Політичне становище України.

Українська незалежна держава. Проблеми розбудови

Референдум 1 грудня 1991 р. відкриває нову історичну добу в історії України — відродження незалежної Української дер­жави. Це було вже четверте державницьке воскресіння незалеж­ної України в її історії.

Політика центру останніх десятиліть була відверто спрямо­вана не лише на економічний визиск національних територій, а й на денаціоналізацію українців і повного їх розчинення в се­редовищі російського населення через створення російськомов­ного “єдіного советского народа”. Реформи епохи “перебудови”, створення нового союзного договору, де Росія відверто забира­ла під себе усю загальносоюзну власність, керування на всіх рівнях економікою, культурою, інформаційним простором (зга­даймо, що Всесоюзна теле- радіокомпанія і Телеграфне агенство Радянського Союзу — TAPC — були повністю підпорядковані Росії) — все те свідчило про відкрите посилення імперських анексіоністських забаганок. Це викликало спротив не лише з боку національно-патріотичних сил в усіх радянських респуб­ліках, а й у середовищі національної номенклатурної еліти, яка тепер прагнула позбутися залежності від центру.

Тому в усіх радянських республіках прагматично налашто­вані партійні функціонери зрозуміли, що їм, аби і далі утрима­ти владу і державний контроль над національними багатствами своєї республіки, необхідно відірватись від уже нестабільного і негрізного центру й закріпити в своїх руках владу. В Україні вони спокійно і масово переходили на бік націонал-комуністів на чолі з прозірливим компартійним лідером Леонідом Крав­чуком.

Відсутність досвіду політичної боротьби й уміння йти на ком­проміс прирекла мітингово-демократичну українську еліту на другорядні ролі в суспільстві, що було властиво в таких випад­ках політичним елітам усіх раніше пригноблених націй.

Народний Рух України після III з’їзду розколовся. Частина відомих рухівців перейшла на бік уряду й посіла високі мі­ністерські посади. Інша частина продовжувала розколюватися на окремі опозиційні групи й партії, які не висували, проте, практичних програм державного будівництва. Після IV з’їзду НРУ став політичною партією, яку очолив колишній політв’я­зень Вячеслав Чорновіл. Проте демократи не зуміли знайти між собою згоди та об’єднатись. Більше того, не змогли залучити в союзники будь-яку структуру чи суспільну групу представ­ників партії влади, що закріплювалась у суспільстві та в дер­жавних органах. Лише в наш час деякі представники демокра- тично-рухівського табору, такі, як Юрій Костенко, визнають помилковість своєї ортодоксально-непримиренної позиції. Зга­дуючи про III з’їзд Руху, він із жалем говорить про те, що ця провідна демократична сила втратила можливість прийти до влади, коли в період урядових конфліктів, які розпочались між президентом Л. Кравчуком і тодішнім прем’єр-міністром Л. Куч­мою та значною частиною депутатів Верховної Ради, Леонід Кравчук прийшов на III з’їзд рухівців і попросив підтримати його програму реформ, додавши: “...

Отже, розмови про те, що в Україні влада перейшла до де­мократів, — чиста демагогія. Окрім того, з числа комуністів, керівників великих промислових, аграрних та фінансових під­приємств почали з’являтися банкіри, голови торговельних фірм, власники підприємств, фондів тощо.

З іншого боку в суспільстві спливла з мітингової хвилі, піднялась ще одна суспільна верства — люмпенізована, часом напівосвічена інтелігенція й представники найнижчих керівних ланок, які або не могли раніше знайти свого місця в трудовій ієрархії, або займались шахрайством, розтягуючи й розпродаю­чи державне майно і займаючись нелегальним накопиченням валюти.

Різні директори й директорики, завідуючі баз, торгівці, скупники валюти чи просто численні шахраї й злочинці зрозу­міли, що нині для них настав їхній час. Тепер, діставшись будь-якої влади, вони узаконювали нелегально надбані багат­ства, окрім того, влада (в основному старі партійні кадри) те­пер сама відверто гребла все під себе. Запанував принцип: тре­ба будь-що здобути владу, щоб швидше розбагатіти. Ця верства, хоч і нечисленна, але активна й бойова, кинулась здобувати владу на всіх рівнях суспільства — від найнижчого до найви­щого. Адже влада — це багатство!.. Так з’явився ще один вид узаконеної буржуазії, часом тісно пов’язаної з кримінальним світом.

