ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ (АНТРОПОГЕНЕЗ)

Ранні етапи антропогенезу. Найдавніші витоки людини Людина пройшла довготривалий шлях у своєму біологічно­му розвитку, без глибокого, всебічного дослідження якого неможливо зрозуміти характер та особливості формування й матеріальної і духовної культури.

Більшість сучасних дослідників дотримується думки, як уже зазначалося вище, що Людина з’явилася на Землі вна­слідок довготривалого історичного розвитку своїх тваринних предків. Згідно з еволюційною теорією, обгрунтованою Чарлзом Дарвіном, людина та сучасні людиноподібні мавпи (шимпанзе, горила, орангутанг та гібон) походять від спіль­ного пращура, який, за висловом англійського дослідника, «жив у віддалену геологічну епоху». За час, що минув після появи праці Ч. Дарвіна «Походження людини і статевий до­бір» (1871), це положення не тільки не було спростоване, а й дістало підтвердження в численних палеонтологічних та палеоантропологічних знахідках.

Починаючи з 30-х років нашого століття у різних місцях Старого Світу були виявлені кісткові рештки викопних мавп

— дріопітеків, найдавніші представники яких — проконсули

— з’явилися у Східній Африці в епоху міоцену близько 20 млн років тому. Африканські дріопітеки мешкали в тропіч­них джунглях і в лісостеповій зоні, вели напівназемний, на- півдеревний спосіб життя. Вони добре лазили по деревах, іноді могли ненадовго підніматися на задні лапи. В морфо­логічній будові цих істот зберігалось чимало примітивних рис, а саме: різко виступаючий вперед лицевий відділ, слаб­ко розвинутий надочний рельєф, що відрізняє їх від сучас­них людиноподібних мавп, тонкий шар емалі на зубах, які не були пристосовані до пережовування грубої їжі та ін.

Проконсули, ймовірно, були предками схожих на них викопних мавп Європи та Кавказу, які з’явилися тут близь­ко 17 — 19 млн років тому. Нижні моляри цих істот харак­теризуються наявністю так званого «узору дріопітека» — ри­си, властивої сучасним антропоморфним мавпам та людям.

Приблизно 14 млн років тому від дріопітеків відокреми­лися рамапітеки, фрагменти щелеп яких уперше виявили на одному із місцезнаходжень Сівалікських пагорбів у Північ­ній Індії. Рамапітек характеризувався відносно короткою зубною дугою, що, очевидно, мала параболічну, тобто близьку до людської, форму. Ікла вже не виступали із зуб­них рядів, як у тварин, проміжки між ними та різцями (ді- астеми) відсутні, перший премоляр складався з двох горби­ків, що властиво людям. Крім Індії, кісткові рештки рамапі-

теків виявлені також в інших регіонах Азії (Туреччина, Па­кистан, Китай), в Африці (Кенія), Європі (Греція, Угорщи­на). Згідно з сучасними уявленнями ці викопні мавпи ви­мерли близько 8 млн років тому.

Ще порівняно недавно рамапітеків розглядали як спіль­них пращурів сучасних антропоморфних мавп та людей чи навіть перших гомінідів — безпосередніх попередників авст­ралопітеків. Висловлювались припущення, що вони пересу­валися на задніх кінцівках і вміли використовувати природ­ні предмети для знаряддєвої діяльності. Однак достовірних палеонтологічних доказів наявності прямоходіння у них не­має. Крім того, за підсумками порівняльно-біохімічних дос­ліджень білків сироватки крові, гемоглобінів, ферментів, а також ДНК, проведених американськими вченими, еволюція людської лінії вищих приматів тривала не більше 10 млн ро­ків. Виходячи з сучасних методів оцінки молекулярних від­мінностей між окремими таксонами («молекулярний годин­ник»), дати відокремлення антропоморфних мавп від спіль­ного з людьми еволюційного стовбура визначаються різними дослідниками в таких межах: гібон — 18 — 22 млн років тому, орангутанг — 13 —16, горила — 8 — 10, шимпанзе - 6,3 — 7,3 млн років тому. Отже, рамапітек не міг бути спіль­ним пращуром усіх сучасних людиноподібних мавп та людей.

Що ж до пращура гомінідів — вищих мавп, які перейшли до прямоходіння, та людей — то він, очевидно, був схожим із сучасним шимпанзе. Згідно з наявними, вкрай фрагментарни­ми палеонтологічними матеріалами, ця гіпотетична істота ма­ла невеликі розміри тіла і відносно велику масу мозку. Вислов­лювалося кілька припущень щодо її локомоції: від брахіації, тобто пересування здебільшого з допомогою подовжених верх­ніх кінцівок, властивого сучасним людиноподібним мавпам, до деревного чи наземного четверо-, або двоногого. Зубна систе­ма «спільного пращура» була адаптована до жорсткої рослин­ної їжі, яка переважала на відкритих просторах. Етологічні спостереження дають підстави вважати, що він вів суспільний спосіб життя. Це було запорукою виживання в нових екологіч­них умовах: помічено, що всі члени стада павіанів, навіть під­леглі, мають більшу тривалість життя, ніж одинокі особини. Висловлювались припущення, що найближчі попередники перших прямоходячих мавп були здатні використовувати при­родні предмети (Є. Н. Хрисанфова). За даними «молекулярно­го годинника», вони жили приблизно 8 — 6 млн років тому.

Австралопітеки — безпосередні попередники людей. Напри­кінці третинного періоду на земній кулі відбувалися різкі еко- лого-кліматичні зміни. Зменшення площі лісів і збільшення

_ruιoιui степів змушувало гіпотетичних пращурів гомінідів деда­лі частіше переходити до наземного способу житія і привчало до випрямленого положення тіла. Поступово в раціоні вищих _m3b∏все відчутнішу роль почала відігравати м’ясна їжа, що привело до змін зубо-щелепного апарату, збільшення маси і вдосконалення функції мозку. Згодом вони навчилися вико­ристовувати природні предмети — палиці, каміння, уламки кіс- _τoκ для захисту від хижаків і полювання на дрібних та середніх звірів. Знаряддєва діяльність сприяла поступовому вдоскона­ленню руки. Близько 6 — 4 млн років тому на Африканському континенті з’явилися перші «мавполюди» — високорозвинуті прямоходячі мавпи, які дістали назву австралопітеків.

Вперше кісткові рештки цих істот були виявлені в середи­ні 20 — 30-х років нинішнього століття на території Південної Африки в місцезнаходженнях Таунг, Стеркфонтейн, Макапас- гат, Кромдрай та Сварткранс, де вони здебільшого розміщува­лись у карстових печерах. Ще в 1925 р. професор Йоганнес- бурзького університету Раймонт Дарт на підставі дослідження черепа з Таунга («бебі з Таунга») дійшов висновку, що він на­лежав прямоходячій мавпі. Однак цей висновок не знайшов підтримки в більшості провідних антропологів того часу.

Упродовж наступних десятиліть австралопітеків розгля­дали як бічну, відокремлену гілку високорозвинутих мавп. Це пояснювалося тим, шо географія знахідок їхніх кісткових решток обмежувалась крайнім півднем Африканського кон­тиненту — регіону, віддаленого від тих місць земної кулі, де були виявлені сліди первісних людей. Однак у 1959 р. по­дружжя Луїс та Мері Лікі розкопали фрагменти кістяка авст­ралопітека в найдавнішому шарі Олдувайської ущелини в Танзанії — яруги глибиною до 100 метрів і довжиною кіль­ка кілометрів, що утворилася на дні висохлого озера кінця третинного — початку четвертинного періоду. Упродовж на­ступних десятиліть рештки австралопітеків були виявлені на багатьох інших місцезнаходженнях Східної Африки.

Важливе значення мало відкриття двоногих «мавполю­дей» в місцевості Хадар, у так званому Афарському трикут­нику (Ефіопія), де протягом тривалого часу проводила роз­копки міжнародна Афарська експедиція. В 1972 р. тут була виявлена ціла колекція кісток, які належали 13 особинам різного віку. Висловлювалось припущення, що вони загину­ли в результаті раптової катастрофи (М. Теб).

Ще більшого розголосу набула знахідка решток молодої жіночої особини («Люсі»), яка жила близько 3 млн років то­му. Збереглося приблизно 40 % усіх кісток скелета, що дало змогу реконструювати зовнішній вигляд цієї істоти.

Загалом, на сьогодні в Південній та Східній Африці ви- явлені кісткові рештки близько 500 особин австралопітеків, які, крім згаданих вище, походять із Танзанії (Летолі, Гару, сі, Пенінж), Кенії (Кооба Фора, Імерет, Канапої, Лотагам, Лукайно, Західна Туркана), Ефіопії (Омо).

Найважливіші знахідки кісткових решток австралопітеків у Східній Африці:

1 — Хадар; 2 — Омо; 3 — Кообі-Фора; 4 — Лотагам; 5 — Канапої; 6 — Олдувай; 7 — Летолі

Різке розширення географії знахідок докорінно змінило уявлення про роль австралопітеків у процесі антропогенезу Нині вже ні в кого не викликає сумніву, що вони були пер­шими істотами на Землі («мавполюдьми»), які засвоїли пря- моходіння. За будовою тазового поясу та кісток нижніх кін­цівок вони значно ближче до людей, ніж до мавп.

Виявлені в Летолі викопні відбитки стоп австралопітека сличать про те, що прямоходіння виникло принаймні 3,8 — З 6 млн років тому. На думку фахівців, ранні австралопітеки ще не могли повністю розгинати ноги в тазостегнових сугло­бах і пересувалися досить повільно, короткими кроками. Вис­ловлювалось припущення, що їхнє тіло було вкрите волоссям (Д. Ламберг); згодом волосяний покрив зник, а натомість з’явилися пітні залози. Ці зміни захищали давніх гомінідів від перегріву на відкритих, позбавлених рослинності рівнинах.

