Суспільно-політичний рух.
Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях другої половини XIX ст. характеризувався надзвичайною строкатістю, суперечливістю й активністю. Під впливом революції 1848 р.
і наступних прогресивних реформ пожвавилася політична діяльність різних, часто протилежних за своїми переконаннями, суспільних сил. Одну з течій суспільно-політичного руху становили так звані москвофіли, які організаційно оформились у другій половині 60-х років. Основними причинами появи москвофільства були зневіра частини галицької інтелігенції, селянства, сільських і міських підприємців буржуазного типу в можливості вирішити місцеві проблеми власними силами, етнічна та конфесійна близькість українців і росіян, а також віра в месіанську роль Росії в житті всього слов’янства. Москвофіли, як і російське самодержавство, не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної, неділимої російської народності» від Карпат до Камчатки. Таке спрямування москвофільського руху цілком влаштовувало правлячі кола Росії, й вони подавали москвофілам таємну грошову допомогу для публікації їхніх видань. Визнаними лідерами москвофілів у різний час були в Галичині Денис Зубрицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, на Буковині — Касіян Бо- гатирець, на Закарпатті — Адольф Добрянський та ін. У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію — Руську раду, яку вважали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. і єдиним представником усіх місцевих українців.Москвофіли створили потужну видавничу базу. Видавали в Галичині газети «Слово» (1861— 1887), «Наука» (1874— 1900), «Новий пролом» (1883—1887), «Галичанин» (1893— 1914), на Буковині — «Буковинська зоря» (1870), «Русская рада» (1871— 1912), на Закарпатті — «Свєт» (1867— 1871) і журнал «Наука» (1884— 1902) та ін. Крім того, вони мали власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї.
Москвофіли зробили спробу створити й нав’язати українцям окреме «язичіє» — суміш з російської, української, польської та церковнослов’янської мов, яке подавали як «руську» чи «панруську» мову. Відмовляючи українцям у праві на національну мову, москвофіли тим самим сприяли денаціоналізації австро-угорсь- ким урядом українського населення Галичини, Буковини й Закарпаття. Одночасно в їх виданнях публікувались етнографічні матеріали, бібліографічні праці, твори російських письменників і насамперед слов’янофілів О. Хом’якова та С. Аксакова, критикувалися представники інших течій суспільно-політичного руху. Москвофіли започаткували видання серії популярних книжок для селян на штучному «язичії» на різну тематику, розгорнули активну боротьбу з пияцтвом і створили братства тверезості, що мало важливе значення для підвищення культурно-освітнього рівня місцевого населення. Але при цьому в голови людей поряд із загальнолюдськими цінностями закладались ідеї, які спотворювали національну свідомість і не відповідали інтересам українського народу.Протилежну позицію в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях займали народовці. У вирішенні внутрішніх проблем вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, звідки й дістали свою назву. Народовці доводили, що українці — це окремий народ, який займав територію від Кавказу до Карпат і гостро потребував захисту своїх національних і політичних прав. Народовство виникло наприкінці 1861 — на початку 1862 рр. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Воно проявлялося насамперед у прагненні підвищити культурно-освітній рівень і національну свідомість українського народу, захисті його мови та літератури. Народовці мали значну ідейну й матеріальну підтримку діячів національно- визвольного руху Наддніпрянської України. Вони пропагували твори класиків нової української літератури Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Осно- в’яненка та ін.
Наддніпрянські громадівці Володимир Антонович, Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов їздили в Галичину для встановлення особистих контактів з керівниками народовського руху й координації своїх дій. Народовцями ставала переважно молода світська інтелігенція — вчителі та студенти. Лідерами народовства в різний час були в Галичині В. Барвінський, Ю. Романчук, Д. Танячкевич, на Буковині — С. Смаль-Стоцький, М. Василько, на Закарпатті — Ю. Жаткович, А. Волошин та ін.Діяльність народовців проявлялась у двох основних формах. Перша — це пропаганда національних і культурно- освітніх ідей у періодичних виданнях. Серед них особливо виділялися журнали «Вечорниці» (1862— 1863), «Мета» (1863— 1865), «Русалка» (1866), «Правда» (1867— 1898 з перервами). Функціонували народовські газети «Діло» (1880— 1939) на Галичині, «Буковина» (1885— 1910) тощо. З часом Галичина стала центром вільного українського слова для літераторів з Наддніпрянщини, в тому числі Марка Вовчка, Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, Панаса Мирного та ін. Ьоіі художні твори й статті демонстрували високий художній рівень української літератури, давність і спільність національної культури різних українських земель, однаковість проблем, що стояли перед українцями в складі Російської та Австрійської імперій.
