СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ І ДЕРЖАВИ (ПОЛІТОГЕНЕЗ)

Зародження експлуатації. Удосконалення системи вироб­ництва, індивідуалізація праці, економічне відособлення сі­мей, виникнення відокремленої, а згодом і приватної, влас­ності поступово привели до трансформації структури егалі-

тарного суспільства і формування нових соціальних відно­син, що базувались уже на нових засадах політичної, а не потестарної влади, нових принципах економічних і соціаль­них стосунків, які передбачали різні форми експлуатації.

Вище зазначалося, що з виникненням господарської ві­докремленості сім'ї, становленням групової, а згодом індиві­дуальної власності, по-різному складалася доля окремих сі­мей. Сім'ї, які опинилися в екологічно сприятливих умовах, мали у своєму складі вправних працівників, могли виробля­ти більше надлишкового продукту, що давало змогу їм швид­ко включитися в престижні економічні відносини і здобути вищий економічний і соціальний статус. Таким чином, по­ступово виникає нерівність між сім'ями, а з відмиранням егалітарних принципів розподілу і становленням нових принципів обміну послугами і матеріальними цінностями ця нерівність досить часто перетворювалась на залежність.

Ускладнення економічної і соціальної структури суспіль­ства потребувало спеціалізації організаційно-управлінської роботи, а зростання обсягу надлишкового продукту відкри­вало можливість реалізації цієї потреби. Збільшення обсягу надлишкового продукту, насамперед, дало можливість звіль­нити організаційно-управлінську сферу від безпосередньої участі в матеріальному виробництві й зосередитись лише на функціях управління колективом, серед яких однією з важ­ливіших була функція перерозподілу сукупного суспільного продукту (редистрибутивна функція, за К. Поланьї).

Сама по собі організаційно-управлінська робота є про­дуктивною і, безперечно, необхідною, що робило її, поряд з розумовою працею, престижною в суспільстві. Це вело до виникнення ієрархії видів праці, появи рангів і закріплення в людській свідомості та в соціальній практиці порівняльно­го статусу суспільних функцій.

Дійсно, в період занепаду потестарної і складання на її основі політичної організації провідну роль відігравала со­ціальна верхівка, яка, перероджуючись у нову владу, пев­ного мірою намагалася зберегти цілісність свого колективу, проте це не виключало асиметричного розподілу сукупно­го надлишкового продукту на користь вождя, його родини

та інших представників ієрархічної структури організацій­но-управлінської сфери. Сама асиметрія розподілу і є при­хованою формою експлуатації, коли значна частина сукуп­ного надлишкового продукту залишалася в структурах управління.

Підсумовуючи розгляд шляхів становлення соціальної та економічної стратифікації в суспільстві, зародження експлу­атації і залежності, володарювання й підлеглості, виділимо два основних напрями процесу відчуження додаткового про­дукту на користь певної категорії власників: і) на основі приватної власності на основні знаряддя праці; 2) на основі монополізації і привласнювання суспільних посадових функцій. Цей поділ є досить умовним, особливо для ранніх етапів зародження експлуатації, оскільки в практичному житті вони не мали ще чіткого оформлення й до того ж ба­зувалися, здебільшого, не на насильстві, а на психологічно­му підкоренні авторитетові лідера.

Форми експлуатації. Складність полягає в тому, що в сус­пільстві періоду занепаду і розкладу егалітарної системи управління і влади зберігаються всі зовнппні ознаки її соці­альної структури. Відношення володарювання, з одного бо­ку, підлеглості й залежності, з іншого, існували одночасно в різних формах, утворюючи своєрідну єдність різних форм експлуатації.

Рабство як система експлуатації могло виникнути лише з початком регулярного надходження надлишкового продукту, оскільки сама експлуатація раба передбачала виготовлення ним надлишків, які привласнювалися його володарем. У противному разі раб був зайвим, тому в ранній первісній об­щині боєздатних полонених здебільшого страчували. Жінок і дітей підкорених адаптували до складу сімей переможців, на­самперед військових ватажків чи вождів. Іноді адаптували й працездатних чоловіків, особливо за необхідності компенсу­вати втрати чоловіїсів під час конфліїсгу. Проте й у цих ви­падках раб використовувася лише на домашніх роботах, як правило, жіночих. Там, де землеробство вважалось виключ­но жіночою справою, раб міг працювати разом із ними.