У будові черепа австралопітеків поєднувалися примітив­ні та прогресивні риси. З одного боку, вони мали спадистий лоб з великим, нависаючим над очними орбітами валиком, обличчя, висунуте вперед, плоский і широкий «мавп’ячий» ніс, скошене підборіддя. З іншого — відносно менший ли­цевий і більший мозковий відділ, не властиву мавпам пара­болічну форму зубної дуги, «узор дріопітека» на нижніх мо­лярах і т. ін. Нижні кінцівки цих істот були довші, ніж верх­ні, і слугували виключно для пересування; верхні звільня­лись для трудової діяльності. Що ж до об’єму мозку, то він становив близько 520 см³. Це значно менше, ніж у сучасних людей (1450 см³), проте більше, ніж у шимпанзе (345 см³) чи горили (420 см³).

Р. Дарт, Р. Брум, Л. Лікі, Д. Джохансон та інші дослідни­ки, які брали участь у вивченні кісткових решток австрало­пітеків, розрізняють серед них дві групи: гранильних, або ран­ніх, та масивних, або пізніх.

Грацильні австралопітеки, представлені двома видами або підвидами двох видів («австра­лопітек африканський» та «австралопітек афарський»), які характеризувались невели­кими розмірами та масою тіла. Так, зріст особини, сліди якої були виявлені на вулканічному попелі в Летолі, становив при­близно 103 см, а «Люсі» — 108 см. Загалом він, очевидно, не перевищував 120 см. Відпо­відно невеликою була й вага Цієї істоти: від 25 до 40 кг.

Реконструкція зовнішності гра­нильного австралопітека (за Т. Уайтом та Д. Меттернсом)

На думку фахівців, гра­нильні австралопітеки належали до всеїдних форм, у харчо­вому раціоні яких значне місце посідала м’ясна їжа.

Найбільш ранні кісткові рештки цієї групи гомінідів да­туються 5,5 — 4,5 млн років тому (фрагмент нижньої щеле­пи з Лотагама та плечової кістки з Канапої), проте більшість із них припадає на період 4 — 2,9 млн років тому.

Масивні австралопітеки, серед яких розрізняють «австрало­пітека могутнього» та «австралопітека бойсового», чи «зин- джантропа», вирізнялися вищим зростом (до 160 см) і більшою вагою тіла (до 70 кг). У порівнянні з попередньою групок) во­ни мали більший за розмірами череп з високим гребенем, до якого прикріплювались могутні жувальні м’язи. Корінні зуби цих істот були вкриті товстим шаром емалі, проте, здебільшо­го, сильно стерті. Це свідчить про те, що вони харчувалися пе­реважно твердою, жорсткою їжею, зокрема зернами злаків.

Час поширення масивних австралопітеків, головним ареалом яких була Африка, — 2,5 — 1,5 млн років тому.

Серед сучасних фахівців утвердилася думка, що подаль­ша еволюція предків людей пов’язана з гранильними пред­ставниками роду австралопітекових. Що ж до його масивної гілки, то вона належить до бічної, тупикової гілки еволюції. Імовірною причиною їхнього вимирання була відсутність достатньої кількості м’ясної їжі, що не стимулювало роботу мозку і розвиток знаряддєвої діяльності.

Згідно з сучасними уявленнями, основним типом об’єднання найдавніших гомінідів було первісне стадо, ха­рактерними рисами якого були взаємодопомога і доступ­ність здобичі усім без винятку членам колективу. Етологіч- ні дослідження останніх десятиліть дали підстави для перегляду поширених раніше уявлень щодо надмірної агре­сивності членів такого об’єднання, притаманного їм так зва­ного зоологічного індивідуалізму. Так, російський антропо­лог М. О. Дерягіна з’ясувала, що найінтенсивніша предмет­на діяльність спостерігається в тих групах людиноподібних мавп, які відзначаються пониженою агресивністю особин.

Найбільш ранні гомініди — афарські австралопітеки — жили невеликими ізольованими популяціями, для яких, очевидно, була властива плинність чоловічої і стабільність жіночої частин. Вони займалися збиранням рослинної їжі: жорстких і волокнистих зерен та плодів, їли м’ясо убитих хижаками тварин, і, можливо, самі полювали на них, вико­ристовуючи природні дерев’яні, кам’яні та кістяні предмети. Відмовившись від тези Р. Дарта про існування так званої «остеодонтокератичної культури» (культури кісток, зубів та рогів), сучасні дослідники визнають, що австралопітеки вже вміли розколювати камені. За даними Дж. Харріса та Д. Джохансона, найдавніші у світі кам’яні знаряддя, знайде-

ні на стоянці Гона в Афарській пустелі, були виготовлені 2,7 _ 2,9 млн років тому.

Збираючи плоди, зерна, коріння рослин, шукаючи м’яс­ну їжу, невеликі групи австралопітеків вели бродячий спосіб життя, часом здійснюючи досить значні переходи. Деякі з них, імовірно, перебирались на територію Європи та Азії, де відомі близькі до них форми: гігантопітек у Північній Індії _τaмезантроп на острові Ява. Але основним ареалом австра- лопітекових, які остаточно вимерли приблизно 850 тис. ро­ків тому, залишалася Африка.

Перші представники роду Ношо на Землі. В 1960 р. в пер­шому, найдавнішому шарі Олдувайської ущелини, що да­тується 2—1,7 млн років тому, Луїс Лікі виявив кісткові рештки досі не відомих істот, а саме: нижню щелепу з зуба­ми та дві тім’яні кістки жіночої особини 11 — 12 років; клю­чицю і кістки рук ще двох особин, дорослої та молодої; біль­шу частину кісток ноги четвертої особини. Поруч із ними містилися кам’яні знаряддя зі слідами штучної обробки та кістки тварин. Згадані фрагменти кісток належали новому виду гомінідів, які за розмірами тіла (зріст до 120 см, вага — приблизно 25 — 40 кг) нагадували гранильних австралопіте­ків, проте характеризувались відносно великим обсягом мозку — 645 — 680 см³. За локомоцією вони впритул набли­зились до сучасних людей, утримуючи тіло в майже повніс­тю випрямленому положенні. В будові кисті цих істот поєднувались як архаїчні ознаки, пов’язані з адаптацією до деревного способу життя, так і деякі прогресивні риси (на­приклад, розширення нігтьових фаланг, що свідчить про по­чаток формування властивих людям широких пальцевих по­душечок і добре розвинутого дотикового апарату). На думку Джона Нейпіра (Англія), вони вже могли виготовляти зна­ряддя праці з допомогою так званого «силового» охоплення, коли предмет згрібається всією жменею і затискується нею, немов обценьками. Вважають, що воно передувало власти­вому сучасним людям «точному» обхвату, який вимагає пов­ного протиставлення великого пальця. Для підтвердження своєї гіпотези Нейпір провів експеримент, власноручно ви­готовивши чопер — примітивне кам’яне знаряддя з грубими сколами, використовуючи лише силове охоплення.

Л. Лікі відніс свою знахідку до роду Ното («людина»), надавши їй видову назву Homo habilis — «людина вміла». Однак Ле Гро Кларк (США), В. П. Якимов та В. І. Кочет­кова (Росія) не погодилися з думкою про належність habilis ДО людського роду, вказавши на їхню схожість з гранильни­ми австралопітеками.

Нові знахідки кісткових решток Homo habilis були зроб­лені на східному пустельному березі озера Туркан у Кенії, де з 1969 р. протягом тривалого часу працювала експедиція під керівництвом Річарда Лікі. Особливого розголосу набув че­реп «№ 1470» (за інвентарним номером Національного му­зею в Найробі, де він зберігається), знайдений разом із кіст­ками нижніх кінцівок. Він характеризувався відсутністю надочного валика, а головне — значно вищою, ніж у його олдувайських «родичів», місткістю мозку — близько 780 см³. Зріст кенійського habilis, який жив 1,88 — 1,89 млн років то­му, становив 156 — 160 см.

Знаряддя праці олдувайської культури:

1 — чопери; 2 — чопінги

Це та інші відкриття змусили скептиків змінити своє став­лення до Homo habilis, погодившись із висновками Л. Лікі. На сьогодні в Олдувайській ущелині та на березі озера Тур­кан виявлено близько двох десятків кісткових решток пред­ставників даного біологічного виду. Деякі дослідники відно-

сять до нього також телантропа, що мешкав на півдні Афри­канського континенту, та чадантропа з Центральної Африки.

Більшість знахідок habilis датуються 1,7 — 2 млн років _τθMy. Це дало підстави висунути гіпотезу про те, що відок­ремлення «людської» лінії гомінідів від спільного з австра­лопітеками еволюційного стовбура відбулося приблизно 2 — 2,5 млн років тому.

