Виникнення багатопартійності. Політична боротьба за владу

Велика позацензурна преса, мітинги, збори, демонстрації, що охопили всю Україну, надавали сили і самоорганізації де­мократичному рухові, а це прискорювало процес державного самовизначення українців.

Це зумовило кризу компартії, яка постійно твердила про ре­формування, але залишалася консервативною. Партійне керів­ництво втратило контроль над процесом перебудови, не могло вести пропагандистської роботи в умовах конкуренції і плюра­лізму думок, не хотіло прислухатись до голосу рядових ко­муністів про вихід КПУ із КПРС, проводити політику в інтере­сах української державності.

У КПУ виникало об’єднання “Демократична платформа” (бе­резень 1990 р.), яке мало на меті демократизувати партію зсе­редини — відмінити сумнозвісний ленінський демократичний централізм. Але вище партійне керівництво орієнтувалося тільки на Москву. Щербицький заявив на XXVIII з’їзді україн­ських комуністів, що “народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження” за роки радянської влади. Отже, Україна, в його уяві, не потребу­вала жодних змін. Рядові комуністи почали виходити з партійних лав. За 1990 р. заяви подало 220 тис. осіб. Велика кількість ря­дових партійців перестала платити членські внески. Таке саме становище з компартією було і в Росії. Все це призвело до того, що Верховна Рада CPCP змінила статтю в Конституції про “ке­рівну і спрямовуючу роль КПРС”. Невдовзі Верховна Рада Ук­раїни приймає постанову “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, і цим відкриває шлях до багатопартійності україн­ського суспільства.

У 1990-1991 рр. в Україні було близько 20 опозиційних партій. Частина з них стояла за незалежну Україну: Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний Рух України (НРУ), Українська міжпартій- на асамблея, Українська селянська демократична партія та ін.

Інша група партій заявляла про непідготовленість народу до незалежності, вважала, що неможливо протистояти сильним позиціям центру і тому треба домагатися оновленого союзного договору і входження до конфедерації суверенних держав. Сюди належали Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична, Соціал-демократична партії. Всі вони, проте, сповідували ідею суверенітету України, свободу і соці­альну справедливість, оновлений договір чи європейсько-азіатсь­ку співдружність тощо.

У КПУ виокремилася течія суверенних комуністів, яка та­кож була на позиції самостійності і суверенності України; зго­дом на її основі виникли Трудовий конгрес України, Партія праці, Партія справедливості.

Чимало комуністів стояло за “радянську федерацію” і збере­ження Союзу при розширенні прав республік. Вони утворили 1991 року Соціалістичну партію України (СПУ).

Третя частина комуністів — ортодоксальна — була проти не­залежної України і виступала за так зване об’єднання слов’янсь­ких республік, вона створила Партію слов’янського відроджен­ня, Громадянський конгрес і Республіканський Рух Криму.

Усі ці партії радикалізували суспільне життя України, роз­ширили межі легальної опозиції, сприяли боротьбі за незалеж­ність України.

Наприкінці 80-х років українське суспільство було демокра­тизоване і політичне розмежоване в питаннях про владу. Скла­лись нові світоглядні позиції і для завоювання суверенітету України. Це відбилося на постанові Верховної Ради України від 27 жовтня 1989 р. “Про зміни і доповнення до Конституції”, де йшлося про демократизацію виборчої системи: вперше за ра­дянські часи конституційно допускалося висування альтерна­тивних кандидатів, розширювались права Голови Верховної Ради — він набував статусу найвищої посадової особи і міг представляти Україну в міжнародних стосунках. Крім того, су­дова влада також уперше виводилася із підпорядкування союз­ним структурам. Вищий судовий контроль здійснювався тепер Верховним Судом; Генеральний прокурор призначався Верхов­ною Радою і їй же підпорядковувався. Діяльність судів і про­куратури визначались виключно законами України.

Національно-демократичні сили домоглися і прийняття за­кону “Про мови в УРСР” (жовтень 1989 р.). Закон ствердив, що “українська мова є одним із національних чинників національ­ної самосвідомості українського народу. Українська PCP забез­печує українській мові статус державної, з метою сприяння все­бічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національної державної могут­ності”.

Українська мова вперше проголошувалася — поряд з ро­сійською — мовою міжнаціонального спілкування. Акцентува­лося на тому, що держава забезпечує українській мові розвиток і функціонування в усіх сферах життя, створює умови її роз­витку, поряд із використанням інших мов у республіці. На жаль, ці положення порушувались і порушуються й нині самою ж державою.

В українському суспільстві тривала боротьба і за наступні демократичні вибори. Масові протести викликав проект закону про вибори, в якому для комуністів передбачалася пільгова квота представництва — не обрання, а призначення депутатів від партії комуністів. Під тиском демократичних сил цей про­ект був перероблений — антидемократична стаття вилучена. Це була велика перемога демократичної частини суспільства.

Напередодні виборів був сформований демократичний блок із 43 громадських організацій і груп (НРУ, “Меморіал”, УГС, “зелені” та ін.). НРУ у виборчому маніфесті висунув вимоги: досягнення реального економічного і політичного суверенітету України; створення багатопартійної системи; рівноправність усіх форм власності; свобода віросповідання і т. д.

У березні 1990 р. були проведені вибори. Демократичний блок досяг значних успіхів: із 442 депутатів від блоку пройш­ло Ill осіб. Блок переміг у 5 областях (Івано-Франківська, Тер­нопільська, Волинська, Львівська, Київська); у місцеві ради — в 3-х областях (Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська).

Таким чином, Верховна Рада перетворилась у парламент — і в цьому була велика перемога демократії над тоталітарним режимом. У залі сесії проводились гострі дискусії. Демокра­тичні депутати об’єдналися з опозицію і створили опозиційну парламентську фракцію “Народна Рада” — 125 осіб — на чолі з депутатом академіком Ігорем Юхновським. З іншого боку створилася група (239 осіб), яку очолив соціаліст Олександр Мороз. Народна Рада відіграла величезну роль у політичному житті українського суспільства, спрямовуючи Верховну Раду до прийняття демократичних рішень. Ці події в Україні розвива­лися на тлі посилення національно-визвольних рухів у всьому Радянському Союзі і, зокрема, в Росії. Невдачі перебудовчих реформ, які мали б поєднати централізоване планування і рин­кові відносини при збереженні монопольного управління за компартією, змусили згодом Горбачова піти у відставку.

Цікаво, що і маси російського народу не протестували. В Росії перед тим постав новий уряд на чолі з Борисом Єльци­ним, який обіцяв перетворити Росію у сильну Російську держа­ву, бо вона була “знекровлена” Союзом, “імперією”, але тепер завдяки своїм багатствам розпочне процвітання. Ідеї російсько­го націоналізму, підхоплені “царем Борисом”, охопили широкі верстви російської інтелігенції. Тож не дивно, що ще 12 черв­ня 1990 р. Російська федерація першою проголошує свій суве­ренітет від CPCP, щоб швидше перебрати до себе усю його спад­щину: союзні запаси валюти, алмазів, зарубіжних будівель — торгових і офісних — і т. д., щоб не стати заручницею нового федеративного уряду “оновленого” Союзу, щоб захопити ініціа­тиву в міжнародній політиці, армію, міліцію, усі структури ко­лишньої союзної держави тощо. Отже, проголошення суверені­тету Росії не знищило її імперської політики.