Проголошення державного суверенітету України

За ініціативою Народної Ради 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про суверенітет України. За неї го­лосувало 376 депутатів (із 405). У Декларації проголошувалося, що державний суверенітет означає “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність її у зовнішніх зносинах”.

Ряд питань декларації було присвячено економічним пробле­мам. Тут уперше було визначено найважливіші засади сувере­нітету України:

1) земля та її надра і повітряний простір — це власність на­роду і матеріальна основа суверенітету;

2) необхідність створення власної фінансової і банківської системи;

3) Україна має право на власні збройні сили, внутрішні орга­ни та органи держбезпеки;

4) військова служба громадян України має проходити лише в межах України; Україна набуває статусу нейтральної держави;

5) Україна проводить безпосередні зовнішні стосунки — а не через Москву — з іншими державами.

Таким чином проголошувався пріоритет республіканських законів над союзними. Продовжував декларацію закон про “Еко­номічну самостійність Української РСР” (2 серпня 1990 р.), де визначалося, що власністю українського народу є всі надбання України, запроваджувалася повна господарська самостійність і свобода підприємництва. Тут говорилося про необхідність вве­дення в обіг нової грошової одиниці; про самостійне право — без дозволу Москви — вступати до міжнародних економічних та фінансових організацій тощо.

Крім того, з’явилася потреба переосмислити всю систему організації влади. Визнавалося як необхідність існування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. З ініціативи Народної Ради було внесено кілька поправок: про самовизна­чення української нації як основи суверенітету України; про призначення Генерального прокурора Верховною Радою; про необхідність визнати весь економічний і науковий потенціал, створений Україною, власністю українського народу.

1 жовтня 1990 р. парламент прийняв звернення Асоціації демократичних рад народних депутатів та демократичних утво­рень у радах із закликами відмовитися від підписання союзно­го договору, який готувала Москва; перетворити Декларацію про суверенітет України в конституційний акт; розпустити КПРС і націоналізувати її майно і т д. Це звернення виклика­ло в усій Україні восени 1990 року численні мітинги і збори, в яких сотні тисяч людей заявляли свою підтримку цих вимог.

У жовтні 1990 р. розпочали “революцію на граніті” — голо­дування — студенти вузів Києва, згодом приєднались студенти з інших міст України, які домагалися відмови від підписання Союзного договору, проголошення незалежності України, від­ставки уряду тощо.

24 жовтня Верховна Рада своєю постановою скасувала 6 стат­тю чинної Конституції України про керівну і спрямовуючу роль у суспільстві Комуністичної партії і закріпила в Україні бага- топартійний статус, надавши право партіям і громадським організаціям брати участь в управлінні державою. Цим законом заборонялися ті організації та об’єднання, які ставили за мету насильницьку зміну конституційного ладу республіки, пору­шення її територіальної цілісності чи розпалювання релігійної і національної ворожнечі. Вищий судовий контроль належав лише Верховному суду УРСР, а стаття 71 проголошувала в Ук­раїні верховенство законів республіки.

У цей час економічне становище в Україні погіршувалося. Катастрофічно падав рівень виробництва: лише за один рік — від 1990 по 1991-й — валовий суспільний продукт зменшився на 11,3 відсотка; національний доход — на 11,2 відсотка.

В той же час розпалася і вся система соціалістичного табору країн Варшавського блоку. Країни Східної Європи, що входи­ли до нього з часів закінчення Другої світової війни, одна за одною оголосили про свою незалежність від Москви. В радянсь­ких республіках створювалися національно-визвольні рухи, фронти, що вимагали виходу зі складу CPCP. У деяких із них (Литва, Латвія, Естонія, потім — Грузія та ін.) республіканські компартії домагались виходу з КПРС і створення національних компартій. Першими зі складу CPCP вийшли Естонія, Латвія і Литва. Новий Союзний договір, підготовлений у Москві, не зва­жав на суверенітети радянських республік і фактично блокував його.