У новій незалежній Україні активно формувалася новітня буржуазія, яка не гребувала ніякими засобами, щоб завоювати в суспільстві міцні позиції.

І все ж незалежність України тепер існувала юридично, за­конно, і настрій ейфорії ще надихав народні маси сподівання­ми на швидке покращення життя. Адже створення незалежної державності українського народу було реалізацією цінностей національно-культурного життя, яке опиралося на давню істо­ричну традицію і великі духовні надбання.

Держава — це охоронна сила цих надбань, це умови реалізації національних цінностей, Крім того, держава — це і об’єднавча сила, що тримає всіх в єдиній культурно-етнічній спільноті і в соборній єдності території. Для українців ця держава важлива і з погляду більш ефективного розвитку суспільного співжиття й утвердження рівноправності українського народу серед інших політичних державницьких етнічних спільнот.

Водночас проголошення незалежної Української держави і всенародне обрання президента створило умови для офіційного припинення існування останньої імперії XX століття — CPCP.

Пізніше перший всенародно обраний президент України Лео­нід Кравчук скаже, що проголошення незалежності України, цей “останній крок України призвів до розвалу імперії. Це є заслуга України”.

І цей факт відобразився в юридичних документах наради президентів Росії та України і голови парламенту Білорусі — Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича, яка відбувалася в Біловезькій Пущі в Білорусії 8 грудня 1991 р. Російські полі­тики так і не зрозуміли, чому розпався Союз, вважаючи голов­ною причиною цього явища двовладдя в Росії. Але це не так: Союз розпався морально й економічно задовго до Біловезької зустрічі. Деякі політологи назвали Біловежжя “пострілом у по­тилицю для СРСР”. У преамбулі “Угоди про створення Спів­дружності Незалежних Держав” (СНД) говорилося:

“Мы, республика Беларусь, Российская Федерация (РСФСР), Украина, как государства — учредители Союза ССР, подписав­шие Союзный Договор 1922 года, далее именуемые Высокими Договаривающимися Сторонами, констатируем, что Союз CCP как субъект международного права и геополитическая реаль­ность прекращает своё существование”.

Президенти трьох суверенних держав засвідчили, що недале­коглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи. Лідери цих держав зруйнували, а точніше сказати, зробили останній поштовх імперії, що вже падала в історичне небуття.

Перший президент CPCP Горбачов змушений був іти у відстав­ку, залишившись таким чином і останнім президентом CPCP.

Біловезька угода стала подією величезного історичного зна­чення, яка суттєво, мирним шляхом змінила карту світу. З ве­ликими труднощами ця угода все ж була ратифікована україн­ським парламентом 10 грудня 1991 р.

Біловезька зустріч і угода — це був великий історичний і громадянський подвиг лідерів тих трьох країн, які колись за­сновували нову імперію, а тепер ховали її. На цей крок могли піти лише видатні особистості, які могли свідомо взяти на себе всю відповідальність в ім’я досягнення високих загальнолюдсь­ких ідеалів.

Важливо відзначити й той історичний факт, що головну роль у цьому дійстві відіграв президент України Леонід Кравчук.

Політологи та учасники подій свідчать, що саме Кравчукові на­лежить ініціатива зустрічі, саме він запропонував проект мож­ливої угоди, саме він подав пропозицію обговорити цю пробле­му — створення нових стосунків між колишніми радянськими республіками.

Отже, в міжнародному плані Україна стала відігравати роль інтелектуального центру у створенні нових міждержавних сто­сунків.

Що ж являла собою Українська держава після проголошен­ня референдуму? До проголошення це була союзна радянська республіка, майже без суверенітету. Економічно Україна вва­жалася найрозвинутішою з усіх радянських республік. Проте в ній домінувала сировинно-видобувна та військова-промислова галузь, тісно пов’язана з російським військовим комплексом. На цей час спостерігався занепад вугільної промисловості, яку Росія експлуатувала уже кілька століть, а за період CPCP — практично не фінансувалася і не модернізувалася. Вся інша промисловість, у тому числі й легка та харчова, працювали за застарілими технологіями, які часто ще з часів 20-х років — не оновлювались. Усе це призводило до низькоякісного виробниц­тва, надмірного використання палива, погіршення довкілля. Величезні заводи-гіганти, зокрема, в металургії та машинобуду­ванні, створювалися для потреб усього Союзу PCP, вони вироб­ляли лише 20 відсотків кінцевого продукту. Все інше — на­півфабрикати або окремі запчастини, що відправлялися до Росії чи інших радянських республік.