Habilis були творцями першої у світі археологічної культу­ри — олдувайської, або олдованської (2,5 — 1,5 млн років то­му), яка характеризується, передусім, примітивними знаряд­дями з гальки, кварциту, вулканічної лави: чоперами (галька з однобічним оббиванням), чопінгами (камені або галька, об­биті з двох боків, що мали загострений край), скребками з відщепів, відщепами з кількома сколами, сфероїдами (оббиті з усіх боків камені округлої форми, що використовувалися для метання). Крім Олдувайської ущелини, вони виявлені на стоянках Homo habilis у Марокко, Тунісі, Кенії, Ефіопії. Зна­ряддя, що нагадують олдувайські, виявлені також на терито­рії Південної Азії. їхні риси притаманні також знаряддям з окремих стоянок Якутії, Туви, Китаю, Закавказзя тощо. На думку вчених, кам’яні знаряддя використовувались для свіжу- вання та розтину туш тварин, різання м’яса, роздроблювання кісток і видобування мозку. Експериментальним шляхом до­ведено, що вони могли застосовуватися також для заточуван­ня палиць, якими легко викопати їстівне коріння і плоди рос­лин чи розкопати нору дрібної тварини (Дж. Кларк). У най­давнішому шарі Олдувайської ущелини виявлені також окре­мі кістки з борозенками та відшліфованими поверхнями, що утворюються під час скребіння шкір або копання землі.

Характерною рисою олдувайської культури є наявність ба­зових стоянок, де члени первісних колективів ділили між со­бою їжу, виготовляли знаряддя праці, виховували дітей. Біль­шість із них були розташовані поблизу джерел питної води. На одній із стоянок у першому шарі Олдувайської ущелини вияв­лене коло із каменів діаметром близько 4 метрів, які в давни­ну, як вважають дослідники, підтримували каркас найдавнішо­го житла. Ці необроблені камені — манупорти — могли також слугувати для захисту їстівних припасів від хижих тварин.

Етологічні спостереження дають підстави вважати, що колективи habilis складалися з кількох сімей, які включали самок і дітей та трьох-чотирьох самців. Такі колективи не мали постійного складу і були відкриті для чужаків. Самки доглядали За дітьми та підлітками, передаючи їм навички, необхідні для життя в колективі. Крім того, вони займалися збиранням рослинної їжі в околицях базової стоянки, вико-

ристовуючи ДЛЯ перенесення ПЛОДІВ куски кори та ШКІрй Самці та бездітні самки брали участь у колективному загоц, йому полюванні на дрібних та середніх тварин: молодих ан. тилоп, свиней, ящірок, яких убивали або голими руками або за допомогою палиць чи каменів (так досі полююті бушмени та деякі інші відсталі в культурному відношенн африканські народи). Цілком імовірно, що habilis уживала також м’ясо великих тварин, які загинули природною емер, тю. Про це, зокрема, свідчить виявлення у верхній частин шару І і в основі шару II Олдувайської ущелини кістяка сло. на, що досить добре зберігся, в супроводі 123 кам’яних зна рядь. Виявлені на базових стоянках окремі кістки велики: тварин свідчать про те, що творці першої у світі археологія, ної культури приносили сюди розчленовані шматки туш розподіляли здобич серед членів колективів. Успіх життєді­яльності стад habilis значною мірою залежав від використай ня знарядь праці і передачі навичок їхнього виготовленні! від батьків до дітей.

Поступове фізичне вдосконалення найдавніших пред­ставників роду Ното на Землі супроводжувалося еволюцієк їхньої матеріальної культури. Приблизно 1 млн 500 тис. ро­ків тому в різних місцях Старого Світу з’явилися архантро пи, поява котрих ознаменувала початок нової історично; епохи.

Сучасна наука про прабатьківщину людства. Виходячи іі загальнотеоретичних міркувань, найдавніші гомініди — мав­полюди, які першими почали використовувати спочатк) природні, а потім і штучні знаряддя, — мали з’явитися на відкритій місцевості, схожій на сучасні савани, багатій вод­ними ресурсами, рослинною й, особливо, тваринною їжею Про це свідчать також етологічні спостереження: двоногісті рідко зустрічається в тих популяцій шимпанзе, які живуть у непрохідних джунглях, і значно частіше — в мешканців менш густих тропічних лісів. Експериментальним шляхом доведена необхідність м’ясної їжі для нормального розвитку головного мозку: за тривалої відсутності достатньої кількос­ті білків спостерігається порушення ультраструктури нейро­нів його кори. Іншою важливою вимогою до екологічної ні­ші найдавніших гомінідів була наявність скелястого ланд­шафту, розсипів каміння, з яких були виготовлені перші знаряддя. Й, нарешті, фізичне вдосконалення давніх мавпо­людей відбувалося шляхом природного добору корисних му­тацій, викликаних впливами природного середовища, а са­ме: коливань радіаційного рівня, напруження геомагнітного поля й т. ін. Як відомо, згадані природні катаклізми найчас­

тіше спостерігаються в тих регіонах земної кулі, де має міс­це активна тектонічна діяльність (землетруси, виверження вулканів і т. ін.).

Ці загальнотеоретичні міркування, палеонтологічні зна­хідки та археологічні відкриття останніх десятиліть дають підстави зробити висновок, що «прабатьківщиною» люд- _cτ∏a, найімовірніше, був Африканський континент, і в пер­шу чергу — зона Східноафриканського рифту. На користь цієї точки зору свідчать такі аргументи:

а) наприкінці третинного періоду на терені Східної Аф­рики склався комплекс умов, сприятливих для «олюднення» мавп, а саме: зникнення лісів і поширення рівнинного ланд­шафту, наявність багатих водних ресурсів і різноманітної фауни, підвищення рівня радіації, викликане розломами земної кори і частими виверженнями вулканів. Нові при­родні умови сприяли переходу частини вищих приматів до прямоходіння, зростанню ролі м’ясної їжі в їхньому харчо­вому раціоні, вдосконаленню руки та мозку, застосуванню природних, а згодом і штучних знарядь, й урешті-решт — активній трудовій діяльності;

б) саме у Східній Африці виявлені численні рештки дрі­опітеків, австралопітеків — двоногих мавп, або мавполюдей, habilis і близьких до них форм — перших представників ро­ду Ното на Землі, архантропів, або найдавніших людей то­що. Слід також ураховувати, що з цього регіону земної кулі походять найдавніші у світі знаряддя, виготовлені з гальки. Тут же отримані унікальні дані, що дозволяють простежити зміни в фізичному типі та матеріальній культурі першолю- дей. Наприклад, нижня половина шару II Олдувайської ущелини містить кісткові рештки habilis у супроводі знарядь праці олдувайської культури, а верхня — архантропа, поруч з яким знайдені ашельські знаряддя;

в) слід також ураховувати те, що Африка й нині є ареа­лом найближчих тваринних «родичів» людини — шимпанзе та горили, які пізніше, ніж інші, відокремились від спільної з людьми еволюційної лінії.

Крім африканської, існує також південноазійська гіпоте­за «прабатьківщини» людства, на користь якої свідчить таке:

а) у цьому регіоні земної кулі виявлені численні кісткові рештки високорозвинутих приматів кінця третинного періо­ду: рамапітеків, удабнопітеків, гігантопітеків та ін.;

б) Південно-Східна Азія була ареалом однієї з найчис- ленніших груп архантропів — яванських пітекантропів, а та­кож їхніх попередників — мегантропів, за своєю будовою близьких до африканських австралопітеків;

в) у Південно-Східній Азії мешкають сучасні людинопо. дібні мавпи — гібони та орангутанги;

г) скелястий відкритий ландшафт ЦентральноазійськогЛ узгір’я спричинив перехід предка людини до прямоходіння, а помірний клімат передгір’їв у подальшому сприяв підкорені ню людиною вогню (шов умовах постійного теплого клімату Африки, на думку Π. П. Сушкіна, було біологічно недоціль­ним), без якого важко уявити процес антропосоціогенезу.

Однак, попри всі свої «переваги», південноазійська гіпо. теза «прабатьківщини» людства нині має значно менше при­хильників, ніж африканська.

Останнім часом Ю. О. Мочанов повернувся до гіпотези про позатропічну «прабатьківщину» людства. На підставі знахідок знарядь, близьких за формою до олдувайських, на стоянках Діринг-Юрах та Улалінка в Сибіру, він висловив припущення, що першолюди могли виникнути одночасно, за екстремальних умов, у кількох регіонах земної кулі: у Схід­ній Африці, з її постійними екологічними катаклізмами, та в Сибіру, де два мільйони років тому були такі ж низькі тем­ператури повітря, як і тепер, що сприяло консолідації пред­ків людини в боротьбі за виживання. Проте віддаленість Си­біру від основних осередків гомінізації, відсутність будь-якю палеоантропологічних доказів «олюднення» мавп у цьому ре гіоні, невизначеність стратиграфії знахідок кам’яних знаряді не дає змоги поки що прийняти цю гіпотезу.

Проблема грані між людиною і тваринами. В антропологічнії! та філософській літературі останніх десятиліть неодноразове порушувалось питання щодо грані між людиною та твариною, З цього приводу висловлювались найрізноманітніші точки зо­ру, серед яких донедавна найпоширенішими були такі:

— морфологічної грані між високорозвинутими людино­подібними мавпами і першолюдьми не існує; лише знахідки штучно виготовлених знарядь праці вказують на те, що во­ни належать людині (французький нейрофізіолог Ж. Анто­ні, російський антрополог М. Й. Урисон);

— між людиною та твариною можна провести так званий «мозковий рубікон», який складає 700 — 800 см³ (російські дослідники В. П. Якимов, В. І. Кочеткова).

Сучасні дослідники відмовилися від спрощених підходів до цієї проблеми. Більшість із них вважає, що при вивченні кісткових решток тієї чи іншої людиноподібної істоти сліп передусім звертати увагу на морфологічні особливості, пов’язані з її культурною адаптацією до умов зовнішнього середовища й, зокрема, трудовою діяльністю, виготовлен­ням знарядь праці. Це — ознаки прямоходіння, розвиток

_σrj, розміри й структура мозку, а також дентиція — будо­ва зубної системи. При цьому жодній із цих властивостей не слід піддавати переваги, оскільки гомінізація — надзвичай­но тривалий і вкрай суперечливий процес.