Другою формою діяльності народовців стала пропаганда національних ідей через створювані ними різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади тощо. З ініціативи народовців 1864 р. було засновано перший український професійний театр у Львові, репертуар якого складався переважно з вистав української тематики. Мету надання широкої освіченості народові ставило відкрите 1868 р. т о- вариство «Просвіта». Воно розгорнуло активну діяльність як у містах, так і в селах і наприкінці XIX ст. мало в своєму розпорядженні 816 читалень та 19 їхніх філій. Через них до кращих надбань української й світової літератури прилучилися тисячі й тисячі простих людей. Крім того, через такі заклади читачі знайомилися з книжками про передові методи ведення сільського господарства, тваринництва й заняття домашніми промислами.
«Просвіта» і заможні учасники національного руху фінансували діяльність кооперативних організацій. Створені за їхнього сприяння кооперативи «Народна торгівля», «Сільський господар», страхова компанія «Дністер» та інші привчали українців до нових методів господарювання.Непересічне значення для розвитку української мови й літератури мало створене 1873 р. Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка. Видання значної кількості народовської літератури забезпечувала відкрита на кошти полтавської поміщиці Єлисавети Милора- дович-Скоропадської місцева друкарня. Важливу роль у пробудженні й формуванні національної свідомості українців відіграли створювані народовцями гуртки художньої самодіяльності, концерти й театральні вистави. Центральним представницьким органом народовців була обрана в 1885 р. Народна рада, яка вважала себе спадкоємицею Головної руської ради.
Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Частина народовців стала на угодовські, інша — на радикальні позиції. В листопаді 1890 р. лідери галицьких народовців О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д.Сав- чак та інші уклали з намісником у Галичині графом Ka- зиміром Бадені угоду, згідно з якою вони за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті та інші поступки зобов’язувалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього була проголошена «нова ера» у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. В 1892 р. галицькі народовці оприлюднили свою першу програму, де ставили за мету зміцнення панівного ладу через надання українцям певних поступок. Політику співробітництва з урядом взамін на поступки підтримували С. Смаль-Стоцький, С. Винницький та інші лідери буковинських народовців.
У 1899 р. галицькі народовці об’єдналися з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, яка поряд з іншими ставила й радикальні національні завдання — зміцнення почуття національної єдності з «російськими українцями», пробудження серед українців Закарпаття того ж національного духу, що й у Галичині та Буковині.
Керівний орган партії Народний комітет виступив із закликом до українців боротися за незалежну Україну.Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із завдань висувала боротьбу з «новоерівцями». Крім того, партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури й науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Проголошувалися заборона дальшого поділу громадської власності, необхідність передання громадам якнайбільше земель шляхом їх викупу за сприяння кредитних установ, а також перетворення громад в основну одиницю на базі добровільного об’єднання окремих виробників. Ці програмні положення доповнювались окремим пунктом 1895 р. про те, що реалізація соціалістичних ідеалів можлива лише за повної політичної самостійності народу України. Засновниками й керівниками партії були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицький.
В діяльності радикалів поєднувалися як соціалістичні, так і національні сюжети. Щоправда, Франко, Павлик та деякі інші не сповна поділяли вчення основоположників наукового соціалізму щодо провідної ролі робітничого класу в суспільстві. Член партії Юліан Бачинський 1896 р. видав публіцистичний твір «Поневолена Україна», де з допомогою марксистського вчення обгрунтовував історичну правомірність прагнення українців до створення самостійної держави. Радикали видавали для селян газети «Хлібороб» і «Громада», посилювали свій вплив у громадських читальнях і домагались їх перетворення на свої осередки. В 1896 р. під впливом радикалів у Городенківському й Коломийському повітах діяло вже ЗО читалень. Радикали критикували панівний лад, москвофілів і «новоерівців», захищали селян і робітників. Наприкінці XIX ст. радикальна партія переживала кризу. У 1899 р. її реформістська група приєдналася до Української соціал-демократичної партії.
Розвивалась і соціалістична течія суспільно-політичного руху.
Один із перших галицьких соціалістів О. Терлецький на початку 70-х років створив у Відні гурток революційно-демократичної молоді. Він організував також видання народницької літератури, яка розповсюджувалася на землях,що перебували в складі Російської імперії. Активним популяризатором марксизму був І. Франко. Він переклав частину «Капіталу», інші праці К. Маркса, а також Ф. Енгельса, написав «Катехізис економічного соціалізму», де в популярній формі роз’яснював основні категорії економічного соціалізму. Для поширення марксистського вчення й висвітлення проблеми робітництва Франко й Павлик 1878 р. започаткували газету «Праця». У 1892 р. А. Маньковський, Й. Данюк і Г. Латинський заснували Галицьку соціал-демократичну партію як складову Австрійської соціал-демо- кратичної партії. Розрізнені гуртки на Буковині 1896 р. об’єдналися. Соціал-демократія почала набувати всеохоплюючого характеру, але незабаром партія розпалася. На її базі 1899 р. з’явилась Українська соціал-демократична партія. Її керівниками стали М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охримович та ін.