ОСМАНСЬКЕ ПРИКОРДОННЯ УКРАЇНИ У СВІТЛІ ІСТОРИЧНОЇ АРХЕОЛОГІЇ

С.О. Біляєва (Київ)

Північний кордон посідав важливе геополітичне місце в Османській імперії. Оволодіння північночорноморською смугою було важливим кроком у перетворенні Чорного моря на внутрішнє «Турецьке озеро», поставило під контроль османів мореплавство, торгівлю, зокрема работоргівлю, сприяло інтегруванню надчорноморського простору в османську економіку.

Величезна територія, яку займала Османська імперія, має різні природні умови, багатоетнічне середовище та чисельні культурні осередки, що є надзвичайно цінними чинниками вивчення глобальних процесів та регіональних особливостей її організму. У часовому просторі існування Османської імперії охоплює декілька періодів світової історії, які принципово відрізняються за соціально-економічними системами та відбивають нерівномірність історичного розвитку людства. Якщо початки створення імперії та перші кроки завоювань співпадають з середньовіччям, її кінець належить до модерного часу - початку ХХ ст. В українській частині, що перебувала у лавах османів з кінця ХУ - початку ХУІ ст. та остаточно позбавилась османської влади наприкінці ХУІІІ - початку ХІХ ст., трьохсотлітній період існування не міг пройти повз певні політичні, соціально-економічні та етнокультурні зміни. Але вивчення османського періоду в української історіографії протягом тривалого часу було обмежене, насамперед, внаслідок ідеологічних причин та розгрому тюркологічної школи А. Кримського наприкінці 20-х - 30-ті роки ХХ ст. Поступове відродження напрямку практично розпочалося лише в кінці минулого століття, і здійснюється в різних гуманітарних аспектах, зокрема в галузі археології, що відзначається у цілеспрямованих дослідженнях пам'яток. Протягом 1989-2007 рр.

На наш погляд, на сучасному етапі вивчення проблематики середньовіччя (і не тільки його) актуальним методологічним напрямком досліджень є історична археологія, яка допомагає встановити діалог між документальними та археологічними джерелами, які доповнюють один одного¹.

Зростання інтересу саме до археологічних джерел, їх використання у реконструкціях багатьох аспектів минулого, роль археологічних джерел у вивченні історичних процесів навіть не лише стародавніх, а цілком писемних часів, підтверджує перспективність позиції багатьох археологів, які вважають археологію історичною наукою (А.В. Арциховський,

В.Ф. Генінг, Ю.О. Захарук, О.П. Моця, Б.О. Рибаков, М.Н. Тихомиров, П.П. Толочко), у функції якої входить і реконструкція соціально-економічних та культурних процесів. На думку П.П. Толочка, «усвідомлення історичної сутності археології - одне з найважливіших її досягнень останнього часу», а «відтак значно розширюються і горизонти історії»². Автор підкреслює, що без археологічних джерел було б неможливо зрозуміти навіть такій писемний період, як Київська Русь³. Саме така тенденція підвищення ролі археологічних джерел у комплексному вивченні середньовіччя та пост-середньовіччя спостерігається у сучасній світовий науці. Також визнані й високі реконструктивні можливості археології.

Не дивлячись на те, що термін «історична археологія» широко розповсюджений в американській, англійській та у поза європейській археології, має абсолютно різні значення, необхідність порівняння археологічного матеріалу із історичними джерелами відзначається як найважливіше завдання⁴.

З точки зору значення історичної археології, на думку деяких дослідників, найбільш цікавим потенціалом археологічних джерел у вивченні Османського періоду є допомога у розумінні розвитку сучасного світу, матеріальної культури, яку використовують народи Ближнього Сходу в контексті глобальної економіки світу або домашнього господарства⁵. Важливість масових археологічних джерел для історичних реконструкцій при наявності чисельних писемних джерел, що вміщують багато подробиць, свідчень статистичного характеру, описів та інших матеріалів визнається конче необхідною, наголошується про необхідність повних досліджень османських пам'яток провінцій⁶.