Звідси — й нерівномірність у розвитку гоміноїдних оз­нак. Так, якщо комплекс ознак, пов’язаний з прямоходін- ням, в загальних рисах сформувався 3,6 — 3,8 млн років то­му, а можливо й раніше, то істотне збільшення маси мозку і еволюція будови кисті відбулися значно пізніше. Слід та­кож мати на увазі, що наявність знарядь праці поблизу кіст­кових решток не можна вважати незаперечним аргументом їхньої належності до першолюдини. Наприклад, у Хадарі (Ефіопія) знаряддя олдувайського типу, вік яких сягає 2,5 млн років, знайдені на місцезнаходженнях афарських (гра- цильних) австралопітеків. Ще складніша ситуація на місце­знаходженні Чесованджа в Північній Кенії, де близько 1500 знарядь і навіть сліди застосування вогню у вигляді кількох десятків шматків обпаленої глини виявлені у супроводі кісткових решток масивного австралопітека. Отже, не ви­ключено, що він міг виготовляти чи, принаймні, викорис­товувати вже готові штучні знаряддя праці.

З наведеного можна зробити висновок, що проблема гра­ні між людиною та твариною ще далека від остаточного ви­рішення. На думку багатьох провідних фахівців, першими «справжніми людьми» були архантропи — представники ви­ду Homo erectus («людина прямоходяча»), виділеного амери­канським антропологом В. Кембеллом у 1962 р.

Найдавніші люди. Подальше удосконалення фізичного типу стародавніх людей відбувалося упродовж тривалого часу в умо­вах загального похолодання, що супроводжувалося періодич­ними наступами льодовиків у північних широтах Європи, Азії та Америки. Під час наступу льодовиків у прилеглих до них зо­нах утворювалися заболочені рівнини й тундри, які південніше змінювалися холодними лісами й лісостепами. У тропічних широтах Африки та Азії спостерігалася аридизація клімату, внаслідок чого зменшувалася площа саван.

Неодноразові зміни природних умов протягом четвертин­ного періоду прискорювали процес удосконалення фізичної будови, соціального та культурного розвитку людей. При­близно 1,5 млн років тому на земній кулі з’явилися архант­ропи — творці ашельської археологічної культури.

Фізичний тип архантропа (Homo erectus).Як і в попередні часи одним із найважливіших осередків гомінізації була Схід­на Африка. Тут у 1960 р. в другому (нижньоплейстоценово- ^МУ) шарі Олдувайської ущелини Луїс Лікі виявив мозковий

череп архантропа у супроводі грубих кам’яних знарядь. Міст, кість мозкової порожнини «олдувайського пітекантропа» ста, новила приблизно 1000 см³, тобто була значно більшою, нц у його попередника — «людини вмілої». Згодом тут була ви, явлена нижня шелепа «№ 730», шо характеризувалася наяв. ністю помірно розвинутого підборідного виступу — морфоло­гічної особливості, властивої людям сучасного фізичного ти. пу. Важливе відкриття було зроблене на стоянці Наріокома^ III (західний берег озера Туркана), де Річард Лікі розкопав майже повний скелет підлітка-архантропа, шо жив приблиз. но 1,5— 1,6 млн років тому. Характерною рисою скелета в досить велика довжина кісток кінцівок. Розрахунки показали, шо в дорослому віці цей підліток міг досягти зросту 180 см.

Кісткові рештки архантропа були виявлені також у Пів­денній Африці. Так, із печери Сварткранс походять нижи

£—-J

Найважливіші знахідки кісткових решток архантропів та палеоантропів:

1 — Салданья (Хопфілм); 2 — Брокен-Хілл; 3 — Еясі; 4 — Оддувай; 5 — Велика Туркана; 6 — Orf 7 — Хауа-Фгеах; 8 — Терніфіна; 9 — Джебсл-Ірхуд; 10 — Сіді-Абдсррахман; II — Темара, Раб* 12 — Гібралтар; 13 — Баньойолас; 14 — Араго, Монтморен; 15 — Фонтешсвад; 16 — Ла ШапелЛ» о-Сен, Ла Феррассі, Ле Мустье, Пеш-де-Лазе; 17 — Спі, Ла Нолетг, 18 — Сванскомб; 19 — He√ дсрталь; 20 — Мауер, Штенгейм; 21 — Ерінгсдорф; 22 — Гановці; 23 — Вергешселлеш; 24 — 0* копасторе, Кастель-ді-Гундо; 25 — Монте-Черчео; 26 — Петралоне; 27 — Старое Ілля, ЗаскельН¹ 31 — Азих; 32 — Тсшик-Таш; 33 — Чжоукоудянь; 34 — Лантьян; 35 — Мала; 36 — Трініль, Нга* донг (Сапо), Моджокерто; 37 — Сангіран

щелепи так званих «телантропів капських», яким властиві архаї^чн* риси морфологічної будови (великі розміри, загаль­на масивність, відсутність підборідкового виступу та інші).

Чимало важливих знахідок було зроблено в Північно-За­хідній Африці, де в 1954 — 1956 рр. французький палеонто­лог К. Арамбур розкопав кісткові рештки «атлантропів» (три нижні шелепи і права тім’яна кістка). За своїми морфологіч­ними особливостями (великі розміри нижніх щелеп і корін­них зубів, товсті стінки черепа, об’єм мозку близько 1300 см³) атлантроп, що мешкав приблизно 360 — 115 тис. років тому на території сучасних Алжиру та Марокко, нага­дував ранніх європейських гомінідів.

Уперше людина з’явилася на території Європи, ймовірно, понад 2 млн років тому, про шо свідчать знахідки її знарядь праці на стійбищі Пердікка (Греція). Однак широке заселення континенту відбулося значно пізніїне — приблизно 1 млн ро­ків тому. 600 — 200 тис. років тому предки сучасних людей уже досить широко освоїли Південь, Центр і Схід Європи, про що свідчать дані археології. їхні кісткові рештки виявлені в Німеччині (Гейдельберг, Більцингслебен), Франції (Араго), Греції (Петралона), Угорщині (Вертешселлеш) та в деяких інших місцезна­ходженнях.

Характерною рисою фі­зичної будови найдавніших «європейців» є поєднання архаїчних та прогресивних ознак. Так, нижня щелепа з каменоломні с. Мауер поб­лизу Гейдельберга, описана німецьким ученим Отто Шотензаком (1908), відзна­чаться дуже великими роз­мірами, загальною масив­ністю і відсутністю підбо­рідкового виступу — риса­ми, властивими типовим архантропам. За будовою зубів «гейдельберзька люди-

Людина з Араго

(реконструкція Г. В. Лебединської)

^На*, що жила понад 500 тис. років тому, близька до безпосе­редніх попередників сучасних людей — неандертальців.

У 1971 р. французькі археологи, подружжя Люмлеїв, відк-

рили в печері Араго поблизу м. Тотавель у Східних Піренеяу череп двадцятирічного чоловіка, який загинув приблизно 450 тис. років тому. В зовнішності «мисливця з Араго» переважала архаїчні риси (сильно розвинутий надбрівний рельєф, витягну, те вперед широке обличчя, довга вузька черепна коробка г рис характеризуються потилична кістка тридцятирічної лю! дини з Вертешселлеша поблизу Будапешта. Вік цієї знахід. ки — близько 350 тис. років. Американський антрополог

А. Тома з’ясував, що череп «вертешселлешця» загалом ха­рактеризувався архаїчними ознаками (товсті стінки, силь­ний розвиток рельєфу), проте мав цілком сучасний об’єм -І приблизно 1400 см³.

Це ж стосується й черепа, знайденого в печері Петрало на поблизу м. Салоніки. Відрізняючись товстими стінкам» черепної коробки, скошеним лобом із розвинутим надбрів ним рельєфом, широким лицем і вигнутою потиличною кісткою, він характеризувався водночас значною місткістю

— 1230 см³. Вік знахідки — близько 700 тис. років.

Одним із найдавніших осередків гомінізації на Землі і територія Південно-Східної Азії. Тут у 1891 — 1893 рр. ні острові Ява поблизу м. Трініль голландський учений Е. Дю буа уперше в історії науки виявив зуби, черепну кришку стегнову кістку архантропа, назвавши його пітекантропом, тобто мавполюдиною. Згодом на Яві голландський палеон толог В. Кенігсвальд та індонезійський геолог С. Сартонс відкрили нові кісткові рештки первісних людей (череп ΓV.∣ VII та ін.), що мешкали тут, в основному, 1,2 — 0,5 млн ро­ків тому. Зауважимо, що дитячий череп із Моджокерто да тується ще більш раннім часом — 1,7 млн років тому.

Яванські пітекантропи характеризувались досить висо; ким зростом (165 — 175 см), загальною масивністю кісток ∣ значним розвитком м’язового рельєфу, невисоким склепін ням черепа, місткість якого сягала 750 — 975 см³ (у серед ньому 930 см³), спадистим лобом із сильно розвинутий надбрівним рельєфом, вигнутою потиличною КІСТКОЮ, ВІДІ сутністю підборідного виступу на нижній щелепі, наявність діастеми — проміжку між зубами, притаманного архаїчний морфологічним формам. Цікаво,' що властивий пітекантро пам фізичний тип зберігався на острові Ява принаймні ш¹ 100 тис. років тому в так званого «явантропа».

