Особливості функціонування політичної системи радянського суспільства. Зовнішня політика
Командно-адміністративні методи управління пагубно вплинули й на функціонування політичної системи радянського суспільства. Її розвиток носив суперечливий і складний характер. Основною була суперечність між демократичною формою і бюрократичною сутністю політичної системи.
Зазначене переважно пов’язувалось із замкненим характером політичної системи радянського суспільства, який полягав у тому, що вичерпний перелік усіх складових елементів цієї системи визначався в конституційному порядку (спочатку це була Конституція СРСР 1936 p., а згодом - Конституція СРСР 1977 р.). Так, за Конституцією СРСР 1977 р. складовими елементами політичної системи радянського суспільства виступали: КПРС, Радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативно-колгоспні об’єднання, громадські організації. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР КПРС проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій». Насправді це означало повне панування КПРС, точніше її партапарату, над усіма сферами життя радянського суспільства, в тому числі над державою і державними органами, громадськими організаціями як складовими елементами політичної системи. Усередині ж самої КПРС в період застою відбувалися негативні процеси, що згубно відбивалося на політичній системі радянського суспільства. Партійні лідери у деяких випадках відновлювали старі сталінські методи керівництва і управління. Як і раніш, партія діяла усередині командно- адміністративної системи управління, піднімаючись над усім, даючи незаперечні установки і команди, підміняючи державні та господарські органи і втрачаючи специфічність як політичної організації. Практично існувало змішування функцій партійних і державних органів, зрощення партійного і державного апаратів. Для стилю і методів партійної роботи були характерні формалізм і бюрократизм, виконавчо-наказний стиль в житті партії. Однією з уразливих сторін у функціонуванні КПРС виявилась кадрова політика. Імітація багатьма керівниками своїх службових функцій, підміна організаторської діяльності демагогією, поширення протекціонізму, хабарництва, кумівства дозволяли людям, не гідним довіри, десятки років займати високі та відповідальні посади.Непослідовною виявилася й зовнішня політика СРСР. Так, у 60- ті та 70-ті роки Радянський Союз виступив як один з ініціаторів політики «розрядки», взяв участь у Гельсінському процесі (1975 p.). У зазначеному руслі миролюбної політики у міжнародних відносинах брала участь й УРСР, використовуючи свої конституційні права в цій сфері. Вона була членом ООН, деяких її спеціалізованих установ, організацій, комісій, комітетів і конференцій, входила до складу багатьох міжнародних організацій - Дунайської комісії, Міжнародного бюро виставок, Міжнародного Червоного Хреста та ін., була учасником понад 100 міжнародних договорів. Разом з тим, основні напрямки зовнішньополітичної діяльності КПРС Радянської держави, практика її реалізації, як і раніш, визначалися ідеологією конфронтації, твердженням про неможливість тривалого співіснування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та глибокої взаємодії задля розв’язання глобальних проблем. Звідси випливає намагання підтримувати революційно орієнтовані суспільні сили, особливо в країнах так званого «третього світу», що призводило до розпалювання регіональних конфліктів. Один із прикладів зазначеного - введення радянських військ в Афганістан у 1979 р. У той час міжнародна атмосфера різко «похолодшала». Радянська командно-адміністративна система застосовувала силові методи й щодо союзників по соціалістичному табору: припинення Радянським Союзом «відлиги» у 1968 р. в Чехословаччині за допомогою військ Організації Варшавського договору.
Отже, до середини 80-х років радянське суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціально- економічну, політичну та ідеологічну кризу. Загнивання «верхів» і маразм державної ідеології були настільки очевидними, що навіть серед вищих ешалонів партійно- державного керівництва формувалися ревізіоністсько- реформаторські сили. У «низах» наростало невдоволення, зневіра й байдужість. Судорожні спроби системи утримати хоча б поверхову стабільність зводилися або до суто адміністративних заходів (за часів Ю.Андропова), або до ідеологічних чаклувань і популістських загравань (за часів К.Черненка). В Україні ці процеси набували ще й суто провінційного забарвлення й укорінювалися глибше, ніж у центрі.