Центр вдавався до силових методів, аби відновити стару ра­дянську систему управління в усіх республіках, які одна за од­ною оголошували про свої суверенітети. 1991 року у Вільнюсі, Ризі, Тбілісі, Баку відбулися збройні зіткнення учасників де­мократичних мітингів із радянськими військами. Україна та­кож стояла на шляху до незалежності і над нею вже збиралися хмари. Згодом газета “Правда” від 11 березня 1993 р. повідоми­ла, що у вересні 1990 р. Горбачов і німецький канцлер Коль таємно уклали угоду про розподіл у Європі сфер впливу на ви­падок розпаду Югославії та Чехословаччини. У цьому випадку CPCP був готовий віддати українське Закарпаття Угорщині. Тим самим виникла загроза нового розподілу України, як те колись робили Гітлер і Сталін.

Україна ж вирувала. З кінця 1990-го і на початку 1991 р. активізувалися масові демонстрації і страйки робітників — зок­рема шахтарів Донбасу. Вони вимагали відставки уряду, виве­дення парткомів із підприємств, деполітизації правозахисних органів та ін. 17 березня центром був проведений всесоюзний референдум, яким Москва хотіла обґрунтувати необхідність збереження Союзу.

Весна 1991 р. принесла нову хвилю шахтарських страйків. Вони вимагали надання Декларації про суверенітет статусу кон­ституційного закону, забезпечення реальної незалежності рес­публіки, відставки уряду тощо.

16 квітня в Києві був утворений страйковий комітет. Одно­часно виникала Всеукраїнська організація трудящих, її вимоги були політичними: вихід зі складу CPCP; розпуск КПРС — КПУ; припинення відрахування до бюджету CPCP; розпуск Верховної Ради УРСР і проведення нових парламентських ви­борів.

Центр у Москві не поступався — в новому договорі він на­віть скасував формальне право союзних республік на вихід із CPCP; так само залишався централізм у госпрозрахунках із рес­публіками, а Верховна Рада Союзу діставала право встановлю­вати принципи діяльності усіх республік і місцевих органів влади, а також проголошувати воєнний стан, запроваджувати особливі форми управління. На IV з’їзді народних депутатів CPCP (грудень 1990 р.) центр не захотів визнати декларацій про державний суверенітет союзних республік.

23 квітня 1991 р. в місті Новоогарьовому, під Москвою, бу­ло прийнято заяву про новий проект союзного договору. Від України її мав підписати прем’єр-міністр Вітольд Фокін. Але Верховна Рада України вирішила відкласти його підписання (27 червня 1991 р.). Український уряд під тиском масових де­монстрацій відмовився брати участь у підписанні договору, призначеного на 20 серпня.

19-21 серпня вище партійне і державне керівництво в Москві на чолі з віце-президентом Г. Янаєвим, за відсутності Горба­чова (перебував у Криму на відпочинку), робить спробу віднови­ти тоталітарний режим в CPCP. 19 серпня був створений ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану), який спирався на консервативні партійні кола Комуністичної партії Радянського Союзу, війська і правоохоронні органи.

Ця хунта планувала передусім нейтралізувати Україну, роз­громити демократію в Росії, а потім ввести війська в Київ, Львів, Харків, Донецьк. Уповноважений ГКЧП, що з’явився в Києві, генерал Варенніков, пред’явив голові Верховної Ради Леонідові Кравчуку ультиматум: якщо тут буде неспокій, ра­дянські війська окупують міста в Україні.

Кравчук терміново скликав керівників політичних партій, громадських організацій, рухів, які висловилися проти підпо­рядкування Москві. Вони почали створювати загони для орга­нізації відсічі. Верховна Рада України заявила, що дії ГКЧП не мають юридичної сили для суверенної України. Керівники де­мократичних організацій в Українській республіці проголоси­ли, що координацію дій проти хунти бере на себе Президія На­родної Ради.

Демократи України заявили про свою солідарність із демок­ратами Росії і висловили готовність до опору. У Києві населен­ня було закликане до громадянської непокори і страйку.

У зверненні Народної Ради до українського народу говорило­ся: “У ніч на 19 серпня в Москві вчинено антиконституційний державний переворот. Владу злочинно захоплено верхівкою військово-промислового комплексу, КДБ та правоконсерватив­ного крила KHPC... Головна мета перевороту — придушення демократичних і національно-визвольних процесів у республі­ках та збереження недоторканними імперських структур. Це неприхована спроба перекреслити здобутки народів на шляху до державного суверенітету”.

І далі: “Ми не визнаємо самозваного комітету з надзвичай­ного стану та будь-яких його розпоряджень. Закликаємо всіх громадян України, усіх посадових осіб...