Іншим важливим осередком формування людини сучас

Синантроп із Чжоукоудяня (реконструкція Μ. М. Герасимова)

ного фізичного типу була територія Китаю, де з 1921 по 1937 р. У печері Котцетанг на «Пагорбі дракона» поблизу се- ∏j_tma Чжоукоудянь експеди­ція під керівництвом швед­ського геолога Ю. Андерсона _τaканадського анатома д. Блека виявила кісткові рештки понад 40 чоловіків, жінок та дітей, зокрема 5 че­репів, 9 фрагментів черепних кришок, 6 фрагментів лице­вих кісток, 14 нижніх щелеп, 152 зуби, дві стегнові та одну плечову кістки. За будовою черепа «синантроп», тобто «китайська людина», загалом нагадував пітекантропа, од­нак мав більший об’єм мозку — від 880 до 1220 см³ (у се­редньому 1055 см³). За підра­хунками німецького анатома К. Вейденрейха, зріст чолові­ка-синантропа становив 163, а жінки — 152 см. «Вік» цієї групи архантропів — 500 — 400 тис. років.

Ще архаїчнішою будовою відзначалися ранні архантропи Південного Китаю (юньнанська та лантьянська людини), місткість черепної коробки яких становила 775 — 783 см ³.

Загалом, усі без винятку різновиди архантропів (олдувай- ський та яванський пітекантропи, атлантропи, деякі ранні гомініди Європи, китайські синантропи та ін.) належать до виду Homo erectus («людина прямоходяча»), що мешкав на земній кулі приблизно 1,5 — 0,3 млн років тому. У порів­нянні з Н. habilis архантропи характеризувалися значно більшими розмірами тіла (середній зріст чоловіків становив приблизно 160 — 170 см) і об’ємом мозку (в середньому — 1029 см ³). Крім того, їм були властиві масивна будова чере­па, який характеризувався спадистим лобом, сильно розви­нутим надочним та потиличним рельєфом (виступаюче впе­ред обличчя з плоскими носовими кістками, важка нижня Шелепа без підборідного виступу і великі зуби).

Побут і трудова діяльність архантропів. Як уже зазначало­ся вище, трудова діяльність Н. habilis була пов’язана з прости­ми операціями по виготовленню знарядь праці з каменю. Ми Ще не пояснили, чому саме з каменю. Річ у тім, що в ті без­межно віддалені від нас часи лише за допомогою каменю мог-

ли бути виготовлені знаряддя з інших матеріалів: дерева, кіст­ки, рогу тощо. Лише кам’яні уламки мали гострі краї, завдяки чому первісна людина могла не тільки обробляти іншу сирови­ну, а й добувати, розчленовувати й готувати продукти спожи­вання — м’ясо, кістки, рослини, корені тощо, й нарешті, зна­ряддя праці з інших матеріалів практично не збереглися, й то­му дослідники, здебільшого, лише відтворюють їх гіпотетичні види (рогатина, спис, дубина, просто виламана з дерева пали­ця тощо). Завдяки цим властивостям кам’яна технологія була основною на ранніх етапах розвитку людства, а кам’яні зна­ряддя, таким чином, стали основним критерієм визначення місць перебування стародавніх людей на земній кулі, станов­лення, розвитку та особливостей їхньої трудової діяльності.

Штучно виготовленим знаряддям передував період прос­того використання антропоїдами природних уламків та гост­рих відколів каменю. Проте вже Н. habilis, коли не знаходив зручного гострого уламка, просто розбивав камінь об ка­мінь. Більшість отриманих у такий спосіб уламків мали гост­рі краї, але вони поки що мало чим відрізнялися від природ­них відламків. На цій стадії обробки каменю людина знає лише переваги гострого леза і намагається найпростішим шляхом його здобути. Навіть більше, повсякденна практика вже показала, що гострий край є у будь-якому камені і що його треба лише «вивільнити». Як зазначав відомий фран­цузький археолог Ф. Борд, процес обробки каменю в цей час не був націлений на те, щоб надати йому певної форми. Людина прагнула лише отримати гостре лезо. До цієї стадії він відніс усі індустрії з гальковими знаряддями, тобто олду- вайської культури. Протягом багатьох тисяч років розвитку галькових індустрій поступово в їх складі почали з’являтися окремі знаряддя, які ще не мали сталої форми, проте в них уже можна помітити перші ознаки майбутніх стандартизова­них виробів — це так звані проторубила. За класифікацією Ф. Борда — це ще просто загострені вироби, проте в них уже помітні риси наступної епохи — ашельської.

Поняття «ашельська епоха розвитку первісної культури» (ця епоха пов’язана вже з найдавнішими людьми — Ното erectus) потребує деякого пояснення. Справа в тому, що по­чинаючи з Г. Мортильє (кінець XIX ст.) — автора першої періодизації стародавнього кам’яного віку (палеоліту) - протягом майже століття більшість дослідників простежува­ла таку послідовність стадій еволюції індустрій початкового етапу кам’яного віку: шель, ашель, мустьє. З відкриттям дав­ніших індустрій простого оббивання кременю («культури оббитих тальок») деякі археологи почали виділяти додатко- _g0ще так звану дошельську епоху. Проте останнім часом з’ясувалося, що за основним складом знарядь та техноло­гією їх виготовлення шельська епоха принципово не відріз­няється від ашельської, що дало можливість багатьом дос­лідникам розглядати шельську епоху як ранній етап ашеля, _aдошель відокремити, як уже зазначалося вище, в окрему оддувайську епоху. Справді, основним знаряддям, як в щельську, так і в ашельську епохи, залишалося ручне руби­ло — перше знаряддя сталої стандартизованої форми.

Ашельська епоха займає надзвичайно великий проміжок часу (1,5 млн — 150 тис. років тому) і поділяється на давній ашель (1,5 млн — 400 тис. років тому) та пізній ашель (400 тис. — 150 тис. років тому).

Давній ашель за альпійською схемою періодизації антро­погену відповідає епохам двох зледенінь: гюнц та міндель. Геологи визнають, що похолодання в цей проміжок часу бу­ло незначним і клімат у Євразії залишався теплим. На не­осяжних просторах цього суперконтиненту паслись і полю­вали такі теплолюбні тварини, як південний та давній слон, етруський носоріг, великий гіпопотам, кінь Стенона, шабле- зубий тигр, викопний бобер, які в наш час уже не існують. Поряд із ними були широко представлені у біоценозах того часу й такі характерні для сучасного клімату помірної зони тварини, як бізон, кабан, благородний олень, лось, косуля, їжак, ведмідь, вовк, лисиця, росомаха тощо.

Основним знаряддям праці ашельської епохи було ручне рубило — масивне кам’яне знаряддя, яке, здебільшого, мало мигдалеподібну форму з гострими краями та кінцем. Опук­лий кінець рубила (так звана п’ятка) залишався необробле- ним, щоб його було зручніше тримати в руці під час роботи. Ранні рубила здебільшого мали хвилеподібне у профілі робо­че лезо.

Кінці пізніших зразків були рівними, а самі знаряддя — меншими за розмірами й мали більш чітку стандартизовану форму. За призначенням рубила були поліфункціональними знаряддями і використовувались як для здобування та оброб­ки продуктів харчування (розчленування туш мисливської Здобичі, різання та рубання м’яса, викопування корнеплодів та їстівних кореневищ, розбивання кісток для добування мозку), так і для виготовлення з інших матеріалів різних зна­рядь: дерев’яних списів, рогатин, дубин, відокремлення рогів ТОЩО.

Поява стандартизованого ручного рубила, за Ф. Бордом, пов’язана з якісно вищим рівнем абстракції, ніж отримання Тострого леза. Виготовляючи рубило, людина вже розуміла,

що в камені «міститься» не тільки гостре лезо, а й форма, яка теж може бути «звільнена», але не простим членуванням жовна або гальки, а внаслідок послідовних вольових, ціле­спрямованих дій виробника. Як зазначав американський ар­хеолог Г. Айзек, форми знарядь ашельської епохи мають ін­ший характер і принципово відрізняються від попередніх, олдувайських «форм» чоперів, чопінгів та ін. Олдувайські форми знарядь були наслідком не цілеспрямованих дій ви­робника, а результатом випадкового збігу обставин у проце-

Знарядая праці архантропів:

1 — 4, 7 — скребла; 5 — 6— ручні рубила

_cj їх «виробництва». На думку Г. Айзека, виробник стандар­тизованих рубил безперечно володів мовою і мисленням.

Ручні рубила дійсно є найвиразнішою формою знарядь пряні ашелю. Проте для визначення цього етапу розвитку матеріальної культури первісного суспільства не завжди не­обхідна наявність значної кількості саме цих знарядь. Стан­дартизовані та наперед запрограмовані форми в ашельську епоху були надані іншим знаряддям із відщепів: колунам, сі­качам, скреблам, ножам тощо.