Звичайно, писемні джерела, зокрема османські, надають можливість вивчення багатьох подій історичного минулого, але вони не можуть надати ту конкретну інформацію щодо матеріальної культури, торгівлі, побуту не лише еліти, але різних верств суспільства, виробництва та розповсюдження багатьох видів продукції, співвідношення окремих видів посуду та інших предметів не лише у Стамбулі, але й у різних провінціях імперії, і таким чином визначити реальну ситуацію⁷.

Провінції, розташовані у різних частинах імперії, мали свої особливості на кордонах з іншими країнами світу, специфіку фортифікації, соціально-економічного розвитку, зокрема торгівлі, адміністративного устрою. Але так чи інакше кордони Османської імперії, подібно кордонам будь-де у ранньому модерному світі, не були окреслені чітко визначеними лініями. У писемних джерелах та картах ХУІ-ХУІІ ст. євразійського світу, фортеця була основною позначкою прикордонного простору. При цьому, фортеця визначала не стільки край імперії, скільки пункт контролю сухопутного та морського простору. Саме тут знаходились війська суверена і саме оволодіння фортецею відзначалося на картах як індикатор успіху імперій та їх керівництва⁸.

Саме у такий спосіб відбувалося і формування Північного кордону Османської імперії, яке розпочинається з експансії у східноєвропейський ареал після остаточного утвердження на південному, південно-східному та західному узбережжі Чорного моря.

Сформувалася адміністративна і економічна система, спрямована на підвищення існування і подальшої експансії імперії.

Із завоюванням Константинополя у 1453 р. та перемоги над Трапезундською імперією у 1461 р., розпочався рух на Північне узбережжя Чорного моря. Генуезькі колонії, Трапезундське царство Комнінів та Молдавія змушені були платити данину¹⁰. Після морських походів у Крим у 1454 та у 1475 на подолання опору генуезців, які тримали у руках чорноморську торгівлю, головна генуезька факторія Кафа стала «мусульманським містом» і перейшла під османську владу. З цього ж року Кримське ханство стало васалом Османської імперії. Але остаточне оформлення османської владної структури у Криму завершилось лише у середині ХУІ ст., коли район Кафи, узбережжя Азовського моря та території Північного Кавказу, що підходили до узбережжя, були оформлені як особливий еялет Османської імперії¹¹. Таким чином, на Кримському півострові у середині ХУІ ст. існувало два адміністративні підрозділи - васальне Кримське князівство та територія Кафи, яка безпосередньо мала управління з імперії, що було типовою практикою управління прикордонням¹². Поступово продовжується експансія османів у північно-західному та північно-східному напрямку: у 1484 р. - це район Кілії та Аккерману; у 1525 р - Очаків та прилеглі території. Протягом 1475-79 рр. також були взяті під контроль головні порти північно-східного Надчорномор'я¹³. Чорне море стало внутрішнім турецьким озером, контроль над торгівлею та судноплавство перейшов повністю до османів.

Крім суто Надчорноморської смуги, значні території сучасної України також в різні часи були залежні або входили до Османської імперії. Насамперед це регіони, що входили до Кримського ханства: Східний Ногай (між м. Перекоп, рр. Дніпро, Міус та Конка); Єдисан, або Західний Ногай (між рр. Дніпро, Дністер та Кодима); Буджак, Південна Бессарабія (Дністер-Дунай). Північна Буковина потрапляє під васалітет разом із Молдавським князівством у 1538 р., а у 1715 р. вона інкорпорована до Османської імперії як Хотинська райя. Під протекторатом Османів була і східна частина Закарпаття, яка потрапила до Трансільванського князівства після 1543 р.

За договорами 1672-1676 рр. до Османської імперії перейшло і Західне Поділля, утворено Кам'янецький еялет з центром у м. Кам'янець. Але у 1699 р. ця територія перейшла до Речі Посполитої.

Правобережна Наддніпрянщина (Брацлавське та південна частина Київського воєводства) у 1666-72 рр. була васально залежною від Османській імперії - Українським вілайєтом¹⁴.