З початком надходження регулярного надлишкового продукту адопція рабів стала нормою. З цього моменту ра­бів адоптували на правах молодих членів сім'ї, однак сфера використання рабської праці залишалася обмеженою. Став-

лення до рабів було досить гуманним. їх статус був тимча­совим (через певний час вони ставали повноправними чле­нами колективу). Нагляд над рабами був відсутнім. До того ж їм нікуди було втікати: з різних причин родичі полонених здебільшого не приймали їх назад. Рабство на цьому етапі не було спадковим, більше того, з часом раб міг завести сім'ю. Становище дітей рабів і вільних було абсолютно однаковим. Така форма рабства дістала назву домашнього, або патріар­хального рабства. Проте навіть така примітивна форма екс­плуатації мала суттєвий вплив на соціально-економічну ди­ференціацію суспільства. Так, домашній раб не тільки під­вищував авторитет свого володаря самим фактом утримання останнім підлеглих людей, але й звільняв його від значної частини робіт у домашньому господарстві, що давало йому змогу активніше займатися суспільними справами.

Подальше зростання суспільного виробництва відкрива­ло можливість для ширшого використання рабської праці в головних галузях господарства. Виникла навіть необхідність пошуку нових джерел здобування рабів. Природно, що го­ловним із них, як і раніше, залишалися війни, але здебіль­шого суто загарбницькі. Так, зростання ролі війни, як чин­ника соціального розвитку, в цей час досить помітне. Збіль­шення кількості військовополонених прискорило процес виведення рабства з мережі спорідненості з переможцями, як це мало місце в домашньому рабстві, і становлення спад­ковості рабства. Й, нарешті, новим джерелом придбання ра­бів стало перетворення за борги на рабів своїх одноплемін­ників. Єдиним «привілеєм» цієї категорії рабів було те, що їх заборонялося продавати в рабство за межі свого племені.

Форми й характер експлуатації рабів та їхній соціальний статус були досить різноманітними: від жорстокої неволі на­віть із практикою ритуального умертвління рабів до вільно­го «посадження» їх на землю, зі збереженням особистого господарства. Все залежало від конкретно-історичних умов, перш за все господарської і соціальної структури суспіль­ства, в якому була запроваджена система рабства. Різні фор­ми експлуатації рабів у постегалітарному суспільстві в по­дальшому привели до формування різних політичних сис­тем: рабовласницької або феодальної.

Внутрішньообіцинні форми експлуатації. Крайньою фор­мою внуїрішньообщинної експлуатації було перетворення одноплемінників на рабів. Проте поряд із рабством у сус­пільстві періоду розкладу первісних форм влади існували й інші форми експлуатації, завдяки яким общинно-родовий апарат управління перетворював частину сукупного суспіль-

ного продукту (надлишкової його частини) на свою приват­ну власність.

Вище вже не раз згадувалася запропонована американ­ським економічним антропологом К. Поланьї система аналізу соціальних відносин у суспільстві. Наведемо ко­ротко лише суттєві моменти цієї схеми. На наш погляд, вони дають можливість чіткіше з'ясувати систему розподі­лу в суспільстві епохи розкладу егалітарних стосунків, що зумовила становлення і розвиток внутрішньообщинної експлуатації.

К. Поланьї запропонував для аналізу певних стадій сус­пільного розвитку поняття реципрокації (лат. — повертаю) і редистрибуції (лат. — перерозподіляю). Реципрокащя існува­ла в егалітарному суспільстві і обмежувалась обміном мате­ріальними благами та послугами між різними групами (сім'ями, родичами, сусідами тощо), які існували в даному суспільстві. Такі групи були цілком самостійними і рівно­правними, але пов'язаними між собою надійними взаємни­ми зобов'язаннями. Саме так, на думку дослідника, в егалі­тарних суспільствах розподілявся надлишковий продукт, а в екстремальних умовах — і необхідна його частина.