Тепер усі зв’язки були розірвані, промисловість зупинена. Ні Росія, ні тим більше Захід не потребували неякісної продукції. Україна не мала ще й власних енергетичних ресурсів — ні наф­ти, ні газу. Вугільний регіон занепадав і далі. Оплата Росії і Туркменістану за світовими цінами за енергоресурси шалено підняла ціни на всі види продукції і, крім того, зменшила її виробництво. Ціни на газ збільшились у 100 разів, а на наф­ту — у 300 разів. До того ж Україна позбулася власного фінан­сового стартового резерву — у Росію перейшла вся частка України в коштовностях діамантового фонду, у валютних нако­пиченнях як державних установ, так і громадян України; з України були блискавично викачані всі заощадження вклад­ників більше 130 млрд карбованців в ніч після референдуму про утвердження суверенітету...

Отож, розмови про те, що Україна після розпаду CPCP — імперії була у прекрасних економічних умовах, — безглузді. Потрібно було будувати все з нуля: і економіку, і фінансову систему, і культуру, і адміністративні структури, і армію, і міжнародні зв’язки. Ці проблеми звалилися на нову політичну верхівку, яка передусім почала закріпляти за собою державну власність, владу і мало переймалася справами держави, браку­вало і професіоналізму. Кращі керівні кадри постійно ж бо від­качував центр імперії.

Мирний перехід цієї радянської республіки до суверенітету і незалежності зберіг у всій повноті попередні владні структу­ри і керівну верхівку тоталітарного режиму з її всеохоплюючим контролем суспільства, із силоміць нав’язуваною марксистсько- ленінською ідеологією як “єдіного” правильного вчення, а та­кож існуванням загрози застосування репресій.

Як і в інших радянських республіках, в Україні залишалася при владі попередня владна номенклатура, яку ніхто не усував, а сама вона, звісно, і не збиралася зникати чи відмовлятися від влади. Навпаки вона, миттєво зорієнтувавшись, перейшла від червоних під синьо-жовті прапори і почала пристосовуватися до нових умов.

Почався процес самоперетворення комуністичної номенкла­тури в нову номенклатуру незалежної вже України через ство­рення нового типу власності шляхом незаконного, нелегітимно- го, тіньового привласнення колись державної власності, що мала дзвінку назву всенародної. Так виділилася “реформаторсь­ка” частина комуністичної партійної бюрократії. Поступово вона згрупувалась у кланово-корпоративну, номенклатурно-ка­піталістичну суспільну верхівку і створила нових посткомуні­стичних магнатів. Привласнена державна власність перетво­рюється у приватну олігархічну власність. І ця олігархія, відсторонена від народу, підперта значними багатствами, з ге­нетично тоталітарною сутністю створила свою систему влади, яку використовувала для власних інтересів. У цій владній сис­темі органічно асимілювалася й ортодоксальна, стара, і нова — “реформаторська” керівна партійна верхівка.

У зв’язку з цим посилилася роль у владних структурах тіньовиків — представників тіньового капіталу, відбулася мафієзація органів влади, криміналізація і корумпованість влад-

ного апарату. Із цим процесом було пов’язане і виникнення “п’ятої влади” — кримінальної, коли зростає вплив і владні до­магання з боку таких мафіозних центрів.

Характерно, що корупція — підкуп чиновництва — пере­творюється в норму державного життя. Відбувається злиття державної бюрократії, лідерів тіньового підприємництва та лідерів кримінального середовища. На цій основі й проходить розподіл і перерозподіл державної власності та економічних ре­сурсів, приватизація, чи, як влучно її назвали в народі, “при- хватизація” народних багатств. Політична влада стала пред­метом товару — купівлі її та продажу, але на закритому, позакулісному політичному ринку, у тому числі на виборах, де панували кримінальні номенклатурні корпорації кланів. При­кладом цього є справа екс-прем’єр-міністра України Павла Лазаренка, яка прогриміла на весь світ. Колишній партійний функціонер, керівник величезної промислової області за роки незалежності привласнив величезні багатства і вивіз за кордон за попередніми даними понад 880 млн доларів. Величезних збитків завдали українській економіці й чимало інших пред­ставників влади, проти яких у деяких іноземних державах по­рушено слідство. Але це лише видима частина. Позбутися цьо­го явища практично неможливо, адже численна армія владних урядових чиновників пов’язана з тіньовою економікою і коруп­цією. Тому гасло боротьби з корупцією в сучасній Україні стало популістським, воно ні до чого не могло призвести, бо її лік­відація означала б ліквідацію головних засад посткомуністич­ної влади.