Запорізька Січ в Олешках у Нижньому Подніпров'ї, заснована у османських володіннях, проіснувала від 1711 до 1733 рр.¹⁵

Стратегія османських володарів полягала у створенні системи контролю виходу до Чорного і Азовського моря, головних водних артерій півдня Східної Європи: Дунаю, Дністра та Дніпра, по обидва боки яких були розташовані фортеці, захисту від козаків та створенню умов для розвитку чорноморської торгівлі як «складової частини загально- імперської економіки»¹⁶. Для цього були використані фортеці, які були побудовані раніше, зокрема за часів Молдавського князівства: Акерман (Четатя Алба), Кілія, Татарбунари, Хотин, або залишки інших старих укріплень (Очаків), побудовані нові: Ізмаїл, Кілбурун, Кизикермен та ін. На початковому етапі формування прикордоння головний імператив - економічні інтереси імперії та захист торгових шляхів від козацтва. Так, наприкінці 1620 р. два замки були прибудовані до старого в Очакові, та проти них прохід до Чорного моря зачиняла фортеця Килбурун¹⁷.

На той час османці не вбачали у зростанні території Московщини загрози на півночі і навіть «у 1497р. надали московітам право вільної торгівлі в Османської імперії», і лише у середині ХVІ ст. вони почали розуміти справжню загрозу з боку Московської держави²⁰.

В середині ХVII ст. протурецькі настрої в українському суспільстві, що відчувалися вже з кінця ХVI ст., були визначені прагненням союзу з Туреччиною Богданом Хмельницьким та іншими українськими гетьманами. Морські походи козаків на південне турецьке узбережжя припинилися²¹.

Роботи з модернізації фортець розпочаті на початку ХVIII ст.: спорудження бастіонів, побудованих за допомогою французьких інженерів за наказом Ахмеда ІІІ у Бендерах, Акермані, Очакові²². Османи намагаються зберегти свою присутність у Північному Надчорномор'ї у боротьбі із молодою Російською імперією. Вони будують нові бастіонні фортеці на Азовському узбережжі (Арабат) і в Керчі (Ені-Кале), використовуючи різні методи французької системи довготривалої фортифікації²³.

Турецькі архіви, зокрема Архів прем'єр-міністра в Стамбулі, містять велику кількість писемних джерел з історії фортець. Деякі з них, зокрема документи з історії Очакова та Кілбуруну, ретельно опрацьовані док. К. Фінкель та проф. В. Остапчуком. Це, зокрема, документи, що стосуються захисту від козаків на Чорному морі, датовані 1639 р., та Меморандум Ізмаїла-Паші відносно ремонту комплексу Очаківської фортеці від 1710 р.²⁴ Також значний корпус документів Архіву прем’єр-міністра відноситься до будівельної історії Аккермана. К. Фінкель та В. Остапчуком знайдені та досліджені документи, зокрема едикт турецького султана від 1576 р., який має важливу інформацію щодо часу побудови турецької лазні у Портовому дворі фортеці, місцезнаходженні барбакану, ремонту та перебудови фортеці. Джерела містять османські назви башт, пов’язаних у певних випадках з реальним значенням. Їх вивчення надає можливість конкретизувати уявлення з періодизації та системи будівництва, розмірів укріплень, відстані між окремими побудовами. Надзвичайно інформативними є документи щодо переліку та обсягу матеріалів, використаних під час будівельних робіт та їх транспортування з різних районів імперії, зокрема постачання деревини з Молдавії²⁵.

Великі збірки писемних джерел, зокрема карти та плани, знаходяться в архівах Росії (Москва, Санкт-Петербург), в Україні та інших країнах світу. Тому актуальним завданням є послідовний пошук та вивчення писемних джерел, створення окремих зводів джерел.

