ліній.

Лідер чіфдому, як і його близькі, не тільки наділений владою і мав право на привілейовані позиції у співволодінні об’єктами власності колективу, а й легітимізував це своє право з допомо­гою заступництва божеств.

Протодержава-чіфдом соціально стратифікована, має ієрар­хічну адміністрацію, знайома з розподілом праці й обміном ді­яльністю. Найважливішою функцією управителів є організа­ція виробництва й централізована редистрибуція, хоча в певні періоди на перший план виходить військова функція, яка в будь-якому випадку може бути здійснена лише проти сусідів.

На відміну від держави, ця структура незнайома ще з ле­галізованим примусом і насильством, як і взагалі з системою кодифікованого закону, хоча і те, й інше поступово визріває в її надрах.

Отже, розвиток політичної адміністрації (держави) за відсутності або крайньої нерозвинутості приватної власності був нормою.

Особливе значення цей висновок має для археологічних дослі­джень. Ще недавно слов’янська община І тис. н. е. більшістю вчених розглядалась як перехідна від великосімейної до власне сусідської, в основі якої лежить приватна власність і мала сім’я.

Пошук археологічних критеріїв для виділення малої сім’ї - носія приватної власності - став основною ідеєю більшості праць з проблем слов’янської общини і, додамо, порогом спо­тикання в суперечках про час появи державності на Русі.

Дослідники більш ранніх епох вважають, що майнове відокремлення малих сімей - характерна ознака переходу до сусідських форм общини - розпочалося ще в епоху бронзи у II тис. до н. е. Таким чином склалася ситуація, коли різні й ду­же віддалені одне від одного хронологічно суспільства на тери­торії України, починаючи від трипільського і закінчуючи слов’янським в епоху раннього середньовіччя, вчені розгляда­ють на одному й тому ж стадіальному рівні - як переддень ут­ворення держави.

Якщо ж виходити із теорії «вождівств», то більшість наяв­них археологічних та історичних свідоцтв утворюють струнку, логічну й несуперечливу схему. Саме в рамках дослідження протодержави-чіфдому дослідники дійшли висновку, що еко­номічно самостійна мала сім’я немислима поза державою, вона виникає тільки в уже сформованій державі, і то не зразу.

Вождівства, як і інші, відомі історії соціальні інститути, пройшли тривалий шлях розвитку від ранніх простих форм до більш складних. На одній і тій же території вождівства вини­кали, розвивалися, досягаючи найвищого розквіту, і розпада­лися через різні несприятливі фактори безліч разів, перш ніж виникала держава.

Наука ще має визначити всю сукупність умов, необхідних для повної реалізації «зародку» державності, закладеного у вождівстві. Значний хронологічний проміжок, що відділяє перші власне слов’янські культури від виникнення Київської держави, свідчить, який тривалий шлях розвитку потрібно бу­ло пройти слов’янському суспільству, перш ніж воно досягло рівня державності. На цей процес суттєво впливав і такий фак­тор, як постійне пересування територією України кочівницьких орд, а також інвазія германських племен у перших століттях нашої ери.

У результаті всіх цих подій слов’яни на якийсь час опини­лися під пануванням готів. Писемні джерела яскраво опису­ють перипетії боротьби з ними. Однак у цій боротьбі зміцнюва­лися й кристалізувалися структури слов’янських протодер- жавних об’єднань, відбувався процес переростання простих чіфдомів у складні. Свідчення Йордана про гото-слов’янські війни IV ст. відображають структуру верхівки саме складного чіфдому. Готський історик згадує вождя Божа, його синів і 70 старійшин - представників головної кланової лінії й менш знатних. Якщо автор мав на увазі правителів простих чіфдомів, то кількість старійшин свідчить про велике й потуж­не протодержавне об’єднання слов’ян уже в IV ст., яким і змальовуються анти, утім, як і склавини, на сторінках візантійських джерел VI ст.

У зв’язку з цим варта уваги аналогія між антським союзом IV ст. та «Славініями» VII ст. на території Балкан. Візантій­ські джерела ІХ-Х ст., що розповідають про події VII-VIII ст., вживають цей термін тільки у множині й вказують на особли­ву форму їхньої соціально-політичної організації. Оскільки внутрішня структура Славіній у джерелах не розкривається, учені зробили припущення, що на чолі кожної з них стояв вождь зі спадковою вищою владою та підпорядковані йому старійшини, частина з яких зберігала під своєю владою племе­на, що входили до даного об’єднання.