У цей вирішальний час усі чесні люди в Україні повинні підтримати Росію та Єльцина. Пам’ятайте, якщо сьогодні тан­ки розчавлять суверенітет Росії, то завтра вони з’являться на вулицях і площах українських міст..

Усі на вулиці й майдани!..

Повсюди виявляйте громадянську непокору.

Народна Рада закликає розпочати Всеукраїнський страйк проти наступу диктатури.

Віримо, реакція не пройде, демократія переможе!”

Невдовзі путч у Москві провалився. Проте він дав урок і ук­раїнській демократії: потрібно рішуче захищати свій суверені­тет.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України проголосила Акт про державну незалежність. Проголосила, що на території України є чинними тільки Конституція України, постанови і закони республіки. Державна незалежність декла­рувалася як продовження тисячолітньої традиції державотво­рення в Україні, на основі статуту ООН, який визнавав права на самовизначення народів. Акт проголошував: “Територія Ук­раїни є неподільною і недоторканою”, “на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Крім того, були прийняті постанови про департизацію державних органів, про тимчасове припинення діяльності КПУ.

У ті дні газета “Тайм” писала: “Росія може існувати без Ук­раїни. Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився”.

Справді, радянська імперія розпалась.

1 грудня 1991 р. вперше в державницькій історії України був проведений всеукраїнський народний референдум. Понад 90 відсотків його учасників підтвердило бажання українців здо­бути незалежність для своєї Батьківщини. Вперше всенародно був обраний і президент незалежної України — тодішній Голо­ва Верховної Ради Леонід Кравчук. За нього віддали голоси 61 відсоток учасників опитування (претендентами також були М. Гриньов, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, Л. Табурянський, І. Юхновський). Почала формуватися нова державницька тра­диція, яка розширила базу для участі громадян у політичному житті.

Події 1991 року дістали в народі назву безкровної, або “ок­самитової” революції. Але так здається з близької відстані, а з історичних далей, хоча б від початку XX століття, ця назва є неправильною: історія боротьби за українську державність по­лита ріками крові у часи Української революції і громадянсь­кої війни 1917-1920 рр., у роки репресій, концтаборів і голо­доморів, свідомого нищення всього українського народу та його інтелігенції — елітарної політично свідомої верстви, які трива­ли і в 30-х, і в 40-х, і в 50-х, і в 60— 70-х роках. А в цілому незалежність України вистраждана у віковій історичній бо­ротьбі, починаючи ще від XVII століття, викупана в ріках людської крові і сліз. І справедливіше сказати, що жоден народ світу не заплатив за свою незалежну Державність стільки, скільки заплатили українці.

Таким чином, тривалий процес розвитку ідей національної Української державності, що розпочався в новітній період іс­торії — з XIX ст. — в умовах підімперської бездержавності і совєтсько-більшовицької тоталітарно-репресивної системи в CPCP, який розвивався за авторитарних і тоталітарних режи­мів, завершився перемогою. Головним носієм ідеї національної державності була українська інтелігенція, а не якісь буржуазні чи ліберальні класи і верстви українства, як про те раніше твердили радянські соціологи. Звичайно ж, певні історичні умови позначилися і на існуванні Української незалежної дер­жави.

І все ж перемога національної ідеї була наслідком поступо­вого усвідомлення національної, територіальної й мовно-куль­турної спільності, усвідомлення окремішності українців порів­няно з іншими сусідніми народами. Характерною рисою в розвитку української національної ідеї було те, що ця ідея адаптувалась у свідомості значної частини українців-комуністів та їхньої верхівки, які побачили, а скоріше відчули у націо­нальній незалежній державності України своє майбутнє як на­ціональної еліти. У цьому особливість і нової Української дер­жави, в якій залишилися при силі всі попередні номенклатурні кадри.

Проте перемога національної ідеї в Україні не є чимось ори­гінальним і самобутнім у контексті світової історії. Сучасні по­літологи стверджують, що, як і націоналізм інших народів, “український націоналізм “уписується” в загальний контекст світової історії...”, є виявом “загальносвітових тенденцій... за­гальнолюдського в національному”.

Після 1 грудня 1991 р. українська державність вступила в нову історичну добу — добу посткомуністичної влади в неза­лежній державі.