ПІДСУМКИ

Вивчення археологічних пам’яток рубежу та І тис. н. е. на те­риторії України, а також суміжних регіонів, і їхнє порівняння з писемними лінгвістичними та антропологічними джерелами відкривають усю складність етнокультурних процесів на території Південно-Східної та Центральної Європи, особливо в першій по­ловині І тис.

Можна вважати доведеним, що корінні місцеві мешканці лісостепової зони України, починаючи з рубежу І тис. н. е., ко­ли античні автори згадують венедів-слов’ян на схід від Вісли, пережили всі інвазії і ніколи не були повністю витіснені з місць свого проживання або знищені. Переселенські рухи гер­манців з північного заходу і зустрічні їм потоки сарматів з південного сходу та фракійців з півдня лише змінювали політичну обстановку, приводили в рух місцеві племена, зу­мовлюючи локальні переміщення та перегрупування, порушу­вали стабільність слов’янських суспільних структур, привно­сили свої, нові елементи в їхню матеріальну культуру, зміщу­вали напрями економічних і політичних зв’язків.

Деякі дослідники припускали, що лісостепова частина Ук­раїни після відходу готів наприкінці IV ст. н. е. до появи тут населення, представленого ранньосередньовічними слов’ян­ськими пам’ятками, протягом ста років була незаселеною. Ця вигадана версія відривала старожитності ранньосередньо­вічних слов’ян від давніших культур українського Лісостепу, позбавляючи їх місцевих підоснов.

Проте така картина виявилася далекою від об’єктивної істи­ни. На межі Лісу та Лісостепу слов’янські старожитності виділяються принаймні з рубежу ер. Чужі вторгнення і навіть утворення у IV ст. готської напівдержави Германаріха, про що йшлося в оповіді про Черняхівську культуру, не припинили їхнього еволюційного розвитку. У результаті вони трансформу­ються у ранньосередньовічні слов’янські культури склавинів та антів. Ця територіальна смуга позначається наявністю числен­них слов’янських гідронімів і топонімів. Писемні джерела перших століть нашої ери також не суперечать тому, що слов’яни-венеди жили на Віслі та на схід від неї. Звідси випли­ває, що цей регіон входить до зони формування тих племінних груп венедів, які в середині І тис. н. е. вже самовизначаються як історичні слов’яни. Саме у цій смузі, яка тягнеться від верхів’їв Сейму та Псла до верхів’їв Дністра та Західного Бугу, розміщені всі визначальні пам’ятки давніх слов’ян.

Цілком можливо, що в ранні періоди (II—І тис. до н. е.) пра­слов’янські групи займали і деякі інші регіони Середньої та Східної Європи, переміщуючись на просторах межиріччя Дніпра та Одри.

У світлі останніх досягнень слов’янської археології є всі підстави вважати, що підоснови слов’янських ранньосередньо­вічних культур - Колочинської, Празько-Корчацької, Пень­ківської та Дзєдзіцької - становлять місцеві слов’янські старо­житності першої половини І тис. н. е. Київська культура пере­ростає в Колочинську, а якісь незначні її елементи спостеріга­ються в пеньківських старожитностях, в основі яких були лівобережні черняхівські пам’ятки типу Хлопкова. Ще якась частина населення Київської культури в процесі розселення слов’ян у Верхнє Поволжя стає одним із компонентів Іменьківської групи пам’яток. Слов’янські групи правобереж­ного населення, які входили до складу носіїв черняхівських старожитностей, стають одними з основних творців Празько- Корчацької культури, а слов’янський - пшеворський - компо­нент у ранньому середньовіччі дає дзєдзіцьку групу пам’яток, хоч і не без впливу південних празько-корчацьких сусідів.

Уточнюючи межі території слов’янських етнічних груп на­передодні Великого розселення слов’ян, необхідно зазначити, що вони уже в V ст. н. е. займали широку порубіжну смугу Лісу та Лісостепу Південно-Східної. Європи, ядром якої була сучасна територія України (табл. 10). Крім того, на території Середньої та Північної Польщі у VI ст. сформувалася власна окрема група слов’янських пам’яток, які відрізняються від своїх східних слов’янських сусідів і мають свої власні витоки. Усе це є незаперечним свідченням того, що територіально- культурний поділ слов’янського світу на венедів, склавинів та антів розпочався з першої половини І тис. н. е. Із цих регіонів у УІ-УП ст. і розпочалося Велике розселення слов’ян на північний схід - у Подвіння, на Поволжя та південь у Поду­нав’я і на Балкани. Воно зумовило їхній поділ на основні групи, які у своєму подальшому розвитку стають основою фор­мування сучасних слов’янських народів. Ця історична зако­номірність однаковою мірою стосується всіх слов’ян - півден­них, західних і східних. Інтеграція слов’янських різнопле­мінних переселенців з місцевим населенням на нових землях, поступове поглинення ними чужих, також різноетнічних, субстратів привели до зародження нових слов’янських етносів як на Балканах і в Подунав’ї, так і на Двіні, і на Волзі (табл. 16).