З іншого боку, необхідні планомірні археологічні та історико-архітектурні дослідження пам’яток, які б дали можливість порівняти дані писемних та археологічних джерел. Важливі результати міждисциплінарних робіт з вивчення археологічно-архітектурних об’єктів отримані у процесі розкопок Очакова та комплексу Портового двору Аккерманської фортеці, що здійснювалися експедицією Інституту археології НАН України у 1990-2007 рр., зокрема разом із турецькими археологами, фахівцями з історії османської архітектури та в галузі реставрації археологічних пам’яток у 1997-2006 рр. (проф. Б. Ерсой, проф. І. Куйлу-Ерсой, док. Н. Урер, док. С. Тунчоку, асистент Х. Учар), а також за участю істориків різних країн (док. О. Метью, США; проф. В. Остапчук, Канада; док. К. Фінкель, Великобританія), використання методів недеструктивної археології (GPS, GTS Total station, георадар) за допомогою фахівців з Великобританії (Р. Хедслі та А. Тернер). У ході робіт досліджені залишки турецької лазні, відкритої проф. Б. Ерсоєм у 1998 р. Локалізація лазні та час її спорудження збігається з даними вищезгаданого едикту 1576 р. У цьому ж едикті іде мова і про барбакан, який є частиною надлиманної лінії фортифікації. Його первинне планування було не відомим до цього часу. Під час розкопок 2005-7 рр. були відкриті архітектурно-будівельні конструкції, які були відсутні на планах ХУШ - початку ХІХ ст. Аккерманської фортеці, зокрема наведених у монографічному дослідження М. Шлапак, спеціально присвяченому вивченню історико- архітектурного комплексу фортеці²⁶. На жаль, пам’ятка залишається ще маловивченою, починаючи з проблеми її походження та будівельної періодизації, ретельного історико- архітектурного аналізу кожної частини комплексу, планувальної структури та будівельної періодизації її внутрішнього простору, комплексного аналізу матеріальної культури.

Іншою важливою темою історико-археологічних досліджень є економіка прикордоння, і в першу чергу торгівля. Що стосується писемних джерел, надзвичайно велику інформацію надають митні реєстри, зокрема 1490-1512 рр., ретельно проаналізовані видатним турецьким істориком Г Іналджиком²⁷. Реєстри подають докладний звіт про економічне життя трьох великих портів: Кафи, Акермана та Кілії, «що обслуговували торгівлю північних країн із Середземномор’ям»²⁸. Реєстри інформують про кількість кораблів, що приходили у певний рік до кожного порту, кількість та етнічний склад купців, серед яких згадуються і русини. Наведений перелік місць, з яких привезені товари та склад товарів, які отримували порти й вивозили. Так, митні реєстри інформують, що за чотири місяця 1490 р. до Кафи зайшло 75 кораблів, з них один належав русинові - Василю; в Акерман - 25 кораблів²⁹. До Кафи, згідно реєстрам, були привезені: золота парча, оксамит, шовкові тканини з Ірану через Синопу. Бавовняні тканини з Ірану та Центральної Анатолії, мохер та рис з Анкари, вино, арака, лісові горіхи та корабельні щогли з Трапезунда, опіум з Бейшегіра, килими з Ушака та Гьордеса. З Егейського регіону привозили оливи та оливкову олію, квасолю, ізюм, а найбільше вино та оцет. З Бурси постачали також килими та барвники. Всі ці товари були і предметом транзитної торгівлі, і через Кафу постачалися до інших земель Кримського ханства, Польщі, Московії, Дешт-і-Кипчаку та Поволжя³⁰.

В той же час через Кафу йшли товари на південь, в Анатолію. «Зерно, борошно, освітлене вершкове масло, сир та мед вивозилися з Криму та Кубанського степу до Стамбулу і відігравали істотну роль у продовольчому постачанні міста й Палацу»³. Як вказує Г Іналджик, «щоб збільшити виробництво зернових і задовольнити ринковий попит, аристократія Кримського ханату влаштувала у степовій зоні колонії сільськогосподарських робітників, що складалися з полонених»³². Скоріше за все, це могли бути полонені з Східної Європи, переважно України, звідки йшло і постачання рабів³³. Також вирощували зерно на продаж напівномади Північного Надчорномор'я.

Через Кафу йшло і постачання риби, зокрема осетрів з Дону та кав'яру. З соляних промислів у Сару-Кермані, поблизу сучасного Севастополя, відправляли сіль, зокрема у Стамбул. Номади «продавали через Кафу на південь велику рогату худобу, овець та коней, упряж, знамениті татарські луки та стріли», а також лайкову шкіру з Казані³⁴.