Редистрибущя — це вже розподіл тільки надлишкового продукту, але вже не по горизонталі, як це відбувалося за реципрокації в первісній общині, а по вертикалі: спочатку від безпосередніх виробників надлишковий продукт отриму­вали управлінці (старійшини або вожді з їхнім оточенням, а згодом — центральна політична влада з її апаратом), які піс­ля перерозподілу частину його повертали у виробничу сфе­ру у вигляді суспільних фондів, витрат на допомогу неза­можним членам колективу, утримання господарського, ідео­логічного, військового керівництва, а також страхового фон­ду на випадок стихійного лиха.

Відсутність симетричності розподілу, що мала місце в егалітарному суспільстві, сама по собі вже відкривала мож­ливості для виникнення майнової нерівності та експлуатації. Продукт, який у процесі перерозподілу отримували вождь і його оточення управлінців, як компенсацію їхніх трудових витрат по управлінню суспільством, значно перевищував не­обхідний для утримання їхніх сімей. Додатковий продукт, отриманий таким чином за рахунок суспільних фондів, на­копичувався вождем у вигляді багатства. При цьому треба ще враховувати, що значна частина невикористаних суспіль­них фондів з часом теж осідала у вигляді суспільного багат­ства, яке в дійсності поступово поповнювало багатство вож­дів та їхнього оточення.

Експлуататорські відношення у середині общини склада­лися не тільки в організаційно-управлінській сфері внаслі­док асиметричного перерозподілу надлишкового продукту, а й завдяки послугообміну, який становив основу багатьох форм кабальних відношень (лихварства, відробітку, кабаль­ної заборгованості, боргового рабства тощо).

Економічною передумовою виникнення різного виду ка­бальних відносин була майнова і соціальна диференціація в суспільстві, внаслідок якої з'явилися люди, неспроможні само­стійно вести своє господарство. Причин тут багато. Деякі з них уже згадувалися: екологічні умови, статевовіковий склад сім’ї, відсутність широких споріднених стосунків і т. ін. Немає необ­хідності аналізувати всі можливі ситуації, кали людина змуше­на була звертатися за підтримкою до заможнішого одноплемін­ника. Отримуючи допомогу, така людина, здебільшого, рано чи пізно потрапляла в тенета нерівного послугообміну.

Характерним видом прихованої експлуатації у кочових пастуших племен була своєрідна здольна оренда, так званий саун. Вона мала багато варіантів. Найбільш раннім серед них вважається зовнішньо безкоштовне роздавання худоби незаможним одноплемінникам. Під виглядом традиційної взаємодопомоги тут приховане формування певних елемен­тів залежності: отримуючи додаткові засоби до існування незаможні одноплемінники опинялися у своєрідній залеж­ності від дародавця і часто змушені були робити йому різно­го роду подарунки. Особливо виразно момент залежності й експлуатації простежується із запровадженням іншого варі­анта здольного сауна, коли худоба передавалася її господа­рем робітнику на випас, на умовах виплачування останнім чітко фіксованої частки продукту, або ж сам робітник отри­мував певну кількість худоби за свою роботу.

В цілому кабальні форми експлуатації в більшості випад­ків вели до формування феодальних відносин, хоча остаточ­на форма формування політичної влади тут вирішувалась у колотій конкретно-історичній ситуації окремо.

Данництво — третій основний вид експлуатації, який власне й виник лише в епоху занепаду і розкладу первісно­го суспільства. Специфічність данництва, як форми експлу­ататорських відносин, полягає в тому, що воно мало колек­тивний характер. Додатковий продукт, а здебільшого і знач­на частина основного, за данницьких відносин вилучався не в окремої особи, а в колективу, який здебільшого зберігав свою цілісність як суспільний організм.

Данницгво — наслідок грабіжницьких війн. Примусом грабіжники вилучали в різних формах додатковй продукт у підкорених. Форми примусу були різними. Одним із різно­видів данництва був примусовий саун. Поширений він був серед кочових скотарів. Суть його полягала в тому, що за­войовники примушували підкорених доглядати худобу пере­можців, насамперед їхніх ватажків. Нерідко саун перемежо­вувався з іншими формами поборів.

Данницгво, як примусова позаекономічна форма експлу­атації, сприяло виникненню феодальних відносин. Але іно­ді жорстокі форми відчуження підкорених від засобів вироб­ництва призводили до виникнення рабства. Частіше на ос­нові данництва складалась кастова система влади і управлін­ня.

