Початок перебудови

На цей час уже й вищому ешелону влади стало ясно, що країні потрібні перетворення в усіх галузях життя. Зрозуміло це було й Горбачову, тому й проголосив на квітневому пленумі ЦК KHPC (1985) “перебудову” радянського суспільства.

Проте “перебудову” він сподівався робити, зберігши і вдос­коналивши існуючу систему, прискорити соціально-економіч­ний розвиток. Внаслідок цього мав би виникнути новий етап соціалістичного суспільства — “гуманного і демократичного”. Цим опосередковано стверджувалося, що попередній соціалізм, побудований в CPCP, був негуманний і недемократичний.

Таку перебудову передбачалося робити центром зверху, кон­тролюючи всі її заходи. Але ця схема скоро продемонструвала всю свою надуманість і нереальність. Не була належно відпра­цьована чітка програма, не було компетентних реформаторів.

Через те спроба прискорити соціально-економічний розвиток лише за рахунок впровадження досягнень науки і техніки, реор­ганізації органів управління та активізації трудових колективів чи проведення кампаній боротьби з алкоголізмом тощо залиши­ли суспільство без змін. Стара громіздка компартійно-адмініст­ративна система не піддавалася реформуванню.

Причини цього явища полягали в тому, що був збережений увесь адміністративно-командний апарат і такі ж методи керів­ництва. 96 % продукції України, наприклад, вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, і українські органи влади на них не впливали.

Керівництво, проте, вдалося до певного дозованого плюраліз­му думок і гласності, а також дозованої перебудови політичної системи. А це, у свою чергу, розкувало енергію масових рухів. Дозована гласність переростала у свободу слова. Свобода слова формувала організації і рухи, різні громадські об’єднання. Яд­ром їх ставала інтелігенція та реабілітовані політв’язні. За 1989 р. із концтаборів було випущено близько 300 тис. політв’язнів.

26 квітня 1986 р. в Україні, неподалік од Києва, сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Це змусило багатьох замислитися над системою господарювання союзного центру. Звісно, що уряди — і союзний, і український — при­ховували справжню сутність і розміри аварії. На загальних зборах колективу Київського університету ім. Т. Шевченка 29 квітня в Палаці “Україна” один із тодішніх секретарів КПУ Ю. Єль- ченко сказав, що “нічого страшного не відбулося”, трапилась невеличка аварія, і винуватці її — два якихось оператори — “дістали своє”, тобто, загинули... І все. Влада, приховуючи розміри аварії, продемонструвала половинчастість гласності і всієї, зрештою, перебудовчої роботи.

Ідеологи перебудови висували гасло оновленого соціалізму, “соціалізму з людським обличчям”, нового союзного договору, гарантій прав людини. Була змінена форма правління в країні. Тепер був обраний президент CPCP, і ним став генеральний секретар KHPC Горбачов. Керівна верхівка на чолі з першим президентом CPCP прагнула провести реформи, які б змінили сутність репресивного соціалізму. Він закликав до “радикальної реформи”, до “перебудови” і навіть до “вихідного положення” — до концепцій непу, який у свій час безжально був задушений Сталіним і який дозволяв економічну самостійність підприємст­вам, вільну торгівлю, запроваджував ринкові механізми, впли­вав на керівництво економікою “економічними важелями” тощо. Горбачов не відмовлявся від соціалізму, а шукав кращого соці­алізму, який реалізує, нарешті, “соціальну справедливість”.

Про подібне в CPCP не чули за всі роки радянської історії. Так само не чули про те, що потрібно було демократизувати всю країну, а цього можна було домогтися через “гласність” і розширення прав людини. Гласність і відкритість рішень та інформації мала торкнутись і партії. І це потрясало уявлення радянського суспільства. Новою для нього була й концепція Горбачова про “спільність” і “взаємозв’язок” складових частин сучасного світу й існування глобальних інтересів, які мають вирішуватись усіма країнами “світу”.

Це стосувалось і нової оцінки значення атомної енергетики, і ядерної зброї та необхідності роззброєння і припинення гон­ки озброєнь, що виснажувала і CPCP, і європейські країни. Проте, попри всезагальну народну підтримку в своїй державі і на Заході ці концепції Горбачова зустрічали шалений опір його колег по партії і саботаж рішень, яких він домагався. Особли­во це стосувалося ролі партії як гаранта унітарності держави.

Поряд із тим внутрішнім опором проти Горбачова зростала ще одна опозиційна сила — сила націоналізму російського, що почав рішуче піднімати свою голову, і сила сепаратистського націоналізму в радянських республіках, де на його бік часто пе­реходили партійні керівники республік і національних ком­партій. У Росії опорою націоналізму була відома організація “Память”. Такі відомі діячі, як Борис Єльцин, письменник-ди- сидент Олександр Солженіцин та їхні однодумці вважали, що інші народи Союзу експлуатували росіян і що потрібно звільни­тися від пут імперії. Таким чином, найбільше поширені в часи “перебудови” були націоналістичні рухи.

Вивід радянських військ із Афганістану, визнання поразки в “холодній війні”, крах соціалістичного табору, з’єднаного Вар­шавським договором, призвели до посилення внутрішньої кри­зи в Союзі.