Кафа була і головним ринком работоргівлі. Так, від середини ХУІ до ХУІІ ст. скрізь ринки Криму та Османської імперії пройшло біля 2 млн. людей українського, польського та російського походження³⁵. Саме Східна Європа була основним джерелом білих рабів до Османської імперії. У ХУІІ ст. переважаюча чисельність східноєвропейських рабів серед інших європейців була особливо помітна на важкої праці в Османських флотиліях, де було зайнята понад половина рабів³⁶.

За даними митних реєстрів, крім Кафи, Акерман та Кілія також були значними центрами північно-південної торгівлі, зокрема транзиту з Московщини до Анатолії. Основу експорту складали хутро і металеві вироби, були відомі також такі товари як руський льон, моржеві ікла й галун³⁷.

Важливим центром транзитного експорту вина, яке йшло з Кріту, Мореї та Трапезунда на територію Московщини була Кілія. Через Кілію та Акерман здійснювалася торгівля молдавських купців, «які вивозили віск, мед, освітлене вершкове масло, сало та здебільшого шкіру»³8 Вони ж вивозили на Північ товари, що прибували з Півдня, тобто займалися транзитом. Кілія була також важливим центром експорту засоленої риби з Дунаю. Українські купці торгували в Акермані ножами, хутром та упряжжю. В той же час, у Кілії, Акермані та Кафі було чимало купців із Стамбула та інших міст Анатолії, які торгували бавовною та шовком. Чимало купців з балканських міст, зокрема Софії, Пловдива, Едирне та інших приїздило до Кафи, та особливо Кілії, займалися транзитною торгівлею та різними балканськими товарами (взуття, вовняні тканини). Все це надавало їй значення важливого центру для продажу балканських товарів та транзитної торгівлі. Тут також сходились шляхи портів Нижнього Дунаю, зокрема Джорджу, Тулчі, Браїли та ін.³⁹

Таким чином, у Надчорноморських провінціях Османської імперії містам-фортецям Аккерман та Кілія, які одночасно були воротами південно-північної торгівлі, належала більша роль саме портів та торгових центрів, які «стали невід'ємною частиною османської економіки», митні прибутки яких та інші збори для всіх портів, що залежали від Кілії, включно з Аккерманом у 1590-х роках піднялися до 30 000 золотих дукатів⁴⁰.

Як свідчить перелік товарів у митних реєстрах, переважний обсяг складають продукти харчування та сировина для виробництва товарів елітного та масового вжитку. В той же час, матеріали археологічних розкопок надчорноморських фортець, а також збірки речей, що були знайдені за їх межами, значно доповнюють вищенаведений перелік іншими категоріями товарів елітного та не елітного характеру. Чисельні галузі ремесла Османських центрів в Анатолії та локальної ремісничої продукції, їх склад, технічна база, співвідношення місцевої та імпортованої продукції, розмаїття побутової сфери залишаються за межами загальної картини життя імперії й її кордонів, якщо не задіяти археологічний матеріал. Тому артефакти для Османського періоду мають значення певних індикаторів відносно сфери вжитку певних товарів. Так, поява в археологічних джерелах кавових чашок та люльок свідчить про зміну у сфері вжитку населення. Археологічні залишки дозволяють висвітлити їх походження, розповсюдження і сприйняття суспільством звички пити та палити ці стимулятори⁴¹. Саме археологічні матеріали дозволяють простежити розповсюдження паління у Османської імперії та за її межами, зокрема в Україні, на прикладах багатьох пам'яток козацьких часів, майстерень з виробництва люльок тощо⁴². На пам'ятках Північного Причорномор'я турецькі люльки, а також імітації турецьких зразків, у локальному виробництві є масовим матеріалом, що пов'язано із перебуванням турецьких гарнізонів і відповідно широким розповсюдженням традиції паління серед військових. Лише колекції з Акерману та Очакова включають біля двох тисяч екземплярів, деякі з яких за розкішним оздобленням напевно належали вищому прошарку.

