Велике розселення слов’ян

Перед тим як перейти до вивчення історії східних слов’ян ■> УПІ-Х ст., необхідно розглянути ще одне доленосне явище І історії всіх слов’янських народів, відоме під назвою Великоп розселення слов’ян (табл.

Процеси Великого розселення слов’ян у середині І тис. н. е в писемних джерелах висвітлені досить лаконічно та слабе Вони ще не знайшли належної оцінки в історичній та архео­

Табл. 12. Слов’янські поселення У-УПІ ст. та напрямки слов’янського розселення. І — напівземлянки з печами-кам’янками II - з вогнищами; III - овальні житла; IV - наземні житла

85

родів. Переселенські хвилі захопили і слов’янські племена, відселенські рухи яких надійно засвідчує археологія. Внутрішні рухи слов’янського населення спостерігаються за археологічними даними ще з перших століть нашої ери.

Під тиском племен Пшеворської культури і гото-гепідів з північного заходу та зустрічних їм рухів сарматів із південних степів уже наприкінці І—II ст. н. е. якась частина венедів - носіїв Зарубинецької культури - пересунулася з Волині у Верхнє Подністров’я на Південний Буг і Десну. Дещо пізніше, наприкінці II—III ст., частина дністровського населення відхо­дить на схід у регіони Лівобережжя. Протягом останніх років нашого часу на Сумщині, Харківщині, навіть на Курщині відкриті поселення ПІ-ІУ ст., які за характером жител і ма­теріалу можна пов’язати з верхньодністровською групою чер- няхівських старожитностей. Вони розташовані поряд з пам’ятками Київської культури. Можливо, зі згаданими про­цесами пов’язана й поява так званої етулійської групи пам’яток ПІ-ІУ ст. на території Молдови, пам’яток пряшів- ського типу у Словаччині, у Моравії - злехівського типу.

Однією з причин появи невеликих груп слов’ян у тих чи інших місцях Подунав’я було перегрупування і відхід з Північного Прикарпаття готських та аланських племен, які захопили із собою невеликі групи слов’ян.

Велике розселення слов’ян за межі прабатьківщини поча­лося лише в ранньому середньовіччі.

За даними археологічних досліджень, слов’янське населен­ня Дніпровського Лівобережжя Київської, а пізніше Коло- чинської культур поступово просувалося на північ і північний схід, займаючи Подвиння, Верхнє Подоння та Поволжя, де жили балти та угро-фіни.

Правобережне населення склавинів, представлене пам’ятка­ми Празько-Корчацької культури, посилює свою присутність у районах, де жили анти, поступово змішуючись із ними, а в культурному відношенні поглинаючи їх. Як відомо, ім’я антів після 602 р. зникає зі сторінок візантійських хронік.

Проникнення в глиб Лівобережжя нащадків правобереж­них склавинів та інтеграцію їх з антами засвідчено пам’ятками Волинцівської та Роменської культур УПІ-Х ст. їхні межі ся­гають Сіверського Дінця.

Далі на північний схід у Поволжя продовжує рухатися на­селення Колочинської культури. Слов’яни зустріли тут угро- фінське населення, яке вони з часом слов’янізували. Унаслідок змішування створюється своєрідна місцева культу­ра (довгі кургани, сопки, наземні рублені житла, банкоподібні форми посуду, своєрідність жіночих прикрас). Тут, у Верхньо­му Поволжі, створюються передумови для виникнення нового етносу, який можна поставити в основу зародження майбут­нього російського народу.

Розселення слов’ян - носіїв Київської та Колочинської культур - у північному і північно-східному напрямках відбу­валося поступово століттями і досить спокійно. Археологічні дослідження доводять, що слов’янський компонент тут наро­щувався і ніколи не зникав.

Найінтенсивніші потоки слов’янського розселення були спря­мовані на південь, до Дунаю та кордонів Візантійської імперії (табл. 12). Розселення слов’ян було спричинене приходом гунів у Північно-Західне Причорномор’я. Гуни, розбивши готів, чинили тиск на всі племена, що входили в готське об’єднання.

У Подунав’ї та на Балканах розселилися слов’яни із Се­реднього та Верхнього Подністров’я, а також Верхнього По- пруття (празько-корчацька група), з верхів’їв Південного Бугу та Середнього Дніпра (пеньківська група).

До найраніших писемних джерел, які містять відомості про слов’ян-венедів на північному березі Дунаю, належать Певтінгерові таблиці. До пізніших джерел належать праці Йордана, Прокопія Кесарійського, Феофілакта Сімокатти, Фредигара та інші, які з’являються в УІ-УІІ ст.

Походи слов’ян у Подунав’я можна розділити на два етапи. Перший етап відноситься до кінця V - першої половини VI ст. Вони роблять наскоки на Фракію та Іллірію і навіть заходять далі до Фессалонік.

Другий етап припадає на останню чверть VI-VII ст. На цьому етапі анти оволодівають землями Балканського півострова, а склавшій осідають на обох берегах Середнього та Верхнього Дунаю.

їхнє розселення відбувалося двома потоками. Один потік - анти з керамікою пеньківського типу - просувався у глиб Бал­канського півострова, а другий - склавини із празько-корча- цьким посудом - рухався вгору по Дунаю. Уже в VI ст. слов’янські поселення Празько-Корчацької культури досяга-