Соціальні конфлікти.

З розвитком соціальних відносин відбувалася дальша соціальна поляризація західноукраїн­ського суспільства. Незначна частина населення збагачува­лась, а більшість розорялась або зазнавала матеріальних зли­днів.

На незадовільне економічне становище, тяжкі умови пра­ці і юридичне безправ’я робітники відповідали скаргами, вимогами й еміграцією за кордон. У 70-х роках у Східній Галичині значного поширення набрав страйковий рух. У 1870 р. припинили працювати друкарі Львова. Страйком керували И. Сеник і Щ. Беднарський, які входили до «групи лівих» створеного 1869 р. «Прогресивного товариства львів­ських друкарів». Тижневий страйк закінчився перемогою: підприємці мусили скоротити робочий день й одночасно підвищити заробітну плату. В квітні 1871 р. друкарі, а також 300 робітників швейних майстерень Львова знову добилися підвищення своєї заробітної плати.

З середини 80-х виступи трудівників почастішали, стали масовішими й жорсткішими у своїх вимогах. У липні 1884 р. застрайкували 3 тис. нафтовиків, які витримали навіть су­тичку з поліцією, але все ж таки перемогли. Добилися за­доволення своїх вимог про 10-годинний робочий день, мі­німум заробітної плати, щотижневу її виплату, поліпшення умов праці й львівські меблярі в 1886 р. За ними виступили також пекарі й працівники інших підприємств міста.

Робітничий рух став організованішим після об’єднаного з’їзду соціал-демократичної партії Австрії 31 грудня 1888 р., який прийняв відповідну програму дій. Після її схвалення на масовому мітингу у Львові в травні 1889 р. змінились і вимоги робітників. Уже наступного року 4 тис. учасників мітингу відзначили 1 травня як свято всіх трудящих, вису­нули вимоги введення загального виборчого права для осіб, що досягли 21 року, 8-годинного робочого дня, заборони праці дітей до 14 років, зменшення робочого дня для під­літків до 6 годин на день тощо. Деякі з цих вимог висували й учасники травневого мітингу у Львові 1893 р. Починаючи з 80-х років важливе місце в робітничому русі Східної Га­личини займає боротьба за загальне виборче право.

До страйкового руху поступово прилучалися робітники Північної Буковини й Закарпаття. У травні 1897— 1899 рр. виступили чернівецькі будівельники, меблярі Ужгорода. По­дібне відбувалося й в інших містах цих регіонів.

Соціальні конфлікти тривали на селі. На несправедливе вирішення сервітутної проблеми селяни відповідали масо­вими позовами до суду на поміщиків, виступами проти власників лісів і громадських пасовищ та місцевої влади, а також вимагали розгляду питання в галицькому й буко­винському сеймах. Хлібороби неодноразово захоплювали угіддя й самовільно користувалися ними до прибуття війсь­кових команд, свідомо робили потрави й вирубки поміщи­цьких посівів та лісів.

Селяни боролися також проти несправедливих, на їхній погляд, рішень місцевих властей про залучення сільських громад до будівництва й ремонту шляхів. У 1854 і 1855 рр. мешканці 13 громад Чернівецького повіту не погодились відбувати ці повинності, внаслідок чого до них була засто­сована військова сила. Громади 19 сіл Рудківського повіту Східної Галичини у 1887 р. припинили такі роботи й від­мовились надалі їх виконувати. В Романівці з цього приводу сталася навіть сутичка селян із жандармами, під час якої загинув керівник громади І. Севрук, а чимало його одно­сельців дістали поранення. В цілому по Галичині проти примусової участі в ремонтах шляхів виступали селяни 16 повітів.

Регіональною особливістю селянського руху на західно­українських землях наприкінці XIX ст. стала його політи- зація. Вона проявлялася в боротьбі за рівні політичні й національні права українського населення. З’явилася нова форма протесту — віча (мітинги). Вперше таке віче зібралося в лютому 1891 р. в Коломиї. Згодом вони відбулися також у Бродах і Турці. Сотні селян із навколишніх повітів ви­магали від властей запровадження загальних безпосередніх таємних виборів до сеймів, скасування неприйнятних для них законів про шляхи, мисливство, а також податків на домашні промисли. Водночас учасники деяких мітингів на­полягали на запровадженні в школах української мови, ство­ренні вчительських семінарій для національних навчальних закладів, припиненні полонізації тощо.

Така форма селянського руху дедалі поширювалася. Так, у вічі в Снятині в лютому 1892 р. взяло участь понад 2 тис. селян із найближчої округи. Наполегливо пролунали вимоги до властей, зокрема щодо введення загального ви­борчого права, припинення конфіскації прогресивних газет і журналів та збирання податків з них, запровадження укра­їнської мови в діловодстві сільської адміністрації, удоско­налення системи освіти. Разом з тим ставилися й економічні вимоги — зниження цін на сіль, створення фонду ліквідації заборгованості селян, відміни обов’язкових шарварків і т. ін. Радикальність порушених проблем значною мірою була ре­зультатом впливу Івана Франка, який узяв найактивнішу участь у вічі. У грудні 1894 р. зібралося вже крайове селянське віче, яке закликало всі прогресивні сили до негайної бо­ротьби за політичні свободи й сприятливі умови для розвитку культури всіх народів. Почастішали страйки сільськогоспо­дарських робітників.