Виходячи з результатів етнографічних та археологічних досліджень, соціальну й політичну структуру Славіній можна розглядати як типовий приклад чіфдому, осмислюючи в тому ж контексті й значну кількість термінів, якими позначаються у візантійських джерелах одні й ті ж представники слов’янсь­кої чи аварської знаті. Цей факт пояснюється тією характер­ною ознакою вождівства, що в одній особі можуть «поєднува­тися» знатність, ранг, титул і посада.

Славінії на Балканах були результатом розселення там слов’ян, що прийшли, як тепер загальновизнано, передусім з території України. І ці утворення мали ту ж форму організації й структуру, яка спочатку виникла на їхній прабатьківщині. Сучасна наука розглядає війни і загарбування як одну із най­важливіших функцій у процесі становлення складних чіфдо- мів. Саме цей фактор зумовив активну участь слов’ян у «пере­селенні народів». У У-УП ст. ареал слов’янських археологічних культур значно розширюється. У другій половині VII ст. вони вже відомі в усіх куточках Європи - від Греції та Балкан до бе­регів Балтійського моря. Причому «державні» об’єднання слов’ян у VII ст. виникають не тільки на півдні, а й у центрі Європи. Одним із них була «держава» Само.

У світлі всіх цих фактів правомірно виникає запитання, наскільки ті процеси, які генерували всі ці імпульси, проявля­лися на самій території України.

У зв’язку з цим принципового значення набуває утворення з приходом князів Рюриковичів слов’янського об’єднання «Руська земля» в Середньому Подніпров’ї. Це класичний приклад чіфдому, що надалі став державою. Цей висновок підтверджує і «Повість минулих літ», де у розповіді про полян і деревлян згадуються родові династії, які, на думку вчених, виконували адміністративні функції. Це дуже точно відобра­жає будову та функції конічного клану, що є в основі вождівств, які стали складовими елементами «Руської землі».

Хронологія етапів розширення протодержавного об’єднан­ня в Середньому Подністров’ї корелюється з даними літопису про дулібів (інший слов’янський союз УІ-УП ст.), із якого пізніше утворились волиняни, поляни, древляни і дреговичі. З дулібами ототожнюються відомості арабського автора X ст. Аль-Масуді про панування над іншими племенами племені во- линян на чолі з царем.

Саме на Волині розташоване городище Зимно VI-VII ст. - найбільш давній укріплений пункт в ареалі корчацької кераміки. Вивчення речового інвентарю на цій пам’ятці дало підстави для висновку, що городище являло собою адміні­стративний чи політичний центр племені або племінного сою­зу. На тих же підставах - зосередження ремесла, зброї, престижних речей - кількість знахідок з металу в Зимному приблизно дорівнює кількості металевих речей, знайдених на всіх інших слов’янських поселеннях України того ж часу ра­зом, городище Зимно можна розглядати як редистрибутивний центр, а також осередок політичної адміністрації складного вождівства.

Те ж саме можна сказати і про городище Пастирське, неза­лежно від того, які клани - слов’янські чи степові, а може й змішані, посідали там панівне становище. У будь-якому разі, наявні відомості про антів, з територією яких ототожнюється місце розташування вказаного городища, дають підстави вва­жати, що вони брали активну участь у політичному житті цьо­го вождівства.

Таким чином, усі наявні матеріали свідчать, що, починаючи з VI ст., окремі вождівства у слов’ян сягають того рівня розвит­ку, коли в них починається процес інституціоналізації адміні­страції. Археологічно цей процес проявляється в появі горо­дищ з ознаками престижного споживання.

Більш чітко характер вождівства у літописних племен проглядається при вивченні писемних джерел.

Прикладом цього може бути опис слов’янської землі Ван- тит, поданий у працях східних авторів ІХ-ХП ст. Тут знаходи­мо яскравий і переконливий приклад складного вождівства. Про це свідчить перш за все титулатура князя, якого назива­ють «главою глав» - «князем князів». До того ж дослідження філологів свідчать, що так міг іменуватися суверенний глава племені, влада якого відрізнялася як від влади державця, так і від влади старійшин.

У самому складному титулі «царя» явно відчувається і складний характер його держави. Він - князь над князями окремих племен, він - князь усього племінного союзу. Дуже показовий і такий факт: називаючи цього царя «падишахом», джерело (Худуд ал-Алем) повідомляє, що «вони вважають своїм обов’язком за релігією служіння падишаху».