Як відомо, початок розповсюдження глиняних люльок та традиції паління тютюну припадає на ХУІІ ст. і широко розповсюджується у ХУІІІ ст. Схожі рамки можливі для розповсюдження цукру та кави: фрагменти кавових чашок, знайдених археологами, підтверджують аналогічне датування. На думку Лінди Керол, археологія, яка є одної з форм документації, може бути використана для аналізу неелітної частини економічної діяльності Османського суспільств у минувшину. Вона відкриває вікно у життя робітників, селян, вивченням їх побутових речей, дозволяє дати оцінку відносинам між неелітними групами та широкомасштабної політичною економікою, аналізуючи використання матеріальної культури у локальному, імперському та глобальному контексті⁴³.

Ще один приклад надзвичайно важливої ролі використання археологічних матеріалів у історичних реконструкціях надає вивчення кераміки. З приходом Османів і до ХУІІ ст. значення продукції для насамперед еліти суспільства набуває виробництво Ізнікського керамічного центру: посуд та кахлі для імперського дому або декору монументальної архітектури. Висока якість продукції Ізніку визнана у світі і вважається кращою керамічною продукцією Османської імперії. Ізнікський посуд прикрашав стіл султанів, імперської еліти і навіть європейської еліти. Ця кераміка вважалася чудовою заміною більш дорожчої порцеляни. Вона була надзвичайно важливим символом влади та престижу для використання елітою. І саме така кераміка у достатньо великій кількості знайдена у Акермані, в Очакові. Окремі фрагменти Ізнікської продукції, знайдені у Києві та на пам'ятках інших міст України, свідчать про їх використання у побуті певної частини українського суспільства, у залежності також від того, яким чином потрапляв цій дорогий посуд: або через торгові відносини, або випадковим шляхом в результаті козацьких походів, чи іншим засобом⁴⁴.

Період найвищого підйому Ізніку та Османської імперії співпадають у історичному вимірі - ХУІ ст. Надалі і виробництво Ізніку, і сама Імперія починають занепадати, і це збігається з періодом експансії світової капіталістичної економіки у ХУІІІ-ХІХ ст.⁴⁵ В цей час також зростає розповсюдження експорту китайської порцеляни, що помітно і на прикордонні за знахідками чайного та кавового посуду китайського походження. Саме такий посуд, інколи із сюжетним розписом, був знайдений в Акермані, Очакові та інших османських осередках Північного Надчорномор'я.

У ХУІІІ ст. переважна більшість Османської керамічної продукції в Анатолії виробляється у таких центрах як Кютахя и Чанаккале. Ця продукція стає надзвичайно популярною, але вона вже не має того елітного символізму, який мала Ізнікська продукція у ХУІ столітті, і більшість кераміки розрахована на більш масовий вжиток, але вона була дуже популярною у Європі, як зразок Східного мистецтва⁴⁶. Широкого розповсюдження набуває кераміка Кютах'ї у Північному Надчорномор'ї, про що свідчать чисельні колекції з Акермана та Очакова, на козацьких січах, Києві та багатьох містах і поселеннях центральної України.

Кераміка, яка складає інтерес для еліти, є лише невеличкою частиною продукції, необхідної суспільству. В цьому плані важливі дослідження масового матеріалу. Це кераміка з поливою, представлена зразками переважно зеленого кольору, а також жовтого та брунатного, й поліхромна. У функціональному плані вона представляє переважно столову кераміку (тарілки, миски, глеки), а також горщики та чайники, часто із частковим покриттям поливою найбільш функціонально важливих частин (носики, горловина, внутрішня поверхня). І також кухонна та тарна кераміка без поливи, зроблена переважно із червоної глини. Надзвичайно важливою рисою у вивченні як елітної, так і масової кераміки, є широке регіональне розповсюдження та тотожні хронологічні рамки її вживання, що дозволяє говорити про спільні процеси розвитку як керамічного виробництва, так і сфери її вжитку. Завдяки класифікації кераміки Егейського регіону на широкому тлі Півдня Європи та Балкан, зробленої Х. Врум⁴⁷, ми маємо можливість простежити проникнення та розповсюдження більшості груп кераміки у Надчорноморському ареалі протягом Османського періоду та з'єднати простір Східної Європи із Південно-західною Європою та Близьким Сходом.