Крах комуністичної доктрини не означав краху на практиці комуністичного тоталітаризму, тобто, всезагального партійного контролю над суспільством. Тепер посткомуністична ідеологія спрямовується на збереження і культивування соціальних уто­пій для тотального контролю над суспільством цією новою по­літичною елітою. Характерною її рисою є відсутність патріотиз­му, зрощення з російським капіталом і владними структурами. Це призвело, наприклад, до переходу майже всіх засобів масо­вої інформації та видавничих установ на мову іноземної держа­ви — російської, до витіснення української культури низько­пробною російською так званою “маскультурою”, що поступово призводить до розмивання світоглядних засад українського сус­пільства.

Попереднє тоталітарне суспільство зумовило й головні озна­ки нашого сучасного суспільства з його денаціоналізацією по­літичної влади, фактичною несуверенністю і несамостійністю, компрадорською (запроданською) правлячою елітою. Суверені­тет і незалежність України не врятували її від імперської за­лежності. Фактично унезалежнення відбулося в основному у формі перерозподілу влади між центром і республіками. А при владі міцно трималися сили, що генетично походили з імперсь­кого соціал-інтернаціонального минулого і лише так чи інакше пристосувалися до ролі представників і захисників національ­них і державних інтересів.

Справді, колишня комуністична номенклатура найбільше виграла від розпаду CPCP, захопивши найбільші матеріальні багатства, а тому має найбільше підстав приватизувати патріо­тизм. Тим більше, що її влада повністю стала незалежною від влади народу, який її не цікавить, а тому і відсутня національ­но-державницька програма, яка б давала їй право керувати на­ціональними інтересами свого народу. Через те і українське суспільство стало перебувати у стані невизначеності стратегії і пріоритетів у соціально-економічному і державницькому роз­витку. Все це призводило до стихійності суспільних реформ, аморфності політичного життя.

Нову українську владу цікавили тільки проблема самозбере­ження. Розмови про реформи зводилися лише до декларації, оскільки не було жодної достатньо розробленої програми ре­форм — нів галузі економіки, ні в галузі політичних перетво­рень. Демократія стала зводитися також до фікції, демокра­тичні права почали існувати лише віртуально, вони тільки стверджували право мати свою думку, часом навіть висловлю­вати її, але робити мусиш те, що скажуть, правильніше, нака­жуть зверху.

Українське суспільство така еліта не може згуртувати. Тому воно не готове до самоорганізації на ґрунті загальнонаціональ­них інтересів. Це наслідок, з одного боку, політичної слабкості і несамостійності інтелектуальних прошарків нашої інтеліген­ції, а з іншого — кримінально-мафіозної сутності національно­го підприємництва. Тому наше суспільство погано структурова- не, аморфне, не може цілеспрямовано впливати на владу, через те не може виникнути і повноцінної багатопартійної системи. Така “декоративна українська демократія” зручна для партії влади і мало корисна для мас. Пасивність, інертність внутріш­нього становища України стали причиною славнозвісної ста­більності, яка давала можливість владі розбудовувати державу “під себе”. Партія влади, контролюючи засоби масової інфор­мації, користувалася демагогічними оцінками і патріотичними гаслами, експлуатувала довіру людей і діяла монопольно та без­контрольно у своїх власних інтересах.

Українська еліта, отже, не позбулася суспільного менталіте­ту колоніальної провінції, значною мірою зберігала і навіть примножувала, за твердженнями сучасних аналітиків, свою підколоніальну залежність в умовах податково-хабарницького здирства держави, відмовлялася від власної корінної культур­но-мовної традиції і тим сприяла на думку Івана Дзюби, що “дев’ятий вал російськомовної “масової культури” заливає руїни культурної інфраструктури України”. Це призводило до поглиб­лення зросійщення українського суспільства, яке в епоху своєї останньої незалежності постало на межі остаточної втрати на­ціональної культури.

Отже, українська держава використовувалася в основному для захисту привілейованих кланів і посткомуністичної влади, яка стала поза суспільством і над ним і яка через відсутність національного патріотизму фактично працювала проти націо­нальних інтересів України.