Створення і реорганізація органів влади незалежної Української держави

Декларація про суверенітет, Акт про незалежність України і референдум 1 грудня визначили мирний перехід УРСР до не­залежності. Але проголошення суверенної держави висунуло потребу у створенні нових органів влади або реорганізації ста­рих, що відповідали б статусу незалежної держави.

1) Передусім Верховна Рада УРСР 17 вересня 1991 р. внесла до Конституції певні зміни, які мали здійснити суверені­тет нашої держави: це — зміна назви: “Українська Ра­дянська Соціалістична Республіка” тепер дістала назву “Україна” — тобто, відроджувалась історична назва нашої Батьківщини.

2) Правовий статус населення регулювався законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України”, який на­давав право громадянина кожній людині, що жила в Ук­раїні, незалежно від походження та національної належ­ності.

3) Суверенітет України відкривав шлях до незалежності. Але Україна як така не мала багатьох відповідних державних інституцій. Передусім потрібно було створити Національ­ний банк, запровадити власну грошову одиницю, відкри­ти зовнішньополітичні відомства, консульства, експортно- імпортні організації тощо.

4) Україна не мала своїх збройних сил. Розташоване на її території військове угруповання в 700 тис. осіб підпоряд­ковувалося колишньому CPCP; наявність його в Україні суперечила нейтральному і позаблоковому статусу Украї­ни, який проголосила Верховна Рада. Через те 24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Але частини стратегічних сил колишнього Радянського Союзу підпорядковувалися не Міністерству оборони України, на чолі якого став генерал-майор авіації Костянтин Морозов, а керівництву збройних сил Співдружності Незалежних Держав, яка була створена в грудні 1991 року. Це призве­ло до загострення ситуації у військах, і президент Кравчук 5 квітня 1992 р. підпорядкував усі війська, що перебували в Україні, Міністерству оборони України.

5) Водночас створювалася власна правоохоронна організа­ція — Служба безпеки України (СБУ). Вона створювалася не як каральна структура, а для захисту суверенітету, конституційного влаштування, територіальної цілісності та збереження науково-технічного та оборонного потен­ціалу України. Велика роль відводилась їй у боротьбі з організованою злочинністю.

6) Було прийнято ряд законів про дотримання прав люди­ни — про реабілітацію репресованих, про свободу совісті, про права національних меншин. Спеціальна постанова “Декларація прав національностей України” гарантувала усім народам і національностям рівні політичні, еконо­мічні, соціальні та культурні права. Наприкінці 1991 року в системі AH України був створений Інститут національ­них відносин та політології, згодом створено Міністерство у справах національностей та міграцій.

7) Крім того, Верховна Рада затвердила державний герб Ук­раїни, прапор і гімн.

8) Велика перебудова розпочалась у сфері реорганізації ви­конавчих структур. 25 лютого 1992 р. були скасовані по­передні союзні міністерства, а замість них створено 26 мі­ністерств у системі українських органів влади. Тепер вони не керували безпосередньо виробництвом, а відповідали за проведення державної політики в різних галузях госпо­дарства.

При Президентові була створена дорадча інституція — Державна Дума з 62 осіб. В її складі утворилось чотири комітети. Але вона себе не виправдала і через рік була роз­формована.

9) Українська держава змушена була заново будувати судо- воправові органи. У квітні 1992 р. було прийнято закон про Конституційний Суд. Були визначені його компетен­ції, а також повноваження Міністерства юстиції, СБУ, про­куратури, адвокатури.

10) На районних і обласних рівнях були ліквідовані виконавчі комітети і запроваджувався інститут представників пре­зидента — голів державних адміністрацій.

Проте всі ці державні структури формувалися з колишньої партійно-радянської номенклатури і не могли по-новому керу­вати. А внутрішня ситуація в Україні погіршувалася.

Крім того, суттєву роль відіграв тодішній російський уряд, який попри офіційне визнання незалежності України (5 груд­ня 1991 р.) негативно поставився до самого факту цієї незалеж­ності. Адже багатовікове перебування України в складі Росії виробило міцну анексіоністсько-шовіністичну концепцію, яка була спрямована на ліквідацію державницького існування ук­раїнців — і в часи Гетьманщини (XVII—XVIII ст.), і в добу Ук­раїнської революції 1917-1920 рр.

Існування незалежної України підривало домінацію Росії в Східній Європі, позбавляло її величезної сировинної бази для промислових, військових і культурних потреб. Тож відразу по проголошенні незалежності України російські політики почали розробляти і втілювати в життя нові методи ліквідації або хоча б знесилення суверенітету України. 1992 року був випрацюва- ний план, який передбачав припинення замовлень військовим заводам України, 80 відсотків яких були тісно пов’язані з ро­сійським військовим комплексом. У такому разі армія безробіт­них постійно мала розхитувати страйками і демонстраціями ук­раїнське суспільство. Створення в Україні такої “стабільної нестабільності” — ось головний задум цього плану.

Щоб зруйнувати українську незалежність, почали створюва­тись численні антиукраїнські партії, рухи, фонди, комерційні організації, трасти, які своєю діяльністю сприяли хаосу в еко­номіці і житті української держави, їхня мета була визначе­ною. Як сказав один із чільних російських політиків С. Ба- бурін: “Або Україна знову возз’єднається з Росією, або війна”. У руках російського капіталу опинилась основна кількість ви­давництв, преси, радіо і телеканалів. За 1992-1994 рр. тираж українських видань зменшився в 4 рази. Українська преса ста­новила всього 25 % від усієї преси. Тепер ця цифра набагато менша: нині на одного жителя України припадає менше однієї книжки.

Особливо болючим для економіки України був розрив еко­номічних зв’язків. Росія почала запроваджувати до нашої дер­жави руйнівну політику цін щодо енергоносіїв. Хоча Україна зробила величезний внесок у створення та розвиток паливно- видобувної промисловості Росії, російський уряд почав підви­щувати ціни для України на нафту й газ. Як писала преса, Росія стала продавати Україні свій стратегічний експорт за світови­ми цінами, хоча для Казахстану, Білорусі та інших держав була дешевшою — російська нафта. І водночас за транзит через Ук­раїну цих енергоносіїв Росія сплачувала в 4 рази нижче за світові ціни. На будь-яке нагадування Києва про таку невід­повідність Росія реагувала нервово і навіть агресивно.

В Україні було неспокійним і політичне життя. Почала то­читись боротьба навколо проблеми про сильну політичну владу. Такої влади в Україні не було. Не було вирішено й питання про територіальний устрій і територіальну єдність України. Потрібна була державно-політична реформа, яка зміцнила б усе суспільство. Потрібна була ясність у формах державного прав­ління. Дискусії загострилися влітку 1995 року. Це питання було розв’язане Конституційним договором, укладеним між парламентом і президентом до прийняття нової Конституції. Проте ліві сили виступили противниками цього договору, який нібито суперечив чинній Конституції 1978 року. Нові дискусії показали, що потрібний був новий конституційний закон, який допоміг би тримати контроль над суспільними процесами.