Наведені вище три основні форми експлуатаційних від­носин в епоху занепаду і розкладу первісного суспільства існували паралельно в різних варіантах і по-різному вплива­ли на становлення політичних структур у стратифікованому суспільстві. Одні варіанти зникали з історичної арени, інші, перероджуючись, складали згодом основу соціальних відно­син політичних суспільств.

Становлення держави (політогенез). Виникнення відтво­рюючої економіки, запровадження у виробництво металів, поліпшення технічного забезпечення виробництва (колесо, леміш тощо), налагодження регулярного обміну, з одного боку, підвищення продуктивності праці та індивідуалізація виробництва, виникнення експлуатації та приватної влас­ності, з іншого — на пізніх етапах розвитку первісного сус­пільства потребували налагодження кваліфікованої системи влади і управління. Егалітарна система влади в нових умо­вах економічного і соціального піднесення вже неспромож­на була в повній мірі забезпечити управління виробничими, соціальними і культурними сферами суспільства.

Вище неодноразово розглядався процес постійного удос­коналення організаційно-управлінської сфери на різних ета­пах розвитку первісного суспільства: її поступове збільшен­ня, визрівання ієрархічної структури, відокремлення її носі­їв від безпосереднього виробництва матеріальних благ і зо­середження на престижних роботах, процесах обміну та роз­поділу сукупного суспільного продукту. З виникненням екс­плуатації і майнової нерівності значення влади помітно під­вищилось. В її функції відтепер входив обов'язок залагоджу­вання конфліктів усередині первісного колективу.

З ускладненням організаційно-управлінської сфери по­ступово виникали нові форми потестарної влади (таємні со-

юзи, племінні та інші надобщинні структури, військові ва­тажки зі своїми дружинами тощо). Розпочалася диференціа­ція влади: поряд із традиційними керівниками мирного часу з’явились військові ватажки, відокремилася ідеологічна сфе­ра на чолі з жерцями. Поряд із диференціацією влади на структурному рівні відбувалася її інтеграція на вищих щаблях управління: зосередження керівництва общиною і родом в руках однієї особи й, таким чином, створення общинно-ро­дової аристократії і закріплення її спадкоємного характеру.

Важливим моментом дальшого розвитку соціальної структури суспільства було не тільки удосконалення систе­ми влади на общинному, але й поширення її на надобщин- ному рівні: перетворення племінної організації з етнокуль­турної в соціально-потестарну спільноту. Процес трансфор­мації племінної організації в соціально-потестарну владну структуру був спричинений, по-перше, дальшим розвитком виробництва та обміну, які в нових умовах постійно потре­бували збільшення розмірів території, населення якої було б пов'язане єдиною владою; по-друге, необхідністю протис­тояти грабіжницьким війнам, що було не під силу окремим общинам; по-третє, намаганням общинно-родової аристок­ратії збільшити обсяг надходження суспільного продукту. Інтеграція влади на племінному рівні спричинила надалі інтеграцію на надплемінному рівні, що привело до утворен­ня союзів племен.

Ускладнення системи управління і влади усередині общи­ни, виникнення надобшинної і надплемінної владних органі­зацій, створення общинно-родової аристократії та військово- ієрархічних структур пов’язані уже з принциповими змінами в системі управління суспільством. Ці органи влади практич­но були вже відділені від народу. Остаточна інституалізація влади і перетворення її з потестарної в політичну мали свою локальну специфіку і різні конкретно-історичні вияви.

Дослідники виділяють три головних напрями становлен­ня політичної влади (політогенезу): військовий, аристокра­тичний і плутократичний.

Військовий шлях інституалізації влади. Становлення полі­тичної влади цим шляхом відбувалося у два етапи: 1) військово-демократичний; 2) військово-ієрархічний. На першому етапі склалися лише основні організаційно-управ­лінські структури військових об'єднань, які продовжували існувати поряд із традиційними, потестарними. Така струк­тура влади дістала назву «військової демократії».