У ранньому ашелі, за даними антропологічних і археоло­гічних досліджень, людина практично опанувала більшу час­тину території Старого Світу. Крім Африки, були заселені Азія та Європа до 50-ї паралелі північної широти. На цей час припадає й розселення людини по території України. Проте, якщо ашельський час заселення України в останні роки визнається більшістю дослідників, то шляхи, якими прийшла перша людина на нашу територію, остаточно не з’ясовані. Одні дослідники вважають, що перші люди про­сувалися зі Східної Африки — прабатьківщини людства, че­рез Західну Азію, Балкани в Центральну Європу, й далі, в сучасне українське Закарпаття, а вже згодом, обминаючи Карпати, досягли Подністров’я і поступово розселилися по всій території сучасної України. На користь цієї думки свід­чать розкопки одного з найдавніших поселень Європи — Королево — у Закарпатті, проведені українським археологом

B. М. Гладиліним. Виявлені ним матеріали свідчать, що ста­родавні люди поселилися на високому мальовничому схилі Тиси, неподалік від сучасного с. Королево, близько 1 млн років тому. Інші дослідники наполягають на тому, що пер­ші люди безпосередньо з Балкан заселили насамперед Пів­день України, зокрема Крим, а вже згодом розселились на неосяжних степових і лісостепових просторах. На підтверд­ження своєї позиції ці дослідники залучають знахідки ашельських виробів, виявлені А. О. Щецинським у Бодрак- ській долині в Північно-Західному Криму. Й нарешті,

C. М. Бібіков та його послідовники намагаються довести, що перша людина прийшла у Східну Європу не з заходу, а зі сходу — безпосередньо із Західної Азії через Кавказ. На сьо­годні важко віддати перевагу котрійсь із цих гіпотез. Однак Ця ситуація може найближчим часом докорінно змінитися, якщо буде остаточно доведений вік невеличкого стійбища Пердікка у Грецькій Македонії, який за палеомагнітними вимірами становить 2,9 — 3,3 млн років і може рівнятися лише зі знахідками в Хадарі (Північно-Східна Африка) — на сьогодні найдавнішими у світі. Зрозуміло, що тоді будуть пе-

реглянуті не тільки шляхи, а й час заселення людиною те­риторії України, і не тільки України, а й усієї Європи.

В умовах Східної Африки — своєї прабатьківщини, в «цар­стві одвічної весни з багатою їжею і без потреби у штучному теплі», за Π. П. Сушкіним, найдавніші люди (архантропи), об’єднані в більш-менш згуртовані колективи, вільно пересу­валися з місця на місце. Проте вже в ті часи тут виникають до­сить обжиті стійбища. Так, на ашельському місцезнаходженні Олоргесаіліє (Кенія) зібрано понад тонну кам’яних знарядь і манупортів. Виявлення такої кількості археологічних решток безперечно засвідчує відносно довготривале перебування лю­дини на цьому місці (принаймні не менше як 2 — 3 місяці).

Перші тимчасові поселення найдавніших людей (Ното erectus) виникають із різних причин. По-перше, це місця, де проводилося розчленування тварин (слонів, гіпопотамів, но­сорогів тощо). По-друге, особливим видом стоянок були «майстерні» — місця, де поблизу джерел сировини проводи­лася її первинна обробка. По-третє, первісні мисливці часто поверталися на місця колишніх стоянок або засновували нові поряд із ними, що також сприяло накопиченню знарядь праці і решток мисливської здобичі — кісток тварин. В Аф­риці стійбища архантропів розташовувалися поблизу води (на берегах річок, струмків, озер).

Проте з часом ашельська людина покинула свою колиску (Африку) і поступово почала освоювати безкраї простори Ста­рого Світу. Умови життя на нових місцях далеко не завжди були сприят­ливими. В нових умовах помірного клімату для нормальної життєдіяль­ності архантропу, крім знарядь праці, вкрай не­обхідне було ще й штуч­не тепло. Це привело до підкорення тут вогню і виникнення житла.

Реконструкція одного з найдавніших жител (стоянка Терра Амата)

Уперше залишки «житлових конструкцій», як уже зазначалося вище, простежуються на місцях проживання Н. habilis. Але більш упевнено на­явність житлових споруд археологи відтворюють уже за часів архантропа. А Люмлей, який ретельно дослідив ашельську стоянку Терра Амата на півдні Франції, яка існувала під час _міндельського зледеніння, довів, що, незважаючи на коротко- _qacHi зупинки первісних людей на цьому місці (декілька днів), _b0∏hспоруджували легкі житла з жердин. Житла мали оваль­не планування, довжина їх сягала 7 — 15 м, ширина — 4 — 6 м. Підлогу часто посипали галькою. Посередині таких жител роз­питувалися вогнища, захищені стінкою із каменю від північ­но-східного вітру. Штучні споруди виявлені на інших місце­знаходженнях Європи і Азії (Латамна, Азих, Назаре тощо).

Перші вогнища архантропами були запалені по всій зоні помірного клімату від західних куточків Європи до віддалених регіонів Східної Азії. Вогнища та інші сліди використання вог­ню засвідчені археологами в печерах Ескаль (Франція), Азих (Азербайджан), Чжоукоудянь (Китай) та на відкритих стійби­щах Торральба і Амброна (Іспанія), Терра Амата (Франція), Вергешселлеш (Угорщина), Латамна (Сирія), Лантьян (Китай).

Поширеним є уявлення про те, що первісні люди почали спочатку використовувати вогонь, який виник природним шляхом (під час вивержень вулканів, удару блискавки в де­рево, стихійних пожеж тощо). Іншими словами, архантропи підтримували отриманий таким чином вогонь і лише згодом навчилися його здобувати. Деякі дослідники, навпаки, вва­жають, що людина, як і її попередник — тварина, побоюва­лася природних пожеж і тому почала «приручати» насампе­ред невеличкі «пожежі», які виникали під час виготовлення знарядь праці у процесі розщеплювання каменю. Відомий російський історик Б. Ф. Поршнєв здійснив спеціальний експеримент. Ударом каменя об камінь йому вдалося викре­сати іскру й запалити сухий матеріал. Лише таким чином, на думку Б. Ф. Поршнева, людина могла близько познайомити­ся з вогнем, поступово оцінити його корисні властивості і згодом почати запроваджувати у побуті та виробництві.

Опанування вогню і використання його ашельською лю­диною в повсякденній практиці життєдіяльності важко пе­реоцінити. Вогонь захистив людину від холоду, зробив її не­залежною від примхів клімату й надав їй можливість опану­вати райони, які для неї раніше були недоступними. Оволо­дівши вогнем, людина не тільки захистила себе від примхів погоди, а й отримала додатковий засіб захисту від хижаків, приготування їжі, виготовлення знарядь праці та запрова­дження своєрідного вогневого полювання.

Виявлення на ашельських поселеннях значної кількості знарядь праці та кісток тварин свідчить про важливе значен­ня полювання в житті архантропа. Озброєні більш доскона­лими знаряддями, вони могли вже полювати на великих

тварин. Найімовірніше, в той час переважало загонне полю­вання. За свідченням М. Лікі, в давній заболоченій протоці Олдувая II були виявлені залишки 24 пелворисів — копит­них тварин ашельської епохи, разом із кам’яними знаряддя­ми архантропа. Не викликає сумніву припущення дослідни­ці, що під час полювання в болото було загнане й знищене ціле стадо диких тварин. Безперечно, це зміг здійснити ли­ше згуртований колектив мисливців.

Значна кількість кісток великих тварин на ашельських сто- янках Торральба і Амброна в Іспанії, серед яких 70% становлять дорослі слони, частіше всього самці, свідчить про досить високу ефективність як самого способу полювання, так і оснащення його досконалою мисливською зброєю, серед за­лишків якої, крім кам’яних знарядь, в Амброні був знайдений загострений уламок дерев’яного списа довжиною 50 см. По­ряд із цим на Торральбі та Амброні були виявлені купи спе­ціально заготовленого каміння, яке могло бути використане не тільки під час полювання, а й для захисту від хижаків.

Крім полювання, архантропи, безперечно, займалися зби­ральництвом, частка якого в загальному обсязі життєзабезпе- чуючих ресурсів, очевидно, залежала від кліматичних умов. У тропічних і субтропічних зонах воно забезпечувало, ймовір­но, 60 — 80 % загального обсягу продуктів харчування. Вод­ночас у помірних зонах із холодними, сніжними зимами про­дукти збиральництва іноді становили 20 — 40% харчового ра­ціону. Значення і місце мисливства та збиральництва у про­цесі прогресивного розвитку людства буде показано нижче.

Давні люди. Під час останнього міжльодовиків’я (інтер- гляціалу) на території Європи з’явилися пам’ятки мустьєрської культури, творцями якої були палеоантропи, або неандертальці (від долини Неандерталь, поблизу німець­кого міста Дюссельдорфа, де в 1856 р. вперше знайшли че­репну коробку, кістки кінцівок, уламки ребер та тазових кіс­ток цієї істоти). Серед європейських палеоантропів дослід­ники виділяють дві групи: ранніх, або «пренеандертальців», та пізніх, або «класичних».

Фізичний тип палеоантропа (Homo neanderthalensis).Кісткові рештки ранніх неандертальців, які проживали приблизно 200 тис. років тому, походять із місцезнаходжень ФонтешеваД (Франція), Ерінгсдорф, Штейнгейм (Німеччина), Саккопасто- ре (Італія). У фізичній будові цієї групи первісних людей досить химерно поєднувалися архаїчні та прогресивні риси. Наприк­лад, череп, знайдений поблизу селища Ерінгсдорф, характери­зується наявністю великого надочного валика, сплющеною по­тилицею, альвеолярним прогнатизмом — виступанням вперед

Жінка із Штейнгейма (реконст­рукція Μ. М. Герасимова)

₃y6noro відділу, відсутністю під­борідного виступу. З ІНШОГО бо­гу Йому властиве відносно ви- _c0κe склепіння, місткість якого становила 1450 см³, та досить опуклий лоб.