Слов’янські племена, що залишились на корінній території, а це - український Лісостеп, а також Лівобережне Повіслення (Середня Польща), набули щодо тих племінних слов’янських груп, які переселилися в нові регіони, своїх культурно-мовних статусів і також стали окремими етномовними одиницями, що започаткували основу формування українського та польського народів. Разом з тим, слід відзначити, що пам’ятки Празько- Корчацької культури у Подунав’ї лежать в основі старожитно- стей предків словаків, морав’ян і чехів. Тобто вони засвід­чують, що у VI-VII ст. предки українців, словаків, морав’ян і чехів мали одну і ту ж археологічну культуру.

Не існує джерельного підтвердження існування в Середньо­му Подніпров’ї до другої половини IX ст.

В історичній літературі до сьогодні деякі дослідники нерідко перекручують зміст найважливіших сторінок чи абзаців Літопису, викидаючи неугодні їм слова або частини речень, що стосуються походження назви «Русь». Наприклад, цитата із Літопису, де сказано, що назва «Русь», привнесена варягами, звучить так: «Асловеньский язык (літописець розу­міє народ. - Авт.) и Рускый одно есть, от варяг бо прозваїпася Русью. Аще и поляне звахуся, но словеньская речь бе. Полями (полянами. - Авт.) же прозвани быша, зане в поли седяху, а язык Словеньски един» (ПВЛ, с. 14).

У праці одного з українських істориків, якому неодмінно хочеться довести існування давньоруської народності, частина цитованого нами речення: «От варягъ бо прозваїпася Русью» викинуті. Це цілком змінює зміст сказаного літописцем, авто­ритетом якого прикривається автор (Котляр, 1998, с. 389).

Епоха після Великого слов’янського розселення (УШ-Х ст.) характеризується перегрупуванням слов’янських племен на території України; тоді відбулося поширення певної частини пра­вобережного населення на Лівобережжя. Ці нові утворення, на відміну від попередніх (У-УП ст.), які представляли на цій території лише два великі слов’янські об’єднання - склавинів та антів (відповідно Празько-Корчацька та Пеньківська культу­ри), включають уже тринадцять різних племінних груп, відо­мих за літописними даними. Ці групи об’єднувалися у великі союзи-княжіння, створюючи передумови для виникнення східнослов’янської державності. Після розгрому аварами дуліб- ського об’єднання, в яке входили всі правобережні літописні племена, основною рушійною силою стають поляни.

Норманська династія князів Рюриковичів, запрошена слов’яно-угро-фінським об’єднанням Поволжя, уже в другому поколінні перебирається на Дніпро і об’єднує північну при­балтійську і південну причорноморську торговельно-еко­номічні зони в одну державу - Київську Русь. Слов’янізую- чись, вона в Х-ХІ ст. переважно силою поширює свою владу на всі східнослов’янські племінні групи, піднімаючи таким чи­ном державотворчі процеси на вищий надплемінний рівень. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Київська Русь досягає рівня територіально-політичного та правового ор­ганізму з ознаками федералізму. У літературі цю державно- політичну ситуацію нерідко трактують як етнічну єдність, що веде до утворення давньоруської народності. Однак це тільки підміна понять, що не відображає об’єктивних реалій. Менше ніж за сто років на величезних просторах від Вісли до Волги і від Чорного до Балтійського моря за наявності непрохідних природних бар’єрів і браку комунікацій, за існування різних торговельно-економічних орієнтацій південної та північної частин Русі місцеві етномовні й культурні відмінності різних східнослов’янських племінних груп не були знівельовані. Вони залишилися та найзначнішою мірою спричинили розпад Київської Русі.

Розпад Київської держави розпочався вже після смерті Ярослава Мудрого. Новоутворені князівства, незважаючи на династичні зв’язки, в міжудільних війнах захищали та обсто­ювали свої вотчини. Вони поступово згрупувалися навколо певних культурно-економічних центрів (Полоцьк на Двіні, Владимир-на-Клязьмі, Київ та Галич у Дніпро-Дністровсько- му межиріччі), що в географічному відношенні накладаються на колишні племінні землі.

Виникнення етноніма «Україна» також сягає ранньосередньо­вічного періоду, коли на інтегрованій склавино-антській основі утворюється єдина дніпро-дністровська етномовна група східно­слов’янських племен. Залишаючись назавжди слов’янами в ро­зумінні свого походження від слов’янської сім’ї народів, а з кінця IX ст. - слов’янами-русами за приналежністю до Києво- Руської держави, вони з метою самоідентифікації поступово відновлюють назву дніпровських племен антів («окраїнних»), яка згодом набирає територіального та етнополітичного значен­ня і трансформується в назви «Україна», «український народ». Пройшовши низку стадій свого становлення та територіального поширення у ХІХ-ХХ ст., назва «Україна» утверджується оста­точно як етнонім окремого слов’янського народу, заміняючи старі назви «Русь», «Мала Русь», «Червона Русь», що в пізньому середньовіччі вирізняли його серед інших слов’янських народів, зокрема східнослов’янських, з кореневими назвами «Русь» («Білорусь», «Велика Русь»). Сьогодні ця назва визначає суве­ренну європейську державу - Україну - та її народ.

Табл. 16. Схема взаємозв’язків археологічних культур доби Великого розселення слов’ян. Ці взаємозв’язки лежать у підоснові зародження слов’янських народів