Не дивлячись на те, що вивчення процесів історико-культурного розвитку України у середньовічну та постсередньовічну добу у ракурсі історичної археології лише набуває обертів, результати останніх десятиліть свідчать про плідність та перспективність досліджень. Археологічні дослідження пам'яток Північного Надчорномор'я Османського періоду заклали основи нових наукових підходів у вивченні та інтерпретації історико-культурної спадщини, яка склалася під час взаємодії тюркского та слов'янського світів у процесі довготривалого періоду співіснування на терені України. Досвід світової історичної археології, на наш погляд, дозволяє також вийти за межі локальних вимірів і поставити актуальну проблему співіснування та взаємодії різних соціально-економічних, етнокультурних та релігійних систем, представлених певними соціальними організмами на глобальному рівні.

¹ Leone,M.P. and PB. Potter, Jr. (eds.). The Recovery of Meaning: Historical Archaeology in the Eastern United States, Smithsonian Institution Press. - Washington, D.C., 1988. - P. 14.

² Толочко П.П. Передмова // Давня історія України. - К., 1997. - Т І. - С. 5.

³ Толочко П.П. Археология и Древняя история. - К., 2007. - С. 55.

⁴ Laszlovsky J., Rasson Ju. Terminology and discourses in the archaeology of the Ottoman period // Archaeology of the Ottoman period in Hungary. - Budapest, 2003. - P. 377-392.

⁵ Baram U., CarrollL. A Historical Archaeology of the Ottoman Empire. - New York, 2000. - Р. 165.

⁶ Baram U., CarrollL. A Historical Archaeology of the Ottoman Empire. - 265 p.

⁷ Rogers J. Michael. Ottoman archaeology in Eastern Europe //Archaeology of the Ottoman period in Hungary. - Budapest, 2003. - P. 41-46.

⁸ Brummett P. The fortress: defining and mapping the Ottoman frontier in the 16^th and 17^th centuries // The Frontiers of the Ottoman World: fortifications, trade, pilgrimage and slavery. - London, 2007. - C. 7.

⁹ Орешкова С. Турецкое озеро - Черное море в ХУ-ХУШ вв. // Восток. - 2005. - № 3. -

С.18-19.

¹⁰ ІналджикГ. Османська імперія. - К., 1998. - С. 36.

¹¹ Там само. - С. 116-117.

¹² Орешкова С. Турецкое озеро - Черное море в ХУ-ХУШ вв. - С. 19.

¹³ Там само. - С. 20.

¹⁴ Кресін О. Османська імперія: роль в історії України // Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє. - К., 2004. - С. 195-197.

¹⁵ Дашкевич Я. Про турецька орієнтація ХУІ-ХУІІ ст. в Україні та міжнародні відносини // Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє. - К., 2004. - С. 65-66.

¹⁶ Іналджик Г Османська імперія. - С. 141.

¹⁷ Finkel C., Ostapchuk V. Outpost of Empire: an appraisal of Ottoman building registers as sources for the archaeology and construction history of the Black Sea fortress of Ozi // Muqarnas. - 2005. - V 22. - Р. 153-159.

¹⁸ Іналджик Г. Османська імперія. - С. 116; Орешкова С. Турецкое озеро - Черное море в ХУ- ХУШ вв. - С. 20.

¹⁹ Kogalniceanu M. Letopisetul Moldovei. - Bucuresti, 1872. - С. 285.

²⁰ Іналджик Г. Османська імперія. - С. 49.

²¹ Дашкевич Я. Про турецька орієнтація ХУІ-ХУІІ ст. в Україні та міжнародні відносини - С. 62-65.

²² Finkel C., Ostapchuk V. Outpost of Empire: an appraisal of Ottoman building registers as sources for the archaeology and construction history of the Black Sea fortress of Ozi - Р. 161-173; Шлапак М. Белгород-Днестровская крепость. - Кишинев, 2001. - С. 47.

²³ Белик Ю.Л. Некоторые элементы ограды крепости «Ени-Кале» // Боспорские исследования.

- Т XVI. - 2007. - С. 282-290.