Неандерталець з Ла Шапелль-о-Сен (реконструкція Μ. М. Герасимова)

Що ж до «класичних» не­андертальців, які заселяли значні території в Європі 80 — 35 тис. років тому, то їхні кіст­кові рештки виявили в Німеч­чині (Неандерталь), Франції (Да ІПапелль-о-Сен, Ле-Му- стьє, Ла Феррассі та ін.), Бельгії (Ла Нолетт, Спі- сюрль’Орно, острів Джерсі), Іспанії (Херона), Італії (Мон- те-Черчео), на Гібралтарській скелі та в деяких інших регіо­нах континенту. Судячи з гео­графії цих місцезнаходжень, води жили у прильодовиковій зоні, тобто південніше 52 — 50"північної широти, де про­ходила межа останнього (вюрмського, або валдайсько- го) льодовика. У зв’язку з цим фізичний тип пізніх європей­ських палеоантропів характе­ризується багатьма ознаками, пов’язаними з пристосуван­ням до суворих кліматичних умов, — загальною масивніс­тю кісток, дуже широкими плечима, помірним зростом (у середньому 155 — 156 см), укороченими передпліччям та го­мілкою, вигнутою стегновою кісткою та ін.

Череп «класичних» неандертальців мав видовжену фор­му, спадистий лоб із великим надочним валиком, приплюс- нугу потилицю з добре розвинутим рельєфом. Обличчя ви­соке, ніс широкий, підборідний виступ відсутній або ледве простежується; зуби характеризуються наявністю великої внутрішньої порожнини (тавродонтизмом). Місткість череп­ної коробки дуже велика — об’єм мозку становив приблиз­но 1350 — 1700 см³ (середня величина 1400 — 1500 см³).

Загалом, пізні європейські палеоантропи мали досить своєрідний зовнішній вигляд. Однак сучасні дослідники від­мовились від уявлень про них, як незграбних, згорблених іс­тот, що склалися під впливом вивчення скелета з печери Буф- фія поблизу с. Ла Шапелль-о-Сен. З’ясувалося, що на будову кісток «шапелльця», виявлених 1908 р. французьким ученим Марселеном Булем, вплинули наслідки захворювання артри- том, який призводить до дистрофії суглобів, та вікові зміни.

їм того, одночасно з «класичними» неандертальцями в

Європі мешкали також носії більш сапієнтного комплексу ознак, про що свідчать результати досліджень кісткових решток людей мустьєрського часу з печери Крапіна в Хор­ватії, Так, серед них зустрічаються фрагменти черепів двох типів: масивних, із похилим лобом і сильно розвинутим рельєфом, та грацильніших, із прямим лобом і надбрівними дугами замість суцільного валика. На думку автора розкопок Г. Коряновича-Краберга, у печері певний час співіснували представники двох «рас» неандертальців: «класичної» і «власне крапінської», що характеризувалася довершенішою фізичною будовою. Зауважимо, що з ним погоджуються не всі дослідники: декотрі з них дотримуються гіпотези про «битву під Крапіною», за якою тут мав місце двобій між па­леоантропами та людьми сучасного фізичного типу.

Кісткові рештки «класичних» неандертальців виявлені також на терені України, у Криму. Йдеться про печеру Кіїк-Коба, поблизу Сімферополя, де в 1924 р. Г. А. Бонч- Осмоловський розкопав фрагменти двох кістяків (дорослого й дитини 6 — 8 місяців), та місцезнаходження Заскельна V і VI поблизу Білогорська, де Ю. Колосов виявив фрагмен­ти черепів дорослого і двох дітей віком 5 і 1,5 — 2 роки. Ви­вчення цих знахідок дало дуже цікаві результати. Так, на підставі вивчення морфологічних особливостей кісток кисті дорослого кіїк-кобинця вдалося з’ясувати, що пізнім па­леоантропам було властиве «силове» охоплення предметів. «Кїїк-кобинець не брав, а охоплював предмет усією кистю, — писав із цього приводу Бонч-Осмоловський. — У цьому затиску була міць лещат». А деякі особливості дитячого кіс­тяка з Кіїк-Коби вказують на те, що специфічні риси фізич­ного типу неандертальців (наприклад, дуже товсті стінки кісток кінцівок) закладалися вже у грудному віці.

Кісткові рештки давніх людей були виявлені також на те­риторії Африки. Так, у 1921 р. в печері пагорба Брокен-Хілл у Замбії (колишня Північна Родезія) знайшли череп, фрагмен­ти тазу та окремі кістки нижніх кінцівок істоти, яку назвали «родезійською людиною». В її фізичному типі поєднувалися

-руяїчні риси, а саме: видовже­на форма черепної коробки, об’єм якої сягав 1325 см³, дуже спадистий лоб, великий «дахо­подібний» надочний валик, що за своїми розмірами та масив­ністю не має аналогів серед ін­ших гомінідів, сильний розви­ток рельєфу на потилиці, висо­кий зріст (близько 180 см). Од­ночасно з «родезійською люди­ною» на півдні та на сході Аф­риканського континенту меш­кали палеоантропи з виразни­ми «сапієнтними» рисами.

Численні стоянки мустьєр- ської культури відомі на тери­торії Середньої Азії. На одній з них (печера Теїпик-Таш побли­зу міста Байсун на півдні Узбе­кистану) російський археолог О. П. Окладніков у 1938 р. роз­копав кісткові рештки хлопчи­ка-палеоантропа віком 8 — 10 років. Більшість фахівців-ан- тропологів дійшли висновку, що в його морфологічній будо­ві простежується переплетення рис давніх та сучасних людей. До перших із них належать сильний розвиток надочного рельєфу, виступання вперед се­редньої частини обличчя та ін.,

Палеоантроп із Брокен-Хілла (реконструкція Μ. М. Герасимова)

Палеоантроп із Тёшик-Таша (реконструкція Μ. М. Герасимова)

До других — структура ендокра-

на, кінодонтія, тобто вузька порожнина зубів тощо. За розра­хунками відомого російського антрополога В. В. Бунака, об’єм мозку дорослого «тешик-ташця» сягав би не менше 1600 см³.

Особливу роль у формуванні людини сучасного фізично­го типу відігравала територія Передньої Азії — своєрідний міст між Африкою, Азією та Європою. Не випадково тут відкриті пам’ятки майже всіх хронологічних «зрізів» палеолі­ту, включаючи мустьєрські. В 1931 — 1936 рр. у печерах Схул і Табун на горі Кармел поблизу м. Хайфа та в печері Джебел- Кафзех поблизу м. Назарет були виявлені кісткові рештки 13 палеоантропів, які мешкали тут 100 — 70 тис. років тому.

«Прогресивний» палестинський палеоантроп із печери Схул V (реконструкція Μ. М. Герасимова)

Передньоазійських, або «палестинських», палеоантро- пів можна поділити на дві групи. Одна з них, численні­ша, за більшістю ознак будо­ви черепа нагадує «класич­них» неандертальців Європи, іншій (череп Схул ΓV, V, Каф- зеф) — властиві риси людей сучасного фізичного типу: ви­соке склепіння, місткість яко­го — 1550 — 1600 см³, віднос­но випуклий лоб та менш ви­ражений надочний рельєф. На деяких нижніх щелепах фіксується помірно розвину­тий підборідний виступ. Крім того, для носіїв даного ком­плексу ознак характерні високий зріст (180—182 см у чолові­ків) і «тропічні» пропорції тіла (відносна видовженість гоміл­ки й передпліччя стосовно стегна і плеча), що їх пов’язують із доброю координацією рухів, здатністю швидко бігати, да­леко й високо стрибати і т. ін. За зростом і пропорціями тіла вони нагадують кроманьйонців — представників найбільшої групи неоантропів, поширеної в Західній Європі в добу верх­нього палеоліту.

Серед учених-антропологів немає одностайної думки щодо відмінностей в морфологічній будові передньоазійських па- леоантропів. За однією з гіпотез, властиве їм мозаїчне перепле­тення архаїчних та прогресивних рис є результатом еволюцій­ного розвитку палеоантропів, які були безпосередніми попе­редниками людей сучасного фізичного типу. Згідно з іншою — воно викликане змішуванням місцевих популяцій класичних неандертальців із прийшлими групами неоантропів.

Трудова діяльність та побут неандертальців. Найбільш ха­рактерним знаряддям епохи архантропів усіх континентів Ста­рого Світу, як уже зазначалося вище, було ручне рубило — двостороннє оббите жовно з гострими краями і п’яткою, яке фахівці частіше називають просто біфасом. За часів неандер­тальців основою кам’яної індустрії була вже стандартизована заготовка (відщеп та пластина), з якої за допомогою додатко­вої (вторинної) обробки виготовляли справжні знаряддя, серед яких найпоширенішими були скребла та гостроконечники.

Фахівці в галузі вивчення палеоліту виділяють для епохи мустьє декілька технологічних засобів розчленування кам’я-

_l∣_oro жовна й отримання відщепів і пластин. Не примен- шуючи історичного значення жодного з напрямків еволюції технології обробки каменю (мікокського, тейякського, клек- тонського тощо), більшість фахівців вважають, що справж­нім переворотом у розвитку кам’яної індустрії була поява леваллуазької, а згодом і протопризматичної технології роз­членування каменю.

У чому полягає історичне значення цього «технологічно­го перевороту» первісності?

Справа в тому, що вся попередня технологія обробки ка­меню і виготовлення знарядь праці грунтувалася на простих операціях оббивання жовна або гальки до надання їм відпо­відної форми. В основу нової леваллуазької технології були закладені вже зовсім інші, принципово відмінні засади чле­нування каменю. Суть нової технології полягала в тому, що від жовна або гальки спочатку відокремлювались так звані заготовки (відщепи або пластини), але вже наперед заданої форми, з тим щоб надалі за допомогою додаткової обробки, а частіше без неї, перетворити їх на відповідні знаряддя ба­жаної форми і потрібного функціонального призначення.

