Освітній рух широких народних мас.
Розвиток культури України другої половини XIX ст. характеризувався рядом особливостей. Перетворення у промисловості, сільському господарстві й торгівлі, певні демократичні зрушення загострили потребу суспільства у професійно підготовлених кадрах робітників і чиновників, а також ідеологів, здатних задовольнити духовні запити народу.
Небувало пожвавився інтерес широкої громадськості до історії, мови, культури. Національна інтелігенція стала впливовою інтелектуальною силою, здатною спрямовувати культурний поступ нації й вести п за собою. Активно кристалізувалася самосвідомість української нації, яка ставила на порядок денний нові й нові національно-культурні завдання. В таких умовах уряд Російської імперії вже не міг ефективно контролювати національно-культурні процеси неросійських народів і спрямовувати їх у русло денаціоналізації. Видавані ним заборони виявились малоефективними й фактично не могли зупинити природний процес еволюції національних культур. Боротьба, демократичних і прогресивних національних сил проти русифікаторської політики царизму визначала зміст розвитку культури України другої половини XIX ст.Більшість простих людей усвідомлювала необхідність знань у практичній сфері й неможливість задовольнити її шкільною системою. Після реформи 1861 р. народ почав брати справу освіти у власні руки. Так зародився широкий народний рух за організацію шкільної мережі поза контролем царських чиновників. Селяни, робітники, а також сільські громади самостійно відкривали народні школи й виділяли на їх утримання необхідні кошти. На 1863 р. у Харківському учбовому окрузі налічувалося 247 і в Київському — 103 громадські однокласні школи, у створенні яких власті не брали участі. Коли ж чиновники Міністерства освіти робили спроби перешкодити розширенню мережі народних шкіл, громадськість одразу наполягала на відкритті при них додаткових класів.
Селяни й робітники, не задовольняючись однокласними, почали домагатися ще й двокласних шкіл і скасування заборони мати їх більш як одну на повіт. Причому діяли люди послідовно й рішуче, поступово ламаючи опір шкільних чиновників і Міністерства освіти. В цьому вони часто знаходили розуміння й підтримку земських діячів. Одним із аспектів освітньої діяльності широких народних мас були вимоги збільшення державних і земських асигнувань на освіту, перетворення утримуваних ними шкіл на міністерські, відкриття позашкільних закладів народної освіти.
Одночасно народні маси виступали за перебудову змісту освіти, поглиблення шкільних програм. Висувались вимоги запровадити викладання природознавства, хімії, фізики, астрономії, географії, історії. Під тиском громадськості при окремих школах відкривались ремісничі класи та курси городництва і садівництва. Батьки учнів виступали проти засилля церковних дисциплін у церковних школах і відмовляли їм у матеріальній підтримці, захищали прогресивних учителів від поліцейсько-бюрократичної сваволі, добивалися права жінок на освіту, створення жіночих шкіл або жіночих відділень при загальноосвітніх навчальних закладах.
Вимагаючи демократизації школи і освіти, робітники, селяни й національно свідома інтелігенція обстоювали право навчати дітей рідною мовою. Навесні 1861 р. в містечку Куземиному Зіньківського повіту Полтавської губернії відкрилося початкове училище з українською мовою викладання. В ньому працювали кваліфіковані педагоги з колишніх студентів Петербурзького університету й Петербурзької гімназії. Незважаючи на різні утиски й розгул реакції, училище завдяки підтримці місцевої громадськості проіснувало до 1866 р. Широку популярність здобула українська школа у с. Денисівці Лубенського повіту тієї ж губернії, створена у 1863 р. В. Лесевичем. Вона мала велику бібліотеку з шкільними підручниками й дитячою літературою, творами Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Марка Вовчка та інших класиків української літератури. Тільки в 1866 р. властям удалось її закрити. Але наступного року під тиском громадськості вони мусили відмінити своє рішення, правда, при цьому заборонили в ній українську мову. Подібні українські школи існували і в інших губерніях.
Характерно, що сільські громади, на відміну від одина- ків-інтелігентів, сміливіше ставили перед властями питання про дозвіл викладати в школах українською мовою. При забороні українського слова Валуєвським Циркуляром 1863 р. та Емським указом 1876 р. селяни Галицького повіту Полтавської губернії вимагали у властей дозволу на навчання дітей національною мовою. А в Золотоніському повіті такі ж вимоги ставила наприкінці XIX — на початку XX ст. абсолютна більшість місцевих селян. Народна ініціатива у другій половині XEX ст. стала основним чинником культурно-освітнього розвитку української нації.