²⁴ Ostapchuk V. Five Documents from the Topkapi Palace Archive on the Ottoman Defense of the Black Sea against the Cossacks (1639) // Journal of Turkish studies. - V. 11. - 1987. - С. 58-62; Finkel C., Ostapchuk V. Outpost of Empire: an appraisal of Ottoman building registers as sources for the archaeology and construction history of the Black Sea fortress of Ozi - Р. 161-173.

²⁵ Finkel K., Ostapchuk V, Bilyayeva S., Methieu J. Historical-archaeological investigations in Aqkerman fortress, Ukraine 2006 // Anatolian Archaeology. - 2006. - Vol. 12. - Р. 9-12.

²⁶ ШлапакМ. Белгород-Днестровская крепость. - Кишинев, 2001. - С. 47.

²⁷ ІналджикГ. Османська імперія. - С. 141-145.

²⁸ Там само. - С. 141.

²⁹ Там само. - С. 142, 144.

³⁰ Там само. - С. 142.

³¹ Там само. - С. 142-143.

³² Там само. - С. 143.

³³ KravetsM. Slavery and the slave trade on the Ottoman frontier // The Frontiers of the Ottoman World: fortifications, Trade, Pilgrimage and slavery. - London, 2007. - С. 11-12.

³⁴ Іналджик Г. Османська імперія. - С. 143.

³⁵ Kravets M. Slavery and the slave trade on the Ottoman frontier - С. 11-12.

³⁶ Там само. - С. 11-12.

³⁷ Іналджик Г. Османська імперія. - С. 144.

³⁸ Там само. - С. 145)

³⁹ Там само.

⁴⁰ Там само.

⁴¹ Baram U., Carroll L. A Historical Archaeology of the Ottoman Empire. - P. 147.

⁴²Чекановский А. Керамические курительные трубки AVII-AVIII вв. Среднего Поднепровья и Крыма // Україна і Туреччина. - К., 2003. - С. 86-88; Чекановський А. Про один різновид керамічних люльок для куріння тютюну ХVІІІ ст. // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - К., 2004. - Вип.13. - С. 99-101.

⁴³ Carroll L. Toward an Archaeology of Non-elite consumption in Late Ottoman Anatolia // Uzi Baram, Linda Carrol. A Historical Archaeology of the Ottoman Empire. - New York, 2000. - Р. 161.

⁴⁴ Козачок Н. Строения казацкого зимовника на о. Хортица в усть балки Великая Молодняга // Археологічні дослідження пам'яток українського козацтва. - Вип.2. - К., 1993. - С. 69-77; Телегін Д.Я., Титова О.М. Дослідження експедиції «Січі Запорозькі» у 1991 р. // Нові археологічні дослідження пам'яток українського козацтва. - К., 1992. - С. 1-5; Телєгін Д.Я., Титова О.М. Археологічні дослідження Олешківської козацької січі // Україна та Туреччина. - К., 2003. - С. 67-68; Титова О. Комплекс матеріальних залишків з куреня Олешківської Січі // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. - К., 1999. - Вип. 8. - С. 12-14; Козловський А.А. Козацькі старожитності пониззя Дніпра // Археологія. - 1991. - №4. - С. 51-53; Чміль Л. Турецька кераміка ХVІ-ХVІІІ ст. з території Михайлівського Золотоверхого монастиря // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні.

- К., 2005. - Вип. 14. - С. 60-64.

⁴⁵ Carroll L. Toward an Archaeology of Non-elite consumption in Late Ottoman Anatolia. - Р. 161, 174.

⁴⁶ Aslanapa O., Serare Y. and Altun A. The Iznik tile kiln excavations (the second round 1881-1988).

- Istanbul, 1989. - Р. 21; Atasoy N. and Raby. Iznik: The Pottery of Ottoman Turkey. - London, 1994. - Р. 113; Carswell J. Blue and White: Chinese Porcelain and its Impact on the Western World. - Chikago, 1985; Carroll L. Toward an Archaeology of Non-elite consumption in Late Ottoman Anatolia. - Р. 174.

⁴⁷ Vroom Joanita. Byzantine to modern pottery in the Aegean. Parnassus Press, 2005.