З того часу, як військовий грабі жнитгький промисел став постійним джерелом отримання додаткового продукту, ви-

никла необхідність в людях, які цілковито спеціалізувалися б на військовій справі. Разом із дружиною виник і військо­вий ватажок. На ранніх етапах становлення військової орга­нізації функції ватажка міг виконувати керівник общини. Проте згодом, із появою «військових професіоналів» — лю­дей, які спеціалізувалися виключно на веденні війни, функ­ції військового керівника відокремилися в окрему посаду. Незважаючи на високий статус у суспільстві військового ва­тажка він був лише одним із багатьох керівників у складній потестарній структурі (народні збори, рада старійшин, військовий ватажок тощо). Така система влади була лише черговим етапом на шляху політогенезу.

Остаточно процес формування політичної влади в сус­пільствах «військової демократії» завершився зі створенням в них військово-ієрархічної структури. Обмеження демокра­тії відбувалося шляхом становлення ієрархії усередині війсь­кової дружини, відокремлення дружини від основної маси общинників, входження до складу дружини представників різних общин, племен і навіть полонених і, нарешті, виник­нення нерівності серед самих воїнів. Розподіл награбованої здобичі відтепер залежав не тільки від участі воїна у поході, а й від його місця у військовій ієрархії.

Авторитет військового ватажка давав можливість йому не підкорятися рішенням потестарних органів влади в суспіль­стві, навпаки, військова еліта почала диктувати свої прин­ципи взаємовідносин у суспільстві. З демократією, як «на­родною», так і «військовою», було покінчено. Замість наро­довладдя з'явилось правління військових, главою якого був їхній ватажок. Така система влади та управління в науковій практиці дістала назву «вождівства», яке вже розглядається як рання форма політичної влади та управління. Ми викла­ли лише принциповий і водночас схематичний підхід до пе­ретворення потестарної влади в політичну військовим шля­хом. У конкретно-історичній практиці все відбувалося наба­гато складніше. Цей шлях суспільством був пройдений че­рез низку проміжних етапів і конкретно-історичних форм, але в цілому наслідок був один — виникла держава з прин­ципово ішпою структурою володарювання.

В тих суспільствах, де військова ієрархія не дістала до­статнього розвитку, становлення політичної влади відбува­лося іншим шляхом, насамперед аристократичним. Тут ста­новлення відокремленої від народу влади відбувалося на ос­нові переродження традиційних органів потестарної влади та організаційно-управлінської системи первісної общини, племені, союзу племен, очолюваних общинно-родовою

аристократією на владу політичну. Головними механізмами такого перетворення були висока спеціалізація общинно-ро­дової аристократії в управлінні виробництвом і повний контроль за розподілом сукупного суспільного виробництва.

В тих суспільствах, де ця аристократія зайняла провідні позиції, вона, насамперед, позбавила військових ватажків їхнього пріоритету й сама очолила військову організацію. Це мало принципово важливе значення, оскільки статус воїна був дуже високим, особливо в тих суспільствах, де він висту­пав не як грабіжник, а як захисник від грабіжників. Війсь­кова аристократія з її ієрархічною структурою тут існувала, проте вона займала другорядну позицію у загальній системі управління і влади.

Аристократичний шлях політогенезу передбачає також концентрацію ідеологічної влади в руках общинно-родової аристократії. Особливого значення набула сакралізація вла­ди вождя. Він був єдиним верховним правителем: цивіль­ним, військовим і духовним. Еволюція потестарної влади в політичну аристократичним шляхом відбувалася ще з біль­шими труднощами, аніж військовим. Не дивно, що в тих суспільствах, де політична влада запроваджувалася аристо­кратичним шляхом, ще тривалий час поряд із інститутами політичної влади зберігалися деякі традиційні норми первіс­ного суспільства.

Плутократичний шлях становлення політичної влади пов'язаний з поступовою концентрацією влади в руках біг- мена та його оточення. Бігмен, як досвідчений і спритний працівник, мав високий авторитет і значною мірою впливав на розв'язання багатьох проблем суспільного життя окремих колективів. Однак для зосередження всієї повноти влади в одних руках цього було замало. Важелі влади бігмен здобу­вав згуртуванням навколо себе численної «групи підтрим­ки», яку він мав годувати, напувати і т. ін. В суспільстві формувалася своєрідна група тиску, яка й приводила бігме- на до влади. Шлях цей був складним, довготривалим і по­ширився переважно в Океанії та Південно-Східній Азії.