Для цього людині потрібно було уявити собі не тільки кінцеву форму виготовлюваного знаряддя, а й навчитися моделювати у своїй свідомості весь технологічний процес обробки каменю. А це вже не що інше, як революційна пе­ребудова не лише технології, а й людської свідомості. Кін­цевим результатом цієї докорінної перебудови первісної тех­нології було виникнення призматичної техніки і поява тон­ких призматичних пластин пізнього палеоліту.

За новою технологією жовна або гальки спочатку систе­мою цілеспрямованих ударів перетворювали на ядрища (нуклеуси) певної форми, з тим щоб у подальшому з них зняти одну чи декілька пластин заданої форми. Отримані та­ким чином пластини мали трикутну, овальну або призма­тичну форму, відрізнялися правильними обрисами — тонки­ми гострими краями. Такі пластини легко, не гаючи часу, можна було перетворити на ефективне знаряддя, до того ж естетично привабливої форми. Це привело до появи в мустьєрську епоху різноманітних індустрій з численними тилами знарядь праці. Лише для мустьє Франції свого часу Ф. Борд виділив понад 60 типів кам’яних знарядь. У наш час Фахівці в галузі раннього палеоліту визначають понад 100 різновидів знарядь неандертальської людини.

Слід зазначити, що в епоху мустьє, поряд із провідною леваллуазькою технологією, продовжували існувати й розви­лись також інші системи обробки каменю, що зумовлюва-

ло ще більшу різноманітність як кам’яних індустрій, так і конкретних форм знарядь праці. Як з’ясували археологи, мозаїчність мустьєрських індустрій пов’язана, передусім, з конкретно-історичними формами розвитку людства, обме­женими як у часі, так і у просторі. На цій основі археологи намагаються відтворити культурно-історичний процес у первісному суспільстві. Але ця проблема ще залишається дискусійною і потребує подальшого вивчення.

Знаряддя праці мустьєрської культури:

1, 6, 7, 8, 9 — різні типи скребел; 2 — 5 — гостроконечники; 10 — відщеп

Наведемо лише короткий огляд засобів виробництва не­андертальської людини. Найбільш поширеними кам’яними

виробами були скребло, скобель, гостроконечник, пилка то­що. Скребла, виготовлені з масивних відщепів або пластин, мали крутий робочий край, придатний для скобління, скреб- піння та різання. Вони використовувались як для розрізання м’яса та інших продуктів харчування, так і для обробки шкі­ри та інших предметів домашнього вжитку. Скобелі — близь­кі за своїми ознаками до скребел, але мали виїмчастий робо­чий край і застосовувалися здебільшого для обробки дерева _τa кості. За їх допомогою виготовляли списи, рогатини, ду­бини та інші дерев’яні вироби. Гостроконечники — універ­сальне знаряддя, яким різали й обробляли тушу мисливської здобичі (кинджали, наконечники списів, шила тощо).

Поряд із кам’яними знаряддями неандертальська люди­на широко використовувала знаряддя з дерева та кістки.

Кістка в цей час ще не дуже широко сприймалася як си­ровина для виготовлення знарядь. Однак на мустьєрських поселеннях, хоча й в невеликій кількості, були знайдені кіс­тяні лопаточки, шила, різноманітні вістря, наконечники списів та дротиків. Так, на поселенні Зальцгітгер-Лебен- штадт (Німеччина) були знайдені уламки гострого кістяного кинджала довжиною 70 см та ратище з рогу оленя.

Дерев’яних знарядь було значно більше, проте, як уже за­уважувалося, зберігаються вони дуже рідко. Найбільш вираз­ний комплекс дерев’яних знарядь представлений з поселен­ня Каламбо (Замбія): копальні ковіньки, ножі, ратища, виго­товлені за допомогою вогню. Загостреним і загартованим на вогні був кінець списа, який лежав між ребрами слона на по­селенні Лерінген (Німеччина). Спис був виготовлений з ти­су і мав довжину 244 см. Цікавим є також знайдення дерев’я­ної дубини з кам’яним наконечником в Африці. Останнім часом кількість знахідок із дерева на мустьєрських поселен­нях значно збільшилась. Тому немає потреби наводити бага­то прикладів використання дерева в побуті та господарстві неандертальською людиною. Головним, на нашу думку, є те, Що з цього часу дедалі більше поширюються перші складені знаряддя з різних матеріалів: дерева, кістки, каменю. Для по­дальшого розвитку первісного виробництва цей ефективний технологічний засіб, поряд із леваллуазькою технологією, на­буває перспективно важливого значення.

Під час відчутного, похолодання у зв’язку з наступом максимального рисського зледеніння люди все частіше по­чали шукати затишного притулку в печерах, запалювали в них вогнища й додатково обладнували під постійне помеш­кання. Такі штучні житлові споруди неандертальців виявле­ні в багатьох печерах Старого Світу. Досліджені вони і в нас

у Криму. Так, житла в печерах Кіїк-Коба і Чокурча, на дум­ку дослідників, були штучно обладнані загорожею з кісток тварин.

План (а) і реконструкція

(б) мустьєрського житла з Молодово:

1 — вогнище; 2 — великі кістки; З — каміння

Проте найцікавішою, й до того ж ретельно дослідженою є житлова споруда в печері Лазаре (Франція). Тут археологом А. Люмлеєм були розкриті залишки житлової споруди довжи­ною 11 м і шириною 3,5 м. Каркас житла складався з 15 сто­яків, переплетених жердинами. Покрівля була зроблена зі шкур тварин. Для захисту житла на випадок непогоди та шквального вітру з моря перед входом до печери була збудова­на кам’яна стінка, а сам вхід до житла був повернутий усере-

длну печери. Складалося воно із двох кімнат. У цьому, добре ^Владнаному, як на той час, житлі неандертальці проживали з мстопада по березень. Під час жорстоких морозів узимку во­ли запалювали два вогнища у другій (внутрішній) кімнаті.

Не менш зручним і затишним було житло на високому схилі правого берега Дністра поблизу нинішнього села Мо- додово. Дослідження цього житла О. П. Чернишем у 1961 р. стадо світовою сенсацією. Це було найдавніше житло у сві­ті. Згодом, як уже згадувалося в попередньому розділі, були відкриті й древніші житла, але всі вони були виявлені після

Полювання неандертальців на печерного ведмедя (за С. Буріаном)

того, як О. П. Черниш довів, що неандертальці й більш ран­ні люди вміли споруджувати житла, більше того, в період мустьє вони мали вже великий досвід у будівництві штучних споруд.

«Молодовське» житло являло собою округлу споруду З жердин у вигляді чуму або яранги, вкриту шкурами тварин й обкладену кістками мамута. Від житла залишилася лише кільцева викладка з кісток, яка огорожувала площу приблиз­но в 40 м²(5 ? 8 м). За спостереженнями О. П. Черниша, воно також було поділене на дві приблизно однакові кімна­ти й мало ще дві легкі прибудови з заходу і сходу. В житлі під час мешкання неандертальців запалювалися два вогни­ща. Крім того, на підлозі простежуються ще сліди від декіль­кох невеликих кострищ.

Поява постійних жител свідчить про відчутні зміни в по­ведінці неандертальських людей, їхньому способі життя, господарстві. Більшість дослідників, спираючись на ці фак­ти, доходять висновку, що неандертальці вели осілий спосіб життя, підтримували добрі стосунки не лише з мешканцями свого поселення, а й з усіма своїми сусідами, обмінювалися з ними досвідом, вступали у шлюбні стосунки.

Накопичений досвід колективного полювання, а також зростання свідомості, удосконалення знарядь праці, налаго­дження тісних соціальних стосунків між мешканцями посе­лень, склад яких став більш стабільним, а кількість досвід­чених членів значно зросла, сприяли чіткішій організації як мисливства, так і збиральництва.

Спостереження над складом мисливської здобичі за рештками кісток тварин на поселеннях виявили цікаву зако­номірність: на багатьох із них переважали здебільшого кіст­ки одного виду тварин: ведмедя, мамута, бізона, північного оленя, коня, віслюка. Безперечно, така закономірність дає змогу припустити, що в кінці ашеля та в ранньому мустьє склалося спеціалізоване полювання.

Таке полювання було значно ефективнішим. Спеціалізо­вані мисливці, як показують етнографічні дослідження, дос­коналіше володіли засобами полювання на конкретні види тварин, оскільки вони добре вивчили поведінку промислово­го звіра, його екологію та етологію, улюблені місця відпочин­ку тощо. Це давало змогу таким мисливцям не тільки добре Підготуватися до наступного промислу, а й провести його з урахуванням усіх можливих ситуацій. Спеціалізація господар­ства на промисел одного з видів тварин у конкретному при­родному середовищі не виключала полювання на інші види тварин, навпаки, неандертальці робили це завжди.

Особливого значення набуло мисливство в європейських неандертальців, яким доводилося полювати у важких умовах холодного клімату. До того ж збиральництво у прильодови- ісових зонах неефективне і забезпечує лише близько 10% продуктів споживання. Проте в цілому збиральництво не утратило свого господарського значення. Археологи дово­дять, що неандертальська людина, навпаки, значно вдоско­налила обробку продуктів збиральництва шляхом запрова­дження нових знарядь, таких як пест, тертка, ступа тощо.

В цілому господарство і побут неандертальської людини порівняно з архантропами зазнали значних і в деяких випад­ках принципово важливих змін. Зародилася й почала швид­ко розвиватися і поширюватися нова технологія обробки ка­меню. Мисливство оснащувалося досконалішими знаряддя­ми, набувало спеціалізації, а значить ставало ефективнішим, і в багатьох випадках складало основу життєдіяльності пер­вісних колективів. Поселення і житла стали справжніми осе­редками соціалізації людини.