Цей факт точно вписується в систему правління, характерну для вождівств. Отримує своє пояснення і особиста участь князів у збиранні полюддя, що широко практикувалося на Русі ще й у X ст. Через відсутність у вождівствах легалізованого апарату примусу для цього була необхідна сила харизматичного впливу князя, що легітимувалася саме язичницьким світоглядом.

Таким чином, роботи східних авторів відображають заро­дження феодальної ієрархії. Над князями окремих племен, які у свою чергу панують над старійшинами родів, з’являється вища влада - князь князів, глава глав. На момент появи фео­дальних відносин ієрархія вже буде існувати, виростаючи із надр племінного ладу.

Зі сказаного можна зробити висновок, що у феномені чіфдо- му, з характерною для нього системою влади-власності, були закладені принаймні два шляхи подальшого розвитку. Там, де відбувалася диференціація влади і власності, виникали держави європейського типу. Якщо ж влада-власність залишалася неди- ференційованою, то після появи легалізованого апарату примусу утворювались держави типу східних деспотій, де все, включаю­чи й життя підлеглих, належало правителю.

Результати проведених досліджень доводять, що слов’ян­ська культура своїми коренями тісно переплетена з давньо- європейською культурою, є органічною частиною цієї куль­тури, а тому не дивно, що розвиток слов’ян пішов першим шляхом.

Слов’янська община-верв__________________

Як було засвідчено вище, основні соціальні процеси, що ма­ли визначальний вплив на появу державних інституцій, відбу­валися на рівні вождівства (переважно складного) як соціаль­ного організму, що складався з багатьох мінімальних та медіальних общин. Мінімальна - великосімейна община була основною господарською клітиною й одним з найтривкіших інститутів пізньородового суспільства. На території України во­на проіснувала десятки тисяч років у рамках багатьох етнічно різних суспільств, створила економічну базу для появи держав­ності у слов’ян і, як видно на прикладі общини-верві, у практич­но незміненому вигляді увійшла в нові державні форми суспіль­ного устрою.

Найповніше суттєві риси общини-верві розкриваються в пам’ятках південнослов’янського права і, серед них, у Полиць- кому Статуті.

Так, в одному хорватському судовому документі, що датується 1451 р., йдеться про судовий процес між вервними братами, які судяться за виноградник.

Проблема розв’язується за допомогою вірьовки, яка сим­волічно вказує шлях одному з братів від його хати до будинків родичів, очевидно розташованих за лінійною системою. Таким чином з’ясовуються їхні майнові права. На завершення проце­су суд закликає завжди, дотримуючись закону, зберігати систе­му фіксації родинних зв’язків, названих верв’ю, оскільки з допомогою цієї системи легко можна встановити права сторін, що ведуть тяжбу.

Цієї ж теми стосується і стаття 59а Полицького Статуту, у різних варіантах якої слово «верв» виступає синонімом терміна «право».

У статті визначаються правила розподілу лісу чи пасовиська поміж мешканців села. При цьому пропонується ділити ліс тільки за правильною верв’ю, коли верв протягнута від батьків­ського подвір’я з будинком. Тобто у згаданій статті дається опис все того ж способу встановлення або підтвердження майнових прав членів верві, коли для визначення лінії спадковості не­обхідно протягнути вірьовку від будинку найстаріших членів верві до будинків представників молодших поколінь.

Отже, Полицький Статут вагомо свідчить на користь того, що верв являє собою, передусім, систему правил функціонування со­ціального організму або його структур, засновану на фіксації ро­динно-генетичних зв’язків за територіальним принципом, як це було простежено на поселенні в Рашкові (мал. 32, 33). Саме тому в Полицькій общині небажання визнавати родинні зв’язки вва­жалося злочином, каралося позбавленням майна на користь інших родичів. У Київській Русі існування верві археологічно простежується до XII ст., тобто ще довго після виникнення держави. А на прикладі Полицької общини ми бачимо, що норми старого права доживають до XV ст.

Таким чином, нова методика досліджень дає змогу зробити важливі висновки про шляхи та форми розвитку общини й становлення державності у слов’янських народів у контексті європейського та світового цивілізаційного процесу.

Запитання та завдання до десятого розділу

1. Визначте основні закономірності соціального розвитку давніх слов’ян. Вкажіть функції роду та лініджу.

2. Наскільки діагональні прив’язки та дугоподібні струк­тури жител на давньослов'янських поселеннях фіксують родинні зв’язки членів сільської общини?

3. На якому етапі соціального розвитку давніх слов’ян з’явля­ються зародки державної організації, відомої під назвою чіфдо- му, або вождівства? Розкажіть про походження назви слов’янської общини-верві.