Провал перебудови був для всіх очевидним. Російський ака­демік С. Шаталін писав, що КПРС уже повністю виконала свою історичну місію, показавши світові і своєму народові, як не треба робити, хоча цей приклад надто дорого обійшовся наро­дам.

Про невдачу перебудовчих зусиль, які очолював Горбачов, писали політологи й аналітики в усіх зарубіжних країнах. Цікавими були висновки американського політолога Майкла Доббса: “Чим більше Горбачов латав систему, тим більше про­яснювалось, що просто залатати її буде недостатньо. Гасло “прискорення” (технічного прогресу. — -Aem.) поступилося гас­лу “перебудови”.

Найбільшою помилкою тодішнього керівництва була, як твер­дять політологи, все ж недооцінка значення національного пи­тання. Впродовж усього періоду більшовицької історії на першо­му місці завжди стояло як першорядне політичне завдання — тримати міцно, з усіх сил свою імперію під назвою CPCP. До цього прагнув і Горбачов зі своїм проектом нового договору між радянськими республіками.

Але народи Союзу вже не хотіли жити в імперії. Прорахун- ки влади в усіх напрямах стимулювали розгортання національ­но-визвольного руху, який почав переростати у боротьбу різних народів за суверенітет і незалежність у республіках Прибалти­ки, Закавказзя та в Україні.

Демократичні ж об’єднання повсюди, у тому числі й в Ук­раїні, вимагали реформ в економіці, політиці і культурі, кри­тикували адміністративно-командну систему. За даними жур­налу “Віче”, в Україні в цей період існувало 46 тис. різних об’єднань.

Другий період визвольного руху в Радянському Союзі почи­нається з кінця 1989 р. і до грудня 1991 р. Це період виникнен­ня нових партій, радикалізації різних рухів. А в Україні — це вимога української державності, самостійної зовнішньої і внут­рішньої політики, підготовка до нових виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади навесні 1990 року.

Важливу роль у цей час відігравав Український культуроло­гічний клуб, заснований у серпні 1987 р. дисидентами. Його очолював журналіст Сергій Набока. Значне місце тут посідали дискусії про наслідки голодомору 1933 року, репресій і тоталі­таризму, про символіку України; тут формувалися демократичні погляди на сучасний стан культури та державності. У Львові існу­вало подібне Товариство Лева та молодіжний дискусійний клуб.

Визначну роль у піднесенні демократичних ідей відіграв з’їзд письменників України 1988 року.

Навесні 1989 року на мітингах і демонстраціях 1 травня уЛьвові вперше замайорів синьо-жовтий прапор України. А 21 січні 1990 р. під ці прапори у живий ланцюг — у річни­цю Акту злуки ЗУНР і УНР — стало від Івано-Франківська — через Львів — до Києва 450 тис. осіб, як твердили органи внутрішніх справ. Ініціатори акції говорили про 5 млн осіб, які взяли участь у цьому ланцюгу єдності. З квітня український національний прапор було піднято над Львівською ратушею, а 24 липня — біля міськради в Києві. Демократично-націо­нальні сили розпочали широкий наступ на стару тоталітарну систему. Провідну роль тут відігравали українські письменни­ки та представники інтелігенції.

У січні 1989 р. на загальних зборах письменників було прийнято рішення про створення Народного Руху України за перебудову. На кінець року рухівські осередки об’єднували вже 280 тис. осіб. На установчому з’їзді НРУ у вересні 1989 р. було прийнято програму, за якою визначалося, що Рух діятиме в межах конституційності, співпрацюватиме з радами народних депутатів для встановлення справжнього народовладдя. Основ­ною тезою цієї програми було положення про необхідність вста­новлення суверенної української держави. На підставі нового союзного договору, який вироблявся в Москві, Українська держава мала співпрацювати з іншими радянськими республі­ками. Рух ще не міг відірватись від старої суспільної ідеї — соціалізму. У програмі говорилося про оновлене соціалістичне суспільство. Але на другому з’їзді НРУ в жовтні 1990 р. були внесені нові радикальні зміни, з назви вилучено слова “за пе­ребудову”, головним визначалося відновлення української дер­жави, вихід із CPCP, усунення від влади KHPC, зникла ідея побудови соціалізму чи комунізму. Голова Руху Іван Драч зая­вив; “Тільки повний суверенітет українського народу, цілкови­то незалежна українська держава відповідають сучасному роз­виткові світової цивілізації.”

1988 року була відновлена Українська Гельсінська спілка на чолі із Левком Лук’яненком, програма якої визначала: 1) пра­во нації на самовизначення і відновлення української держави (спочатку не відкидалася можливість утворення конфедерації суверенних незалежних республік, але невдовзі (у вересні) УГС заявила про необхідність виходу України із CPCP); 2) Україна мала самостійно встановлювати дипломатичні стосунки; 3) при­пинення переслідувань опозиційних сил; 4) скорочення армії тощо.

З 1988 р. активізувалось відродження греко-католицької цер­кви. В січні на подвір’ї собору Святого Юра був відслужений мо­лебень на честь Дня злуки українських земель, що мало більше політичний, аніж релігійний характер. Водночас утворився ко­мітет для відновлення Української автокефальної православної церкви (1989), яка почала легально діяти в наступному, 1990 році.